Битва королів

Арія

«Страх ранить глибше за меч»,— раз у раз повторювала про себе Арія, але страх нікуди не дівався. Він став частиною її життя, як черствий хліб і водянки на підошвах від щоденних довгих переходів битою колією.

Вона гадала, що знає, як це — боятися, поки не посиділа в тій коморі на Божому Оці. Вісім днів перебула вона там, поки Гора-на-коні не віддав наказу вирушати далі, і щодня бачила, як хто-небудь помирає.

Гора зазвичай приходив у комору по сніданку й обирав собі бранця для допиту. Селяни не підводили на нього очей. Може, думали, якщо не помічатимуть його, він не помітить їх... але він усіх бачив і обирав, кого хотів. Ні сховатися, ні схитрувати, ні вборонитися.

Одна дівчина три ночі підряд лягала в ліжко до солдата; на четвертий день Гора вибрав її, і солдат не зронив ні слова.

Усміхнений старий латав їм одяг і розводився про свого сина, який служить у золотих плащах на Королівському Причалі. «Королівський вояк, атож,— казав, бувало, він,— гарний королівський вояк, як і я, все для Джофрі». Він повторював це так часто, що інші полонені почали прозивати його Все-для-Джофрі, коли вартові не чули. Старого на прізвисько Все-для-Джофрі обрали на п’ятий день.

Юна матір з побитим віспою обличчям запевняла, що розповість усе, що знає, якщо не чіпатимуть її донечку. Гора вислухав її; наступного дня він вибрав доньку — пересвідчитися, що матір нічого не втаїла.

Обраних допитували на очах у решти полонених, щоб ті бачили долю заколотників і зрадників. Ставив питання чолов’яга, якого всі називали Лоскотун. Простий і з лиця, і з одягу — якби Арія не бачила його за роботою, могла б подумати, що він із селян. «У Лоскотуна вони так усі виють, що аж обсцикаються»,— пояснив старий сутулий Чизік. Це його вона хотіла вкусити, а він обізвав її «лютою» й зацідив броньованим кулаком по голові. Іноді він допомагав Лоскотуну. Сам сер Грегор Кліган стояв зазвичай без руху, спостерігаючи і слухаючи, поки жертва не помирала.

Питання завжди були одні й ті самі. Де у селі сховане золото? Срібло, самоцвіти? Чи є ще харчі? Де лорд Берик Дондаріон? Хто з селян йому допомагав? У якому напрямку він поїхав? Скільки людей з ним було? Скільки лицарів, скільки лучників, скільки солдатів? Як вони озброєні? Скільки кінноти? Скільки вояків поранено? Яких іще ворогів вони бачили? Скільки? Коли? Під якими прапорами? Куди вони поїхали? У селі десь заховане золото? Срібло, самоцвіти? Де лорд Берик Дондаріон? Скільки з ним було людей? На третій день Арія й сама могла б ставити ці питання.

Таким чином знайшли трохи золота, трохи срібла, великий мішок мідних монет і пощерблений кубок, оздоблений гранатами, через який двоє солдатів мало не побилися. Дізналися, що з лордом Бериком було десять голодрабців, а іншим разом — сотня лицарів на конях; що він поїхав на захід, чи на північ, чи на південь; що він перетнув озеро на човні; що він дужий як тур чи що слабує на різачку. Ніхто не пережив Лоскотунового допиту — ні чоловіки, ні жінки, ні діти. Найміцніші трималися до вечора. Їхні тіла вішали ген за багаттями для вовків.

Поки загін знову виступив, Арія втямила, що ніяка вона не водяна танцюристка. Сиріо Форел у житті б не дозволив, щоб його збили з ніг і відібрали меч, і тим більше не стояв би осторонь, коли вбивали Ломі Зеленорукого. Сиріо ніколи б не сидів мовчки в тій коморі й не волочив смиренно ноги разом з іншими бранцями. На гербі у Старків деривовк, але Арія почувалася ягням в оточенні отари овець. Вона ненавиділа селян за їхню малодушність майже так само, як ненавиділа себе.

Ланістери відібрали в неї все: батька, друзів, домівку, надію, мужність. Один витяг у неї Голку, а інший розламав об коліно її дерев’яного меча. Але ніхто з них не витягнув у неї оту її дурну таємницю. Комора виявилася такою величезною, що можна було легко сховатися в якомусь куточку й сходити до вітру, коли ніхто не бачить; а от у дорозі все було інакше. Вона терпіла, скільки могла, однак нарешті довелося присісти в кущах і спустити бриджі в усіх на очах. Або так, або обмочитися. Пиріжок вирячився на неї круглими, як два місяці, очима, та ніхто більше навіть уваги не звернув. Отара дівчат, отара хлопців — серу Грегору та його воякам, здавалося, було байдуже.

Полонителі не дозволяли перемовлятися. Розбита губа навчила Арію тримати язика на припоні. Але інших життя нічого не вчило. Якийсь трирічний хлопчик усе кликав і кликав батька, поки йому не розтовкли обличчя шпичастою булавою. Тоді заверещала хлопчикова мати, і Раф Солоденький убив і її.

Арія дивилася, як вони помирають, і нічого не робила. Яка користь від хоробрості? Одна допитувана жінка намагалася триматися хоробро, але померла з вереском, як і всі решта. У цьому переході не було хоробрих, тільки залякані й голодні. Переважно жінки й діти. Кількоро чоловіків — зовсім старі або зовсім юні; решту прикували до шибениці й лишили на поталу вовкам і воронам. Гендрі лишився живий тільки тому, що зізнався: це він власноруч викував рогатого шолома; ковалі, навіть підмайстри, надто високо цінуються, щоб їх убивати.

Їх усіх забирають на службу до лорда Тайвіна Ланістера в Гаренхол, пояснив Гора. «Ви зрадники й заколотники, тож дякуйте богам, що лорд Тайвін дає вам таку можливість. Від беззаконників ви б і такого шансу не отримали. Отож коріться, служіть і живіть».

— Це несправедливо, несправедливо,— жалілася якась всохла стара іншій, коли вони готувалися до сну.— Ми нікого не зраджували, а ті другі прийшли й забрали, що схотіли, так само як і ці.

— Однак лорд Берик нікого не скривдив,— прошепотіла її подруга.— А отой червоний жрець, що був з ним, заплатив за все, що вони взяли.

— Заплатив? Він узяв у мене двійко курей, а навзамін дав папірчик з позначкою. І як мені їсти старий подертий папір, питаю я тебе? Чи він мені яйця нестиме? — вона роззирнулася, чи нема поблизу вартових, і тричі сплюнула.— Тьху на Таллі, на Ланістерів і на Старків.

— Це гріх і ганьба,— засичав якийсь старигань.— Був би старий король живий, він би цього не допустив.

— Король Роберт? — спитала Арія, забувшись.

— Король Ейрис, боги благословіть його,— мовив старигань занадто голосно. До них неквапом наблизився вартовий — стулити їм рота. Старигань лишився без двох зубів, і більше тої ночі ніхто не розмовляв.

Крім бранців, сер Грегор прихопив дюжину свиней, кліть курей, худоребру корову і дев’ять возів солоної риби. Гора і його вояки їхали на конях, а от полонені всі йшли пішки, і тих, хто не міг іти, зразу ж убивали — так само як і дурнів, які намагалися втекти. Ночами вартові відводили жінок у ліс, і більшість, здавалося, чекали цього і смиренно йшли за вояками. Одна дівчина, симпатичніша за інших, щоночі мала ходити з чотирма чи п’ятьма різними чоловіками, аж поки не вдарила одного каменем. Сер Грегор змусив усіх дивитися, як він рубає їй голову одним ударом свого велетенського дворучного меча.

— Тіло лишіть вовкам,— звелів він, зробивши свою справу, і передав меча зброєносцю, щоб той почистив.

Арія краємо ока позирала на Голку, яка висіла при боці в чорнобородого лисаня на ім’я Полівер. «Добре, що її забрали»,— думала вона. Бо в іншому разі спробувала б заколоти сера Грегора, а він би її навпіл розтяв, і тоді б вовки зжерли і її.

Полівер, хоч і вкрав Голку, був не такий лихий, як дехто з інших. Тої ночі, коли Арію схопили, ланістерівські вояки в шоломах з наносниками всі були для неї чужаками на одне обличчя, але скоро вона вивчила їх усіх. Треба знати, хто лінивий, а хто жорстокий, хто кмітливий, а хто тупий. Треба розуміти: нехай чолов’яга на прізвисько Чорноротий лається так, як вона в житті не чула, зате, якщо попросиш, він дасть тобі зайвий кусник хліба, в той час як старий веселий Чизік і солодкомовний Раф тобі тільки потиличника дадуть.

Арія дивилася, слухала й шліфувала свою ненависть, як колись Гендрі шліфував свій рогатий шолом. Тепер бугаєві роги носив Дансен, і Арія за це його ненавиділа. Ненавиділа Полівера за Голку, і ненавиділа старого Чизіка, який вважав себе веселуном. А Рафа Солоденького, який протяв своїм списом горло Ломі, ненавиділа ще більше. Вона ненавиділа сера Ейморі Лорча за Морена, і сера Мірина Транта за Сиріо, і Гончака за те, що вбив різницького хлопчика Майку, і сера Іліна, і королевича Джофрі, і королеву за батька, за Товстуна Тома, за Дезмонда і за решту, і навіть за Леді, Сансину вовчицю. А Лоскотуна було навіть страшно ненавидіти. Іноді Арія забувала, що він тут: коли він не допитував, то був як звичайний вояк, мовчазніший за інших, з обличчям, що не відрізнялося від тисяч інших облич.

Щоночі Арія промовляла їхні імена. «Сер Грегор,— шепотіла вона до своєї кам’яної подушки.— Дансен, Полівер, Чизік, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ейморі, сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі». У Вічнозимі Арія молилася разом з матір’ю в септі та з батьком у богопралісі, але в дорозі до Гаренхолу не було богів, і ці імена — ось єдина молитва, яку вона добре затямила.

Щодня вони здійснювали перехід, і щоночі вона повторювала імена, поки нарешті дерева не порідшали й не поступилися строкатому ландшафту — пологим пагорбам, звивистим струмкам, залитим сонцем ланам, де стриміли, мов почорнілі зуби, кістяки спалених твердж. Ще один довгий перехід — і вдалині майнули вежі Гаренхолу, що чітко вирізнялися на тлі блакитних вод озера.

У Гаренхолі буде краще, запевняли одне одного бранці, але Арія такої певності не мала. Вона пам’ятала казки старої Нан про замок, збудований на страху. Гарен Чорний замішував розчин на крові, казала стара Нан, так стишуючи голос, що дітям доводилося нахилятися ближче, щоб розчути, але Ейгонові дракони підсмажили Гарена і всіх його синів просто за тими велетенськими мурами... Арія, закусивши губу, переставляла ноги, на яких загрубіли мозолі. Вже недовго лишилося, казала вона собі: вежі не більш як за кілька миль звідси.

Однак довелося йти цілий день і ще більшу частину наступного, поки нарешті вони досягли підступів до війська лорда Тайвіна, яке стояло табором на захід від замку серед обгорілих залишків містечка. Здалеку Гаренхол справляв оманливе враження, бо він виявився велетенським. Його височенні мури здіймалися побіля озера, стрімкі й прямовисні як скелі, а нагорі зубчастих стін ряди стрілометів-скорпіонів з дерева й заліза здавалися крихітними, як і створіння, що дали їм назву.

Сморід від ланістерівського війська Арія занюхала набагато раніше, ніж роздивилася герби на прапорах, що розтягнулися вздовж берега озера над шатрами західняків. З цього запаху Арія могла напевно сказати, що лорд Тайвін стоїть тут уже довгенько. Вбиральні по околицях табору були переповнені й роїлися мухами, а на частоколі, що оточував периметр, місцями вже виднівся зелений мох.

Прибрамна Гаренхолу, сама-одна завбільшки з Велику фортецю у Вічнозимі, була не лише велетенська, а й пощерблена, а її вицвілі мури виявилися всі в тріщинах. Знадвору видно було за мурами верхівки п’ятьох здоровенних веж. Найкоротша з них була в півтора разу вища за найвищу вежу у Вічнозимі, однак вони не стриміли так, як мала б стриміти нормальна вежа. Арія подумала, що вони схожі на вузлуваті старечі пальці, що тицяють у хмарку, яка пропливає повз. Арія пригадала, як стара Нан розповідала: каміння оплавилося й, червоно жевріючи, потекло, наче віск, на сходи й у вікна, шукаючи Гарена у його сховку. Арія могла в це повірити: вежі були одна гротескніша й потворніша за іншу — збрижені, пориті канавами, порепані.

— Не хочу я туди йти,— пискнув Пиріжок, коли Гаренхол відчинив перед ними свої брами.— Там привиди.

Його почув Чизік, але цього разу лише посміхнувся.

— Пекарчуку, в тебе є вибір: заходь сюди до привидів чи сам станеш привидом.

І Пиріжок зайшов з усіма.

У лункій мурованій лазні з дерев’яним верхом бранців роздягнули та змусили в паруючій купелі терти й дерти себе до живого. Наглядали за цим дві люті старі, обговорюючи новеньких так відкрито, наче то щойно куплені віслюки. Коли прийшла Аріїна черга, добродійка Амабель перелякано втупилася в її ноги, а добродійка Гарра помацала її мозолі на долонях, що лишилися від довгих годин вправляння з Голкою.

— Мабуть, масло збивала,— сказала вона.— Ти селючка, так? Ну, це байдуже, дівко, якщо тяжко працюватимеш, маєш шанс заробити собі краще місце в житті. А як не працюватимеш тяжко, будеш бита. І як тебе кличуть?

Арія не наважилася представитися справжнім іменем, але й «Арі» теж не годилося, бо це було ім’я хлопчаче, а всі-бо бачили, що вона не хлопчик.

— Ласка,— сказала вона, бовкнувши перше-ліпше, що спало на думку.— Ломі кликав мене Ласкою.

— І це не дивно,— пирхнула добродійка Амабель.— А ця жахлива кучма — розплідник для вошей. Зголимо її, і тоді допомагатимеш на кухні.

— Я б ліпше коло коней ходила.

Арія любила коней, та й якщо бути в стайнях, може, вдасться викрасти коня і втекти.

Добродійка Гарра так її ляснула, що набрякла губа знов луснула до крові.

— Тримай язика за зубами, бо ще гірше буде. Ніхто тебе не питає.

Кров у роті мала солонуватий металевий присмак. Опустивши очі, Арія промовчала. «Якби в мене досі була Голка, тітка не посміла б мене вдарити»,— похмуро подумала вона.

— У лорда Тайвіна й у лицарів є груми та зброєносці, щоб ходити коло коней; таких, як ти, їм не треба,— сказала добродійка Амабель.— А в кухнях затишно й тепло, і завжди можна поспати біля вогню й удосталь поїсти. Тобі б там добре велося, але я бачу, ти дівчинка нерозумна. Гарро, віддаймо її Вісу.

— Як скажеш, Амабель.

Арії видали грубу сіру вовняну сукню і пару черевиків не по нозі й випхали її геть.

Віс, кремезний чолов’яга з м’ясистим носом-карбункулом і розсипом червоних чиряків у куточку товстих губ, був молодшим стюардом у Скиглявій вежі. Арію послали туди серед шістьох інших бранців. Він довго свердлив прибулих очима.

— Ланістери щедрі до тих, хто добре їм служить, і хоча цієї честі ніхто з вас не заслуговує, на війні доводиться вдовольнятися тим, що маєш. Тяжко працюйте, не вистромлюйтеся — й одного дня зможете підвищитись, як я. Та якщо зловживатимете добротою його світлості, не забувайте: його милість піде, а я лишуся,— говорив він, походжаючи перед ними й наказуючи: не дивитись у вічі можним лордам, не розтуляти рота, поки до тебе не заговорять, не ставати його милості на дорозі.— Мій ніс ніколи не бреше,— хвалився він.— Я легко занюхаю зухвалість, гонор, непослух. Тільки зачую, що цим пахне, ви за це відповісте. Від вас має відгонити лише переляком.