Битва королів

Тиріон

Вейрис стояв над жаровнею, гріючи свої м’які руки.

— Схоже, Ренлі спіткала моторошна смерть просто в серці власного війська. Клинок, який від вуха до вуха розтяв йому горло, різав крицю й кістку легко, наче сир.

— Смерть від чиєї руки? — поцікавилася Серсі.

— Вам ніколи не здавалося, що забагато відповідей — гірше, ніж зовсім ніякої? Мої інформатори не завжди мають доступ у такі високі кола, як їм хотілося б. Коли помирає король, вигадки множаться, як гриби в темряві. Грум каже, що Ренлі зарізав лицар з його власної веселкової варти. Праля каже, що в серце братової армії прокрався Станіс зі своїм чарівним мечем. Дехто з солдатів вважає, що справу зробила жінка, тільки не можуть погодитися між собою, яка саме. Один каже — дівчина, яку зневажив Ренлі. Другий каже — повія, яка після бою мала розважати Ренлі. А третій припускає, що це могла бути і леді Кетлін Старк.

Королева була незадоволена.

— А вам обов’язково витрачати час на всі плітки, які переказують дурні?

— Ви гарно платите мені за ці плітки, моя добра королево.

— Ми вам платимо за правду, лорде Вейрисе. Пам’ятайте про це, бо мала рада ще поменшає.

Вейрис нервово захихикав.

— Якщо так піде далі, ви зі своїм шляхетним братом лишите його світлість зовсім без ради.

— Смію припустити, що без кількох радників королівство не розвалиться,— з посмішкою втрутився Мізинчик.

— Любий-любий Пітире,— сказав Вейрис,— невже вас не турбує, що наступним у правициному переліку може опинитися ваше ім’я?

— Перед вашим, Вейрисе? Про таке я навіть не мрію.

— Може так статися, що ми з вами будемо братами на Стіні — ви і я,— знов гигикнув Вейрис.

— І то швидше, ніж ви думаєте, євнуше, якщо не скажете нарешті чогось корисного.

З того, як Серсі з цими словами подивилася на Вейриса, можна було подумати, що вона залюбки каструвала б його ще раз.

— А це не трюк який-небудь? — запитав Мізинчик.

— Якщо так, то надто вже розумний,— мовив Вейрис.— Я купився.

Тиріон почув усе, що хотів.

— Яке розчарування для Джофа! — сказав він.— Він-бо приберігав для голови Ренлі найкращий кілок. Але хай хто зробив справу, можемо припустити, що за цим стояв Станіс. Бо у виграші саме він.

Новина Тиріона не порадувала: він сподівався, що брати Баратеони у кривавій битві на порядок скоротять чисельність своїх армій. Він відчував, як пульсує в лікті, куди поцілив моргенштерн. За вологої погоди так бувало. Стиснувши лікоть пальцями, Тиріон запитав:

— І що тепер з військом Ренлі?

— Більша частина піхоти лишилася під Буремостом,— Вейрис відійшов від жаровні й зайняв своє місце за столом.— А майже всі лорди, які виїхали з Ренлі, перейшли на бік Станіса — разом з прапорами, мечами і всім лицарством.

— Я б заклався, що першими перекинулися Флоренти,— мовив Мізинчик.

Вейрис манірно посміхнувся до нього.

— І виграли б, мілорде. Лорд Алестер і справді першим прихилив коліно. Багато хто наслідував його приклад.

— Багато,— підкреслено поцікавився Тиріон,— але не всі?

— Не всі,— погодився євнух.— Ні Лорас Тайрел, ні Рендил Тарлі, ні Матис Рован. І сам Штормокрай не здався. Сер Кортні Пенроуз утримує замок в ім’я Ренлі й не хоче вірити, що його сюзерен мертвий. І вимагає показати йому тіло, перш ніж він відчинить браму, але схоже на те, що тіло Ренлі безслідно зникло. Швидше за все, його просто забрали. П’ята частина лицарства Ренлі виїхала разом з сером Лорасом, щоб не прихиляти коліна перед Станісом. Подейкують, лицар квітів мало з глузду не з’їхав, коли побачив мертвого короля, від люті зарубав трьох вартових Ренлі, серед них і Емона Кая з Робаром Ройсом.

«Шкода, що на трьох зупинився»,— подумав Тиріон.

— Сер Лорас, певно, прямує до Буремосту,— провадив Вейрис.— Там лишилася його сестра, королева-дружина Ренлі, а ще чимало солдатів, які неждано-негадано зосталися без короля. На чий бік вони тепер стануть? Делікатне питання. Чимало з них служать лордам, які лишилися під Штормокраєм, а ці лорди зараз підлягають Станісу.

— Здається мені,— гойднувся вперед Тиріон,— що в нас є шанс. Переманити Лораса Тайрела на свій бік, а ще до нас можуть приєднатися лорд Мейс Тайрел зі своїми прапороносцями. Може, вони і присягнули зараз Станісу, але вони його любити не можуть, бо від початку б до нього приєдналися.

— А нас вони люблять більше? — поцікавилася Серсі.

— Навряд чи,— сказав Тиріон.— Вони любили Ренлі, це очевидно, але Ренлі загинув. Може, нам вдасться переконати їх віддати перевагу Джофрі перед Станісом... якщо ми не баритимемося.

— Переконати чим?

— Золотом,— миттю припустив Мізинчик.

Вейрис поцикав язиком.

— Любий Пітире, ви ж не хочете сказати, що могутніх лордів і лицарів можна купити, як курчат на ринку?

— Ви давно ходили на ринок, лорде Вейрисе? — поцікавився Мізинчик.— Боюся, лорда зараз купити легше, ніж курча. Звісно, лорди квокчуть гоноровіше, ніж кури, й ображаються, коли ви, як купець, пропонуєте їм гроші, але рідко відмовляються від подарунків... почестей, земель, замків...

— Підкуп спрацює з маломожними лордами,— сказав Тиріон,— а з Небосадом — ні.

— Щира правда,— визнав Мізинчик.— Ключ тут — лицар квітів. У Мейса Тайрела є двійко старших синів, але Лорас завжди був мазунчиком. Переманіть його — і Небосад ваш.

«Так»,— подумав Тиріон.

— Схоже, нам варто засвоїти урок, який дав нам покійний лорд Ренлі. Зробити з Мейса Тайрела союзника так, як це зробив він. Через шлюб.

Вейрис усе зрозумів першим.

— Ви хочете одружити короля Джофрі з Марджері Тайрел.

— Атож.

Юній дружині короля Ренлі років п’ятнадцять-шістнадцять, наскільки він пригадував... так, вона старша за Джофрі, але кілька років — то ніщо, і все складається так чудово, що ліпше й не вигадаєш.

— Джофрі заручений з Сансою Старк,— заперечила Серсі.

— Шлюбні угоди можна розривати. Який сенс одружувати короля з дочкою мертвого зрадника?

Тут заговорив Мізинчик.

— А його світлості можна пояснити, що Тайрели набагато заможніші за Старків, а Марджері, подейкують, дуже вродлива... і вже доросла й доступна.

— Так,— сказав Тиріон,— Джофу це точно сподобається.

— Мій син замалий, щоб думати про таке.

— Ти так гадаєш? — мовив Тиріон.— Йому тринадцять, Серсі. В такому віці я одружився.

— Ти нас усіх зганьбив отою дурною вихваткою. Джофрі спечений з кращого тіста.

— Настільки кращого, що примусив сера Бороса здерти з Санси сукню.

— Він розсердився на дівчину.

— І на малого кухарчука, який вчора ввечері розлив суп, він теж розсердився, але його роздягати не велів.

— Тут не йшлося про якийсь там розлитий суп...

«Ні, тут ішлося про гарненькі груденята». Після інциденту у дворі Тиріон поговорив з Вейрисом, чи не можна влаштувати Джофрі візит до Чатаї. Він сподівався, що трошки меду підсолодить хлопцеву вдачу. Може, він, боги збавте, навіть буде вдячний, а Тиріон не відмовився б отримати бодай дрібку вдячності від свого суверена. Звісно, робити все потрібно таємно. Найважче буде розлучити його з Гончаком. «Пес вічно крутиться під ногами в господаря,— зауважив він Вейрису,— але ж усі люди колись сплять. А деякі ще грають у кості й навідуються до повій».

«Гончак має всі три звички, якщо ви про це питаєте».

«Ні,— мовив Тиріон,— я питаю коли».

Вейрис, загадково посміхаючись, поклав палець на щоку.

«Мілорде, людина підозрілива могла б подумати, що ви хочете довідатися, коли Сандор Кліган не охороняє короля Джофрі, та скривдити його».

«Ну, ви ж цього не подумаєте, лорде Вейрисе,— сказав Тиріон.— Я-бо всього-на-всього хочу трішки любові від Джофрі».

Євнух пообіцяв поклопотатися цим питанням. Але війна вимагала свого, тож Джофрі доведеться почекати з переходом у статус дорослого чоловіка.

— Ти, звісно, знаєш свого сина краще за мене,— змусив себе Тиріон мовити до Серсі,— але все одно про шлюбну угоду з Тайрелами варто поміркувати. Можливо, це єдиний шанс продовжити Джофрі життя, щоб він таки дожив до шлюбної ночі.

Мізинчик був з ним згоден.

— Що може Старківна дати Джофрі, крім свого тіла, хай якого звабливого? А з Марджері Тайрел він отримає п’ятдесят тисяч мечів і всю потугу Небосаду.

— Так і є,— поклав Вейрис м’яку долоню королеві на рукав.— У вас материнське серце, і я знаю, що його світлість кохає свою любку. Та королі мають навчитися ставити потреби королівства вище за свої бажання. Я вважаю, що цю пропозицію варто зробити.

Королева вивільнилася від євнухової руки.

— Були б ви жінками, так би не говорили. Кажіть, що хочете, але Джофрі гордість не дозволить задовольнитися недоїдками Ренлі. Він не погодиться.

Тиріон знизав плечима.

— Коли за три роки король досягне повноліття, зможе погоджуватися або не погоджуватися, скільки заманеться. А доти у нього є ти — його регентша, і я — його правиця, і він візьме шлюб з тим, з ким ми скажемо. Недоїдки це чи ні.

У Серсі в сагайдаку стріл більше не лишилося.

— Що ж, робіть свою пропозицію, але боги бороніть нас, якщо Джофу не сподобається дівчина.

— Я втішений, що ми нарешті дійшли згоди,— сказав Тиріон.— Так, і хто з нас поїде до Буремосту? Встигнути передати серу Лорасу нашу пропозицію слід до того, як він охолоне.

— Ви хочете послати на переговори когось із ради?

— Навряд чи можна очікувати, що лицар квітів захоче спілкуватися з Броном чи Шаґою, правда? Тайрели гонорові!

Сестричка Серсі не гаяла часу — зразу спробувала повернути ситуацію собі на користь.

— Сер Джейслін Байвотер шляхетного походження. Пошли його.

Тиріон похитав головою.

— Нам потрібен хтось такий, хто не просто перекаже наші слова та привезе назад відповідь. Наш посол має сам говорити від імені короля і ради та швидко залагодити справу.

— Волю короля озвучує правиця,— в очах Серсі дикополум’ям зблиснуло світло смолоскипів.— Якщо поїдеш ти, Тиріоне, то це наче сам Джофрі поїхав. І чи є хто кращий? Ти володієш словом, як Джеймі — мечем.

«А ти квапишся виперти мене з міста, Серсі?»

— Ти надто добра, сестро, але мені здається, що залагодити шлюб для хлопця краще його матері, ніж дядькові. До того ж ти легко завойовуєш друзів, про що я і мріяти не смію.

— Я потрібна Джофу тут,— примружилася вона.

— Ваша світлосте, мілорде правице,— втрутився Мізинчик,— ви обоє потрібні Джофу тут. Дозвольте поїхати замість вас мені.

— Вам?

«Цікаво, яка з цього користь йому?» — подумав Тиріон.

— Я в раді короля, але я не королівської крові, тож у заручники мене навряд чи варто брати. Я заприязнився з сером Лорасом, ще як він був при дворі, й не давав йому приводу незлюбити мене. Наскільки я знаю, Мейс Тайрел не вважає мене за ворога, і ще я тішуся надією, що маю деякий хист до переговорів.

«Ось ми і попалися». Тиріон не довіряв Пітиру Бейлішу й не хотів спускати його з ока, однак який вибір він йому лишив? Їхати має Мізинчик або сам Тиріон, а він-бо добре тямив: залишить Королівський Причал бодай на деякий час — і все, чого він домігся, розсиплеться.

— Дорога до Буремосту пролягає через лінію вогню,— обережно заговорив Тиріон.— Та й лорд Станіс, понад усякий сумнів, уже вирядив своїх вівчарів збирати блудних овець.

— Вівчарів я ніколи не боявся. Мене більше хвилюють вівці. Але, гадаю, добрий ескорт вирішить справу.

— Можу дати вам сотню золотих плащів,— сказав Тиріон.

— П’ятсот.

— Триста.

— І ще сорок людей: двадцять лицарів і стільки ж зброєносців. Якщо приїду без шлейфа лицарів, Тайрел мене всерйоз не сприйме.

І то правда.

— Згода.

— А ще я візьму з собою Горе і Гобліна, а потім відішлю до батька. Як жест доброї волі. І нам потрібен Пакстер Редвин, він старовинний друг Мейса Тайрела і сам по собі впливова фігура.

— І зрадник,— вперлася королева.— Арбор теж присягнув би Ренлі разом з усіма, якби Редвин не знав, що за це постраждають його виплодки.

— Ренлі мертвий, ваша світлосте,— зауважив Мізинчик,— а ні Станіс, ні лорд Пакстер не забудуть, як галери Редвинів перекривали море під час облоги Штормокраю. Поверніть батькові близнюків — і це, можливо, прихилить до нас Редвина.

Але Серсі це не переконало.

— Чужі б забрали його прихильність: мені потрібні його мечі й вітрила. А отримаємо ми їх тільки в тому разі, якщо міцно триматимемо близнюків.

На це у Тиріон була відповідь.

— Тоді відішлімо сера Гобера назад в Арбор, а сера Гораса лишімо тут. Лорд Пакстер має досить лою в голові, аби правильно розтлумачити послання, я так думаю.

Ця пропозиція не викликала заперечень, але Мізинчик ще не закінчив.

— Нам потрібні будуть коні. Прудкі й витривалі. Кругом ідуть бої, тож міняти коней навряд чи вдасться. А ще знадобиться чимало золота — на ті дарунки, що про них ми вже говорили.

— Беріть, скільки потрібно. Якщо місто впаде, Станіс і так і так усе розграбує.

— Моє доручення має бути в письмовому вигляді. Щоб Мейс Тайрел не мав сумнівів у моїх повноваженнях, потрібна грамота, яка підтверджує мої повні права вести переговори щодо шлюбу й залагоджувати інші справи, якщо доведеться, а головне, брати на себе зобов’язання від імені короля. Грамота має бути підписана Джофрі та всіма членами ради, з усіма печатками.

Тиріон тривожно посовався в кріслі.

— Гаразд. Це все? Нагадую вам, звідси до Буремосту — неблизький світ.

— Я виїжджаю вдосвіта,— Мізинчик підвівся.— Сподіваюся, по моєму поверненню король подбає, щоб мої героїчні зусилля були гідно винагородженні?

— Джофрі напрочуд вдячний суверен,— хихикнув Вейрис,— я певен, вам не буде чого жалітися, добрий мій хоробрий лорде.

Але королева любила прямоту.

— Чого ви хочете, Пітире?

Мізинчик з хитрою посмішкою зиркнув на Тиріона.

— Про це я ще маю поміркувати. Безсумнівно, я щось надумаю,— він граційно уклонився й вийшов — недбало, наче прямує в один зі своїх борделів.

Тиріон задивився у вікно. Стояв такий густий туман, що не видно було муру на тому кінці двору. Крізь сіру пелену ледве пробивалося кілька нечітких вогників. «Не найкращий день для подорожі»,— подумав Тиріон. Він не заздрив Пітиру Бейлішу.

— А тепер час братися до грамоти. Лорде Вейрисе, пошліть по пергамент і перо. І ще комусь треба збудити Джофрі.

Коли нарада врешті скінчилася, було так само сіро й темно. Вейрис кудись поквапився сам-один, човгаючи по підлозі м’якими капцями. Ланістери на мить затрималися в дверях.

— Як там просувається твій ланцюг, брате? — поцікавилася королева, поки сер Престон застібав у неї на плечах злототканий плащ, облямований горностаєм.

— Ланка по ланці росте. Дякувати богам, сер Кортні Пенроуз — людина вперта. Станіс ніколи не вирушить на північ, поки в нього в тилу залишається невзятий Штормокрай.

— Тиріоне, знаю, ми не завжди погоджуємося в політичних питаннях, але здається мені, що я помилялася щодо тебе. Ти не такий дурень, як я уявляла. Якщо по правді, я щойно збагнула, як сильно ти допоміг. Ти мусиш мені вибачити за те, що я, було, розмовляла з тобою надто різко.

— Мушу? — він знизав плечима, а тоді посміхнувся.— Люба сестро, ти не сказала нічого такого, що потрібно вибачати.

— Маєш на увазі — сьогодні?

Вони обоє розсміялися... і Серсі, нахилившись уперед, лишила в нього на чолі швидкий м’який поцілунок.

Втративши мову, Тиріон проводжав її очима; поряд з нею ішов сер Престон.

— Я геть з глузду з’їхав — чи сестра і справді тільки-но мене поцілувала? — запитав Тиріон у Брона, коли ці двоє зникли з очей.

— Було так приємно?

— Було... неочікувано.

Останнім часом Серсі поводилася дивно. Тиріона це нервувало.

— Силкуюся пригадати, коли вона цілувала мене востаннє. Мені було років шість-сім, не більше. Вони з Джеймі побилися об заклад.

— Жінка нарешті звернула увагу на ваші принади.

— Ні,— мовив Тиріон.— Ні, жінка щось замислила. І найкраще буде це розвідати, Броне. Ти же знаєш, що я терпіти не можу сюрпризів.