Битва королів

Кетлін

Для зустрічі вибрали травостій, поцяткований світло-сірими грабами та свіжими пеньками зрубаних дерев.

— Ми перші, міледі,— мовив Галліс Моллен, коли вони, самі-одні між двох армій, зупинилися серед пеньків. На списі в його руках ляпав і лопотів прапор з деривовком дому Старків. Звідси Кетлін не бачила моря, але відчувала його близькість. Шквальний вітер зі сходу приносив гострий дух солі.

Фуражири Станіса Баратеона порубали дерева на свої рухомі облогові башти й на катапульти. Кетлін подумала: а скільки тут ріс цей гайок? Чи не спочивав тут Нед Старк, коли вів своє військо на південь — на останню облогу Штормокраю? Того дня він здобув звитяжну перемогу — то більше звитяжну, що безкровну.

«Дайте боги, щоб і я здобула таку саму»,— молилася Кетлін. Її васали вважали її божевільною вже тому, що вона зважилася сюди з’явитися. «Це не наша війна, міледі,— казав їй сер Вендель Мандерлі.— Знаю, король не волів би, щоб його мати ризикувала».

«Ми всі ризикуємо,— відповіла вона, либонь, зарізко.— Чи ви гадаєте, мені тут хочеться бути, сер? — („Моє місце у Річкорині, біля батька, й у Вічнозимі, з синами...“).— Роб вислав мене на південь вести перемовини від його імені, і так я і вчиню». Кетлін знала: укласти перемир’я між цими братами буде нелегко, але заради королівства слід спробувати.

Вдалині за зрошеними дощем нивами й гірськими кряжами вона бачила на тлі неба величний замок Штормокраю, що стояв задом до невидимого моря. Поряд з цим масивом світло-сірого каменю військо лорда Станіса Баратеона, що оточувало його, здавалося мізерною дрібнотою — мишами з прапорами.

У баладах співалося, що Штормокрай постав у прадавні дні Дюрана, першого короля штормових земель, який домігся кохання прекрасної Елени, дочки морського бога й богині вітру. Їхньої шлюбної ночі Елена пожертвувала своє дівоцтво за кохання смертного, прирікаючи себе на людську смерть, і її згорьовані батьки дали волю гніву й наслали вітри та хвилі, щоб зруйнувати Дюранову твердиню. І його друзів, і братів, і всіх весільних гостей завалило, коли впали стіни, або змило в море, та Елена затулила Дюрана власними руками й захистила, а коли прийшов світанок, він оголосив богам війну та присягнув усе відбудувати.

Ще п’ять замків збудував він, один більший і міцніший за попередній, але всі вони в нього на очах були потрощені штормовими вітрами, що з завиванням прилітали з Кораблетрощильної затоки, котячи перед собою велетенські хвилі. Лорди благали Дюрана будувати далі від води, вглиб суходолу; жерці казали, що він має втихомирити богів, віддавши Елену назад морю; і навіть простолюд молив, щоб він відступився. Але Дюран і слухати не хотів. Він звів сьомий замок, найбільший з усіх. Одні казали, що будувати йому допомагали діти пралісу, зводячи мури своїми чарами, інші ж заявляли: його навчив, що робити, маленький хлопчик — хлопчик, який згодом виріс у Брана Будівничого. Та хай яку оповідали легенду, кінець в усіх був один. Розлючені боги насилали шторм по шторму, але сьомий замок тримався, і Дюран Божегоре з прекрасною Еленою відтоді жили там разом до кінця своїх днів.

Але боги нічого не забувають, і досі з вузького моря раз у раз налітали люті шторми. Та Штормокрай — замок, якому не було рівних,— тримався уже багато — десятки — століть. У його величному мурі — сто футів заввишки — не було ні бійниць, ні потерн: він був округлий і гладенький — каміння підігнали так хитро, що не лишилося ні тріщин, ні рогів, ні прогалин, за які б зачепився вітер. Подейкували, що в найтоншому місці цей мур сорок футів завтовшки, а там, де виходить у море, всі вісімдесят: подвійний ряд кладки, всередині засипаний піском і кругляком. За цим могутнім бастіоном знайшли надійний захист од вітру й води і кухні, і стайні, і двори. Вежа була всього одна — колосальна кругла башта без вікон, яка виходила до моря,— така велетенська, що правила водночас і за комору, і за касарні, і за бенкетну залу, і за лордові покої, а увінчувала її масивна зубчаста стіна, схожа здалеку на шпичастий кулак на здійнятій руці.

— Міледі,— гукнув Галліс Моллен. З невеликого охайного табору біля підніжжя замку вигулькнуло двійко вершників і рушили назустріч тихою ступою.— Це, певно, король Станіс.

— Без сумніву.

Кетлін дивилася, як вони під’їжджають. «Так, це точно король Станіс, але прапор не Баратеонів!» Знамено було ясно-жовте, а не насичено-золоте, як на штандартах Ренлі, а герб на ньому — червоний, от тільки який саме — не розрізнити.

Ренлі прибуде останнім. Він так і сказав, коли вона від’їжджала. Він не збирався сідати на коня, поки не побачить, що брат уже на півдорозі. Перші завжди чекають решту, а Ренлі нікого не чекатиме. «Королі вічно граються в такі ігри»,— сказала собі Кетлін. Що ж, вона не король, тож їй у це гратися не потрібно. Кетлін добре навчилася чекати.

Коли Станіс наблизився, вона роздивилася в нього на голові корону червоного золота з жовтим топазом, а руків’я меча в нього на поясі прикрашав великий квадратний рубін. Та в цілому Станісове вбрання було простим: стьобана жилетка, згори — всіяна заклепками шкірянка, поношені чоботи, грубі коричневі бриджі. На гербі на сонячно-жовтому знамені виявилося червоне серце в ореолі жовтогарячого полум’я. Коронований олень теж був... змалілий, вписаний у серце. Та ще дивнішим виявився штандарт-юнкер: жінка вся в червоному, чиє обличчя затіняв глибокий каптур пурпурового плаща. «Червона жриця»,— зацікавлено подумала Кетлін. Їхня секта була численною і могутньою у вільних містах, але мало відомою в Сімох Королівствах.

— Леді Старк,— привітався Станіс Баратеон з холодною ввічливістю, натягаючи повіддя. Він кивнув, і Кетлін виявила, що голова в нього ще полисіла.

— Лорде Станісе,— у відповідь зронила вона.

Порослі коротко підстриженою борідкою щелепи міцно стиснулися, але Станіс не визвірився на неї через титул, яким вона до нього звернулася. І за це вона була йому вдячна.

— Не сподівався зустріти вас у Штормокраї.

— А я не сподівалася тут опинитися.

Його глибоко посаджені очі окинули її тривожним поглядом. Станіс не створений був для світських люб’язностей.

— Мені прикро за смерть вашого чоловіка,— мовив він,— хоча Едард Старк ніколи не був мені другом.

— Але він ніколи не був і вашим ворогом, мілорде. Коли лорди Тайрел і Редвин полонили вас у тому замку й морили голодом, саме Едард Старк зняв облогу.

— За наказом мого брата, а не з любові до мене,— відповів Станіс.— Лорд Едард виконав свій обов’язок, не заперечуватиму. Та невже я зробив менше? Це я мав бути Робертовим правицею.

— То була воля вашого брата. Нед не хотів цієї посади.

— Однак не відмовився від неї. А вона мала дістатися мені. Однак я даю вам слово, що за його вбивство буде справедливе покарання.

«Як вони люблять роздавати голови, ці самозвані королі!»

— Ваш брат пообіцяв мені те саме. Та якщо по правді, я б воліла отримати назад своїх дочок, а справедливість хай вершать боги. Серсі й досі тримає в себе Сансу, а про Арію не було звісток з того самого дня, як загинув Роберт.

— Якщо ваші діти знайдуться, коли я візьму місто, їх відішлють до вас...

«...живих або мертвих»,— ось що читалося в його тоні.

— А коли це станеться, лорде Станісе? Королівський Причал не так далеко від вашого Драконстону, а я чомусь зустрічаю вас тут.

— А ви відверта, леді Старк. Що ж, і я відповім вам відверто. Щоб узяти місто, мені потрібна потуга отих лордів-південців, що отаборилися на тому кінці поля. Зараз вони служать моєму братові. А я мушу їх у нього забрати.

— Васали присягають на вірність з власної волі, мілорде. Ці лорди присягли Роберту і дому Баратеонів. Якби ви з братом припинили сваритися...

— Я не збираюся сваритися з Ренлі, якщо він скориться. Я старший з нас двох, це я — король. Я хочу отримати лише те, що належить мені по праву. Від Ренлі я очікую лояльності й покори. І я їх отримаю. Не тільки від нього, а й від отих лордів,— мовив Станіс й уважно подивився їй в обличчя.— А яка справа привела на це поле вас, міледі? Дім Старків підтримав мого брата, оце так?

«Цей ніколи не відступиться»,— подумала Кетлін. Але вона все одно має спробувати. Забагато всього стоїть на кону.

— Волею своїх васалів і свого народу мій син править як король на Півночі. Ні перед ким він не прихилить коліна, але всім простягає руку дружби.

— У королів не буває друзів,— прямо мовив Станіс,— тільки підлеглі й вороги.

— І брати,— долинув веселий голос з-позаду Кетлін. Вона озирнулася через плече: ступак лорда Ренлі саме пробирався між пеньків. Найменший Баратеон був просто чарівний у своєму зеленому оксамитовому камзолі й атласному плащі, облямованому горностаєм. Скроні йому оперізувала корона з золотих руж, з-під якої струменіло довге чорне волосся, а над чолом здіймалася нефритова оленяча голова. Пояс був поцяткований уламками чорних алмазів, а на шиї висів золотий ланцюжок зі смарагдами.

Ренлі собі за штандарт-юнкера теж обрав жінку, хоча ні з обличчя Брієнни, ні з фігури, що ховалася під кірасою, вгадати її стать було неможливо. На вершечку її дванадцятифутового списа, на розмаяному вітром полотнищі, гарцював чорний коронований олень на золотому полі.

— Лорде Ренлі,— коротко привітався брат.

— Король Ренлі. Невже це і справді ти, Станісе?

— А хто ще це може бути? — нахмурився Станіс.

Ренлі легковажно знизав плечима.

— Побачивши отой штандарт, я не мав певності. Під чиїм це ти прапором?

— Під власним.

Тут заговорила червона жриця.

— Король узяв собі за герб вогненне сонце Царя світла.

Здавалося, Ренлі це потішило.

— От і добре. Бо якщо ми обоє виїдемо під однаковими прапорами, на полі бою зчиниться гармидер.

— Сподіваймося,— мовила Кетлін,— що ніякого бою не буде. У нас трьох спільний ворог, який прагне знищити нас усіх.

Станіс без усмішки втупився в неї.

— Залізний трон належить мені по праву. Всі, хто це заперечує, мої вороги.

— Усеньке королівство це заперечує, брате,— сказав Ренлі.— Заперечують старі у смертних корчах і ненароджені в материнському лоні. Заперечують у Дорні й на Стіні. Ніхто не хоче тебе за короля. Вибач.

Станіс зціпив зуби, обличчя його закам’яніло.

— Я дав собі слово не вести з тобою переговорів, поки ти, зраднику, не знімеш своєї корони. Слід було цього слова дотримати.

— Що за безглуздя! — вигукнула Кетлін різко.— Лорд Тайвін засів у Гаренхолі з двадцятьма тисячами мечів. Залишки Царевбивцевого війська перегрупувалися на Золотому Зубі; біля Кичери Кастерлі Ланістери зібрали ще одне військо, а Серсі з сином захопили Королівський Причал і ваш дорогоцінний Золотий трон. Усі сьогодні називаються королями, та королівство спливає кров’ю, а ніхто на його захист і меча не здійме, окрім мого сина.

— Ваш син переміг у кількох битвах,— знизав плечима Ренлі.— А я переможу у війні. Хай Ланістери трохи почекають на мене.

— Якщо у вас є пропозиції, робіть їх,— різко кинув Станіс,— бо я зараз поїду геть.

— Дуже добре,— мовив Ренлі.— Пропоную тобі злізти з коня, прихилити коліно та присягнути мені на вірність.

Станіс мало не вдавився люттю.

— Цього ти не дочекаєшся.

— Ти ж служив Роберту, то чому не послужити мені?

— Роберт був моїм старшим братом. А ти — молодший.

— Молодший, хоробріший і набагато миліший...

— ...а ще на додачу — злодій і узурпатор.

Ренлі знизав плечима.

— Таргарієни кликали Роберта узурпатором. І він якось змирився з цією ганьбою. Тож і я змирюся.

«Так не піде».

— Та послухайте себе! Якби ви були моїми синами, я б стукнула вас лобами й замкнула разом у спальні, поки ви не пригадаєте, що ви — рідні брати.

Станіс нахмурився до Кетлін.

— Ви забагато на себе берете, леді Старк. Я — законний король, а ваш син — такий самий зрадник, як і оцей мій брат. Його день теж настане.

Неприхована погроза розпалила в ній лють.

— Ви вільні обзивати інших зрадниками й узурпаторами, от тільки чим ви відрізняєтеся? Ви вважаєте себе й лише себе законним королем, от тільки мені здається, що в короля Роберта — двоє синів. За всіма законами Сімох Королівств його повноправним наступником є королевич Джофрі, а після нього — Томен... тож ми всі зрадники, хай які поважні в нас причини.

Ренлі розреготався.

— Маєш пробачити леді Старк, Станісе. Вона аж з Річкорину їхала, і всю дорогу верхи. Боюся, твою грамоту вона просто не отримала.

— Джофрі моєму братові не син,— прямо мовив Станіс.— Так само як і Томен. Вони обоє байстрюки. Усі троє дітей — виродки, народжені від інцесту.

«Серсі геть з глузду з’їхала!» Кетлін втратила мову.

— Ну, не миленька історія, міледі? — зронив Ренлі.— Я саме отаборився в Сурмосхилі, коли лорд Тарлі отримав листа, і мушу зізнатися, мені аж подих перехопило,— він посміхнувся до брата.— Навіть не підозрював, що ти такий розумний, Станісе. Якби це було правдою, ти й дійсно став би Робертовим правонаступником.

— Якби? Ти мене брехуном щойно обізвав?

— А ти бодай слово з цієї казочки можеш підтвердити?

Станіс скреготнув зубами.

«Роберт і знати не знав,— подумала Кетлін,— бо Серсі б умить позбулася голови».

— Лорде Станісе,— запитала вона,— якщо ви знали, що королева винна в такому жахливому злочині, то чому мовчали?

— Я не мовчав,— заявив Станіс.— Свої підозри я висловив Джону Арину.

— А не рідному братові?

— Брат завжди ставився до мене вельми прохолодно,— сказав Станіс.— З моїх вуст такі звинувачення прозвучали б як своєкорисливе буркотіння — спроба вибити собі перше місце в лінії наступництва. Я вважав, що Роберт швидше дослухається, якщо звинувачення озвучить лорд Арин, якого він любив.

— А! — вигукнув Ренлі.— То ми маємо вірити на слові мерцю.

— Ти гадаєш, його смерть була випадковою, ти, короткозорий дурню? Його отруїла Серсі, щоб він її не викрив. Лорд Джон збирав невідпорні докази...

— ...які, безсумнівно, померли разом з ним. Яке утруднення!

Кетлін почала пригадувати справу, складаючи шматочки докупи.

— Моя сестра Лайса прислала мені у Вічнозим листа, в якому звинувачувала королеву в убивстві її чоловіка,— зізналася вона.— А згодом, у Гнізді, вона перекинула це вбивство на брата королеви Тиріона.

Станіс пирхнув.

— Коли наступиш на зміїне кубло, хіба не байдуже, яка з них першою тебе вжалила?

— Вся ця історія про змій та інцест дуже цікава, але вона нічого не змінює. Може, ти і справді маєш більше прав на престол, а от я маю більшу армію,— Ренлі ковзнув рукою під плащ; Станіс, помітивши це, миттю потягнувся до руків’я меча, але не встиг він витягнути клинок, як брат дістав... персик.— Не хочеш, брате? — поцікавився Ренлі, посміхаючись.— З Небосаду. Запевняю, такого солодкого ти зроду не куштував,— він відкусив од персика. З куточка рота побіг сік.

— Я сюди не фрукти їсти приїхав,— скипів Станіс.

— Мілорди! — вигукнула Кетлін.— Ми зараз мали б узгоджувати умови союзу, а не обмінюватися шпичками!

— Ніколи не варто відмовлятися від персика,— мовив Ренлі, викидаючи кісточку.— Бо може так статися, що другого шансу вже не буде. Життя коротке, Станісе. Пам’ятай, як кажуть Старки. Зима на підході,— він витер рота зворотом долоні.

— І не для того я сюди приїхав, щоб мене тут залякували.

— А тебе ніхто й не залякує,— різко кинув Ренлі.— Ти безпомильно знатимеш, коли я почну тобі погрожувати. Якщо по правді, Станісе, я ніколи не любив тебе, але ми з тобою однієї крові, тож я не маю охоти тебе вбивати. Якщо тобі потрібен Штормокрай — бери його... як дарунок від брата. Колись мені його подарував Роберт, а я передаровую тобі.

— Він тобі не належить, щоб ти міг його дарувати. Він мій по праву.

Зітхнувши, Ренлі напіврозвернувся у сідлі.

— От що мені робити з таким братом, Брієнно? Не бере з моїх рук ні персика, ні замку, навіть весілля моє проігнорував...

— Ми обидва знаємо, що твоє весілля — чистий балаган. Рік тому ти планував підкласти дівчину під Роберта.

— Рік тому я планував посадити дівчину поряд з Робертом на престол,— сказав Ренлі,— та хіба не однаково? Роберта дістав вепр, а я дістав Марджері. Якщо тебе це втішить, то знай: я її отримав цнотливою.

— У тебе в ліжку вона цнотливою і помре.

— О, а я сподіваюся за рік мати від неї сина. А скількох синів маєш ти, Станісе? А, так — жодного,— Ренлі невинно посміхнувся.— А дочка... що ж, я все розумію. Якби моя дружина з лиця була як твоя, я б теж замість себе підсилав до неї блазня.

— Досить! — заревів Станіс.— Не дозволю сміятися мені в обличчя, чув мене? Не дозволю! — він висмикнув меча з піхов. У сіренькому світлі криця зблискувала на диво яскраво — то червоним, то жовтим, то ясно-білим. А повітря навколо неї мерехтіло, мов од жару.

Кінь Кетлін, заіржавши, позадкував, а от Брієнна з мечем у руці в’їхала поміж братів.

— Сховайте зброю! — гаркнула вона до Станіса.

«Серсі Ланістер лусне зо сміху»,— втомлено подумала Кетлін.

Станіс націлив свого блискучого меча в брата.

— Я не без краплі милосердя,— загуркотав Станіс, сумнозвісний якраз тим, що милосердя не має ані краплі.— І не хочу заплямувати Світлоносця братовою кров’ю. Заради матері, що нас породила, я дарую тобі одну ніч, щоб схаменутися, Ренлі. Якщо до світанку спустиш прапори та прийдеш до мене, я дарую тобі твій Штормокрай і колишнє місце в раді — й навіть оголошу тебе своїм спадкоємцем на той час, поки в мене не народиться син. В іншому разі я тебе знищу.

Ренлі розсміявся.

— Станісе, меч, звісно, гарненький, цього не заперечиш, але здається мені, що його сяйво засліпило тобі очі. Поглянь на той край поля, брате. Бачиш усі ті прапори?

— Невже гадаєш, що кілька ганчірок зроблять з тебе короля?

— Короля з мене зроблять мечі Тайрела. І Рована, і Тарлі, і Карона, а ще їхні топори, булави й келепи. А ще стріли Тарта й списи Пенроуза, і Фосовея, і Кая, і Малендора, і Естермонта, і Селмі, і Гайтавера, і Окгарта, і Крейна, і Касвела, і Блекбара, і Моригена, і Бісбері, і Шермера, і Дана, і Футлі... навіть дім Флорентів, брати й дядьки твоєї рідної дружини, зроблять з мене короля. Зі мною виїхало все лицарство Півдня, а це — найменша часточка моєї сили. За мною марширує піхота — сто тисяч мечів, списів і пік. А ти мене знищиш? Скажи-но чим! Отою мізерною купкою наброду, що тулиться під стінами замку? Їх тисяч п’ять, і це ще дуже щедра оцінка,— риб’ячі лорди, цибулеві лицарі й перекупні мечі. Та половина з них ще до початку бою перебіжить на мій бік. Від розвідників я знаю, що кавалерії у тебе менш як чотири сотні — вільні вершники в дублених шкірах, що й миті не вистоять проти латних списників. Мені байдуже, яким досвідченим вояком ти себе вважаєш, Станісе, але оте твоє військо не витримає першого удару мого авангарду.

— Побачимо, брате,— Станіс заховав у піхви меча, і здалося, на світі ще потемніло.— Прийде світанок — і ми побачимо.

— Сподіваюся, твій новий бог виявить милосердя, брате.

Презирливо пирхнувши, Станіс учвал погнав геть. А червона жриця на мить затрималася.

— Турбуйтеся через власні гріхи, лорде Ренлі,— сказала вона, розвертаючи коня.

Кетлін з Ренлі разом поїхали в табір, де на їхнє повернення очікували його тисячі і її одиниці.

— Весела була зустріч, хай і не така корисна, як хотілося б,— коментував Ренлі.— Цікаво, де можна дістати такий меч, як у нього? Ну, після бою мені його Лорас усе одно подарує. Як сумно, що дійде до такого!

— Весело ви сумуєте,— сказала Кетлін, чий розпач був зовсім не вдаваний.

— Справді? — знизав плечима Ренлі.— Хай так. Зізнаюся, Станіс був не найлюбішим з моїх братів. Як гадаєте, ота його казочка правдива? Якщо Джофрі — синок Царевбивці...

— ...то ваш брат — законний спадкоємець.

— Поки живий,— визнав Ренлі.— Хоча закон дурнуватий, вам не здається? Чому спадкоємцем має бути найстарший син, а не найкращий? Корона пасуватиме мені, як ніколи не пасувала Роберту й ніколи не пасуватиме Станісу. В мені є все, щоб стати видатним королем: сильним і водночас великодушним, розумним, справедливим, турботливим, лояльним до друзів і нещадним до ворогів, однак здатним прощати, терплячим...

— ...скромним? — підказала Кетлін.

Ренлі розсміявся.

— Пробачте вже королю якісь вади, міледі.

Кетлін почувалася страшенно змученою. Нічого в неї не вийшло. Брати Баратеони втоплять одне одного у крові, а її син лишиться з Ланістерами сам-на-сам, і жодні її слова, жодні дії цього не зупинять. «Давно час повертатися в Річкорин — склепити батькові повіки,— подумала вона.— Бодай це я здатна зробити. Може, посол з мене й нікчемний, а от жалібниця — чудова, боги бороніть мене!»

Табір зручно розташувався на пологому гірському гребені, що тягся з півночі на південь. Він займав усього чверть території порівняно з розкидистим табором на річці Мандерлі, однак був значно впорядкованіший. Дізнавшись про братів замах на Штормокрай, Ренлі розділив свої сили, як Роб зробив це біля Близнючок. Велике піше військо він лишив позаду в Буремості разом зі своєю юною королевою, а ще всіма фургонами, возами, ломовиками та всією громіздкою облоговою машинерією, а сам Ренлі стрімко повів на схід своїх лицарів і вільних вершників.

Він був страшенно схожий на свого брата Роберта — навіть у цьому... от тільки Роберт завжди мав поряд Едарда Старка, який своєю обережністю стримував його запал. Нед би точно переконав Роберта підтягнути все військо, оточити Станіса й узяти обложника в облогу. А от Ренлі, який страшенно квапився зійтися врукопаш із братом, позбавлений такого шансу. Він значно випередив свій обоз, тож уся провізія, весь фураж разом з фургонами, мулами й рогатою худобою відстали на кілька днів. Доведеться або негайно битися — або подихати з голоду.

Кетлін звеліла Галлісу Моллену зайнятися кіньми, а сама пішла з Ренлі в королівське шатро в самому серці табору. За зеленими шовковими стінками вже зібралися капітани й лорди-прапороносці, чекаючи на новини щодо переговорів.

— Брат геть не змінився,— оголосив юний король, коли Брієнна розстебнула на ньому плащ і зняла йому з голови золоту корону з нефритом.— Ні замки, ні знаки уваги не заспокоять його — він прагне крові. Що ж, я схиляюся до того, щоб задовольнити його бажання.

— Ваша світлосте, нема потреби воювати,— заговорив лорд Матис Рован.— У замку міцний гарнізон і вдосталь провізії, а сер Кортні Пенроуз — досвідчений командувач, та й не збудована ще метавка, здатна розтрощити мури Штормокраю. Нехай Станіс грається в облогу. Йому тут навряд чи буде весело, а поки він тут сидітиме холодний і голодний, ми візьмемо Королівський Причал.

— І щоб люди потім казали, буцім я злякався стати віч-на-віч зі Станісом?

— Тільки дурні таке казатимуть,— заперечив лорд Матис.

Ренлі обвів поглядом інших.

— А що на це скажете ви?

— Я скажу, що Станіс становить для вас загрозу,— оголосив лорд Рендил Тарлі.— Якщо йому не пустити кров, він тільки наростить потугу, а ваші власні сили після бою будуть підточені. Ланістерів за день не перемогти. Заки ви з ними покінчите, лорд Станіс може зібрати таке саме військо... ба й більше!

Решта хором його підтримали. Король мав задоволений вигляд.

— Тоді дамо бій.

«Роба я підвела так само, як і Неда»,— подумала Кетлін.

— Мілорде,— заговорила вона,— якщо ви плануєте дати бій, моя місія тут вичерпана. Прошу дозволити мені повернутися в Річкорин.

— Не дозволяю,— Ренлі присів на похідний стілець.

Вона закам’яніла.

— Я сподівалася допомогти вам укласти мир. Але не допомагатиму вам розпалювати війну.

Ренлі знизав плечима.

— Смію припустити, що ми обійдемося без ваших двадцяти п’ятьох вояків, міледі. Я не прошу вас брати участі в битві, а тільки поспостерігати за її перебігом.

— Я була в Лопотючому лісі, мілорде. Я вже досить надивилася різанини. Я приїхала сюди як посол...

— І як посол поїдете,— сказав Ренлі,— тільки мудрішою, ніж приїхали сюди. Ви на власні очі побачите, що буває з заколотниками, щоб ваш син почув усе з ваших вуст. Не бійтеся: ви будете в безпеці,— мовив він і перейшов до обговорення розташування військ.— Лорде Матисе, ви поведете центр головних сил. Брайсе, ти будеш з лівого краю. Правий край я беру на себе. Лорде Естермонт, ви командуватимете другим ешелоном.

— Я вас не підведу, ваша світлосте,— озвався лорд Естермонт.

Тут заговорив лорд Матис Рован.

— А хто поведе авангард?

— Ваша світлосте,— мовив сер Джон Фосовей,— прошу для себе цієї честі.

— Просіть, скільки схочете,— сказав сер Гіяр Зелений,— але по праву першого удару має завдати хтось із сімох.

— Аби пробити стіну щитів, самого барвистого плащика замало,— заявив Рендил Тарлі.— Ти ще мамину цицьку смоктав, Гіяре, коли я вів авангард Мейса Тайрела.

Шатро переповнив галас — усі вояки заходилися гучно висувати свої претензії. «Лицарі літа»,— подумала Кетлін. Ренлі підніс руку.

— Досить, мілорди. Якби в мене було дванадцять авангардів, кожен з вас отримав би по одному, але найбільша слава по праву дістанеться найвидатнішому лицарю. Першого удару завдасть сер Лорас.

— Залюбки, ваша світлосте,— лицар квітів опустився перед королем навколішки.— Дайте мені своє благословення і лицаря, який поїде поряд зі мною з прапором у руці. Нехай олень і ружа виїдуть на поле бою біч-о-біч.

Ренлі роззирнувся.

— Брієнно!

— Ваша світлосте?

Вона й досі була вбрана у свою синю крицю, хоча зняла з голови шолом. У натоптаному людьми шатрі було задушливо, й обвислі жовті пасма волосся прилипли від поту їй до круглого негарного обличчя.

— Моє місце біля вас. Я — ваш присяжний щит...

— Один із сімох,— нагадав їй король.— Не бійся, під час бою поруч зі мною завжди будуть четверо твоїх товаришів.

Брієнна опустилася навколішки.

— Якщо мені доведеться розлучитися з вашою світлістю, принаймні вшануйте мене честю озброїти вас перед боєм.

Хтось позаду Кетлін виразно хихикнув. «Сердешна в нього закохана! — сумно подумала вона.— Грається у зброєносця, просто щоб мати змогу торкнутися його, і їй байдуже, якою дурепою вважають її всі навкруг».

— Вшановую,— сказав Ренлі.— А тепер прошу всіх залишити мене. Навіть королям перед боєм слід відпочити.

— Мілорде,— сказала Кетлін, у селищі, яке ми проїжджали, був невеличкий септ. Якщо забороняєте мені повернутися в Річкорин, дозвольте з’їздити туди й помолитися.

— Як зволите. Пане Робаре, організуйте для леді Старк супровід до того септу... і подбайте, щоб до світанку вона повернулася.

— Вам би теж помолитися не завадило,— додала Кетлін.

— За перемогу?

— За розважливість.

Ренлі розсміявся.

— Лорасе, лишися: допоможеш мені молитися. Я так давно цього не робив, що вже й призабув. Що ж до решти, то прошу всіх удосвіта вже бути на місцях — озброєних і верхи. Цей світанок Станіс нескоро забуде.

Коли Кетлін вийшла з шатра, вже западали сутінки. Поряд з нею прилаштувався сер Робар Ройс. Вона трохи знала його — сина Бронзового Нона, з грубуватим, але приємним обличчям, досить відомого турнірного бійця. Ренлі дарував йому веселковий плащ і криваво-червоні обладунки та проголосив його одним із сімох.

— Далеко ви від Роздолу заїхали, мілорде,— заговорила Кетлін до нього.

— А ви — од Вічнозиму, міледі.

— Як тут опинилась я, мені зрозуміло, а от що привело сюди вас? Це не ваша війна, як і не моя.

— Я визнав Ренлі своїм королем, тож тепер ця війна моя.

— Ройси — прапороносці дому Аринів.

— Леді Лайсі мають зберігати вірність мій батько та його спадкоємець, а другий син шукає собі слави, де може,— знизав плечима сер Робар.— Турніри з часом набридають.

Йому не більш як двадцять один рік, подумала Кетлін, він одного віку зі своїм королем... однак її король, її Роб у свої п’ятнадцять мудрості має більше, ніж ці юнаки. В усякому разі, саме за це вона молилася.

У закутку табору, виділеному для Кетлін, Шад нарізав у казанок моркву, Гал Моллен грав у кості з трьома своїми підлеглими з Вічнозиму, а Лукас Блеквуд сидів і нагострював кинджал.

— Леді Старк,— мовив Лукас, побачивши її,— Моллен каже, на світанку буде бій.

— Гал має рацію,— відгукнулася вона. «І довгий язик, схоже».

— А нам битися чи миритися?

— Молитися, Лукасе,— озвалася вона.— Нам — молитися.