Битва королів

Санса

В день іменин короля Джофрі світанок видався ясним і вітряним, і крізь високі дірчасті хмари виднівся довгий хвіст велетенської комети. Санса саме роздивлялася її, коли прибув сер Ейрис Окгарт, щоб провести її вниз на турнірне поле.

— Як ви гадаєте, що вона віщує? — запитала вона його.

— Славу твоєму судженому,— миттю озвався сер Ейрис.— Тільки поглянь, як вона палає в небі сьогодні, на іменини його світлості, так наче самі боги підняли прапор на його честь. Простолюд кличе її кометою короля Джофрі.

Без сумніву, саме так і кажуть Джофрі, але Санса не була впевнена щодо комети.

— Я чула, слуги кличуть її драконячим хвостом.

— Король Джофрі сидить на престолі, на якому колись сидів Ейгон Дракон, у замку, збудованому його сином,— сказав сер Ейрис.— Він — наступник дракона; до того ж малиновий — колір дому Ланістерів, а це ще один знак. Комета послана провістити сходження Джофрі на престол, це понад усякий сумнів. Вона означає, що він переможе всіх своїх ворогів.

«Невже це правда? — міркувала Санса.— Невже боги такі жорстокі?» Її власна матір стала ворогом Джофрі, і брат Роб також. Батька стратили за наказом короля. То невже Роб і її леді-матір мають померти наступні? Так, комета червона, але Джофрі наполовину Ланістер, а наполовину Баратеон, а у них на гербі чорний олень на золотому полі. То, може, боги мали б послати Джофу золоту комету?

Зачинивши віконниці, Санса рвучко відвернулася од вікна.

— Маєте сьогодні чарівний вигляд, міледі,— мовив сер Ейрис.

— Дякую, сер.

Санса знала, що Джофрі захоче бачити її на турнірі на його честь, тож з особливою ретельністю поставилася і до свого обличчя, і до вбрання. Вона вдягнула світло-лілову шовкову сукню, а волосся оздобила сіточкою з місячним камінням — то був подарунок від Джофрі. Сукня мала довгі рукави — щоб заховати синці на руках. Теж подарунок від Джофрі. Коли йому повідомили, що Роба проголосили королем на Півночі, він розлютився до нестями й послав сера Бороса відлупцювати Сансу.

— Ходімо? — подав їй руку сер Ейрис, і вона дозволила вивести себе з кімнати. Якщо комусь із королівської варти потрібно ходити за нею слід у слід, то хай це буде він. Сер Борос був запальний, сер Мірин — холодний, мертві очі сера Мандона змушували її почуватися ніяково, а сер Престон ставився до неї, як до недоумкуватої дитини. Ейрис Окгарт, натомість, був люб’язний і розмовляв з нею душевно. Одного разу навіть заперечив, коли Джофрі звелів йому вдарити її. Врешті він таки її вдарив, але не так сильно, як зробив би це сер Мірин чи сер Борос, і до того ж він засперечався! Решта слухняно все виконували... окрім хіба Гончака, але Джоф ніколи не просив Гончака карати її. Для цього в нього було п’ятеро інших.

У сера Ейриса була світло-каштанова чуприна й досить приємне обличчя. А сьогодні він узагалі мав ефектний вигляд у білому шовковому плащі, застебнутому на плечі золотим листком, з вигаптуваним сяйливими золотими нитками на грудях сорочки розкидистим дубом.

— Як гадаєте, хто переможе сьогодні? — запитала Санса, поки вони під руку спускалися вниз.

— Я,— усміхнувся у відповідь сер Ейрис.— Однак, боюся, в цій перемозі не буде гостроти. Сьогодні слабкий турнірний день, ставки невисокі. На арену виїде не більш як чотири десятки людей, включно зі зброєносцями й вільними вершниками. Невелика честь — скидати з коня зелених хлопчаків.

Минулий турнір був геть інакший, подумалося Сансі. Його проводив король Роберт на честь її батька. З усього королівства з’їхалися позмагатися високі лорди й легендарні переможці, і все місто висипало на вулиці, щоб подивитися на них. Вона пригадувала, як усе було пишно: шатра на турнірному полі вздовж річки, біля входів у які висіли лицарські щити; довгі шереги шовковистих прапорців, що маяли на вітру; блиск золота на криці й золочених списах... Дні дзвеніли від музики сурем і тупання копит, а ночі заповнювали бенкети й співи. То були найчарівніші дні Сансиного життя, але сьогодні вони здавалися спогадом з іншого століття. Роберт Баратеон помер, і батько теж — обезголовлений як зрадник на сходах Великого септу Бейлора. Тепер у країні три королі, за Тризубом вирує війна, і місто затоплюють доведені до розпачу люди. Отож і не дивно, що турнір на честь Джофрі доводиться проводити за товстими мурами Червоної фортеці.

— Як гадаєте, королева буде? — Санса завжди почувалася краще, коли королева була поруч і стримувала свого сина.

— Боюся, ні, міледі. Зібралася рада з якогось нагального питання,— стишив голос сер Ейрис.— Лорд Тайвін засів у Гаренхолі замість вести військо сюди, в місто, як звеліла королева. Її величність лютує.

Він замовк, пропускаючи кавалькаду ланістерівських гвардійців у малинових плащах і з левами на шоломах. Сер Ейрис обожнював пліткувати, та тільки якщо був певен, що ніхто не чує.

У зовнішньому дворі теслі звели галерею й арену. Жалюгідне це було видовище: глядацькі місця заповнилися хіба наполовину. Переважно серед глядачів виднілися золоті плащі міської варти й малинові плащі дому Ланістерів; лордів і леді була жменька — бо їх при дворі й лишилася жменька. Сіролиций лорд Гайлз Розбі кашляв у рожевий шовковий носовичок. Леді Танда сиділа в оточенні дочок — сумирної млявої Лоліс і гострої на язик Фалізи. А ще були чорношкірий Джалабар Ксо — вигнанець, який ніде не мав притулку, і леді Ермісанда — немовля на колінах у мамки. Подейкували, що скоро її видадуть за одного з кузенів королеви, бо Ланістери хочуть отримати її землі.

Король розсівся у затінку малинового балдахіна, недбало закинувши ногу на різьблене дерев’яне бильце свого крісла. За ним сиділи королівна Мірселла і королевич Томен. Позаду королівської ложі на чатах стояв Сандор Кліган, поклавши руки на пояс з мечем. На широкі плечі він накинув білий плащ королівської варти, застебнутий золотою коштовною брошкою, і білосніжна тканина неприродно поєднувалася з коричневою сорочкою з грубого полотна та шкірянкою з заклепками.

— Леді Санса,— коротко оголосив Гончак, побачивши Сансу. Голос у нього рипів, наче пила по дереву. Через шрами від опіків на обличчі та шиї рот у нього при розмові сіпався.

Почувши Сансине ім’я, королівна Мірселла сором’язливо привітала її кивком, а от маленький пухкенький Томен нетерпляче підстрибнув.

— Сансо, ти чула? Сьогодні я виступатиму на турнірі. Мама дозволила.

Томену виповнилося вісім. Він нагадав Сансі її власного братика — Брана. Хлопчаки були однолітки. Бран лишився у Вічнозимі; так, він каліка, зате він у безпеці.

Санса б усе віддала, щоб опинитися поряд з ним!

— Я хвилююся за життя твого суперника,— урочисто сказала вона Томену.

— Його суперник буде набитий соломою,— підводячись, мовив Джофрі. Король був закутий у позолочену кірасу з вигравіюваним на грудях ревучим левом, так наче очікував, що з хвилину на хвилину вони опиняться в полум’ї війни. Йому сьогодні виповнювалося тринадцять; як на свій вік, він був високий, мав зелені очі й золоту чуприну, як у всіх Ланістерів.

— Ваша світлосте,— мовила Санса, присідаючи у реверансі.

Сер Ейрис уклонився.

— Перепрошую, ваша світлосте. Маю перевдягнутися перед виступом.

Джофрі коротко махнув рукою, відпускаючи його, й окинув Сансу поглядом з голови до ніг.

— Я втішений, що ти вдягнула мій дарунок.

Отож сьогодні король вирішив гратись у галантність. Санса відчула полегшення.

— Дякую вам за нього... і за ваші ласкаві слова. Зичу вам щасливих іменин, ваша світлосте.

— Сядь,— звелів Джофрі, вказуючи на порожнє крісло поряд зі своїм.— Ти чула? Король-жебрак мертвий.

— Хто?

На мить Санса перелякалася, що він мав на увазі Роба.

— Вісерис. Останній син божевільного короля Ейриса. Він ще до мого народження волочився по вільних містах, називаючись королем. Ну, мама каже, що дотраки нарешті його коронували. Розплавленим золотом,— розсміявся він.— Кумедно, хіба ні? У них на гербі був дракон. Це приблизно як твого зрадника-брата загриз би вовк. Може, коли я його піймаю, згодую вовкам. Я тобі не казав, що збираюся кинути йому виклик — хай стане проти мене сам-на-сам.

— Хотіла б я на це поглянути, ваша світлосте.

«І більше, ніж ви собі уявляєте». Санса говорила спокійно й увічливо, однак Джофрі звузив очі, вирішуючи, чи не кепкує вона з нього.

— Ви сьогодні виїжджатимете на арену? — швидко запитала вона.

— Леді-мати каже,— нахмурився король,— що це недоречно, оскільки турнір на мою честь. В іншому разі переможцем був би я. Хіба не так, псе?

Рот Гончака сіпнувся.

— Проти оцих? Чом би й ні?

На турнірі на честь її батька переможцем був Гончак, згадала Санса.

— Ви сьогодні братимете участь у двобої, мілорде? — поцікавилася вона.

— Не довелося б і озброюватися,— саркастично озвався Кліган.— Це комариний турнір.

Король розреготався.

— Як люто гавкає мій пес! Може, слід наказати йому позмагатися з сьогоднішнім переможцем. До смерті.

Джофрі обожнював бої до смерті.

— На одного лицаря стане менше,— відгукнувся Гончак. Він так і не прийняв лицарської присяги. Його брат був лицарем, а брата він ненавидів.

Засурмили сурми. Сівши назад у крісло, король узяв Сансу за руку. Колись від такого жесту в неї б закалатало серце, але це було до того, як він відповів на Сансину мольбу про помилування, піднісши їй голову її батька. Тепер його дотик сповнював її відрази, але в неї вистачало глузду не показувати цього. Вона змусила себе сидіти непорушно.

— Сер Мірин Трант з королівської варти,— оголосив герольд.

Сер Мірин, закутий у блискучу білу кірасу з золотим гравіюванням, виїхав у двір із західних воріт на молочно-білому бахматі з шовковистою сірою гривою. Його плащ простерся, як засніжене поле. В руках сер Мірин тримав дванадцятифутовий спис.

— Сер Гобер з дому Редвинів, з Арбору,— проспівав герольд. Сер Гобер в’їхав зі сходу на вороному огирі в бордово-синій попоні. Спис у нього був смугастий, у таких самих кольорах, а на щиті красувалося виноградне гроно його дому. Редвини були невільними «гостями» королеви, точно як і Санса. Цікаво, подумала вона, а хто напоумив їх битися на турнірі Джофрі? Вони точно не самі це вигадали...

За сигналом розпорядника свята суперники взяли напереваги свої списи та приострожили коней. Гвардійці з глядачів, лорди й леді на галереї загукали. Лицарі з гуркотом зіткнулися в центрі арени; дерево вдарилось об дерево, метал об метал. З секундним розривом розламалися на тріски і білий спис, і смугастий. Гобер Редвин хитнувся від удару, однак примудрився втриматись у сідлі. Розвернувши коней і пустивши їх у протилежні кінці арени, лицарі пожбурили на землю поламані списи й узяли від зброєносців нові. Щось підбадьорливо закричав сер Горас Редвин, Гоберів брат-близнюк.

Але на другому проїзді сер Мірин крутнув гостряк свого списа, поціливши сера Гобера в груди та з гуркотом скинувши його на землю. Вилаявшись, сер Горас вибіг на арену, щоб допомогти побитому братові піти з поля бою.

— Слабкий був виїзд,— оголосив король Джофрі.

— Сер Балон Свон зі Скелешолома, з Червоної варти,— почувся крик герольда. Великий шолом сера Балона був оздоблений широкими білими крилами, а на щиті билися два лебеді — чорний і білий.— Морос із дому Слінтів, спадкоємець лорда Джаноса з Гаренхолу.

— Тільки глянь на цього новопіднесеного йолопа! — заулюлюкав Джофрі, та так гучно, що півдвору почуло. Морос, простий зброєносець, і при цьому зброєносець новоспечений, заледве давав раду спису та щиту. Санса знала: спис — це лицарська зброя, а Слінт — низького походження. Поки Джофрі не підвищив лорда Джаноса, віддавши йому Гаренхол і посадивши в раду, той був звичайним командувачем міської варти.

«Сподіваюся, він упаде і зганьбиться,— гірко подумала Санса.— Сподіваюся, сер Балон уб’є його». Коли Джофрі оголосив, що Сансин батько мертвий, саме Джанос Слінт схопив відтяту голову лорда Едарда за волосся і, хай як плакала та кричала Санса, високо підніс перед королем і натовпом, щоб усі добре бачили.

На чорні обладунки, інкрустовані золотими завитками, Морос одягнув картатий чорно-золотий плащ. На щиті в нього красувався закривавлений спис, якого його батько обрав за герб для свого новоствореного дому. Але сам Морос, посилаючи коня вперед, здавалося, не знав, що з цим щитом робити, і гостряк на списі сера Балона поцілив просто у квадрат герба. Морос випустив списа, спробував утримати рівновагу, але не зміг. Падаючи, однією ногою він заплутався в стремені, і бахмат потягнув вершника в сам кінець арени, бахкаючи головою по землі. Джофрі насмішкувато заулюлюкав. Санса була вражена: невже боги почули її мстиву молитву? Та коли Мороса Слінта вивільнили зі стремен, він був закривавлений, але живий.

— Томене, ми тобі не того суперника підібрали,— звернувся король до свого брата.— Навіть солом’яний лицар б’ється краще за цього.

Тоді прийшла черга сера Гораса Редвина. Він проїхав краще за свого брата, перемігши літнього лицаря, чий кінь на попоні мав срібних грифонів на смугастому біло-блакитному полі. Хай який лицар був пишний, а змагався кепсько. Джофрі скривив губи.

— Ганебне видовище.

— Я вас попереджав,— мовив Гончак.— Комариний турнір.

Король занудьгував. Сансу це непокоїло. Опустивши очі, вона вирішила сидіти тихо, хай там що. Коли у Джофрі Баратеона псувався настрій, будь-яке випадкове слово могло викликати напад люті.

— Лотор Брун, вільний вершник на службі лорда Бейліша,— гукнув герольд.— Сер Донтос Червоний з дому Голардів.

Тут-таки в західному кінці арени з’явився вільний вершник, невеличкий чоловік у пом’ятій кірасі без емблеми, але його суперника не було й знаку. Нарешті в поле зору виїхав гнідий жеребець у вирі малинових і шарлатних шовків, але сера Донтоса на ньому не було. Лицар з’явився за мить, лаючись і спотикаючись, вдягнений у кірасу й шолом з плюмажем — і все. Ноги в нього були білі й худі, а чоловічі причандали ганебно бовталися в повітрі, поки він ганявся за своїм конем. Глядачі заревіли, посипалися образи. Схопивши коня за вуздечку, сер Донтос спробував сісти на нього, але тварина не хотіла стояти спокійно, а сам лицар був такий п’янючий, що не міг утрапити в стремено.

На той час у натовпі всі вже вили від сміху... всі, окрім Джофрі, в чиїх очах спалахнув вогник, який Санса пам’ятала дуже добре: точно такий самий погляд був у нього у Великому септі Бейлора, коли Джофрі виніс лорду Едарду смертний вирок. Нарешті сер Донтос здався, всівся в пилюку та скинув свій шолом з плюмажем.

— Я здаюся! — загорлав він.— Принесіть мені вина.

Тут підвівся король.

— Барило з королівських підвалів! Хочу побачити, як він втопиться у вині.

Сансі перехопило подих.

— Ні, так не можна!

— Що ти сказала? — обернув до неї голову Джофрі.

Санса не могла повірити, що розтулила рота. Вона збожеволіла? Перед усім двором сказати королю «не можна»? Та вона нічого такого не мала на увазі, просто... хай п’яний, дурний і ні на що не здатний, сер Донтос не хотів нікому завдавати зла.

— Ти сказала «не можна»? Ти так сказала?

— Будь ласка,— мовила Санса,— я просто хотіла... Це ж погана прикмета, ваша світлосте... е-е-е... стратити людину на іменини.

— Брешеш,— сказав Джофрі.— Треба й тебе втопити разом з ним, якщо ти так через нього переймаєшся.

— Я не переймаюся, ваша світлосте,— відчайдушно забелькотіла Санса.— Втопіть його чи відрубайте йому голову, але... стратьте його завтра, якщо ваша ласка, будь ласка... не сьогодні, не на ваші іменини. Я не витримаю, якщо справдиться погана прикмета... жахлива прикмета, навіть для королів, усі співці так кажуть...

Джофрі нахмурив брови. Він здогадувався, що вона бреше: це було видно. За це вона ще заплаче кривавими слізьми.

— Дівчина правду каже,— рипуче мовив Гончак.— Що людина посіє на свої іменини, те й пожне в новому році.

Голос у нього був байдужий, так наче йому й діла немає, повірив йому король чи ні. А раптом це таки правда? Санса не знала. Вона просто бовкнула це, щоб відвернути покарання.

Джофрі розчаровано посовався в кріслі, а тоді клацнув пальцями в бік сера Донтоса.

— Заберіть його. Стратимо цього дурня завтра.

— Він і справді дурень,— сказала Санса.— А ви мудрий, що це розумієте. З нього блазень вийшов би кращий, ніж лицар. Одягніть його у блазенський костюм, хай розважає вас. Він не заслужив на таке милосердя, як легка смерть.

Якусь мить король роздивлявся її.

— Може, ти й не така тупа, як мама каже. Ти чув міледі, Донтосе? — підвищив він голос.— Відсьогодні ти — мій блазень. Спатимеш разом зі Сновидою і носитимеш блазенський костюм.

Сер Донтос, який протверезів од того, що був на волосину від смерті, звівся навколішки.

— Дякую вам, ваша світлосте. І вам, міледі. Дякую.

Кілька ланістерівських гвардійців повели його геть, до ложі підійшов розпорядник свята.

— Ваша світлосте,— звернувся він,— мені викликати для Бруна іншого суперника чи переходити до наступного раунду?

— Ні те, ні те. Комарі, а не лицарі. Я їх усіх страчу, тільки не сьогодні, не на іменини. Турнір закінчено. Заберіть їх усіх геть з моїх очей.

Розпорядник свята уклонився, а от королевич Томен такої слухняності не виявив.

— Я сьогодні мав битися з солом’яним лицарем.

— Не сьогодні.

— А я хочу!

— Мені байдуже, чого ти хочеш.

— Мама сказала, я зможу виступити.

— Так,— підтвердила королівна Мірселла.

— «Мама сказала»,— передражнив король.— Ви як діти.

— А ми і є діти,— гордовито заявила Мірселла.— І поводитися маємо як діти.

— Як вона вас? — зареготав Гончак.

— Гаразд,— здався Джофрі.— Навіть мій брат не зможе виступити гірше за цей набрід. Розпоряднику, винесіть мішень, Томен теж хоче долучитися до тих комарів.

Радісно зойкнувши, Томен помчав готуватися, тупаючи дебелими ніжками.

— Щасти тобі! — гукнула йому навздогін Санса.

В дальньому кінці арени поставили мішень, а королевичевого поні осідлали. Суперником Томена був шкіряний вояк завбільшки з дитину, набитий соломою й насаджений на стрижень; в одній руці він тримав щит, а в другій — ганчір’яну булаву. На голову лицаря хтось прикріпив пару оленячих рогів. Батько Джофрі, король Роберт, носив такі роги на шоломі, пригадалося Сансі... а ще його дядько лорд Ренлі, Робертів брат, зрадник, який проголосив себе королем.

Двійко зброєносців застебнули на королевичі ошатні сріблясто-малинові обладунки. З гребеня його шолома стирчав високий плюмаж із червоного пір’я, а на щиті наскакували один на одного лев Ланістерів і коронований олень Баратеонів. Зброєносці допомогли королевичу сісти в сідло, і сер Арон Сантагар, військовий інструктор Червоної фортеці, подав Томену тупий срібний меч з листоподібним клинком, викуваний по руці восьмирічного хлопчика.

Томен високо заніс клинок.

— Кичера Кастерлі! — закричав він тонким хлоп’ячим голоском і, вдаривши поні п’ятками в боки, погнав по твердій землі до мішені. Леді Танда з лордом Гайлзом незграйно підбадьорювали його, і Санса долучила до їхніх голосів і свій. Король задумливо мовчав.

Томен пустив поні жвавим клусом, рішучо замахнувся мечем і, проїжджаючи повз мішень, засадив клинок у лицарів щит. Мішень крутнулася, і ганчір’яна булава, пролітаючи, добряче піддала королевичу по голові. Томен гепнувся з сідла, і його нові обладунки, вдарившись об землю, заторохтіли, як мішок старих каструль. Меч вилетів з руки, поні легким галопом погнав через двір, а над ареною вибухнув регіт. Голосніше й довше за всіх реготав король Джофрі.

— Ой,— скрикнула королівна Мірселла. Вискочивши з ложі, вона побігла до братика.

Санса відчула напад дивної запаморочливої відваги.

— А ви чому не йдете? — звернулася вона до короля.— Раптом ваш брат забився?

— Навіть якщо так? — знизав плечима Джофрі.

— Допоможіть йому підвестися й запевніть, що він проїхався чудово,— не могла зупинитися Санса.

— Він звалився з коня й гепнувся на землю,— зауважив король.— Де тут чудовий виїзд?

— Ви тільки погляньте,— втрутився Гончак,— а хлопчина хоробрий! Збирається спробувати вдруге.

Томену саме допомагали вилізти на поні. «Якби ж старшим був Томен, а не Джофрі! — подумала Санса.— Я не проти вийти за Томена».

Зненацька почувся шум у прибрамній. Забряжчавши ланцюгами, поїхали вгору ґрати, а велика брама розчинилася, пориплюючи залізними завісами.

— Хто дозволив відчинити браму? — обурився Джоф. Через безлад у місті брама Червоної фортеці була зачинена вже багато днів.

У брязкоті криці й тупоті копит з-під ґрат з’явилася кавалькада вершників. Поклавши руку на руків’я довгого меча, Кліган підступив ближче до короля. Гості були пом’яті, пошарпані й запилюжені, але на штандарті в них красувався лев Ланістерів — золотий на малиновому полі. Деякі вбрані були у червоні плащі й кольчуги ланістерівської важкої кінноти, але здебільшого кавалькада, що наїжачилася гострою крицею, складалася з різношерсто вдягнутих вільних вершників і перекупних мечів. Але їхали там й інші: дикі чудовиська з казок старої Нан — з тих страшних казок, які так любив Бран. Ці були в потертих шкурах і в дубленій шкірі, з довгими патлами й буйними бородами. У декого на голові або на руках виднілися закривавлені пов’язки, а в інших бракувало очей, вух, пальців...

Серед вершників на високому рудому коні, у дивному високому сідлі, як у колисці, підпертий ззаду й спереду, їхав карлик — брат королеви Тиріон Ланістер на прізвисько Куць. Він відростив собі борідку, яка ховала приплюснуте обличчя,— колючу та сплутану, рудувату з чорним, і жорстку як дріт. З плечей у нього звисав плащ зі шкури тінь-кота — чорне хутро з білими смугами. Віжки він тримав лівою рукою, а права покоїлася на білій шовковій перев’язі, та загалом вигляд він мав такий самий гротескний, як і того разу, коли навідувався у Вічнозим. Зі своїм випнутим чолом і різнобарвними очима цей чоловік і далі був потворою, якої Санса в житті не бачила.

Однак Томен, радісно заверещавши, приострожив поні та стрімголов помчав через двір. Один з дикунів, незграбний велетень, такий волохатий, що з-під бакенбардів не видно було обличчя, підхопив хлопця з сідла разом з усіма обладунками й поставив на землю поряд з дядьком. Тиріон ляснув малого по кірасі, й задиханий Томенів сміх луною відбився від мурів, а Санса з подивом зауважила, що ці двоє — однакові на зріст. За братом побігла Мірселла, і карлик, загукавши й підхопивши її за пояс, закружляв її.

Поставивши її назад на землю, коротун легенько поцілував її в чоло й пошкандибав через двір до Джофрі. За ним слід у слід ішло двоє чоловіків — чорноокий перекупний меч, який рухався, наче кіт на полюванні, та юний велетень з порожньою очницею, де колись було око. За ними тягнулися Томен з Мірселлою.

Карлик став на одне коліно перед королем.

— Ваша світлосте!

— Ти,— мовив Джофрі.

— Я,— погодився Куць.— Мені здалося, дядька, тим паче старшу людину, належить вітати люб’язніше.

— Казали, ви померли,— мовив Гончак.

Коротун кинув на здорованя погляд. Одне око в нього було зелене, а друге каре, але обидва цілком спокійні.

— Я розмовляв з королем, а не з його дворняжкою.

— Я рада, що ти не помер,— сказала королівна Мірселла.

— В цьому питанні ми з тобою сходимося, люба,— озвався Тиріон і обернувся до Санси.— Міледі, мені страшенно шкода через вашу втрату. Правду кажуть: боги жорстокі.

Санса не могла здобутися на слово. Як він може шкодувати через її втрату? Чи він з неї глузує? Це ж бо не боги жорстокі, а Джофрі.

— І через твою втрату мені теж шкода, Джофрі,— сказав карлик.

— Яку втрату?

— А як же твій король-батько? Кремезний ярий чолов’яга з чорною бородою... напруж пам’ять, і ти його згадаєш. Був королем перед тобою.

— А, він! Так, це дуже сумно, його убив вепр.

— Оце так кажуть, ваша світлосте?

Джофрі нахмурився. Санса відчула, що слід щось сказати. Чого її завжди вчила септа Мордейн? Зброя леді — манери, ось чого. Отож вона приготувала свою зброю й мовила:

— Мені дуже прикро, що моя леді-мати захопила вас у полон.

— Багато кому нині прикро через це,— відгукнувся Тиріон,— а коли я закінчу, комусь буде ще прикріше... однак дякую вам за співчуття. Джофрі, де мені шукати твою матір?

— Вона на раді,— відповів король.— Ваш брат Джеймі раз у раз програє битви,— сказав він і кинув на Сансу сердитий погляд, так наче це була її провина.— Його захопили Старки, отож ми втратили Річкорин, а тепер от її дурнуватий брат проголосив себе королем.

Карлик криво посміхнувся.

— Останнім часом багато хто проголошує себе королем.

Джоф не знав, як це зрозуміти, однак вигляд він мав підозріливий і кислий.

— Так. Що ж. Я радий, що ти не помер, дядьку. Ти привіз мені подарунок на іменини?

— Атож. Свою голову.

— Ліпше б ти привіз голову Роба Старка,— мовив Джоф, кинувши лукавий погляд на Сансу.— Томене, Мірселло, ходімо.

Сандор Кліган на мить затримався.

— Тримали б ви ліпше язика на припоні, коротуне,— зронив він, перш ніж рушити за своїм сюзереном.

Санса лишилася з карликом і його чудовиськами. Вона силкувалася вигадати, що б іще сказати.

— Ви поранили руку,— нарешті спромоглася вона.

— Один з ваших північан приклав мене моргенштерном у битві на Зеленому Зубці. Але я врятувався, звалившись із коня,— поглянув він їй в обличчя, і його усмішка пом’якшала.— Ти така зажурена, бо сумуєш за батьком?

— Мій батько був зрадником,— миттю мовила Санса. Цей рефлекс у неї виробився дуже швидко.— І мати, і брат теж зрадники. А я віддана моєму любому Джофрі.

— Понад усякий сумнів. Віддана, як олениця, оточена вовками.

— Левами,— не подумавши, прошепотіла вона. І нервово роззирнулася, але нікого поряд не було, щоб це почути.

Ланістер потягнувся, узяв її за руку й потиснув.

— Я зовсім маленький лев, дитино, і я присягаюся: тебе я не скривджу,— мовив він і уклонився.— А тепер перепрошую. У мене нагальна справа до королеви й ради.

Санса дивилася, як він іде геть, з кожним кроком важко перевалюючись із боку на бік, наче гротескна потвора. «Розмовляє він лагідніше, ніж Джофрі,— думала вона,— але й королева лагідно до мене говорила. Він усе одно Ланістер, брат королеви й дядько Джофа, тож ніякий він не друг». Колись вона всім серцем любила Джофрі, захоплювалася його матір’ю-королевою й довіряла їй. А вони відплатили їй за любов і довіру батьковою головою. Санса більше не повторить такої помилки.