Битва королів

Арія

Річка, що вилискувала на ранковому сонці, здавалася зеленкувато-блакитною стрічкою. На мілині вздовж берегів усе заросло очеретом, а ще Арія запримітила, як поверхнею води ковзає водяна змія, попускаючи брижі. Над головою ліниво кружляв яструб.

Місце здавалося зовсім спокійним... аж поки Кос не угледів мерця.

— Он, в очереті,— тицьнув він, і Арія побачила тіло солдата, набрякле й безформне. Намоклий зелений плащ зачепився за трухляву колоду, а обличчя вояка об’їдала зграйка сріблястих рибок.

— Я ж казав, що вгору за течією лежать мертвяки,— оголосив Ломі.— Чути смак у воді.

Угледівши тіло, Йорен сплюнув.

— Довбню, поглянь, чи нема чого з нього взяти. Кольчугу, ніж, монети — бери все, що побачиш,— розвернувши мерина, він заїхав у ріку, але кінь застряг у болоті, та й за очеретами починалося глибоководдя. Йорен роздратовано виїхав на берег; ноги коня по самі коліна були у брунатному мулі.— Тут річку не перейти. Косе, поїдеш зі мною вгору проти течії, шукатимемо броду. Воте, Герене, ви поїдете вниз за течією. Решта чекають тут. Виставте чатового.

На поясі в мерця Довбень знайшов шкіряний гаман, у якому лежало чотири мідяки й пасмо білявого волосся, перев’язане червоною стрічкою. Ломі з Тарбером, роздягнувшись догола, забрели в ріку, і Ломі, набираючи жмені мулу, зачав жбурляти ними в Пиріжка, гукаючи:

— Пасочка! Пасочка!

У глибині фургона лаявся Рордж, сиплючи погрозами й вимагаючи розкувати його, поки немає Йорена, але ніхто не звертав на нього уваги. Курд голіруч упіймав рибину. Арія бачила, як він це зробив: стоячи на мілині, спокійний як стояча вода, він швидко, як змія, викидав руку, коли повз пропливала риба. Здавалося, це не так складно, як ловити котів: риба не має кігтів.

Коли повернулися розвідники, був уже полудень. Вот повідомив, що на півмилі вниз за течією є спалений дерев’яний міст. Йорен відірвав від оберемку трохи кислолисту.

— З кіньми можна було би переплисти, навіть з віслюками, а от фургони ми не переправимо. На північ і на захід всюди дим, там теж пожежі, мабуть, нам ліпше лишатися на цьому боці річки,— сказав він і намалював патичком на землі коло, від якого відходила риска.— Ось Боже Око, річка з нього тече на південь. Ми отут,— він зробив у землі дірку поряд з рискою, що позначала річку.— Як я й гадав, обійти озеро з заходу не вдасться. А на схід — це назад до королівського гостинцю. Отут, — він перевів патичок трохи вище, де сходилися коло й риска,— є містечко, як я пригадую. Кам’яна тверджа якогось лордійчука; звичайна вежка, але варта точно є і, може, один-два лицарі. Підемо вздовж річки на північ, маємо дістатися туди дотемна. У них є човни; продам їм усе, що маю, в обмін на човен,— сказав він і повів патичок крізь коло озера, знизу вгору.— Якщо боги милостиві, з попутним вітром ми перепливемо озеро аж до Гарентона,— застромив він кінчик патичка на верхівці кола.— Там можна купити нових коней, або й перебути в Гаренхолі. Це престол леді Вент, а вона завжди приязно ставилася до Варти.

У Пиріжка округлились очі.

— У Гаренхолі привиди...

— Ось де я мав привидів,— сплюнув Йорен і пожбурив патичка в болото.— На коней!

Арії пригадалися легенди, які стара Нан розповідала про Гаренхол. Про те, як злий король Гарен зачинився за мурами, тож Ейгон спустив з припони драконів і перетворив замок на погребальне багаття. Нан казала, що вогняні духи досі населяють почорнілі вежі. Бувало, люди спокійно лягали в ліжко, а вранці їх знаходили мертвими — цілком обгорілими. Арія насправді в це не надто вірила, та й усе одно було це давним-давно. «Дурний Пиріжок! У Гаренхолі не привиди, а лицарі». Арія може признатися до леді Вент, і тоді лицарі захистять її і доправлять додому. Саме так лицарі й чинять: захищають, особливо жінок. А може, леді Вент зможе допомогти й дівчинці, яка всякчас плаче.

Стежка вздовж ріки мало нагадувала королівський гостинець, однак виявилася не такою вже й поганою, бо нею легко котили фургони. За годину до сутінок трапився перший будинок — затишна хатка під очеретяним дахом, оточена пшеничними полями. Йорен, гукаючи, виїхав наперед, але відповіді не було.

— Мертві, либонь. Або ховаються. Довбню, Рейсене, зі мною.

Вони втрьох увійшли в хату.

— Ні начиння, ні монет,— бурмотів Йорен, коли вони повернулися.— Худоби немає. Певно, повтікали. Може, були серед тих, хто нам трапився на королівському гостинці.

Принаймні ні будинок, ні поля не згоріли, й навколо не валялися трупи. Тарбер запримітив за хатою город, тож, перш ніж рушати далі, майбутні братчики накопали цибулі й редиски і запасли мішок капусти.

Дорогою їм трапилася лісницька хижа, оточена старими деревами й охайно складеними колодами, що чекали сокири, а ще далі, понад рікою, напіврозвалена хатина на палях десять футів заввишки; обидва житла були покинуті. Валка проїжджала поля: на сонці наливалися пшениця, жито і ячмінь, але тут ніхто не чатував на деревах і не ходив у міжряддях з косами в руках. Нарешті перед очима постало містечко: купка білих будиночків попід стінами тверджі, великий септ, покритий дранкою, а на заході на невисокому пагорбі — лордійчукова вежка... але ніде ні сліду людей.

Йорен сидів на коні, й обличчя його, заросле сплутаною бородою, хмурилося.

— Не подобається мені це,— мовив він,— але що поробиш. Треба роздивитися. Добре роздивитися. Може, хтось десь поховався. Може, кинули тут який човен, або ж зброю — нам вона згодиться.

Чорний брат залишив десятьох хлопців стерегти фургони й дівчинку-плаксійку, а решту розділив на чотири гурти по п’ятеро, щоб обшукати містечко.

— І пильнуйте! — застеріг їх Йорен, від’їжджаючи до вежки — поглянути, чи немає там знаку лордійчука чи гвардійців.

Арія опинилася в товаристві Гендрі, Пиріжка й Ломі. Кремезний череватий Вот колись крутив весла на галері, тож його можна було вважати моряком, і Йорен звелів йому спуститися з хлопцями на берег озера пошукати човен. Вони їхали поміж мовчазних білих будиночків, і в Арії руки вкрилися сиротами. Порожнє містечко лякало її майже так само, як спалена тверджа, де вони знайшли сплакану дівчинку й одноруку жінку. Чого люди повтікали, покинувши домівки й усе добро? Що могло їх так налякати?

Сонце скотилося низько на захід, і хати відкидали довгі темні тіні. Якийсь несподіваний виляск змусив Арію потягнутися до Голки, але то, виявилося, віконниця гримотить на вітрі. Після відкритого берега ріки в обмеженому просторі містечка Арія почувалася незатишно.

Угледівши попереду між будинків і дерев озеро, Арія п’ятками буцнула коня під боки й, обігнавши Вота і Гендрі, рвонула учвал. І вилетіла на травостій поряд з рінистим берегом. У призахідному сонці спокійна гладінь води мерехтіла, як лист мідної фольги. Такого великого озера Арія в житті не бачила — протилежного берега й натяку не було. Ліворуч вона зауважила розкидані будівлі заїзду, зведеного над водою на дерев’яних палях. Праворуч в озеро вгризався довгий хвилелом, а ще далі на схід виднілися й інші пристані — дерев’яні пальці, які простягло до води місто. Але єдиним човном у полі зору виявилася гребна шлюпка з прогнилим дном, яка валялася догори дриґом на камінні перед заїздом.

— Нікого немає,— пригнічено зронила Арія. Що ж їм тепер?

— Он заїзд,— сказав Ломі, коли хлопці її наздогнали.— Як думаєш, може, щось поїсти лишили? Або елю?

— Ходім глянемо,— запропонував Пиріжок.

— Забудьте про заїзд,— відтяв Вот.— Йорен звелів шукати човен.

— Але човни всі забрали,— сказала Арія. Вона була певна, що так і є; можна прочесати все містечко, але нічого, крім перевернутої шлюпки, вони так і не знайдуть. Вона поникло злізла з коня й опустилася навколішки біля озера. Вода м’яко вдарялася в ноги. Вже з’являлися світляки — миготіли, як ліхтарики. Зелена вода була тепла як сльози, тільки несолона. Смак літа, мулу й розвою. Арія занурила в неї обличчя, щоб змити порохи, болото й піт цілоденної мандрівки. Коли вона знов відхилилася, по шиї попід комір побігли струмочки. Це було приємно. Добре було би скинути одяг і поплавати, розтинаючи теплу воду, наче безшерста рожева видра. Може, й до самого Вічнозиму можна допливти.

Вот крикнув, щоб вона допомогла з пошуками, і вона послухалася: пустивши коня пастися на березі, вона разом з усіма заходилася зазирати в човниці й під навіси. Їм трапилися вітрила, трохи цвяхів, відра з засохлою смолою, а ще кицька з новонародженими кошенятами. Але жодних човнів.

Коли з’явився Йорен і решта дослідників, в місті було темно, як у лісі.

— Вежка порожня,— сказав Йорен.— Лорд, певно, виїхав на війну, а може, хотів відвести простолюд у безпечне місце — хтозна! В місті не лишилося ні коней, ні свиней, але поїсти нам буде що. Ми бачили гусей і кілька курей, а в Божому Оці добра риба.

— Човнів теж немає,— доповіла Арія.

— Можна залатати дно отої шлюпки,— мовив Кос.

— Може, четверо в неї й помістяться,— зронив Йорен.

— Є цвяхи,— зауважив Ломі.— А кругом повно дерев. Можемо самі човни збудувати.

— Що ти знаєш про човнярство, фарбарський сину? — сплюнув Йорен.

Ломі дивився на нього порожніми очима.

— А пліт? — запропонував Гендрі.— Хто завгодно збудує пліт і витеше довгі жердини, щоб відштовхуватися від дна.

Йорен замислився.

— Озеро заглибоке, щоб плисти навпростець, але якщо ми триматимемося на мілині при березі... але тоді доведеться кинути фургони. Може, так і краще. Треба з цією думкою переспати.

— Може, заночуємо в заїзді? — запитав Ломі.

— Заночуємо у тверджі, замкнувши браму на засув,— сказав старий.— Люблю уві сні відчувати навколо мури.

Арія не змогла стриматися.

— Не можна тут лишатися,— випалила вона.— Люди ж не лишилися. Всі повтікали, навіть лорд.

— Арі лячно,— оголосив Ломі, заіржавши.

— Мені — ні,— відтяла Арія,— а от їм було!

— Кмітливий хлопець,— мовив Йорен.— Та справа в тому, що люди, що тут жили, брали участь у війні — з волі чи проти волі. А ми не беремо. Нічна варта ні на чиєму боці, тож ми нікому не вороги.

«А нам ніхто не друг»,— подумки закінчила Арія, але цього разу прикусила язика. На неї дивилися Ломі й решта, тож їй не хотілося здатися в їхніх очах боягузкою.

Брама тверджі була оббита залізними нютами, а зсередини оснащена парою залізних засувів завбільшки з деревце, для яких призначалися отвори в землі, й металевими скобами. Коли засуви пропхали в скоби, вийшло кріплення у вигляді величезної букви «X». Це вам не Червона фортеця, оголосив Йорен, дослідивши тверджу згори донизу, але краще, ніж нічого, й на одну ніч згодиться. Десятифутові мури тут були з нетесаного й не скріпленого розчином каміння, з прокладеним на зубчастих стінах дерев’яним хідником. З північного боку відчинялася бічна брама, а ще Герен знайшов попід соломою у старому дерев’яному хліву таємний хід, який вів у вузький кручений тунель. Прогулявшись під землею, Герен вийшов до озера. Йорен звелів викотити згори на таємний хід воза, щоб тут ніхто не пробрався. Людей він розділив на три варти, а Тарбера, Курца й Клепача послав у покинуту вежку, щоб вони наглядали згори. У разі небезпеки Курц мав сурмити в мисливський ріжок.

Завівши фургони і коней у тверджу, майбутні братчики засунули засуви. У напіврозваленому хліву помістилася б половина худоби в місті. Притулок, де в неспокійні часи могли заховатися містяни, був навіть більший — низький і довгий, мурований, з очеретяним дахом. Вийшовши крізь бічну браму, Кос приніс гусей і двох курей, тож Йорен дозволив розпалити багаття. Тверджа мала велику кухню, от тільки не лишилося ні горщиків, ні казанків. Гендрі з Довбнем і Арією взялися куховарити. Поки Гендрі рубав дрова, Довбень з Арією общипували птицю.

— А чому мені не можна рубати дрова? — поцікавилась Арія, але її ніхто не слухав. Надувшись, вона заходилася общипувати курку, поки Йорен, сидячи на краю лавки, нагострював свій чингал точильним каменем.

Коли птиця зготувалася, Арія з’їла курячу ніжку з цибулею. Розмовляли мало, навіть Ломі. Після вечері Гендрі сів самотою, начищаючи свій шолом з таким виглядом, наче він узагалі не тут. Зарюмсана дівчинка скиглила і скімлила, та коли Пиріжок простягнув їй шматочок гуски, вона махом його проковтнула й видивлялася добавку.

На жеребкуванні Арія витягнула другі чати, отож знайшла собі сінник, але сон не йшов. Тоді вона, позичивши в Порена точильний камінь, заходилася нагострювати Голку. Сиріо Форел казав, що тупий клинок — наче кульгавий кінь. Поряд з нею на сінник присів навпочіпки Пиріжок, спостерігаючи за її роботою.

— Як тобі дістався такий добрий меч? — поцікавився він. Але, побачивши, який вона кинула на нього погляд, підніс догори руки, мов захищаючись.— Я ж не кажу, що він крадений, просто хочу знати, звідки він у тебе.

— Мені брат подарував,— пробурмотіла вона.

— Не знав я, що в тебе є брат.

Арія відповіла не одразу, спершу почухалася під сорочкою. У сіннику було повно вошей, та яка різниця — кількома більше, кількома менше...

— У мене багато братів.

— Справді? А вони старші чи менші?

«Не можна нічого розповідати. Йорен звелів тримати язика за зубами».

— Старші,— збрехала вона.— У них теж є мечі, довгі мечі, і вони мене навчили, як убити того, хто до мене чіплятиметься.

— Я не чіплявся, я просто хотів поговорити,— мовив Пиріжок і відійшов, лишивши Арію саму, тож вона скрутилася калачиком на сіннику. З дальнього кінця притулку долинав плач дівчинки. «Коли вже вона замовкне? Чого вона всякчас плаче?»

Арія, мабуть, таки заснула, хоча й не пам’ятала, як заплющила очі. Їй наснилося вовче виття, і звук цей був такий жахливий, що Арія миттю прокинулася. Вона рвучко сіла на сінникові, серце калатало.

— Пиріжку, прокинься,— важко звелася вона на ноги.— Воте, Гендрі, ви не чули? — натягнула вона чобіт.

Навколо неї вовтузилися та сповзали зі своїх сінників хлопці й чоловіки.

— Що таке? — запитав Пиріжок.

— Що ми мали чути? — хотів знати Гендрі.

— Арі страшний сон наснився,— сказав хтось.

— Ні, я чула,— не відступалася Арія.— Це вовк!

— У Арі самі вовки в голові,— насмішкувато зронив Ломі.

— Нехай собі виють,— озвався Герен,— вони знадвору, а ми тут.

— В житті не бачив,— погодився Вот,— щоб вовки нападали на тверджу.

— А я взагалі нічого не чув,— казав тим часом Пиріжок.

— Це був вовк! — крикнула Арія, рвучко натягаючи другий чобіт.— Щось не так, хтось наближається, підводьтеся!

Не встигли вони затюкати її вдруге, як ніч розітнув звук — от тільки було це не вовче виття, а Курц, який сурмив у мисливський ріжок, попереджаючи про небезпеку. І вмить усі вже натягали на себе одяг і хапали зброю, яка в кого була. Ріжок залунав знову, й Арія помчала до брами. Коли вона пробігала повз хлів, Куслій люто сіпнув свої ланці, а Джакен Г’ґар гукнув з фургона:

— Хлопче! Милий хлопче! Це війна, червона війна? Хлопче, звільни нас. Дехто вміє битися. Хлопче!

Не зважаючи на нього, Арія кинулася далі. Звідси вже було чути кінський тупіт і крики за мурами.

Вона видерлася на хідник на мурі. Зубчасті стіни були трохи зависокі, а сама Арія трохи замала, тож довелося дряпатися по стіні, щоб визирнути надвір. На мить їй здалося, що в містечку нашестя світлячків. А тоді вона збагнула, що це люди зі смолоскипами, які учвал літають між хатами. На її очах вибухнув дах: зайнявся очерет, і полум’я лизнуло черево ночі жовтогарячими язиками. За першим дахом — іще один, і ще, і скоро вже вогні палали всюди.

Гендрі у своєму шоломі видерся поряд з дівчиною.

— Скільки їх?

Арія спробувала порахувати, але їхали вони надто швидко, розмахуючи смолоскипами.

— Сотня,— сказала вона.— Дві... Не знаю.

Крізь ревище полум’я пробивалися крики.

— Скоро вони будуть тут.

— Гляди,— вказав Гендрі.

Поміж пойнятих полум’ям хат до тверджі їхала кавалькада. Відблиски вогню грали на металевих шоломах і розбризкували на кольчуги жовтогарячі плями. Один з вершників віз прапор на довгому списі. Арії здалося, що він червоний, але в нічній темряві, серед розбурханого полум’я, важко було сказати напевне. Все задавалося червоним, чорним або жовтогарячим.

Вогонь перекидався з однієї хати на іншу. В Арії на очах загорілося дерево: полум’я поповзло по гілках, доки дерево не вдягнулося на тлі ночі в розмаяну рудаву мантію. На цей час прокинулись уже всі — заповнили хідники на мурах або ж силкувалися втихомирити переляканих коней унизу. Йорен викрикував команди. Щось ударилось Арії в ногу, й вона, опустивши очі, побачила, що в неї вчепилася мала плаксійка.

— Тікай звідси! — Арія вивільнила ногу.— Ти що тут робиш? Тікай і ховайся, дурне дівча! — відштовхнула вона дівчинку геть.

Перед брамою вершники зупинилися.

— Ви, там, у тверджі! — гаркнув лицар у високому шоломі зі шпичастим гребенем.— Відчиніть, іменем короля!

— Ага, і який же це король? — гукнув униз Рейсен, але Вот буцнув його кулаком, щоб мовчав.

На зубчасту стіну поряд з брамою видерся Йорен, який прив’язав свій вицвілий чорний плащ до дерев’яної жердини.

— Ви, там, заспокойтеся! — крикнув він.— Містяни всі повтікали.

— А ви хто такі, старий? Боягузи лорда Берика? — гукнув лицар у шпичастому шоломі.— Якщо серед вас той тлустий дурень Торос, спитайте його, як йому подобається наш вогонь.

— Серед нас таких немає,— гаркнув на це Йорен.— Лише хлопці з Варти. Нам до війни діла немає,— підніс він жердину вгору, щоб усі побачили колір його плаща.— Дивіться. Чорний колір Нічної варти.

— Або чорний колір дому Дондаріонів,— крикнув чоловік з ворожим прапором. Зараз, у сяйві спаленого містечка, Арія краще роздивилася його кольори: золотий лев на червоному полі.— Герб лорда Берика — фіолетова блискавка на чорному полі.

Зненацька Арії пригадався ранок, коли вона жбурнула Сансі в обличчя апельсин, заляпавши соком всю її дурнувату шовкову сукню барви слонової кості. Тоді на турнірі був якийсь лордійчук-південець, у якого закохалася сестрина дурнувата подружка Джейн. У нього на щиті була блискавка; це його Аріїн батько послав обезголовити Гончакового брата. Зараз здавалося, що все це було тисячу років тому сталося з іншою людиною в іншому житті... з Арією Старк, дочкою правиці, а не з Арі, хлопчиком-сиротою. Звідки Арі знати лордів та іже з ними?

— Ти осліп, чоловіче? — помахав Йорен жердиною, розмаявши на вітрі плащ.— Де ти бачив чортову блискавку?

— Вночі всі прапори здаються чорними,— зауважив лицар у шпичастому шоломі.— Відчиняйте, бо ми вважатимемо вас беззаконниками у змові з ворогами короля.

Йорен сплюнув.

— Хто ваш командувач?

— Я,— почувся голос, і вояки розступилися, даючи дорогу вершникові; відблиски пожарища танцювали на збруї його румака. Чоловік був кремезний, з мантикорою на щиті й витким орнаментом на сталевій кірасі. З-під здійнятого заборола його шолома прозирало бліде поросяче обличчя.— Сер Ейморі Лорч, прапороносець лорда Тайвіна Ланістера з Кичери Кастерлі, правиці короля. Законного короля Джофрі,— сказав він високим тонким голосом.— Його іменем я наказую вам відчинити браму.

Навколо палало містечко. Нічне повітря курилося димом, а рухливих червоних іскор було більше, ніж зірок. Йорен нахмурився.

— Не бачу потреби. Робіть у місті, що хочете, мене це не обходить, а нас облиште. Ми вам не вороги.

«Бачте очима»,— кортіло Арії крикнути до вояків унизу.

— Невже вони не бачать, що ми не лорди й не лицарі? — прошепотіла вона.

— А їм до цього байдуже,— шепнув у відповідь Гендрі.

І вона зазирнула в обличчя сера Ейморі так, як її учив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію.

— Якщо ви не зрадники, відчиніть браму,— гукнув сер Ейморі.— Ми переконаємося, що ви кажете правду, й поїдемо собі.

Йорен пожував кислолист.

— Кажу вам, тут нікого, крім нас. Даю вам слово.

Лицар у шпичастому шоломі розреготався.

— Ворон дає нам слово!

— Ви загубилися, старий? — глузливо кинув якийсь зі списників.— Стіна звідси далеченько на північ.

— Ще раз наказую вам іменем короля Джофрі довести свою відданість і відчинити браму,— сказав сер Ейморі.

Деякий час Йорен міркував, жуючи. Тоді сплюнув.

— Не маю бажання.

— Що ж, гаразд. Ви проігнорували наказ короля, таким чином засвідчивши, що ви заколотники, в чорних плащах чи ні.

— У мене тут хлопчаки,— гукнув униз Йорен.

— Хлопчаки й старі помирають однаково,— сер Ейморі мляво здійняв кулак, і з підсвіченої полум’ям темряви в нього за спиною вилетів спис. Мабуть, цілилися в Йорена, але влучили у Вота, який стояв поряд. Вістря списа, прохромивши горло, вистромилося ззаду з шиї вже темне й мокре. Вот ухопився за держак — і, обм’якнувши, звалився з хідника.

— Штурмуйте мури і вбивайте всіх! — знудьговано скомандував сер Ейморі. Полетіли ще списи. Арія смикнула Пиріжка вниз за сорочку. Потойбіч зачулося гримотіння лат, шурхіт витягнутих з піхов мечів, стукіт списів об щити впереміш із лайкою і тупотінням копит коней, яких погнали вперед. Понад головами майбутніх братчиків пролетів смолоскип і, розкидаючи вогонь, приземлився у дворі.

— До мечів! — гаркнув Йорен.— Захищайте мури, де треба. Косе, Арегу, тримайте бічну браму. Ломі, витягни списа з шиї Вота й займай його місце тут, нагорі.

Намагаючись дістати свій короткий меч з піхов, Пиріжок впустив його. Арія вклала клинок назад йому в руку.

— Я не вмію битися на мечах,— прошепотів він з розширеними очима.

— Все просто,— сказала Арія, але ця брехня завмерла в неї на вустах, коли за верх парапету вхопилася рука. Арія бачила її у світлі охопленого вогнем містечка так чітко, ніби час зупинився. Пальці були короткі, мозолясті, порослі між кісточок густим чорним волоссям; під нігтем великого пальця чорнів бруд. «Страх ранить глибше за меч»,— пригадала Арія, в той час як за рукою з’явилася голова в циліндричному шоломі.

Арія щосили махнула вниз мечем, і замкової роботи криця Голки вгризлась у пальці між кісточок.

— Вічнозим! — заверещала Арія. Бризнула кров, пальці розлетілися, й голова в шоломі зникла так само несподівано, як і з’явилася.

— Ззаду,— заверещав Пиріжок. Арія розвернулася. Другий вояк був бородатий і без шолома; він затиснув чингал між зубами, щоб руки лишалися вільними. Щойно він заніс ногу над парапетом, Арія штрикнула йому кінчиком меча в очі. Голка і не зачепила чоловіка, але він, відсахнувшись, полетів униз. «Сподіваюся, він впаде долілиць і втне собі язика».

— На них дивись, не на мене! — гримнула вона на Пиріжка. Наступного разу, коли якийсь вояк спробував видертися на мур у цьому місці, Пиріжок рубав по його руках мечем, поки вояк не звалився.

Сер Ейморі не мав драбин, але мурами тверджі, збудованими з нетесаного й не скріпленого розчином каміння, дертися виявилося легко, тож складалося враження, що ворогу не буде кінця. Хай скільки Арія рубала, штрикала або штовхала, а зразу з’являвся новий ворог. Лицар у шпичастому шоломі теж виліз на вал, та Йорен намотав йому на шпичак свій чорний «прапор» і, поки лицар воював з тканиною, загнав йому крізь лати чингал. Щоразу як Арія зводила очі, з’являлися нові смолоскипи, і довгі язики їхнього полум’я стояли в неї в очах. Поглянувши на золотого лева на червоному полі, Арія подумала про Джофрі: був би він зараз тут, вона проштрикнула б Голкою оту його глумливу пику. Четверо вояків кинулися з сокирами на браму, але Кос одного по одному пристрелив їх з лука. Довбень повалив якогось вояка на хідник, і Ломі, поки той не підвівся знову, розтрощив йому голову каменюкою і заулюлюкав — аж поки не побачив у Довбня в животі ніж і не збагнув, що він теж уже більше не підведеться. Арія перестрибнула через мертвого хлопця з відрубаною рукою,— хлопця, не старшого за Джона. Здається, це не її робота, але напевне вона сказати не могла. Вона чула, як благає про помилування Кайл, та лицар з осою на щиті загилив йому в обличчя шпичастою булавою. Все відгонило кров’ю, димом, залізом і сечею, але за деякий час цей запах припинив дратувати. Арія й не бачила, як через мур переліз худорлявий чоловік, але вмить вони з Гендрі й Пиріжком накинулися на нього. Гендрі так гепнув йому мечем по шолому, що той злетів з голови, а меч тріснув. Під шоломом вояк виявився голомозим і наляканим, йому бракувало кількох зубів, а борода рябіла сивиною, але Арія, навіть відчуваючи до нього жалість, добила його, волаючи «Вічнозим!», у той час як Пиріжок поряд з нею верещав «Пиріжок!», рубаючи воякову кощаву шию.

Щойно худорлявий помер, Гендрі забрав його меча собі й зістрибнув у двір — битися далі. Ковзнувши повз нього поглядом, Арія побачила, як тверджу наводнюють сталеві тіні у сяйві заграви, що відблискує від їхніх кольчуг і мечів, і зразу збагнула, що вони або перелізли-таки десь через мури, або ж прорвалися крізь бічну браму. Арія стрибнула до Гендрі, приземляючись так, як учив її Сиріо. Ніч виспівувала крицею, а ще криками поранених і присмертних. На мить Арія невпевнено застигла, не знаючи, в який бік бігти. Навколо неї всюди була смерть.

І раптом з’явився Йорен — зарепетував просто їй в обличчя.

— Хлопче! — загорлав він точно так само, як завжди.— Забирайся звідси, це кінець, ми програли! Збирай усіх, кого зможеш,— його й усіх решта, всіх хлопців, і виводь їх. Бігом!

— Як? — спитала Арія.

— Таємний хід! — гаркнув він.— У хліву!

І за мить він уже знову кинувся в бій з мечем у руці. Арія схопила Гендрі за руку.

— Він звелів тікати,— крикнула вона,— через хлів, у підземний хід!

У прорізі шолома в очах Бугая відбивалося світло полум’я. Хлопець кивнув. З муру вони забрали Пиріжка, а тоді розшукали Ломі Зеленорукого, який лежав, спливаючи кров’ю з пробитої списом литки. Герена вони теж знайшли, але з такою тяжкою раною, що він і рухатися не міг. Коли бігли до хліва, Арія запримітила плаксійку, яка сиділа на землі просто в центрі хаосу, посеред куряви та крові. Схопивши дівчинку за руку, Арія потягнула її за собою, бо хлопці вже помчали вперед. Але дівчинка не хотіла переставляти ноги, навіть коли Арія добряче ляснула її. Довелося тягти її правою рукою, тримаючи Голку в лівій. Попереду зловісно червоніла ніч. «Хлів горить»,— подумала Арія. Знизу, де на солому впав смолоскип, боки хліва вже лизало полум’я, й чулося іржання коней, які опинились у пастці. Зсередини з’явився Пиріжок.

— Арі, бігом! Кинь її, якщо йти не хоче.

Але Арія тільки вперто смикнула плаксійку, тягнучи її за собою. Пиріжок знов пірнув усередину, покинувши їх удвох... але натомість з’явився Гендрі; його шолом так висвічував у відблисках вогню, що роги, здавалося, розжарені до червоного. Підскочивши, він перекинув плаксійку через плече.

— Біжімо!

Стрибнути у двері хліва — наче кинутися в піч. Повітря крутилося від диму; дальня стіна була в огні від землі до стелі. Коні й віслюки брикалися, ставали дибки й іржали. «Бідолашні»,— подумала Арія. І тут побачила фургон з трьома прикутими в ньому чоловіками. Куслій бився в ланцюгах, по його руках, де кайдани уп’ялися в зап’ястки, вже цебеніла кров. Рордж голосно лаявся, копаючи дерев’яну стіну.

— Хлопче! — покликав Джакен Г’ґар.— Милий хлопче!

До відчиненого ходу лишалося кілька футів, але вогонь поширювався швидко, пожираючи трухляве дерево й суху солому,— швидше, ніж можна було уявити. Арія пригадала Гончакове жахливо попечене обличчя.

— Тунель вузький,— крикнув Гендрі,— як ми її там проведемо?

— Тягнутимемо,— озвалася Арія.— Штовхатимемо.

— Любі хлопчики, добрі хлопчики,— гукав Джакен Г’ґар, кашляючи.

— Зніміть ці кляті ланці! — верещав Рордж.

Але Гендрі не зважав на них.

— Ти перша, потім вона, тоді я. Хутчій, тунель довгий.

— Коли ти рубав дрова,— пригадала Арія,— де лишив сокиру?

— Надворі, біля притулку,— він кинув погляд на прикутих.— Я б радше віслюків рятував. Але часу немає.

— Хапай малу! — заверещала Арія.— Виведи її! Виведи!

Полум’я билося їй у спину гарячими червоними крилами, а вона летіла крізь пойнятий вогнем хлів. Прохолода надворі здалася благословенною, якби тільки навколо не вмирали люди. В Арії на очах Кос кинув клинок, здаючись, але його все одно вбили на місці. Кругом витав дим. Ніде ні знаку Йорена, але сокира знайшлася там, де її лишив Гендрі,— коло дров біля притулку. Арія висмикнула її, і тут її за руку схопила долоня в кольчужній рукавиці. Круто розвернувшись, Арія щосили махнула сокирою в чоловіка між ніг. Його обличчя вона так і не побачила — лише кров, що зацебеніла між ланок кольчуги. Промкнутися назад у хлів виявилося найскладнішим завданням у її житті. Чорною змією з дверей виповзав, звиваючись, дим, а всередині чулося іржання бідолах — віслюків, коней і людей. Закусивши губу, Арія при землі, де дим був не такий густий, кинулась у двері.

Полонений у кільці вогню віслюк верещав від жаху й болю. Відгонило паленою шерстю. Дах уже теж спалахнув, кругом усе валилося — шматки жерявого дерева, оберемки соломи й сіна. Арія затулила рот і ніс долонею. У димі вона фургона й не бачила, але чула вереск Куслія. І поповзла на звук.

Тут просто перед нею постало колесо. Куслій знову сіпнувся в ланцюгах, і фургон, підстрибнувши, на півфута від’їхав. Джакен бачив її, але в такій спеці не те що говорити — дихати було неможливо. Арія кинула сокиру в фургон. Її упіймав Рордж і зразу заніс над головою; його безносим обличчям стікали рівчаки чорного від кіптяви поту. А Арія, кашляючи, вже бігла. До неї долинав гуркіт криці об старе дерево. За мить почувся гучний, як грім, лускіт — і дно фургона, вибухнувши трісками, відвалилося.

Арія головою вперед пірнула в тунель — і впала з п’ятифутової висоти. В рот понабивалося бруду, але вона не зважала: це був приємний смак — смак землі, води, черв’яків і життя. Під землею повітря виявилося прохолодним і темним. А нагорі — нічого, крім крові, червоного ревища, задушливого диму й іржання помираючих коней. Перевернувши пояс, щоб Голка не заважала, Арія поповзла. Коли вона проповзла вже дюжину футів, зачувся звук — немов ревіння якогось велетенського звіра, і позаду вибухнула хмара гарячого диму й чорної куряви. Затамувавши подих, Арія притулилася губами до багнюки на дні тунелю й заплакала. За ким — вона не могла сказати.