Битва королів

Тиріон

Для цієї складної справи Под одягнув його у плюшеву сорочку малинового кольору Ланістерів і приніс йому ланцюг — знак його посади. Тиріон лишив його на тумбочці біля ліжка. Сестра не любила, коли їй нагадували, що брат — королівський правиця, тож це не сприяло потеплінню їхніх стосунків.

Коли Тиріон перетинав двір, його наздогнав Вейрис.

— Мілорде,— мовив він трохи засапано.— Ліпше вам прочитати це просто зараз,— м’яка біла рука простягнула пергамент.— Це рапорт з Півночі.

— Новини гарні чи погані? — поцікавився Тиріон.

— Не мені судити.

Тиріон розгорнув пергамент. У дворі, освітленому смолоскипами, йому довелося мружитися, щоб прочитати слова.

— Боги праведні,— тихо зронив він.— Обидва?

— Боюся, що так, мілорде. Як сумно! Як страшенно сумно. Такі юні й невинні...

Тиріон пригадав, як вили вовки, коли впав малий Старк. «Цікаво, а зараз вони теж виють?»

— Ви комусь уже казали? — запитав він.

— Ще ні, хоча, звісно, мені доведеться.

— Я сам скажу сестрі,— згорнув він листа. Йому хотілося побачити, як вона сприйме новину. Дуже хотілося.

Сьогодні ввечері королева мала особливо чарівний вигляд. Вбрана вона була у темно-зелену оксамитову сукню з глибоким викотом, яка підкреслювала колір її очей. Золоті коси спадали на оголені плечі, а на поясі красувався плетений ремінець, оздоблений смарагдами. Тиріон усівся й дочекався, поки йому подадуть келих вина, й аж тоді вручив їй листа. Не кажучи ні слова. Серсі невинно кліпнула й узяла пергамент у руки.

— Сподіваюся, ти задоволена,— мовив він, поки вона читала.— Ти ж хотіла, здається, щоб малий Старк помер.

Серсі скривилася.

— Це Джеймі скинув його з вікна, а не я. Заради кохання, сказав він, так наче мене це порадує. Це було безглуздо й до того ж небезпечно, та коли наш любий братик спершу думав, а тоді робив?

— Хлопець вас бачив,— зауважив Тиріон.

— Він — зовсім дитина. Я б могла його пристрашити і змусити мовчати,— вона замислено подивилася на листа.— Чого щоразу, як який-небудь Старк собі палець уколе, звинувачують мене? Це робота Грейджоя, я до цього стосунку не маю.

— Сподіваймося, що в це вірить леді Кетлін.

— Вона не...— розширилися в неї очі.

— ...уб’є Джеймі? А чом би й ні? Як учинила б ти, якби вбили Джофрі з Томеном?

— У мене й досі Санса! — заявила королева.

— У нас і досі Санса,— виправив він,— і ліпше нам добре про неї піклуватися. А тепер, люба сестро, де та вечеря, яку ти обіцяла?

Серсі, цього не заперечиш, обставила стіл ґустовно. Почали з каштанового крем-супу, гарячого хрусткого хліба й зелені, присмаченої яблуками й кедровими горішками. Далі подавали пиріг з міногами, шинку в меду, моркву в маслі, білу квасолю з грудинкою і смаженого лебедя з начинкою з грибів і устриць. Тиріон поводився надзвичайно люб’язно: пропонував сестрі найласіші шматки з кожної страви і їв тільки те саме, що й вона. І не тому, що боявся отруєння, але ж обережність не завадить.

Він бачив, що новина про Старків зіпсувала їй настрій.

— З Буремосту новин немає? — поцікавилася Серсі тривожно, нахромивши на кінчик кинджала шматок яблука й помаленьку, делікатно від нього кусаючи.

— Немає.

— Ніколи я не довіряла Мізинчику. За добрі гроші він умить переметнеться до Станіса.

— Станіс Баратеон занадто в біса правильний, щоб купувати людей. Та й для такого, як Пітир, з нього не вийде гарного лорда. Ця війна звела чимало дивних компаньйонів, я згоден, але ці двоє? Ні.

Поки він краяв шинку, вона сказала:

— За свинину маємо дякувати леді Танді.

— Знак її любові?

— Хабар. Вона просить дозволу повернутися до себе в замок. І твого дозволу, і мого. Підозрюю, вона боїться, що ти заарештуєш її дорогою, як зробив це з лордом Гайлзом.

— Невже вона збирається поїхати зі спадкоємцем престолу? — Тиріон подав сестрі шматочок шинки, а другий узяв собі.— Як на мене, ліпше б вона лишалася. Якщо хоче почуватися в безпеці, скажи їй, хай випише сюди свій гарнізон зі Стоукворту. Всіх людей, яких має.

— Якщо нам аж так потрібні люди, чого ти відіслав своїх дикунів? — у голос Серсі прокралися буркітливі нотки.

— Так вони прислужаться краще,— сказав Тиріон щиру правду.— Вони — запеклі вояки, але не солдати. А у звичайному бою дисципліна важить більше, ніж мужність. Вони вже принесли нам більше користі у королівському лісі, ніж могли б принести на міських мурах.

Поки подавали лебедя, королева розпитувала Тиріона про змову «оленерогих». Здавалося, вона більше роздратована, ніж налякана.

— Що в нас за пошесть на зраду? Що цим вилупкам зробив дім Ланістерів?

— Нічого,— сказав Тиріон,— але вони гадають, що перебігли на бік переможця... а це означає, що вони не тільки зрадники, а й дурні.

— Ти певен, що знайшов усіх?

— Вейрис так каже.

Як на Тиріона, лебідь був занадто масний.

На блідому чолі Серсі, між чарівних оченят, залягла зморшка.

— Ти занадто довіряєш тому євнуху.

— Він добре мені служить.

— Тобто хоче, щоб ти в це вірив. Гадаєш, ти єдиний, кому він нашіптує таємниці? Кожному з нас він каже рівно стільки, скільки треба, щоб нас переконати: без нього ми безпомічні. Коли я тільки вийшла за Роберта, зі мною він теж у цю гру грався. Багато років поспіль я була переконана, що немає в мене при дворі друга щирішого, але нині...— на якусь мить вона зупинила погляд на його обличчі.— Він каже, ти збираєшся забрати Гончака від Джофрі.

«Чортів Вейрис!»

— Мені потрібен Кліган для важливішої справи.

— Нема нічого важливішого за життя короля.

— Життю короля нічого не загрожує. Його охороняють доблесний сер Озмунд і Мірин Трант...— («Ні на що інше вони не годяться»).— А Балон Свон і Гончак мені потрібні очолювати вилазки — щоб Станіс не зміг зачепитися на цьому боці Чорноводого Бурчака.

— Джеймі б сам очолив вилазки.

— З Річкорину? Ото була б вилазка!

— Джоф іще зовсім хлопчик.

— Хлопчик, який хоче взяти участь у битві, і це його перша твереза думка. Я не збираюся посилати його в саму гущавину, але його мають бачити. Люди затятіше воюють за того короля, який ризикує разом з ними, а не за того, який ховається за мамину спідницю.

— Йому тринадцять, Тиріоне.

— Пам’ятаєш Джеймі в тринадцять? Якщо хочеш, щоб з хлопця виріс справжній син свого батька, нехай зіграє свою роль. У Джофа найкращі обладунки, які тільки можна купити за гроші, а ще навколо нього завжди буде дюжина золотих плащів. Якщо з’явиться найменша загроза того, що місто впаде, я миттю відішлю його назад у Червону фортецю.

Він гадав, її це заспокоїть, але в зелених очах не майнуло і тіні задоволення.

— А місто впаде?

— Ні.

«А якщо впаде, молися, щоб нам вдалося втримати Червону фортецю, поки не підтягнеться нам на визвіл лорд-батько».

— Ти вже брехав мені, Тиріоне.

— Мав на те серйозні підстави, люба сестро. Я мрію про злагоду між нами не менше за тебе. Я вирішив звільнити лорда Гайлза...— (Гайлза він тримав саме для того, щоб зробити цей жест).— Можеш отримати назад і сера Бороса Блаунта.

Королева стиснула вуста.

— Сер Борос хай гниє у Розбі,— сказала вона,— а от Томен...

— ...лишається там, де є. Під захистом лорда Джейсліна він у більшій безпеці, ніж був би з лордом Гайлзом.

Слуги прибрали лебедя, якого вони з сестрою ледве торкнулися. Серсі кивнула на солодке.

— Сподіваюся, ти любиш тістечка з ожиною.

— Я будь-які тістечка люблю.

— Ну, це я давно знаю. А чи знаєш ти, чому Вейрис такий небезпечний?

— Ми загадки загадуємо? Ні, не знаю.

— Бо в нього цюцюрки немає.

— В тебе теж.

«Хіба не це тебе дратує, Серсі?»

— Мабуть, я теж небезпечна. Ти, з іншого боку, такий самий дурень, як і всі чоловіки. Отой черв’як у тебе між ніг у половині випадків думає за тебе.

Тиріон облизав крихти з пальців. Не сподобалася йому сестрина посмішечка.

— Так, і зараз мій черв’ячок думає, що мені вже, мабуть, час іти.

— Тобі недобре, брате? — вона схилилася вперед, даючи Тиріону можливість зблизька зазирнути собі в декольте.— Щось ти збуджений.

— Збуджений? — Тиріон зиркнув на двері. Йому здалося, з того боку долинув якийсь шум. Він уже шкодував, що прийшов сюди сам.— Раніше ти моєю цюцюркою не цікавилася.

— Я не твоє цюцюркою цікавлюся, а тою діркою, куди ти її встромляєш. На відміну від тебе, я в усьому на євнуха не покладаюся. Маю власні джерела інформації... особливо такої, яку люди воліють від мене приховати.

— І що ти хочеш сказати?

— Тільки одне: твоя повія у мене в руках.

Тиріон потягнувся до келиха з вином, щоб зібратися на думці.

— Мені здавалося, тобі до душі більше чоловіки.

— Який же ти все-таки блазень! Скажи-но, з цією ти ще не одружився? — Тиріон нічого не відповів, і вона, засміявшись, провадила: — Батькові точно полегшає.

У нього в животі наче вугри зміїлися. Звідки вона дізналася про Шей? Невже Вейрис зрадив? А може, всі його застережні заходи були перекреслені, коли він з нетерплячки вирішив прямцем поїхати в особняк?

— Хіба тобі не байдуже, хто мені постіль гріє?

— Ланістери завжди сплачують свої борги,— сказала вона.— Ти плів інтриги за моєю спиною з того самого дня, як приїхав на Королівський Причал. Ти продав Мірселлу, продав Томена, а тепер змовляєшся убити Джофа. Хочеш, аби він помер, і тоді ти правитимеш через Томена.

«Не скажу, що ця думка не звучить звабливо».

— Це божевілля, Серсі. За кілька днів тут буде Станіс. Я тобі потрібен.

— Чого це? Через твою відвагу в бою?

— Бронові перекупні мечі без мене воювати не будуть,— збрехав він.

— А я думаю, будуть. Їм любе твоє золото, а не твої куці мізки. Але не бійся, без тебе вони не лишаться. Час від часу мені й справді кортить тобі горлянку перерізати, та Джеймі мені цього в житті не пробачить.

— А повія? — Тиріон не хотів називати її на ім’я. «Якщо я зможу її переконати, що Шей для мене нічого не значить, можливо...»

— З нею обходитимуться добре, якщо й моїх синів ніхто не кривдитиме. Та якщо вб’ють Джофа або якщо Томен потрапить у руки ворога, твоя маленька хвойда загине в таких муках, які ти й уявити не можеш.

«Вона і справді вважає, що я збираюся вбити власного небожа».

— Хлопці в безпеці,— обережно запевнив він.— Боги праведні, Серсі, вони ж мені рідні! Ти за кого мене маєш?

— За малого покруча.

Тиріон утупився в залишки вина у своєму келиху. «А як на моєму місці вчинив би Джеймі? Швидше за все, просто вбив би сучку, а потім уже хвилювався через наслідки». Але Тиріон не мав ні золотого меча, ні досвіду з мечем. Йому подобався братів безрозсудний запал, але Тиріону краще в усьому наслідувати лорда-батька. «Камінь, я маю бути як камінь, як Кичера Кастерлі, тверда й непорушна. Якщо я завалю цей іспит, можу собі в найближчому балагані місце шукати».

— Звідки мені знати, що ти досі її не вбила? — мовив він.

— Хочеш з нею побачитися? Я так і думала,— Серсі перетнула кімнату й розчахнула важкі дубові двері.— Приведіть братову повію.

Брати сера Озмунда, Озні та Осфрид, були як боби з одного стручка: росляві, з гакуватими носами, темними чубами й лихими посмішками. Між них висіла дівчина з очима білими й розширеними на темному личку. З розбитої губи цебеніла кров, а під подертим одягом прозирали синці. Руки їй зв’язали мотузкою, а в рота, щоб мовчала, запхали затичку.

— Ти ж казала, її не кривдитимуть.

— Вона опиралася,— мовив Озні Кетлблек. На відміну від братів, він гладенько поголився, тож на щоках ясно виднілися подряпини.— У неї пазурі, як у тінь-кота.

— Синці гояться,— знудженим голосом сказала Серсі.— Житиме. Якщо житиме Джоф.

Тиріону кортіло розреготатися. «Як було б мило, як мило, та це б тільки всю гру зіпсувало. Ти програла, Серсі, а Кетлблеки, як виявилося, ще більші дурні, ніж Брон запевняв». Лишалося тільки промовити слова.

Натомість він зазирнув у обличчя дівчини, а тоді сказав до Серсі:

— Обіцяєш відпустити її після бою?

— Якщо ти відпустиш Томена — так.

Тиріон звівся на ноги.

— Тоді можеш її потримати в себе, тільки в безпечному місці. А якщо ці скоти вирішать нею скористатися... тоді, люба сестро, дозволь тобі нагадати, що у палиці два кінці,— говорив він спокійно, рівно, байдуже: хотів наслідувати батьків голос, і це йому вдалося.— Хай що станеться з нею, станеться і з Томеном, включаючи побиття і зґвалтування.

«Вважає вона мене таким чудовиськом — я їй підіграю».

Серсі такого не очікувала.

— Ти не посмієш!

Тиріон змусив себе холодно й неквапливо посміхнутися. А його очі, зелене й чорне, сміялися з неї.

— Не посмію? Та я сам це зроблю.

Сестрина рука зметнулася йому в обличчя, але він упіймав її за зап’ястя і так заломив за спину, що Серсі аж скрикнула. Осфрид зробив рух їй на допомогу.

— Ще один крок — і я їй руку зламаю,— застеріг його карлик. Чоловік зупинився.— Пригадуєш, я казав тобі, що більше ти не вдариш мене, Серсі? — він штовхнув її на підлогу й обернувся до Кетлблеків.— Розв’яжіть її і вийміть кляп.

Мотузку затягнули так туго, що вона перепинила доступ крові в долоні. Коли почав відновлюватися кровообіг, дівчина заплакала від болю. Тиріон ніжно помасував їй долоні, поки до них не повернулася чутливість.

— Люба,— сказав він,— тримайся. Мені дуже прикро, що тебе скривдили.

— Я знаю, що ви мене звільните, мілорде.

— Звільню,— пообіцяв він, і Алаяя схилилася й поцілувала його в чоло. Розбиті губи лишили на шкірі кривавий відбиток. «Кривавий поцілунок — це більше, ніж я заслуговую,— подумав Тиріон.— Ніхто б її не чіпав, якби не я».

Коли він подивився згори вниз на королеву, кривавий знак так і лишався на чолі.

— Ти ніколи не подобалася мені, Серсі, але ж ти — моя рідна сестра, тож я тебе не кривдив. Ти поклала цьому край. За те, що ти зробила, я тебе скривджу. Поки що не знаю як, але дай мені трохи часу. Прийде день, коли ти радітимеш і тішитимешся в безпеці, але радість твоя згорить на попіл, і тоді ти зрозумієш, що борг сплачено.

На війні, сказав йому колись батько, бій закінчується тоді, коли одна з армій зламається й почне розбігатися. Нехай вона численна, як і перед тим, нехай озброєна, та щойно вона побіжить від тебе — вже не зможе розвернутися й битися. Так і сталося з Cepcі.

— Забирайся! — тільки й спромоглася вона вичавити.— Забирайся з-перед очей.

Тиріон уклонився.

— Тоді добраніч. Солодких снів.

Коли він вертався до Вежі правиці, в голові в нього марширували тисячі броньованих ніг. «Я мав здогадатися, що так буде, ще першого разу, коли вислизнув через Чатаїну шафу». Мабуть, просто не хотів. Заки він видерся по сходах, ноги страшенно боліли. Пославши Пода по карафу вина, Тиріон увійшов до спальні.

Шей, схрестивши ноги, сиділа на ліжку під балдахіном, гола-голісінька, якщо не рахувати важкого золотого ланцюга, що висів на випнутих груденятах: ланцюга зі з’єднаних рук, які послідовно тримаються одна за одну.

Тиріон її не чекав.

— Що ти тут робиш?

Засміявшись, вона погладила ланцюг.

— Хотіла відчути руки в себе на цицьках... але ці маленькі золоті долоньки надто холодні.

Якусь мить він не знав, що і сказати. Як розповісти їй, що замість неї побили іншу жінку, а можуть і вбити, якщо під час бою щось трапиться з Джофрі? Зворотом долоні Тиріон витер з чола кров Алаяї.

— Леді Лоліс...

— Вона спить. Ця корова тільки те й робить, що спить. Спить і їсть. Іноді засинає, коли їсть. Їжа падає під покривало, вона її розмащує, а мені доводиться її мити,— Шей бридливо скривилася.— А її просто попорали.

— Її мати каже, що вона хвора.

— Та в неї дитина в животі, от і все.

Тиріон роззирнувся кімнатою. Все було, схоже, на своїх місяцях.

— Як ти увійшла? Покажи мені таємні двері.

— Лорд Вейрис змусив мене натягнути на очі каптур,— знизала вона плечима.— Я нічого не бачила, тільки... в одному місці я з-під краєчка каптура побачила підлогу. Кахлі, знаєте, з таких картини роблять.

— Мозаїка?

Шей кивнула.

— Червоні й чорні. На картині, здається, був дракон. А взагалі було дуже темно. Ми спускалися сходами та йшли довгими коридорами, поки я геть не заплуталася. Одного разу зупинилися, бо він відчиняв залізну браму. Коли ми заходили в неї, я торкнулася її. Дракон був після брами. Тоді ми піднялися іншими сходами, а нагорі був тунель. Мені довелося пригнути голову, а лорд Вейрис, схоже, ліз навкарачках.

Тиріон обійшов спальню. Один зі свічників, здавалося, прилягав нещільно. Звівшись навшпиньки, Тиріон спробував його покрутити. Той повільно повернувся, шкрябаючи муровану стіну. Коли він перевернувся догори дриґом, з нього випав недогарок свічки. Циновку на підлозі, схоже, ніхто не чіпав.

— Мілорд не хоче зі мною спати? — запитала Шей.

— За мить,— Тиріон розчахнув шафу, відсунув одяг і натиснув на задню стінку. Те, що використовується в борделі, може бути використано і в замку... але ж ні, дерево було суцільне й не піддавалося. Тиріонове око привернув камінь біля підвіконня, але хай скільки він смикав, хай скільки штовхав, усе було марно. Він повернувся до ліжка розчарований і незадоволений.

Розшнурувавши йому ширінку, Шей закинула руки йому на шию.

— У вас плечі тверді, мов камінь,— муркнула вона.— Швидше, хочу відчути вас у собі.

Та щойно вона стиснула його ногами за пояс, чоловіче багатство підвело його. Відчувши, що його прутень обм’як, Шей ковзнула під простирадло й узяла його до рота, але і це не змогло завести Тиріона.

За деякий час він зупинив її.

— Що таке? — поцікавилася вона. В рисах її юного личка читалася вся мила невинність світу.

«Невинність? Дурню, та вона повія, Серсі мала рацію, ти думаєш прутнем, дурню, дурню!»

— Спи, люба,— мовив він, погладивши її по волоссю. Шей скористалася його порадою, але сам Тиріон ще довго лежав без сну, обхопивши долонею її маленьке персо й дослухаючись до її дихання.