Битва королів

Бран

Попіл падав, як м’який сірий сніг.

А він по сухій глиці та брунатному листі нечутно біг до узлісся, де розступалися сосни. За широкими полями виднілися велетенські людські скелі, непохитні у вирі полум’я. Віяв гарячий вітер, насичений духом крові й паленого м’яса,— такий міцний, що потекла слина.

Та якщо один запах притягував, інші відштовхували. Він понюхав дим, який приніс вітер. Люди, багато людей, і багато коней, і вогонь, вогонь, вогонь! Немає небезпечнішого запаху — навіть твердий холодних пах заліза не такий, навіть дух людських пазурів і панцирів. Від диму й попелу туманились очі, а в небі виднілася величезна крилата змія, яка з сичанням вивергала вогненну ріку. Він ощирив зуби, але змія вже зникла. Позаду стрімчаків високе полум’я пожирало зорі.

Всю ніч тріскотів вогонь, а одного разу так заревіло та гримнуло, що під лапами стрибнула земля. Брехали та скімлили собаки, іржали перелякані коні. Ніч тремтіла од виття: це вила людська зграя, скиглила від страху й дико кричала, реготала і верещала. Немає звіра, галасливішого за людину... Нашорошивши вуха, він дослухався, а його брат ричав на кожен почутий звук. Удвох вони нишпорили попід деревами, а сосновий вітер гнав по небу попіл та іскри. З часом полум’я почало спадати й нарешті згасло. Того ранку сонце зійшло сіре й димчасте.

Тільки тоді він вийшов з-під дерев, повільно перетнув поля. За ним майнув брат, якого приманював запах крові та смерті. Вони безшумно бігли через лігва, які збудували собі люди з дерева, трави та глини. Багато з них згоріло, багато завалилося, решта ж стояли, як і раніше. Та ніде не було ні знаку, ні запаху живих людей. Трупи обсіли ворони, які з круканням злітали в повітря, коли вони з братом наближалися. Розбігалися перед ними й дикі собаки.

Під велетенськими сірими стрімчаками шумно здихав кінь: силкувався звестися на зламану ногу й, падаючи, іржав. Брат обійшов його, а тоді вчепився зубами йому в горлянку; кінь тільки слабко хвицав ногами, закотивши очі. Коли ж і він хотів наблизитися до трупа, брат клацнув зубами та прищулив вуха, тож він стукнув його передньою лапою і вкусив за ногу. Довго вони борюкалися серед трави, землі, опалого листя й попелу поряд з мертвим конем, поки брат не перекотився на спину, здаючись, підібгавши хвоста. Він іще раз куснув брата за виставлену шию, тоді поїв сам, дозволив поїсти йому й облизав кров з його чорного хутра.

І тут його почала затягувати темрява — дім шепотань, де люди всі незрячі. Він відчував на собі його холодні пальці. В ніс увірвався його кам’яний запах. Він намагався опиратися. Він не любив темряви. Він-бо вовк. Мисливець, ловець і вбивця, їхнє з братами й сестрами місце — в лісовій гущавині, де можна вільно бігати попід зоряним небом. Сівши, він задер голову й завив. «Я не піду,— лементував він.— Я — вовк, я не піду». Але темрява все одно загусала, затуляючи очі, забиваючи ніс і затикаючи вуха, він більше не міг ні бачити, ні нюхати, ні чути, ні бігати; зникли сірі стрімчаки, зник мертвий кінь, зник і брат, і все стало чорне і непорушне, чорне і холодне, чорне і мертве, чорне...

— Бране,— покликав тихий як шепіт голос.— Бране, повертайся. Повертайся, Бране, мерщій. Бране...

Заплющивши трете око, Бран розплющив інші два — старі, сліпі. В темряві всі люди незрячі. Але його хтось обіймав. Він відчував на собі руки, відчував тепло тіла, яке тулилося до нього. Чув, як Годор співає тихенько собі під ніс: «Годор, годор, годор».

— Бране? — долинув Мірин голос.— Ти гак сіпався, так жахливо кричав! Що ти бачив?

— Вічнозим,— неслухняний язик, мов чужий, ледве обертався в роті. «Одного дня, повернувшись, я вже й заговорити не зможу».— Вічнозим. У вогні. Пахло кіньми, і крицею, і кров’ю. Всіх повбивали, Міро.

Він відчув на обличчі дотик її руки, яка відкинула назад волосся.

— Ти весь спітнів,— сказала Міра.— Пити хочеш?

— Хочу,— погодився він. Вона піднесла до вуст йому бурдюк, і Бран так жадібно почав ковтати, аж вода побігла з кутика рота. Повертаючись, він завжди відчував слабкість і спрагу. І голод. Йому пригадався присмертний кінь, смак крові в роті, запах паленого м’яса в ранковому повітрі.— Скільки?..

— Три дні,— відповів Джоджен. Хлопець підійшов нечутно, а може, і був тут весь час: у цьому сліпому чорному світі Бран не мав певності.— Ми вже боялися за тебе.

— Я був з Літом,— пояснив Бран.

— Задовго. Ти себе голодом замориш. Міра потроху вливала тобі воду в горло, а губи ми тобі мастили медом, але цього недосить.

— Я їв,— сказав Бран.— Ми вполювали лося, а тоді довелося відганяти лісокота, який хотів його відібрати.

Кіт був рудувато-коричневий, вполовину менший за деривовків, але затятий. Бран пам’ятав його мускусний запах і те, як він гарчав на них з дубової гілки.

— Це вовк їв,— мовив Джоджен,— а не ти. Обережніше, Бране. Пам’ятай, хто ти.

Він і так добре пам’ятав, хто він: малий Бран, Бран-каліка. «Ліпше вже Бран-бестія». Невже дивно, що йому краще спати й бачити сни Літа — вовчі сни? Тут, у холодній вогкій темряві гробниці, його третє око нарешті розплющилося. З Літом він міг встановити зв’язок, коли схоче, а одного разу навіть торкнувся Привида й поговорив з Джоном. Хоча, можливо, все це йому тільки наснилося. І тепер він не міг збагнути, чому Джоджен завжди намагається витягнути його назад. Спираючись на руки, Бран сів.

— Маю розповісти Оші, що я бачив. Вона тут? Куди вона пішла?

Відповіла сама дикунка.

— Нікуди, мілорде. Я вже наблукалася в темряві.

Долинув шурхіт підошов по камінню, Бран обернув голову на звук, але нічого не побачив. Йому здавалося, він чує її запах, але певності не було. Всі люди смердять однаково, а в нього ніс не такий чутливий, як у Літа, щоб їх розрізняти.

— Вчора ввечері я насцяла на ногу королю,— провадила Оша.— А може, і зранку — хтозна. Я спала, та вже не сплю.

Вони всі тут багато спали, не тільки Бран. Більше не було чого робити. Спати, їсти, знову спати, іноді трохи побалакати... але недовго, і то пошепки — про всяк випадок. Оша була б не від того, щоб усі взагалі мовчали, але як утихомириш Рикона чи змусиш Годора припинити нескінченно бурмотіти собі під ніс «Годор, годор, годор»?

— Ошо,— заговорив Бран,— я бачив Вічнозим у вогні.

Ліворуч чулося тихе Риконове посопування.

— Це сон,— сказала Оша.

— Вовчий сон,— мовив Бран.— Я чув і запахи. Ніщо не зрівняється з духом вогню чи крові.

— Чиєї?

— Крові людей, коней, собак — усіх. Треба піти подивитися.

— У мене тільки одна шкура,— сказала Оша.— А якщо той головоногий королевич мене злапає, то злупить її в мене зі спини батогом.

У темряві Мірина рука знайшла Бранову й потиснула.

— Якщо боїтеся, піду я.

Почувся шурхіт пальців по чомусь шкіряному, тоді скрегіт кремінного кресала об крицю. Ще і ще. Злетіла іскра, запалила пломінчик. Оша легенько дмухнула. Вихопився довгий білий язик полум’я, потягнувся вгору, як дівча навшпиньках. Над ним плавало Ошине обличчя. Вона торкнулася полум’я головкою смолоскипа. Обмазка спалахнула, наповнюючи світ жовтогарячим сяйвом, і Бран змушений був примружитися. Світло збудило Рикона, який, позіхаючи, сів.

Ворухнулися тіні, і на мить здалося, що й мертві теж устають. Ліанна і Брандон, їхній батько лорд Рикард Старк, його батько лорд Едвіл, лорд Віллам і його брат Артос Невблаганний, лорд Донор і лорд Берон і лорд Родвел, одноокий лорд Джонел, лорд Барт і лорд Брандон і лорд Креган, який воював з Лицарем-Драконом. На своїх кам’яних престолах вони сиділи з кам’яними вовками біля ніг. Сюди вони спустилися, коли з їхніх тіл висоталося тепло,— тут була темна зала мертвих, куди боялися ступити живі.

А в печері порожньої гробниці, яка чекала на лорда Едарда Старка, під його величною кам’яною подобою, скулилися довкруж купки хліба, води і м’яса шестеро втікачів.

— Лишилося вже мало,— пробурмотіла Оша, мружачись на їхні запаси.— Все одно скоро треба буде вилазити нагору, аби щось украсти, бо ще доведеться Годора їсти.

— Годор,— мовив Годор, широко до неї усміхаючись.

— Нагорі день чи ніч? — міркувала Оша.— Я вже лік втратила.

— День,— сказав їй Бран,— але темно від диму.

— Мілорд певен?

Навіть не ворухнувши покаліченим тілом, він випірнув назовні — і якусь мить бачив одразу дві картинки. Стояла Оша, тримаючи смолоскип, поряд скулилися Міра з Джодженом і Годором, а довга шерега високих гранітних стовпів, за якими сиділи давно мертві лорди, тягнулася у нескінченність... але видно було і Вічнозим, сірий від диму, з почорнілою і перехнябленою масивною дубовою брамою, окутою залізом;

і опущений підйомний міст, обплетений обірваними ланцюгами, якому бракувало дощок. У рові плавали тіла, мов острівці для ворон...

— Певен,— оголосив Бран.

Оша якусь мить поміркувала.

— Тоді ризикну глянути. А ви тримайтеся поблизу. Міро, принеси Бранів кошик.

— Ми повертаємося додому? — збуджено запитав Рикон.— Хочу свою конячку. А ще хочу яблучного пирога, і масла, і меду, і Кошлая. Ми підемо до Кошлая?

— Так,— пообіцяв Бран,— тільки будь тихо.

Міра повісила плетений кошик Годору на спину й допомогла посадити в нього Брана, просунувши його безпомічні ноги у дірки. Він відчував дивний трепет у животі. Він знав, що на них чекає нагорі, але йому все одно було страшно. Гурт рушив; Бран озирнувся кинути останній погляд на батька, і йому здалося, що в очах лорда Едарда застиг сум, так наче він не хотів їх відпускати. «Ми мусимо йти,— подумав Бран.— Уже час».

В одній руці Оша несла свій довгий дубовий спис, а в другій — смолоскип. На спині в неї висів меч без піхов — один з останніх, на якому ще було Мікенове тавро. Коваль викував цей меч для могили лорда Едарда — щоб його дух упокоївся. Але після загибелі Мікена, відколи зброярню вартували залізні, важко було втриматися й не забрати собі гарну крицю, навіть якщо це означало осквернити могилу. Міра взяла собі клинок лорда Рикарда, хоч і нарікала, що він заважкий. Брандон узяв меча свого тезки — меча, викуваного для дядька, якого він не знав. Він розумів, що в бійці з каліки навряд чи буде користь, але приємно було потримати клинок у руці.

Та то була тільки гра, і Бран це усвідомлював.

У великій, схожій на печеру крипті відлунювали їхні кроки. Тіні позаду проковтнули батька, а тіні попереду відступали, відкриваючи інші статуї — не просто лордів, а давніх королів на Півночі. На чолах вони мали кам’яні корони. Торен Старк, Король-на-колінах. Едвін Весняний Король. Теон Старк на прізвисько Голодний Вовк. Брандон Палій і Брандон Корабельник. Джора і Джонос, Брандон Безпутник, Волтон Місячний Король, Едеріон Наречений, Ейрон, Бенджен Милий і Бенджен Прикрий, король Едрик Снігова Борода. Обличчя їхні були суворі та сміливі, і дехто з них накоїв чимало лиха, та все одно це були Старки, і Бран знав про них усі перекази. Він ніколи не боявся крипти: вона була невід’ємною частиною домівки і частиною його самого, і він завжди знав, що одного дня теж тут лежатиме.

Але зараз його певність похитнулася. «Якщо вийду нагору, чи я ще повернуся вниз? А коли помру, де я опинюся?»

— Чекайте,— звеліла Оша, коли вони підійшли до гвинтових кам’яних сходів, які вели і нагору, і вниз, на глибші поверхи, де на своїх темних престолах сиділи ще древніші королі. Вона передала смолоскип Мірі.— Нагору вилізу навпомацки.

Деякий час іще чулися її кроки, але вони все даленіли й даленіли, поки не стихли остаточно.

— Годор,— занепокоївся Годор.

Брандон сотню разів повторював собі, як йому набридло ховатися в темряві, як хочеться знову побачити сонце, знову крізь вітер і дощ проїхатися на коні. Та коли ця мить прийшла, він злякався. В темряві він почувався в безпеці: коли навіть руки не бачиш у себе під носом, легко повірити, що й ворог тебе не побачить. Та й камінні лорди додавали йому мужності. Навіть не бачачи їх, він знав, що вони там.

Минуло, здалося, чимало часу, заки знов долинули звуки. Бран уже боявся, що з Ошею щось сталося. Братик нетерпляче крутився.

— Хочу додому! — вигукнув він.

— Годор,— покивав головою Годор.

А тоді почулися кроки, і за кілька хвилин у колі світла з’явилася Оша з похмурим виразом на обличчі.

— Щось тримає двері. Не можу зрушити їх з місця.

— Годор зрушить що завгодно,— сказав Бран.

Оша оцінила здорованя-конюшого поглядом.

— Може бути. То ходімо.

Сходи були вузькі, тому йшли по одному. Перед вела Оша. За нею тримався Годор, а в нього за спиною скорчився Бран, щоб головою не чиркати об стелю. Далі йшла Міра зі смолоскипом, а замикав тил Джоджен, ведучи за руку Рикона. По колу й по колу, все вгору і вгору. Бранові здалося, що він занюхав дим, та, мабуть, то був дим від смолоскипа.

Двері до крипти зроблені були з залізодрева. Старі й важкі, вони прилягали до землі під кутом. Підходити до них люди могли тільки поодинці. Оша, опинившись поряд, спробувала знову їх штовхнути, та Бран бачив, що все це марно.

— Нехай Годор спробує.

Довелося спершу витягати з кошика Брана, щоб його не розчавило. Міра присіла біля нього на сходах, обійнявши рукою за плечі, а Оша з Годором помінялися місцями.

— Відчини двері, Годоре,— попросив Бран.

Велетень-конюший поклав обидві руки на двері, штовхнув — і забуркотів:

— Годор?

Він лупонув кулаком по дереву, але двері й не ворухнулися.

— Годор!

— Спиною штурхни,— порадив Бран.— Або ногою.

Розвернувшись, Годор штовхнув двері спиною. І ще. І ще.

— Годор!

Одну ногу поставивши на сходинку вище, щоб зігнутися під тим самим кутом, під яким стояли двері, він спробував підняти їх угору. Цього разу двері застогнали й зарипіли.

— Годор!

Він підняв і другу ногу на сходинку вище, розставив ступні, напружився — і випростався. Обличчя в нього почервоніло від зусиль, а жили на шиї, Бран бачив, нап’ялися.

— Годор, годор, годор, годор, годор, ГОДОР!

Зверху почулося глухе торохтіння. І знагла двері смикнулися вгору, а на Бранове обличчя впало денне світло, на мить засліплюючи його. Ще один поштовх — і долинув гуркіт каміння, а прохід нарешті звільнився. Оша тицьнула в отвір своїм списом, а тоді вилізла й сама, і Рикон тут-таки протиснувся у Міри між ніг, щоб і собі вийти. Годор повністю відчинив двері та вийшов на поверхню. Останні кілька сходинок нести Брана довелося Рідам.

Небо було блідо-сірим, а навколо клубочився дим. Вони стояли в тіні Першої фортеці — тобто того, що від неї лишилося. Ціла стіна будівлі відкололась і завалилася. Двір засипало камінням і уламками химер. «Вони впали там, де і я»,— подумав Бран, побачивши їх. Деякі з химер розпалися на стільки шматочків, що можна було тільки дивуватися, як вдалося вижити Брану. Неподалік ворони обдзьобували мерця, якого привалило камінням, але він лежав долілиць, тож Бран не міг угадати, хто це.

Першою фортецею вже не користувалися кількасот років, але зараз вона ще більше, ніж раніше, нагадувала голий кістяк. Вигоріли всі перекриття і всі балки. Там, де відпала стіна, можна було зазирнути в кімнати, навіть у вбиральню. Але позаду неї і досі стояла зруйнована вежа, не більш обгоріла, ніж завжди. Джоджен Рід кашляв від диму.

— Відведіть мене додому! — вимагав Рикон.— Хочу додому!

Годор тупав ногами по колу.

— Годор! — тоненько скиглив він. А вони стояли, тулячись докупи, серед руїни та смерті.

— Ми так шуміли, що можна було дракона збудити,— сказала Оша,— але ніхто не вийшов. Замок — мертвий і спалений, як і наснилося Брану, та нам ліпше...— вона різко урвала мову, зачувши позаду якийсь звук, і рвучко розвернулася зі списом напоготові.

З-поза зруйнованої вежі з’явилися дві темні сухоребрі істоти, які помалу пробиралися через завали каміння. Рикон радісно заверещав: «Кошлай!» — і чорний деривовк кинувся до нього. Літо підійшов повільніше, потерся головою об руку Брана, лизнув у обличчя.

— Треба йти,— мовив Джоджен.— Стільки мерців — це привабить інших вовків, не тільки Літа з Кошлаєм, та й не всі вони будуть чотириногі.

— Ага, і дуже скоро,— погодилась Оша,— але нам потрібні харчі, та й, може, хтось тут і вижив. Тримаймося разом. Міро, підніми щит і затуляй нас із тилу.

На те, щоб помалу обійти замок, пішов весь ранок. Великі гранітні стіни вціліли, де-не-де почорнілі від вогню, та загалом неторкані. Але за цими стінами панували згуба й заглада. Обгорілі двері до великої зали ще димілися, а всередині рухнула стеля: не витримали крокви. Жовто-зелені шибки скляних садів були потрощені на друзки, плоди та квіти обірвані, а дерева полишені просто неба помирати. Від дерев’яної стайні, вкритої соломою, лишився тільки попіл і мертві коні. Бран подумав про Танцівницю, і йому захотілося плакати. Під бібліотечною вежею парувало мілке озерце, а в тріщини в стіні струменіла гаряча вода. Міст поміж дзвіницею і гайвононником рухнув у двір, а з ним і башточка мейстра Лувіна. Крізь вузькі підвальні віконця під Великою фортецею пробивалося тьмяно-червоне світло, а на одному зі складів теж досі не вщух вогонь.

Дорогою Оша тихенько гукала крізь розвіяний дим, але ніхто не озивався. Дорогою трапився собака, що обгризав труп, але, занюхавши деривовків, він миттю втік; решту ж псів забили просто на псарні. Коло одних мерців упадали круки з гайворонника, а коло інших — ворони зі зруйнованої вежі. Бран упізнав Рябого Тима навіть після того, як хтось йому сокирою приклався до обличчя. Якийсь обгорілий труп сидів під спопелілим материним септом, виставивши перед собою руки та стиснувши кулаки, наче готовий відбиватися від будь-кого, хто до нього наблизиться.

— Боги милостиві,— стиха вигукнула розлючена Оша,— Чужі б узяли тих, хто це зробив!

— Це зробив Теон,— сердито сказав Бран.

— Ні. Поглянь,— вона вказала списом на той кінець двору.— Он один з його залізних. І он. А он Грейджоїв румак, бачиш? Вороний, весь прошитий стрілами,— і вона, хмурячись, рушила поміж мертвих.— Ось Чорний Лорен...— Лорена так порубали, що його борода тепер здавалася рудою,— Чимало він з собою людей забрав,— зронила Оша й ногою перевернула інше тіло.— Ось герб. Чоловічок, весь червоний.

— Облуплений чоловік Страхфорту,— сказав Бран.

Літо, загарчавши, метнувся геть.

— Богопраліс! — Міра Рід кинулася за деривовком, піднявши щит і остень. Інші побігли за нею, пробиваючись крізь дим і завали каміння. Попід деревами повітря було солодшим. Вигоріло декілька сосон на узліссі, але в гущавині волога земля й зелень лісу подолали полум’я.

— У живому лісі є сила,— мовив Джоджен Рід, так наче прочитав Бранові думки,— і сила ця не слабша за вогонь.

На березі чорного ставка, у прихистку серцедерева, долілиць лежав у болоті мейстер Лувін. Серед вологого листя, де він повз, тягнувся кривавий слід. Над мейстром застиг Літо, і Бран спершу подумав, що Лувін мертвий, та коли Міра торкнулася його шиї, мейстер застогнав.

— Годор? — жалібно спитав Годор.— Годор?

Вони обережно перевернули Лувіна на спину. Він весь був сірий: сірі очі й сиве волосся, та й мантія колись була сірою, тільки зараз потемніла від крові.

— Бране! — тихо зронив він, побачивши хлопця, який сидів у Годора за спиною.— І Рикон! — він усміхнувся.— Боги милостиві. Я так і знав...

— Знали? — невпевнено перепитав Бран.

— Ноги, я ж бачив... одяг пасував. Але м’язи на ногах... бідолашний хлопчина...— мейстер закашлявся, і з горла хляпнула кров.— Ви зникли... в лісі... як вам це вдалося?

— Ми не ходили в ліс,— пояснив Бран.— Ну, тобто дійшли до узлісся, а тоді повернулися. Вовків я послав, щоб вони лишили слід, а ми заховались у батьковій могилі.

— У крипті,— хихикнув мейстер, і на губах проступила кривава піна. Коли він спробував ворухнутися, то від болю аж подих затамував.

Бранові на очі накотилися сльози. Коли поранять людину, її несуть до мейстра, та що вдієш, коли поранений мейстер?

— Треба зробити ноші, щоб його нести,— сказала Оша.

— Немає сенсу,— озвався Лувін.— Я помираю, жінко.

— Ні, ви не можете,— сердито крикнув Рикон.— Не можете!

Кошлай поряд з ним ощирив зуби й загарчав.

— Тихше, дитинко,— усміхнувся мейстер,— я набагато старший за тебе. І можу... померти, коли схочу.

— Годоре, вниз,— скомандував Бран. Годор опустився поряд з мейстром навколішки.

— Слухай,— звернувся Лувін до Оші,— королевичі... Робові спадкоємці. Їм не можна... не можна разом... чуєш?

— Ага,— дикунка зіперлася на списа.— Нарізно безпечніше. Та куди їх доправити? Я думала, може, до тих Сервинів...

Мейстер Лувін похитав головою, хоча ясно видно було, яких зусиль йому це коштувало.

— Сервинів малий загинув. Сер Родрик, Леобальд Толгарт, леді Горнвуд... усі зарубані. Пущанський Насип упав, і Кейлінський Рів, і скоро впаде Торенів Квадрат. На Скелястому узбережжі залізні. А на сході — Болтонів Байстрюк.

— Тоді куди? — запитала Оша.

— Біла Гавань... до Амберів... не знаю... війна всюди... сусіди воюють між собою, а зима на підході... яке безглуздя, яке чорне божевілля!..— мейстер Лувін, потягнувшись, ухопив Брана за руку, розпачливо стиснув.— Ти маєш бути сильний. Сильний.

— Я буду,— пообіцяв Бран, хоч це буде важко. Убитий сер Родрик, і мейстер Лувін — усі, усі...

— Добре,— сказав мейстер,— Гарний хлопчик. Батьків... батьків син, Бране. А тепер ідіть.

Оша глянула на богопраліс, на червоний лик, вирізьблений на білому стовбурі.

— Лишивши вас богам?

— Будь ласка...— ковтнув мейстер,— ковток води і... і зроби мені останню послугу... якщо твоя ласка...

— Ага,— вона обернулася до Міри.— Забери хлопців.

Джоджен з Мірою взяли за руки Рикона й повели геть. За ними попрямував Годор. Вони пробиралися між дерев, і низькі гілки хльостали Брана по обличчю, а листя стирало сльози. За кілька хвилин Оша приєдналася до них у дворі. Про мейстра Лувіна вона не сказала ні слова.

— Годор лишається з Браном, він — його ноги,— коротко кинула дикунка.— А Рикона я візьму з собою.

— Ми підемо з Браном,— сказав Джоджен Рід.

— Я так і думала, що ви схочете,— мовила Оша.— Мабуть, вийду крізь Східну браму, тоді якийсь час рухатимуся королівським гостинцем.

— Ну, ми вийдемо з Мисливської брами,— сказала Міра.

— Годор,— підтвердив Годор.

Спершу зупинилися біля кухні. Оша розшукала кілька обгорілих хлібин, які, проте, ще можна було назвати їстівними, і навіть холодну смажену птицю, яку розділила навпіл. Міра відкопала горщик меду й великий мішок яблук. Надворі вони попрощалися. Рикон, схлипуючи, чіплявся Годору за ногу, поки Оша не ляснула його ратищем списа. Тоді він слухняно пішов за нею. За ними побіг Кошлай. Останнє, що бачив Бран,— це деривовчий хвіст, який зник за зруйнованою вежею.

Залізні звідні ґрати, які захищали Мисливську браму, так покрутилися від жару, що більш як на фут на піднімалися. Довелося одне по одному протискуватися під гостряками.

— Ми підемо до вашого лорда-батька? — запитав Бран, перетинаючи підйомний міст між мурами.— У Сторожу Сіроводдя?

Міра очікувально глянула на брата.

— Нам дорога на північ,— оголосив Джоджен.

Край вовчого лісу Бран у своєму кошику обернувся, щоб кинути останній погляд на замок, у якому прожив усе своє життя. У сіре небо й досі здіймалися цівки диму, але такі цівки могли б здійматися і з димарів Вічнозиму холодного осіннього пообіддя. Деякі стрільниці були чорні від сажі, й де-не-де в мурі виднілася тріщина чи бракувало зубця, але зоддалік це здавалося несуттєвим. Бо за мурами й досі вивищувалися верхівки фортець і веж, як і сотні років тому, й важко було уявити, що замок сплюндровано та спалено. «Каміння міцне,— сказав собі Бран,— коріння дерев сягає углиб, а під землею сидять на своїх престолах королі зими». Поки тримаються вони, тримається і Вічнозим. Він не помер — він просто скалічений. «Як я,— подумав Бран.— Бо я теж не помер».