Битва королів

Бран

Пиворіз розшукав його у кузні: Бран роздував міхи для Мікена.

— Мілорде королевичу, мейстер чекає на вас у башточці. Прилетів птах від короля.

— Від Роба?

Не чекаючи Годора, збуджений Бран дозволив Пиворізу винести себе сходами нагору. Пиворіз теж був дебелий, хай і не такий величезний, як Годор, і тим більше не такий дужий. Заки дісталися мейстрової башточки, він уже засапався і почервонів з обличчя. Тут уже сиділи і Рикон, і обидва Волдери Фреї.

Відіславши Пиворіза геть, мейстер Еймон зачинив двері.

— Мілорди,— серйозно заговорив він,— ми отримали листа від його світлості, з новинами гарними й поганими. Роб здобув на заході значну перемогу: розгромив ланістерівське військо біля селища під назвою Волобрід, і ще захопив кілька замків. Цього листа він написав з Ясенмежжя, колишньої кріпості дому Марбрандів.

Рикон посмикав мейстра за мантію.

— Роб повертається додому?

— Боюся, поки що ні. Це не остання битва.

— Він переміг лорда Тайвіна? — запитав Бран.

— Ні,— відповів мейстер.— Ворожим військом командував сер Стафорд Ланістер. Він загинув у бою.

Бран і не чув ніколи про сера Стафорда Ланістера. І тому погодився з Великим Волдером, коли той сказав:

— Лорд Тайвін — ось хто важить.

— Напишіть Робу, щоб вертався додому,— сказав Рикон.— І хай свого вовка забирає з собою додому, і маму, і тата.

Рикон начебто знав, що лорд Едард помер, але іноді забував про це... Бран підозрював, що навмисно. У свої чотири роки менший братик був іще той упертюх.

Бран радів Робовій перемозі, але водночас і тривожився. Він пам’ятав, як сказала Оша того дня, коли брат виїжджав з військом з Вічнозиму. «Він веде військо не в той бік»,— наполягала дикунка.

— На жаль, кожна перемога має свою ціну,— обернувся мейстер Лувін до Волдерів.— Мілорди, під Волобродом серед інших поклав життя ваш дядько — сер Стеврон Фрей. Роб пише, що його поранили в бою. Спершу думали, що рана несерйозна, та за три дні він помер у своєму наметі, уві сні.

— Та він старий був,— знизав плечима Великий Волдер.— Думаю, йому було років шістдесят п’ять. Застарий для бою. І завжди казав, що втомився.

На це Малий Волдер заулюлюкав.

— Утомився чекати, коли дідусь помре, ти хотів сказати? То тепер спадкоємець — сер Емон?

— Не дурій,— мовив його кузен.— Сини першого сина йдуть попереду другого сина. Тож наступний — сер Райман, а тоді Едвін, і Чорний Волдер, і Пітир Прищик. А тоді Ейгон з усіма своїми синами.

— Райман застарий,— сказав Малий Волдер.— Йому за сорок уже, точно кажу. І в нього слабкий шлунок. Думаєш, він стане лордом?

— Лордом стану я. І мені байдуже, чи стане він.

— Посоромтеся, мілорди,— різко втрутився мейстер Еймон.— Щось я горя не бачу. У вас дядько помер!

— Так,— мовив Малий Волдер,— нам дуже сумно.

Але насправді сумно їм не було. Бранові замлоїло в животі. «їм страва засмакувала більше, ніж мені». Він попросив у мейстра Еймона дозволу піти.

— Гаразд,— мейстер покалатав у дзвіночок. Годор, мабуть, клопотався у стайні. На виклик прийшла Оша. Але вона була дужчою за Пиворіза, тож легко взяла Брана на руки і знесла сходами вниз.

— Ошо,— заговорив до неї Бран, коли вони перетинали двір.— Ти знаєш дорогу на північ. На Стіну і... і далі?

— Дорогу запам’ятати нескладно. Знайди в небі Крижаного Дракона — і їдь на блакитну зірку в оці вершника,— вона задом штовхнула двері й почала підніматися гвинтовими сходами.

— А там і досі є велети і... всі інші... Чужі, і діти пралісу теж?

— Велетів я бачила, про дітей пралісу чула перекази, а що ж до білих блукальців... навіщо тобі це знати?

— А ти колись бачила триоокого ворона?

— Ні,— розсміялася вона.— І не хочу.

Оша ногою відчинила двері в Бранову спальню та всадовила його на підвіконня, звідки він міг спостерігати за тим, що діється у дворі.

Минуло всього кілька секунд, як вона пішла, і двері знову відчинилися: у кімнату без дозволу увійшов Джоджен Рід, а за ним — його сестра Міра.

— Чули про птаха? — запитав Бран. Хлопець кивнув.— То була не вечеря, як ти казав, а лист від Роба. Ми не їли, а...

— Зелені сни іноді набувають дивного втілення,— визнав Джоджен.— І зерно правди з них вилущити не завжди легко.

— Розкажи мені той поганий сон, що тобі наснився,— попросив Бран.— Про те, що станеться з Вічнозимом.

— То мілорд королевич мені тепер вірить? І дослухається до моїх слів, хай як дивно вони звучатимуть?

Бран кивнув.

— Сюди прийде море.

— Море?

— Мені наснилося, що довкола Вічнозиму хлюпоче море. Чорні хвилі билися у брами й вежі, а тоді солона вода перелилася через мур і затопила весь замок. У дворі плавали потопельники. Коли мені цей сон наснився вперше, ще у Сіроводді, я не впізнавав їхніх облич. А тепер упізнаю. Один з них — Пиворіз, вартовий, що на бенкеті оголосив наші імена. Другий — ваш септон. І ваш коваль теж.

— Мікен? — Бран був водночас і збентежений, і стривожений.— Але ж море за сотні й сотні льє звідси, а мури Вічнозиму такі високі, що море, якби й підступило, зроду б через них не перелилося.

— У темряві ночі море переллється через мури,— сказав Джоджен.— Я бачив потопельників, роздутих і мертвих.

— Треба їм сказати,— мовив Бран.— Пиворізу, і Мікену, і септону Чейлу. Я попрошу їх не тонути.

— Це їх не врятує,— озвався хлопець у зеленому.

До підвіконня підійшла Міра й поклала Бранові руку на плече.

— Вони не повірять, Бране. Як і ти не повірив.

— Розкажи мені свої сни,— присів Джоджен на Бранове ліжко.

Йому було страшно, ще й досі, але він пообіцяв довіряти їм, а Старки з Вічнозиму завжди дотримуються слова.

— Вони різні,— почав він повільно.— Є вовчі сни, вони серед інших не найгірші. Я бігаю, полюю, вбиваю білок. А ще бувають сни, в яких до мене приходить ворон і наказує летіти. Іноді мені сняться дерева, які кличуть мене на ім’я. Це мене лякає. Та найгірші сни — коли я падаю,— він жалібно задивився у двір.— Раніше я ніколи не падав. Я лазив де заманеться — по дахах і мурах, я годував ворон на Згорілій вежі. Мама боялася, що я впаду, а я точно знав, що не можу. Але впав, і тепер мені повсякчас сниться, як я падаю.

Міра потиснула йому плече.

— І все?

— Здається.

— Варг,— сказав Джоджен Рід.

— Що? — круглими очима глянув на нього Бран.

— Варг. Перевертень. Бестія. Ось як тебе називатимуть, якщо дізнаються про твої вовчі сни.

Зачувши ці слова, Бран знов перелякався.

— Хто називатиме?

— Твої ж таки люди. Зі страху. Дехто, дізнавшись, хто ти насправді, зненавидить тебе. А дехто навіть спробує вбити.

Іноді стара Нан розповідала казки про бестій і перевертнів. У казках вони завжди були лихі.

— Я не такий,— заперечив Бран,— не такий! Це просто сни!

— Вовчі сни — не справжні сни. Поки ти не спиш, твоє око міцно заплющене, та щойно задрімаєш, воно розплющується — і твоя душа летить шукати свою половинку. В тобі це начало дуже сильне.

— Не хочу я його! Я хочу бути лицарем.

— Можеш хотіти далі. Але ти — варг. І тобі цього не змінити, Бране, не заперечити й не відкинути. Ти — крилатий вовк, який ніколи не злетить,— Джоджен підвівся й підійшов до підвіконня.— Якщо ти не розплющиш око,— він, стуливши пальці, з силою постукав Брана по чолу.

Та Бран, піднісши руку до того місця, відчув лише гладеньку й цілу шкіру. Не було там ока, навіть заплющеного.

— Як я можу його розплющити, якщо його там немає?

— Пальцями це око тобі не намацати, Бране. Шукай його серцем,— Джоджен утупився Брану в обличчя своїми дивними зеленими очима.— Чи ти боїшся?

— Мейстер Лувін каже, що у снах нема нічого такого, чого б варто було боятися.

— Є.

— Що?

— Минуле. Майбутнє. Істина.

Коли вони пішли, Бран почувався тільки ще більше спантеличеним. Залишившись сам, він спробував розплющити третє око, але не знав як. Хай скільки він морщив лоба й тицяв у нього, нічого не відбувалося. В наступні дні він намагався попередити людей про те, що бачив Джоджен, але нічого не вийшло. Мікена він тільки насмішив.

— Море, справді? Завжди хотів море побачити. От тільки куди мені до нього їхати? А тепер воно вирішило саме прийти до мене, так? Боги праві, стільки в них клопоту через бідного коваля!

— Боги заберуть мене, коли вважатимуть за потрібне,— тихо сказав септон Чейл,— хоча я не думаю, що можу потонути, Бране. Знаєш, я виріс на березі Білою Ножа. І плаваю непогано.

Пиворіз єдиний дослухався до застереження. Він сам пішов поговорити з Джодженом, після чого припинив митися й відмовлявся навіть підходити до колодязя. Зрештою він так засмердівся, що шестеро інших гвардійців силоміць запхали його в гарячущу купіль і мили-терли до крові, а він верещав, що вони його втоплять, як і попереджав отой малий жабоїд. Відтоді щоразу, побачивши в замку Брана або Джоджена, він хмурився і щось бурмотів собі під ніс.

За кілька днів по Пиворізовій купелі у Вічнозим повернувся сер Родрик зі своїм бранцем — дебелим юнаком з товстими вологими губами й довгим волоссям, від якого тхнуло лайном — гірше, ніж, було, від Пиворіза.

— Його прозивають Смердюком,— сказав Патлач, коли Бран запитав, хто це такий.— Справжнього його імені я й не чув. Подейкують, він служив Болтоновому Байстрюку й допоміг йому закатрупити леді Горнвуд.

А сам Байстрюк, як дізнався Бран за вечерею, мертвий. Вояки сера Родрика піймали його на землях Горнвудів, коли він виробляв щось жахливе (Бран не зовсім зрозумів, що саме, але це, схоже, робиться без одягу) й підстрелили, коли він хотів утекти. Проте бідолашну леді Горнвуд урятувати не вдалося. По весіллі Байстрюк зачинив її у вежі й не давав їсти. Бран чув, як вояки переповідали, що коли сер Родрик вибив двері, рот у неї був увесь у крові, а пальці обгризені.

— Це чудовисько накрутило добрячий вузол,— сказав старий лицар мейстру Лувіну.— Подобається нам чи ні, а леді Горнвуд була його дружиною. Він змусив її дати обітницю перед септоном і серцедеревом, і тої ж таки ночі на очах у свідків переспав з нею. Вона підписала заповіт, оголосивши його спадкоємцем, і приклала свою печатку.

— Обітниці, які даються під страхом меча, не дійсні,— заперечив мейстер.

— Руз Болтон може з цим не погодитися. Особливо коли йдеться про землю,— з нещасним виглядом мовив сер Родрик.— Шкода, що не можу і цьому служці відрубати голову — він не кращий за свого господаря. Але, боюся, доведеться зберегти йому життя, поки не повернеться з війни Роб. Він — єдиний свідок найгірших Байстрюкових злочинів. Може, коли лорд Болтон усе почує на власні вуха, він сам відмовиться від своїх претензій, та поки що лицарі Мандерлі й вояки Страхфорту вбивають одні одних у лісах Горнвудів, а мені бракує потуги, щоб їх зупинити,— мовив старий лицар, розвернувся у кріслі й кинув на Брана суворий погляд.— А ви чим займалися, поки я був у від’їзді, мілорде королевичу? Наказували гвардійцям не митися? Хочете, щоб від них тхнуло, як від Смердюка, так?

— Сюди йде море,— сказав Бран.— Джоджен бачив його в зелених снах. Пиворіз потоне.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг на шиї — знак свого ордену.

— Пане Родрику, малий Рід вірить, що бачить у снах майбутнє. Я вже казав Бранові, наскільки непевні ці пророцтва, та якщо по правді, на Скелястому узбережжі й справді неспокійно. Нальотчики на лодіях спустошують рибальські селища. Ґвалтують і палять. Леобальд Толгарт послав свого небожа Бенфреда розібратися, але, боюся, угледівши озброєних вояків, вони всі миттю посідають на свої кораблі й повтікають.

— Ага, і нападуть деінде. Чужі б узяли цих боягузів! Хіба б вони на щось наважилися, точно як Болтонів Байстрюк, якби наші основні сили зараз не зосередилися на півдні, за тисячу льє звідси? — сер Родрик поглянув на Брана.— Що ще тобі сказав хлопець?

— Сказав, що вода переллється через мури. Він бачив потопельників — Пиворіза, і Мікена, і септона Чейла теж.

— Ну,— нахмурився сер Родрик,— якщо мені таки доведеться виїхати проти нальотчиків, Пиворіза з собою не братиму. Мене він серед потопельників не бачив, ні? От і добре.

Брана це підбадьорило. «Може, вони, врешті-решт, і не потонуть,— подумав він.— Якщо триматимуться подалі від моря».

Міра теж так думала: вона сказала це ввечері, коли вони з Джодженом прийшли до Брана в кімнату, щоб утрьох пограти в кості, але її брат похитав головою.

— Те, що я бачу в зелених снах, змінити неможливо.

Його сестра розсердилася.

— Навіщо богам посилати застереження, якщо не можна його врахувати і змінити майбутнє?

— Не знаю,— сумно озвався Джоджен.

— На місці Пиворіза ти б, либонь, стрибнув у колодязь — та й по всьому! А він має боротися, і Бран теж.

— Я? — Бран зненацька перелякався.— Чого мені боротися? Я що — теж потону?

— Не слід було казати...— винувато глянула на нього Міра.

Видно було, що вона щось приховує.

— Ти й мене бачив у зеленому сні? — схвильовано запитав Бран у Джоджена.— Я теж потонув?

— Не потонув,— озвався Джоджен так, наче кожне слово завдавало йому болю.— Мені снився чоловік, який з’явився сьогодні: отой, що називається Смердюком. Ви з братом мертві лежали в нього під ногами, а він довгим червоним клинком лупив вам з облич шкіру.

Міра звелася на ноги.

— Якщо я зараз спущуся в підземелля, то можу йому серце списом протяти. І як він уб’є Брана, коли сам буде мертвий?

— Тебе тюремники зупинять,— сказав Джоджен.— Вартові. А якщо ти розповіси їм, чого вирішила його вбити, вони тобі не повірять.

— У мене теж є вартові,— нагадав їм Бран.— Пиворіз, і Рябий Тим, і Патлач, і решта.

У зелених як мох Джодженових очах читалася жалість.

— Їм його не зупинити, Бране. Я не бачу чому — бачу тільки кінець. Я бачив вас із Риконом у крипті, в темряві, разом з померлими королями та їхніми кам’яними вовками.

«Ні,— подумав Бран,— ні».

— А якщо я поїду... до Сіроводдя, чи до ворона — кудись далеко, де мене ніхто не знайде...

— Нічого не вийде, Бране. То був зелений сон, Бране, а зелені сни не брешуть.