Битва королів

Тиріон

Проріз у шоломі обмежував видимість, але, обернувши голову, Тиріон побачив три галери, що причалили на турнірному полі, й четверту, більшу, яка зупинилася посеред ріки, з катапульти стріляючи діжками запаленої смоли.

— Клин,— скомандував Тиріон, коли з бічної брами висипали вояки. Вони сформувались у клин, у центрі якого став сам Тиріон. Праворуч від нього зайняв місце сер Мандон Мур; на білій емалі його обладунків мерехтіло полум’я, а крізь проріз у шоломі блищали мертві очі. Їхав він на вороному коні в білій збруї, з білосніжним щитом королівського вартового на руці. Ліворуч Тиріон з подивом помітив Подрика Пейна з мечем у руці.— Ти ще замалий,— миттю сказав Тиріон.— Вертайся.

— Я — ваш зброєносець, мілорде.

Тиріон не мав часу на суперечки.

— Тоді за мною. І тримайся ближче,— він пришпорив коня.

Їхали уздовж високих мурів, коліно до коліна. На ратищі в руках сера Мандона майорів малиновим і золотим штандарт Джофрі — олень і лев, які витанцьовували копито до лапи. Зі ступи перейшли на клус, об’їжджаючи круглу вежу. З мурів міста сипалися стріли, над головою літало каміння, сліпо ціляючи в землю й воду, в крицю й тіло. Попереду виросла Королівська брама й ворушка юрма солдатів, які боролися з величезним тараном — чорною дубовою стрілою з залізною головкою. Навколо них скупчилися лучники з кораблів, пускаючи стріли, коли на мурах прибрамної показувалися оборонці.

— Списи,— скомандував Тиріон. І перейшов на легкий галоп.

Земля була волога та слизька — і від мулу, і від крові. Тиріонів огир перечепився через мерця й посковзнувся, риючи копитами землю, і на мить Тиріону стало страшно, що його командування закінчиться ганебним падінням з сідла, ще він і до ворога не доїхав, та якось і йому, і коневі вдалося втримати рівновагу. Вояки біля брами оберталися, готуючись до зіткнення. Піднісши вгору топір, Тиріон гаркнув:

— За Королівський Причал!

Інші голоси підхопили його крик, і клин рушив — брязкіт криці й шурхіт шовку, тупіт копит і гострі клинки, поціловані вогнем.

В останню мить сер Мандон опустив вістря свого списа — і прошив штандартом Джофрі груди чолов’яги у шкірянці з заклепками, відірвавши його на мить від землі, поки не тріснуло ратище. Перед Тиріоном виріс лицар, на сюрко в якого лис визирав з віночка квітів. Першою думкою було «Флорент!», а от другою, майже водночас, «Без шолома!». Тиріон гепнув чоловіка в обличчя, вклавши в удар всю вагу топора, силу руки та швидкість коня, знісши ворогу половину голови. Від удару в нього аж плече затерпло. «От Шага б з мене посміявся»,— подумав він, не зупиняючись.

Об щит йому гримнувся спис. До Тиріона вчвал підлетів Под, дорогою рубаючи ворогів. Мов у тумані, Тиріон вловлював підбадьорливий галас із мурів. Таран рухнув у багно, миттєво забутий: з солдатів, що керували ним, хто повтікав, хто кинувся в бій. Тиріон збив з ніг лучника, від плеча до пахви рубонув списника, ковзнув топором по шолому з меч-рибою на гребені. Біля тарана його гнідий здоровань-огир став дибала, а от вороний кінь легко перескочив перешкоду, і сер Мандон — смерть у білосніжному шовку — пролетів повз Тиріона. Його меч відтинав кінцівки, розколював голови, розбивав навпіл щити... хоча і так небагато вояків спромоглося переплисти ріку з цілими щитами.

Тиріон понукав коня через таран. Ворог тікав. Тиріон крутив головою праворуч і ліворуч, але ніде не видно було і знаку Подрика Пейна. Біля щоки дзенькнула стріла, буквально на дюйм промахнувшись і не поціливши в проріз для очей. Раптовий напад переляку мало не скинув карлика з коня. «Якщо я тут сидітиму, як пеньок, можу собі ще й мішень на кірасі намалювати».

Приостроживши коня, Тиріон рушив уперед, переїжджаючи розкидані трупи й обминаючи їх. Униз за течією Чорноводий Бурчак цілком перекрили остови охоплених полум’ям галер. На поверхні води й досі плавали латки дикополум’я, вистрілюючи в небо височенними зеленими язиками. Біля тарана вояки розбіглися, але Тиріон бачив, що бій по всьому узбережжю ще триває. Швидше за все, це люди Балона Свона або Ланселя намагаються відкинути назад у воду ворога, який доплив на берега зі згорілих кораблів.

— Ідемо до Брудної брами,— скомандував Тиріон.

— До Брудної брами! — гаркнув сер Мандон Мур — і вони рушили далі.

— Королівський Причал! — нестройно гукали Тиріонові солдати.— Недоросток! Недоросток!

Цікаво, думав Тиріон, і хто їх підучив? Крізь крицю й підбивку шолома до нього долинули болісні крики, голодний тріск полум’я, тремтливі співи бойових ріжків, пронизлива мідь сурем. Кругом палав вогонь. «Боги праведні, не дивно, що Гончак так перестрашився. Він вогню боїться!»

Над Чорноводдям залунав тріск і хрускіт: каменюка завбільшки з коня приземлилася рівно на середину галери. «Наша чи ні?» У клубах диму сказати це було неможливо. Клин давно розпався, і тепер кожен з Тиріонових вояків вів свій маленький бій. «Слід було вернутися назад»,— думав Тиріон, і далі їдучи вперед.

Топір важко лежав у кулаці. За Тиріоном і досі трималася жменька солдатів; решта полягли або розбіглися. З огиром довелося боротися, щоб спрямувати його на схід. Великому дестрієру вогонь подобався не більше, ніж Сандору Клігану, от тільки коня легше приборкати.

З ріки виповзали вояки — обгорілі й закривавлені, відпльовуючись від води; хтось дибав уперед, але більшість тут-таки й помирали. Тиріон спрямував свій загін до них, щоб подарувати тим, хто ще тримався на ногах, легшу та швидшу смерть. Війна зменшилася до розмірів прорізу в шоломі. Від Тиріона тікали лицарі, вдвічі більші за нього, а хто не тікав, помирав. Крізь отвір вони всі здавалися маленькими й наляканими.

— Ланістер! — кричав Тиріон, рубаючи. Рука вже була червона по лікоть, вона зблискувала у світлі, що відбивалося від води. Коли кінь його знову став дибки, Тиріон підкинув топір до зірок і потрусив ним, і у відповідь залунало «Недоросток! Недоросток!». Тиріон почувався сп’янілим.

«Гарячка бою». Не думав він, що й сам колись її спізнає, хоча Джеймі частенько про неї розповідав. Коли час, здається, розмивається, вповільнюється і навіть зупиняється, коли минуле й майбутнє зникають і лишається тільки мить, коли щезає страх, щезають думки, навіть тіло твоє щезає. «Тоді не відчуваєш ні ран, ні болю в спині від ваги обладунків, ні поту, що заливає очі. Ти нічого не відчуваєш, не думаєш, ти вже не ти; існує тільки бій, тільки ворог — один чоловік, другий, третій, і ти знаєш, що всі вони змучені й налякані, а от ти — ні; ти живий, а навколо тебе смерть, але ворожі мечі рухаються так повільно, що ти зі сміхом можеш серед них танцювати».

«Гарячка бою. Я недоросток, п’яний від крові та бійні, й нехай спробують мене вбити, якщо зможуть!»

І спробували. На нього їхав ще один списник. Тиріон, кружляючи навколо нього, відтяв спершу гостряк його списа, тоді долоню, тоді всю руку. Стрілець без лука кинувся на нього, виставивши стрілу, наче ніж. Дестрієр хвицнув чоловіка копитом у стегно, й той полетів на землю, а Тиріон реготнув. Проїжджаючи повз прапор, застромлений у землю, Тиріон махнув топором і розрубав держак надвоє. Нізвідки виїхав лицар, він рубав і рубав дворучним мечем по Тиріоновому щиту, поки хтось не засадив йому під пахву кинджал. Хтось із Тиріонових солдатів, певно. Він і не звернув уваги.

— Здаюся, сер,— гукнув звіддалік інший лицар.— Здаюся! Пане лицарю, я здаюся вам. Ось вам моя порука, ось, ось!

Лежачи в калюжі чорної води, чоловік простягав гофровану латну рукавицю на знак своєї покори. Тиріону довелося нахилитися, щоб узяти її. Саме в цю мить над головою вибухнув глечик дикополум’я, розкидаючи зелений вогонь. У наглому спалаху світла Тиріон побачив, що калюжа не чорна, а червона. А з латної рукавиці й досі стирчить лицарева рука. Тиріон відкинув її.

— Здаюся,— схлипував лицар безнадійно й безпомічно. Тиріон розвернувся й рушив геть.

Якийсь солдат, ухопивши його коня за вуздечку, з кинджалом кинувся йому в обличчя. Відбивши лезо вбік, Тиріон рубонув його топором ззаду по шиї. Вивільняючи топір, він краєм ока помітив щось біле. Тиріон розвернувся, гадаючи, що поряд з ним сер Ман-дон Мур, та це виявився інакший білий лицар. Сер Балон Свон був у таких самих обладунках, тільки на попоні коня билися чорний і білий лебеді його дому. «Заплямував лицар свою білосніжну чистоту»,— зринула в Тиріона безглузда думка. З ніг до голови сер Балон був забризканий кров’ю і вимащений кіптявою. Піднісши булаву, він вказав на ріку. Куля булави вся була в бризках мозку та шматочках кістки.

— Мілорде, погляньте!

Тиріон розвернув коня — подивитися на Чорноводдя. На глибині бігла чорна потужна течія, а от поверхня ріки перетворилася на вир крові й полум’я. Небо забарвилось у червоний, жовтогарячий і сліпучо-зелений кольори.

— Що там? — зронив Тиріон. А тоді побачив.

З розбитої галери, яка врізалась у пірс, виборсувалися закуті в крицю солдати. Як їх багато! Звідки їх стільки взялося? Мружачись від диму та світла, Тиріон перевів погляд на ріку. Там зіткнулося зо двадцять галер, а може, й більше: з’єднані абордажними линвами, насаджені одна одній на тарани, заплутані в павутинні такелажу. Між двох менших кораблів плавав догори дриґом величезний остов. Так, вони розбилися, але настільки близько одне від одного, що можна було легко перестрибнути з палуби на палубу й перетнути Чорноводий Бурчак.

Сотні сміливців Станіса Баратеона саме це зараз і робили. На очах у Тиріона якийсь дурний здоровань-лицар намагався на той бік переїхати, понукуючи нажаханого коня через планшири й весла, через похилі палуби, слизькі від крові й охоплені тріскучим зеленим вогнем. «Та ми їм кривавий міст збудували»,— розгублено подумав Тиріон. Місцями цей міст провалювався під воду, місцями був охоплений вогнем, весь він тріщав і гойдався й щомиті загрожував розлетітися на друзки, але це, схоже, нікого не зупиняло.

— Хоробрі вояки,— у захваті мовив Тиріон до сера Балона.— Ходімо їх вбивати.

І повів своїх людей, а за ними — і людей сера Балона через острівці вогню, сажі й золи на узбережжі, вздовж довгого кам’яного причалу. До них приєднався сер Мандон у розбитому шоломі. У повітрі літав дим і попіл, і ворог не витримав під їхнім натиском і кинувся назад у воду, збиваючи з ніг своїх же у намаганні видертися назад на «міст». За підніжжя цього мосту правила напівзатоплена ворожа галера з написом на носі «Бич Драконів»; дно їй відірвав один із затоплених блокшивів, які Тиріон помістив між причалів. Сер Балон Свон не встиг зістрибнути на землю: списник з червоним крабом дому Сельтигарів на гербі протяв списом груди його коня, і лицар випав з сідла. Тиріон махнув топором, цілячи чоловікові в голову, й запізнився з тим, щоб натягнути повіддя. Огир стрибнув з причалу, перелетів потрощений планшир і з плескотом та іржанням приземлився в мілкій воді. Тиріонів топір полетів геть, а за ним і сам Тиріон, поцілувавшись із мокрою палубою.

Зчинилося божевілля. Кінь зламав ногу й жахливо верещав. Тиріон якось примудрився витягнути кинджал і перерізати бідолашній істоті горло. З неї червоним фонтаном бризнула кров, заляпавши йому руку та груди. Нарешті зіп’явшись на ноги, Тиріон кинувся до леєра — і знову вже бився, з плюскотом дибаючи по перекошеній палубі, залитій водою. На нього кидалися вояки. Когось він убивав, когось ранив, хтось тікав, але вони прибували та прибували. Він загубив кинджал, але здобув поламаного списа — і сам не знав як. Стискаючи його й лаючись, Тиріон штрикав і штрикав. Солдати тікали від нього, він біг навздогін, перелазячи через облавок на наступний корабель, а тоді ще на наступний. Від нього не відставали дві білі тіні — Балон Свон і Мандон Мур, прегарні у своїх білих кірасах. Оточені колом Веларіонових списників, вони билися спина до спини, і битва ця була граційною, як тан.

Сам Тиріон убивав незграбно. Чоловіка, який стояв до нього спиною, він штрикнув у нирку, а другого схопив за ногу й перекинув у ріку. Над головою в нього літали стріли, брязкали об лати, одна встромилася між плечем і нагрудником, але він навіть не відчув. З неба впав голий чолов’яга і приземлився на палубі, луснувши, як кавун, що його скинули з вежі. Кров його бризнула просто в проріз на Тиріоновому шоломі. Згори посипалося каміння, трощачи палубу й чавлячи людей, поки весь міст не здригнувся й не крутнувся шалено під ногами, скидаючи Тиріона вбік.

Зненацька йому в шолом полилася ріка. Зірвавши крицю з голови, Тиріон подерся похиленою палубою туди, де вода була тільки по шию. Повітря застугоніло, наче від передсмертного зойку велетенського звіра. «Корабель,— устиг подумати Тиріон,— корабель зараз розвалиться». Розбиті галери відривалися одна від одної, міст ламався. Не встиг Тиріон це збагнути, як знагла почувся тріск — гучний як грім, палуба накренилася — і Тиріон зіслизнув у воду.

Крен був такий крутий, що вгору дертися довелося, чіпляючись за обірваний канат, дюйм по бісовому дюйму. Краєм ока Тиріон побачив, що остов, на якому вони заплуталися, пливе за течією, повільно обертаючись, а через борт стрибають люди. Хтось зі Станісовим вогненним серцем на обладунках, хтось із оленем і левом Джофрі, хтось із іншими гербами — зараз це не мало значення. І вгору, і за вниз за течією палав вогонь. З одного боку вирував бій — мішанина ясних прапорів, що маяли над морем воюючих людей: формувались і ламалися стіни щитів, верхові лицарі прорубували собі дорогу крізь юрму, куряву, багно, кров і дим. З другого боку височіла на своєму пагорбі Червона фортеця, плюючись вогнем. От тільки була вона не з того боку! На мить Тиріону здалося, що він божеволіє, що Станіс і замок помінялися місцями. Як міг Станіс переправитися на північний берег? Запізніло Тиріон збагнув, що палуба обертається, тож замок і битва помінялися місцями. «Битва? Яка битва, якщо Станіс не переправився? Хто б’ється?» Тиріон надто втомився, щоб щось розуміти. Плече жахливо боліло, а коли він потягнувся потерти його, то побачив стрілу — і згадав. «Треба забиратися з цього корабля». Вниз за течією немає нічого, крім стіни вогню, і якщо розбитий корабель відірветься, течія кине Тиріона просто на цю стіну.

Крізь гримотіння бою хтось слабко гукав Тиріона на ім’я. Він хотів крикнути у відповідь: «Тут! Я тут, сюди, допоможіть!» — але голос звучав так тоненько, що він заледве чув сам себе. Він підтягнувся по перехнябленій палубі й ухопився за леєр. Остов корабля врізався ще в одну галеру й підстрибнув з такою силою, що Тиріон мало не полетів у воду. Куди поділися всі його сили? Тільки й лишалося, що триматися.

— Мілорде! Руку! Мілорде Тиріоне!

На палубі сусіднього корабля, на тому боці чорної протоки, що дедалі ширшала, стояв сер Мандон Мур, тягнучи вперед долоню. На білих обладунках сяяли жовті й зелені відблиски полум’я, гофрована латна рукавиця була липка від крові, але Тиріон усе одно потягнувся до неї, шкодуючи, що в нього не такі довгі руки. Нарешті, коли пальці їхні торкнулися над прірвою, щось Тиріона підсвідомо дряпнуло... Сер Мандон простягав ліву руку, але чому?

Чи не тому Тиріон гойднувся назад — чи, може, все-таки встиг побачити меч? Цього він уже не дізнається. Кінчик меча різонув його під очима, Тиріон відчув його твердий холодний дотик — і вибух болю. Голова сіпнулася, наче від ляпасу. Холодна вода була мов ще один ляпас — дужчий за перший. Тиріон намагався за щось ухопитися, усвідомлюючи: якщо піде під воду, навряд чи вже випірне. Рука намацала розщеплений кінець поламаного весла. Стискаючи його міцно, як розпачливий коханець, Тиріон фут по футу поліз угору. Очі заливала вода, рот заливала кров, а голова жахливо пульсувала від болю. «Боги, дайте сили дістатися палуби...» Не було нічого — тільки весло, вода, палуба.

Нарешті він перевалився через борт і впав горілиць, захеканий і виснажений. Над головою вибухали кулі зеленого й жовтогарячого полум’я, лишаючи смуги між зірок. Як гарно, встиг подумати він, поки сер Мандон Мур не затулив йому огляд. Лицар був наче біла сталева тінь, а з-під шолома горіли темні очі. Сили в Тиріона лишилося не більше, ніж у ганчір’яної ляльки. Сер Мандон торкнувся вістрям меча ямки в Тиріона на шиї і обіруч стиснув руків’я.

І знагла сіпнувся ліворуч, врізавшись у борт. Дерево тріснуло, і сер Мандон Мур з вереском і сплеском зник з очей. А за мить кораблі знову зіткнулися з такою силою, що палуба, здалося, підстрибнула. А тоді хтось опустився навколішки над Тиріоном.

— Джеймі? — каркнув він, мало не вдавившись кров’ю, яка заливала рот. Хто ще може його врятувати, як не рідний брат?

— Не ворушіться, мілорде, ви дуже поранені.

«Хлоп’ячий голос, це якесь безглуздя»,— подумав Тиріон. Бо голос звучав як Подів.