Битва королів

Пролог

Хвіст комети простягнувся у світанковій високості, як червоний розтин, що кривавився понад стрімчаками Драконстону, наче рана в рожево-багряному небі.

Мейстер стояв на незахищеному од вітру балконі в своїх покоях. Саме сюди після довгої подорожі зліталися круки. Обабіч мейстра стриміли загиджені круками химери — дебелі, дванадцять футів заввишки,— триголовий пес і крилатий дракон, двійко з цілої тисячі, що нависали над стінами стародавньої кріпості. Коли мейстер уперше прибув на Драконстон, це військо кам’яних обмар викликало у нього тривогу, але з плином років він звик до них. Тепер він бачив у них старих друзів. І зараз усі троє з поганими передчуттями вдивлялися в небо.

Мейстер не вірив у прикмети. А проте... хай який уже Кресен старий, а зроду ще не бачив комети і вполовину такої яскравої, а тим паче такого кольору — жахливої барви крові, полум’я й сонячного заходу. Цікаво, думав він, чи бачили таку комету химери? Вони стояли тут задовго до нього і стоятимуть іще стільки ж, коли його не стане. Якби ж то кам’яні язики знали мову...

«Які дурниці! — прихилився він до зубчастої стіни, пальцями торкнувшись шорсткого чорного каменю; унизу в мури билося море.— Балакучі химери й небесні пророцтва! Я — стара здитиніла руїна». Невже так важко надбана життєва мудрість полишила його разом зі здоров’ям і міццю? Він-бо мейстер, навчений і окований у Цитаделі Старгорода. До чого ж він дожився, що забобони опосіли його, так наче він — неосвічений наймит?

Та однак... однак... комета вже палає навіть удень, коли позаду замку з гарячих джерел Драконстону здіймається світло-сіра пара, а вчора зранку білий крук приніс звістку з самої Цитаделі — давноочікувану, але від того не менш застрашливу звістку про кінець літа. Знаки, знаки. Забагато їх, щоб відмахнутися. «Що все це означає?» — хотілося крикнути Кресену.

— Мейстре Кресене, у нас гості,— тихо мовив Пілос, несамохіть утручаючись у похмурі роздуми колеги. Знав би він, які нісенітниці у Кресена в голові, він би голосу не стишував.— Королівна хоче подивитися на білого крука...— (Чемний Пілос вживав титул «королівна», адже тепер її лорд-батько — король. Король димної скелі у велетенському солоному морі, а проте король).— З нею блазень.

Тримаючи руку на крилатому драконі, щоб не заточитися, старий відвернувся од світанкового неба.

— Допоможи мені сісти в крісло та проведи їх до мене.

Узявши його за руку, Пілос завів його в кімнату. Замолоду Кресен був моторний, але зараз уже близилися його вісімдесяті іменини, тож у ногах не лишилося ні моці, ні твердості. Два роки тому він упав і зламав стегно, яке так до кінця і не зрослося. Минулоріч, коли він захворів, Цитадель прислала зі Старгорода Пілоса (буквально за кілька днів до того, як лорд Станіс закрив в’їзд на острів), щоб той, як було сказано, допомагав йому в трудах, але Кресен розумів, що до чого. Пілос заступить його, коли він помре. Він був і не від того. Хтось має посісти його місце, і це станеться раніше, ніж йому б хотілося...

Він дозволив парубкові всадовити себе за книжки й папери.

— Ходи приведи її. Нечемно змушувати леді чекати,— помахав він рукою у кволому вияві поспіху людини, давно не здатної на поспіх. Шкіра в Кресена була зморшкувата й плямиста, і така тонка, що під нею проступало павутиння вен і обриси кісток. А як вони тремтять тепер, оці руки, що колись були впевнені та спритні!..

Коли Пілос повернувся, з ним увійшла дівчинка, як завжди сором’язлива. За нею, причовгом і підстрибом, на свій чудернацький манір ходити боком, ступав блазень. На голові він мав пародію на шолом, змайстровану зі старого бляшаного відра, на верхівці якого красувалися оленячі роги, обвішані бубонцями. З кожним хистким кроком бубонці брязкотіли, кожен на свій лад: дзень-дзелень-бім-бам-бом-брязь-брязь-брязь.

— Хто завітав до нас так раненько, Пілосе? — запитав Кресен.

— Це ми з Картатим,— кліпнули до нього безхитрісні блакитні очі. На жаль, обличчя було не з вродливих. Дитина мала батькове квадратне підборіддя і материні кумедні вуха, це якщо не зважати на її власні вади — наслідки сіролуски, яка мало не забрала її ще в колисці. Половина щоки і шия в дівчинки були ригідні й мертві, а шкіра — потріскана і злущена, в чорних і сірих цятках, на дотик холодна як камінь.— Пілос каже, нам можна подивитися на білого крука.

— Звісно, можна,— озвався Кресен. Так наче він міг би їй відмовити! Свого часу їй відмовляли занадто часто. Звали її Ширін. Наступних іменин їй має виповнитися всього десять років, але з усіх дітей, що бачив на своєму віку мейстер Кресен, ця — найсумніша. «її сум — то моя ганьба,— подумав старий,— ще одне свідчення мого провалу».— Мейстре Пілосе, зробіть мені ласку і принесіть з гайворонника пташку для леді Ширін.

— Залюбки.

Пілос, увічливий юнак років двадцяти п’ятьох, не більше, був серйозний, як шістдесятирічний. Якби ж то він мав веселу вдачу, мав у собі трохи життя! Ось чого тут бракує найбільше. Похмурі місця вимагають веселощів, а не серйозності, а Драконстон похмурий безперечно — самотня цитадель серед вільготного відлюддя, оточена штормами й сіллю, в тіні курної гори. Мейстер їде туди, куди його посилають, тож дванадцять років тому Кресен приїхав сюди зі своїм лордом і відтоді служив тут, і служив чесно. Але він так і не полюбив Драконстону, ніколи не почувався тут удома. Останнім часом, збудившись від бентежних снів, у яких його тривожила червона жінка, часто він не міг згадати, де ж він є.

Обернувши картато-строкате обличчя, блазень дивився, як Пілос подерся крутими залізними східцями в гайворонник. Цей рух Картатого відізвався дзвоном.

— На дні морському у птахів замість пір’я — луска,— зронив він, брязкаючи бубонцями.— Знаю, знаю, о-о-о!

Навіть як на блазня, Картатий був жалюгідний. Мабуть, колись його дотепи й викликали вибухи реготу, але море забрало в нього цей дар, і з ним — половину розуму, а пам’ять — так і цілком. Огрядний і тихий, він часто сіпався і тремтів, а балакав здебільшого незв’язно. Тепер з його жартів сміялася тільки дівчинка, і лише їй було небайдуже, живий він чи мертвий.

Бридка дівчинка, зажурений блазень і мейстер — отака трійця... кого таке не розчулить!

— Посидь зі мною, дитино,— кивнув Кресен, прикликаючи дівчинку.— Рано ти прийшла в гості, щойно благословилося на світ. Ти б іще мала ніжитись у ліжку.

— Мені наснився поганий сон,— пояснила Ширін.— Про драконів. Вони злетілися й хотіли мене з’їсти.

Скільки мейстер Кресен пам’ятав, дівчинку мучили кошмари.

— Ми про це вже говорили,— мовив він м’яко.— Дракони не можуть ожити. Вони вирізьблені з каменю, дитино. За давніх часів наш острів був найзахіднішою заставою великого фрігольду Валірії. Саме валірійці збудували цитадель — вони знали секрети різьбярства, втрачені в наші часи. У замках на розі, де сходяться дві стіни, для захисту будуються вежі. От валірійці й звели їх у вигляді драконів, щоб здавалися застрашливішими, а на мурах замість простих зубців вирізьбили тисячі химер,— узяв мейстер маленьку рожеву ручку своєю кволою плямистою долонею і лагідно стиснув.— Отож, як бачиш, нема чого боятися.

Але Ширін це не переконало.

— А як же ота штука в небі? Далла з Матрісою розмовляли біля джерела, і Далла сказала, що чула, як червона жінка говорила мамі, що це подих дракона. А якщо дракони дихають, хіба це не значить, що вони оживають?

«Червона жінка,— зітхнув мейстер Кресен.— Хіба не досить, що вона своїми нісенітницями задурила голову матері, то ще потрібно отруювати сон дочки?» Слід буде суворо побалакати з Даллою, щоб таких пліток не поширювала.

— Ота штука в небі — це комета, люба дитино. Хвостата зірка, загублена в небесах. Скоро вона щезне, і за нашого життя ніхто її більше не побачить. Ось почекай.

Ширін хоробро кивнула.

— Мама каже, що білий крук означає: літу кінець.

— Так і є, міледі. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі,— Кресен торкнувся пальцями ланцюга на шиї, всі ланки на якому були викувані з різного металу, символізуючи різні науки; це був мейстерський ланцюг, знак його ордену. В гордині юності Кресен легко носив його, а от зараз він здавався важким, а метал холодив шкіру.— Вони більші за інших і розумніші — їх розводять для того, щоб розносити найважливіші звістки. Цей крук прилетів повідомити, що збирався конклав, він розглянув зведення, підготовлені мейстрами по всьому королівству, й оголосив, що довге літо врешті закінчилося. Тривало воно десять років, два місяці й шістнадцять днів, це найдовше літо на нашій пам’яті.

— То тепер стане холодно? — Ширін була літньою дитиною, яка не спізнала справжнього холоду.

— З часом,— озвався Кресен.— Якщо боги будуть милостиві, вони дарують нам теплу осінь і рясні врожаї, щоб підготуватися до прийдешньої зими.

Серед простолюду подейкують, що довге літо означає ще довшу зиму, але мейстер не бачив сенсу залякувати дитину цими байками.

Тут брязнув своїми дзвіночками Картатий.

— Під водою завжди літо,— співучо мовив він.— Моряниці носять у косах плакун-зілля і плетуть собі сукні зі сріблястих водоростей. Знаю, знаю, о-о-о!

— Я б теж хотіла сукню зі сріблястих водоростей,— хихикнула Ширін.

— На дні морському сніг падає вгору,— сказав блазень,— а дощ сухий, як порох. Знаю, знаю, о-о-о!

— І що, справді піде сніг? — запитала дитина.

— Так,— підтвердив Кресен. «Але, сподіваюся, лише за кілька років, і ненадовго».— А ось і Пілос із птахом!

Ширін у захваті скрикнула. Навіть Кресен мав визнати, що птах справляв враження: білий як сніг і більший за яструба, з блискучими чорними очима, які свідчили про те, що він не якийсь там альбінос, а чистопородний білий крук з Цитаделі.

— Сюди,— покликав мейстер. Крук розпростав крила, здійнявся в повітря та з ляпанням перелетів кімнату, щоб приземлитися на стіл поряд з мейстром.

— Займуся вашим сніданком,— оголосив Пілос. Кресен кивнув.

— Це леді Ширін,— сказав він круку. Птах покивав білою головою, так наче кланявся.

— Леді,— крякнув він,— леді.

Дитя роззявило рота.

— Він розмовляє!

— Знає кілька слів. Я ж казав, що вони мудрі, ці птахи.

— Мудрий птах, мудрий муж, мудрий-мудрий блазень,— зронив Картатий, дзоркаючи бубонцями.— Мудрий-мудрий блазень,— повторив він і заспівав.— Підуть тіні у танок, у танок, у танок! — перестрибував він з ноги на ногу.— І не зникнуть все одно, все одно, все одно!

З кожним словом він сіпав головою, і дзвіночки на рогах бриньчали.

Білий крук крякнув і, ляпаючи крилами, злетів і всівся на залізне бильце сходів, що вели в гайворонник. Ширін, здавалося, змаліла.

— Картатий співає і співає. Я просила його не співати, але він не слухається. Він мене лякає. Хай він уже припинить!

«І як це мені зробити? — подумав старий.— Колись я б заткав йому рота назавжди, але тепер...»

Картатий з’явився у них хлопчаком. Це світлої пам’яті лорд Стефон знайшов його у Волантисі, на тому боці вузького моря. Король (колишній король, Ейрис II Таргарієн, який у ті дні ще не був божевільним) відіслав його світлість на пошуки нареченої для королевича Рейгара, у якого не було сестер, отож і одружуватися не було з ким. «Ми знайшли чудового блазня,— написав лорд Стефон Кресену за два тижні до того, як мав повернутися додому після безплідних пошуків.— Ще хлопчак, а вже спритний, як мавпа, і дотепний, як дюжина придворних. Уміє жонглювати, загадує загадки та знається на чарах, а ще він гарно співає чотирма мовами. Ми заплатили за його звільнення і сподіваємося привезти його з собою додому. Роберту він сподобається, а з часом, можливо, він і Станіса навчить сміятися».

На згадку про той лист Кресен засумував. Ніхто так і не навчив Станіса сміятися, і юний Картатий — не виняток. Бо з моря, завиваючи, раптово налетів шторм, і Кораблетрощильна затока виправдала своє наймення. Лордова двощоглова галера «Вітропава» розбилася зовсім поруч — з замку видно було. Двоє синів лорда Стефона спостерігали з парапетів, як море, розтрощивши корабель об скелі, поглинуло їхнього батька. З лордом Стефоном Баратеоном і його леді-дружиною пішла на дно сотня гребців і матросів, і ще багато днів потому кожен приплив лишав на прибережній смузі попід Штормокраєм свіжий урожай набряклих трупів.

Хлопця винесло на берег на третій день. Мейстер Кресен спустився до моря разом з усіма, щоб допомогти упізнати тіла. Блазня знайшли голим, з білою побабченою шкірою, всього в мокрому піску. Кресен був певен, що він теж мертвий, та щойно Джомі схопив його за ноги, щоб затягти на труповіз, хлопець сів на піску, викашлюючи воду. Джомі до самої смерті присягався, що тіло Картатого було холодне як лід.

Ніхто так і не зміг пояснити, як блазню вдалося перебути два дні в морі. Рибалки переказували одне одному, що це русалка навчила його дихати під водою, навзамін отримавши його сім’я. Сам Картатий не казав нічого. Той дотепний розумака, про якого писав лорд Стефон, так і не доплив до Штормокраю; хлопець, якого знайшли на березі, був зовсім інший: розбитий тілом і душею, він не те що сипати дотепами — розмовляти заледве міг. Однак його блазенське обличчя не полишало жодних сумнівів щодо його життєвого призначення. У вільному місті Волантисі було заведено робити татуювання на обличчях рабів і прислужників, отож від самої шиї і до лінії волосся лице у хлопця було картате — червоно-зелене, як блазенський костюм.

«Бідолаха божевільний і зболений, ніякого з нього зиску, навіть йому самому,— оголосив старий сер Герберт, тодішній каштелян Штормокраю.— Зробіть йому ласку й налийте йому макового молочка. Сон угамує біль, і все закінчиться. Він би вас на це благословив, якби в нього бодай клепка лишилася». Але Кресен відмовився, і зрештою переміг саме він. Та чи радів Картатий тій перемозі, ніхто не зміг би сказати і сьогодні, по стількох роках.

— Підуть тіні у танок, у танок, у танок,— співав блазень, хитаючи головою, від чого дзвіночки бренькали і бряжчали. Дзинь-дінь-бім-бом-бом-дзинь-дінь.

— Танок,— крякнув крук.— Танок, танок, танок.

— Блазень співає, що йому заманеться,— мовив мейстер до стривоженої королівни.— Не беріть його слів близько до серця. Завтра він пригадає інакшу пісню, а цієї вже ніхто ніколи не почує.

«Гарно співає чотирма мовами»,— писав лорд Стефон...

— Перепрошую, мейстре,— переступив поріг Пілос.

— Ти забув вівсянку,— здивовано зауважив Кресен. Це було геть не схоже на Пілоса.

— Мейстре, вчора ввечері повернувся сер Давос. На кухні щойно казали. Я подумав, вам буде цікаво.

— Давос... учора ввечері, кажеш? І де він тепер?

— З королем. Просиділи разом майже всю ніч.

Були часи, коли лорд Станіс збудив би мейстра, незважаючи на пізню годину, щоб запросити на пораду.

— Слід було мені повідомити,— поскаржився Кресен.— Слід було мене збудити.

Він відпустив руку Ширін.

— Перепрошую, міледі, але мені потрібно побалакати з вашим лордом-батьком. Пілосе, дай мені руку. У замку забагато сходів, і таке враження, наче їх щоночі додається — щоб мене подратувати.

Ширін з Картатим вийшли за ними, але дуже швидко дитині набридло повзти за старим, тож вона помчала вперед, а за нею нетвердо подибав блазень, божевільно вибрязкуючи бубонцями.

Замки будуються не для немічних, укотре пересвідчився Кресен, спускаючись гвинтовими сходами з Вежі морського дракона. Лорд Станіс, швидше за все, у Палаті мальованого столу, нагорі у Кам’яному барабані — центральній фортеці Драконстону, названій так за те, що в шторми її старовинні мури стугонять і гуркотять. Щоб дійти туди, слід перетнути галерею, проминути середній і внутрішній мури, де на варті стоять химери, пройти крізь чавунну браму та знову підніматися східцями, кількість яких Кресен і рахувати не хотів. Юнаки долають їх по дві сходинки за раз, а от для старого з хворими стегнами кожна сходинка — тортури. Однак лорд Станіс не схотів спускатися до мейстра, тож йому самому доведеться мучитися. Принаймні є Пілос йому в поміч, і на тому спасибі.

Човгаючи, вони перетнули галерею і проминули шерегу високих арочних вікон з краєвидом на зовнішній двір, мури між вежами й рибальське селище вдалині. У дворі тренувалися стрільці — ціляли в мішені за командою «в гніздо — дотяг — стріль». Стріли злітали в повітря з виляском, наче пташина зграя. Мурами поміж химер походжали вартові, поглядаючи на табір, який розгорнувся за стіною. У ранішньому повітрі серпанком повис дим від багать: це під прапорами свого лорда сіли снідати три тисячі вояків. А ген за табором на якірній стоянці було тісно від кораблів. Жодне судно, що за останній рік опинилося в полі зору Драконстону, не отримало дозволу відплисти геть. «Фурія» лорда Станіса, трипалубна військова галера на три сотні гребців, наче змаліла поряд з череватими караками й когами, які оточили її.

Вартовий біля Кам’яного барабану знав мейстра в лице, тож одразу пропустив усередину.

— Почекай тут,— мовив Кресен до Пілоса, переступивши поріг.— Ліпше я побачуся з ним сам-на-сам.

— Сходи високі, мейстре.

— Думаєш, я забув? — посміхнувся Кресен.— Я стільки разів ними піднімався, що кожну сходинку знаю на ім’я.

Але на півдорозі він пошкодував про своє рішення. Зупинившись, щоб перевести дух і перечекати біль у стегні, він почув гупання черевиків по каменю — й опинився віч-на-віч з Давосом Сівортом, який спускався згори. Сер Давос був сухорлявий, з простацьким обличчям, на якому написане було його низьке походження. Вузькі плечі огортав поношений зелений плащ, весь у плямах від солі та бризок і вигорілий на сонці; коричневий камзол і бриджі якнайкраще личили цьому шатену з карими очима. На шиї в Давоса на ремінці висіла торбинка з потертої шкіри. У короткій борідці давно майнула сивина, а на лівій — покаліченій — руці Давос завжди носив рукавичку. Побачивши Кресена, він загальмував.

— Пане Давосе! — мовив мейстер.— Коли ви повернулися?

— Ще затемна. Це найкращий час.

Подейкували, що ніхто не вміє і вполовину так ловко вести вночі корабель, як Давос Короткопалий. До того як лорд Станіс висвятив його в лицарі, він був найгорезвіснішим і найневловимішим контрабандистом на всі Сім Королівств.

— І?

— Все, як ви й попереджали,— похитав головою Давос.— Ніхто не підніметься, мейстре. Принаймні не за нього. Його не люблять.

«Ні,— подумав Кресен.— Ніхто й ніколи. Він сильний, здібний, справедливий... ох, справедливий за межею мудрості... але цього недосить. Ніколи не було досить».

— Ви зі всіма поговорили?

— Зі всіма? Ні! Тільки з тими, хто згодився мене прийняти. Мене вони теж не люблять, ці великоможні пани. Для них я так і лишуся цибулевим лицарем,— стиснув він у кулак обрубки пальців на лівій руці; це Станіс відтяв йому останню фалангу на всіх пальцях, окрім великого.— Я переломив хліб з Гуліаном Своном і старим Пенроузом, а Тарти погодилися зустрітися зі мною опівночі в гаю. Решта... ну, Берик Дондаріон зник безвісти, кажуть, його серед живих немає, а лорд Карон зараз із Ренлі. Він тепер Брайс Жовтогарячий з веселкової варти.

— Веселкової варти?

— Ренлі створив власну королівську варту,— пояснив колишній контрабандист,— але ці семеро не вбираються в біле. Кожен має свій колір. Лорд-командувач у них — Лорас Тайрел.

Вигадливість у стилі Ренлі Баратеона: створити новий чудовий лицарський орден, який би заявив про себе пишним убранням. Змалку Ренлі полюбляв яскраві кольори й багаті тканини, а ще обожнював гратися. «Дивіться на мене! — кричав він, зо сміхом гасаючи коридорами Штормокраю.— Дивіться на мене, я дракон!» Або ж: «Дивіться на мене, я чарівник!» Або: «Дивіться на мене, дивіться на мене, я бог дощу!»

Сміливий хлопчак з буйною чорною чуприною і смішливими очима уже виріс, йому двадцять один рік, але й далі грається. «Дивіться на мене, я король,— сумно подумав Кресен.— Ох, Ренлі, Ренлі, любий хлопчику, чи розумієш ти, що коїш? А якщо так, невже тобі байдуже? Невже всім до нього байдуже, окрім мене?»

— На якій підставі лорди відмовилися? — запитав він сера Давоса.

— Ну, хтось відмовлявся м’яко, а хтось грубо, хтось вибачався, хтось вигадував виправдання, хтось давав обіцянки, а дехто просто брехав,— знизав він плечима.— Зрештою, що таке слова? Суховій, і нічого більше.

— Тож надії нема?

— Хіба що облудна, але це не до мене,— мовив Давос.— Від мене він почув правду.

Мейстер Кресен пам’ятав день, коли Давоса висвятили в лицарі — після облоги Штормокраю. Близько року лорд Станіс з маленьким гарнізоном боронив замок від величезного війська лордів Тайрела і Редвина. Навіть з моря вони були в облозі: день і ніч ляпали на редвинських галерах бордові прапори Арбору. У Штормокраї вже давно поїли всіх коней, собак і котів, залога перебивалася з остюків на пацюків. А тоді прийшла ніч молодого місяця, коли зорі сховалися за чорними хмарами. Під покровом темряви контрабандист Давос наважився прорвати оборону Редвинів і прибережних скель Кораблетрощильної затоки. Трюм його кораблика з чорним облавком, чорними вітрилами і чорними веслами був забитий цибулею і солоною рибою. Невелика пожива, але її вистачило для того, щоб гарнізон протримався до появи в Штормокраї лорда Едарда, який зняв облогу.

Лорд Станіс винагородив Давоса добірними землями на мисі Гніву, невеличкою фортецею і лицарством... однак водночас постановив відтяти йому по фаланзі на пальцях лівої руки за ті роки, що він промишляв пачкарством. Давос скорився, але з умовою, що ніж у руках триматиме сам Станіс: з рук нижчого він покари не терпітиме. Лорд скористався різницьким сікачем, щоб рубати чисто й напевно. Після цього Давос для свого новоствореного шляхетного дому обрав прізвище Сіворт, а за прапор узяв собі чорний корабель на сірому полі — чорний корабель з цибулиною на вітрилах. Колишній контрабандист любив повторювати, що лорд Станіс зробив йому ласку, адже тепер йому стригти й чистити на чотири нігті менше.

Ні, подумав Кресен, така людина не даватиме облудних надій і не пом’якшуватиме жорстокої правди.

— Пане Давосе, іноді правда — гіркий трунок навіть для такого чоловіка, як лорд Станіс. Він мріє повернутися на Королівський Причал у всій своїй можновладності, розгромити ворогів і вимагати того, що належить йому по праву. Але тепер...

— Якщо він поведе на Королівський Причал це вбоге військо, то хіба що на смерть. Йому бракує вояків. Я йому так і сказав, але ж ви знаєте, який він гоноровий,— мовив Давос і підніс руку в рукавичці.— Цей чоловік дослухається здорового глузду, коли в мене пальці відростуть.

Старий зітхнув.

— Ви зробили, що могли. А тепер мені слід додати свій голос до вашого.

І він стомлено продовжив свій шлях нагору.

За прихисток лорду Станісу Баратеону правила велетенська кругла зала з голими чорними кам’яними стінами й чотирма вузькими вікнами, які виходили на чотири сторони світу. В центрі зали стояв стіл, який і дав їй назву,— велика різьблена дерев’яна стільниця, оздоблена під наглядом Ейгона Таргарієна в далекі дні ще до Завоювання. Мальований стіл був понад п’ятдесят футів завдовжки й уполовину такий в найширшому своєму місці, однак у найвужчому місці — менш як чотири фути. Ейгонові теслі витесали його у формі Вестеросу, випилюючи затоки й півострови, аж поки на стільниці не лишилося жодної прямої ділянки. На поверхні, за триста років потемнілій і витертій до блиску, красувалася карта Сімох Королівств, якими вони були в Ейгонові часи: річки і гори, замки й міста, озера й ліси.

В залі було єдине крісло, розташоване точно в тому місці, де на карті Вестеросу до суходолу мав би прилягати острів Драконстон; з високого крісла-престолу добре видно було всю стільницю. На престолі ж сидів чоловік у короткій, туго шнурованій шкірянці й коричневих бриджах з грубої вовни. Коли увійшов мейстер Кресен, він підвів погляд.

— Я знав, що ви прийдете, старий, кликав я вас чи ні.

У голосі його, як майже завжди, не було й натяку на теплоту.

Станіс Баратеон, лорд Драконстону і божою милістю законний наступник Залізного трону Сімох Королівств Вестеросу, був широкоплечий і жилавий; і тіло, і обличчя мав грубі, як шкура, що довго дубилася на сонці, аж поки не стала твердою як криця. Суворим словом поминали люди Станіса, і суворим він і був. Хоча йому ще не виповнилося тридцяти п’ятьох років, від його чуприни лишилася хіба що чорна крайка, яка темніла за вухами, мов тінь корони. Наприкінці життя його брат, покійний король Роберт, відростив собі бороду. Мейстер Кресен її ніколи не бачив, але подейкували, що була вона буйною, густою і жорсткою. Наче на противагу, Станіс коротко підстригав бакенбарди. Вони нагадували синяво-чорні тіні на квадратних щелепах і на кістлявих западинах щік. Під густими бровами очі здавалися зяючими ранами — сині, аж чорні, як море вночі. Рот відбирав надію навіть у найкумедніших блазнів; цей рот був створений, щоб супитися і хмуритися і кидати різкі накази: вузькі безбарвні вуста, завше стиснуті, які вже й забули, як це — усміхатися, а сміятися ніколи й не вміли. Іноді, коли вночі все затихало й завмирало, мейстру Кресену здавалося, що з того кінця замку чути, як лорд Станіс скреготить зубами.

— Давніше ви б мене збудили,— сказав старий.

— Давніше ви були молодий. А зараз ви старий і немічний, вам потрібно спати,— озвався Станіс, який ніколи не вмів ні пом’якшувати своїх слів, ні прикидатися, ні лестити; він казав, що думає, а як комусь це не до шмиги, хай ідуть під три чорти.— Ви б усе одно скоро довідалися, що говорив Давос. Завжди все знаєте, хіба ні?

— Якби я чогось не знав, яка була б з мене користь? — мовив Кресен.— Я зустрів Давоса на сходах.

— І він усе вам розповів, я так розумію? Слід було разом з пальцями вкоротити йому язика.

— Поганий посланець тоді б з нього вийшов.

— З нього і так вийшов поганий посланець. Лорди штормових земель не підуть зі мною. Схоже, я їм не подобаюся, і справедливість моїх вимог їх не обходить. Боягузи сидітимуть за мурами, чекаючи, куди подме вітер і на чиєму боці буде перемога. Сміливці вже визнали Ренлі. Ренлі! — виплюнув він це ім’я, як отруту на язиці.

— Останні тринадцять років ваш брат був лордом Штормокраю. І ці лорди — його присяжні прапороносці...

— Його,— перебив Станіс,— а по праву повинні бути моїми. Я не просив віддавати мені Драконстон. Ніколи не хотів його. Згодився на нього тільки тому, що тут засіли Робертові вороги й брат послав мене повисмикувати їх з корінням. Я будував йому флот і працював для нього — сумлінно працював, як і має молодший брат служити старшому... як Ренлі мав би служити мені! І якою ж була Робертова подяка? Він проголошує мене лордом Драконстону, а Штормокрай з усіма прибутками віддає Ренлі. Штормокрай належав дому Баратеонів триста років, і коли Роберт посів Залізний трон, замок по закону мав би перейти мені.

Давня рана так і не загоїлася, а тут розболілася ще дужче. Ось у чому слабкість його світлості: Драконстону, нехай старому і неприступному, підлягає лише жменька незаможних лордів, на чиїх кам’янистих острівних володіннях тулиться замало людей, щоб зібрати військо, потрібне Станісу. Навіть з перекупними мечами, яких він привіз через вузьке море з вільних міст Мира й Ліса, армія, яка отаборилася попід мурами замку, не зможе самотужки скинути владу дому Ланістерів.

— Роберт учинив з вами несправедливо,— обережно озвався мейстер Кресен,— однак у нього були на те вагомі підстави. Драконстон довгий час був престолом дому Таргарієнів. Таким місцем мав керувати сильний чоловік, а Ренлі на той час був іще дитиною.

— Він і досі дитина,— заявив Станіс, і гнів у нього в голосі аж задзвенів у порожній залі,— злодійкувата дитина, яка зібралася поцупити корону в мене з голови. Що такого зробив Ренлі, щоб заслужити престол? Сидить у раді й перекидається жартами з Мізинчиком, вдягає на турніри пишні обладунки, та при цьому дозволяє скинути себе з сідла. Ось який у підсумку мій брат Ренлі, який вважає, що має стати королем. За що боги покарали мене братами, питаю я вас?

— За богів я не відповідаю.

— Та ви останнім часом ні за що не відповідаєте, ось що мені здається. Хто там у Ренлі за мейстра? Може, мені варто послати по нього — раптом його поради більше мені сподобаються? Як гадаєте, що сказав цей мейстер, коли брат вирішив украсти у мене корону? Яку пораду дав ваш колега отому моєму єдинокровному зраднику?

— Я б здивувався, якби дізнався, що лорд Ренлі шукав чиїхось порад, ваша світлосте.

Наймолодший з трьох синів лорда Стефона виріс чоловіком хоробрим, але необачним, який діяв імпульсивно, довго не роздумуючи. В цьому, як і багато в чому іншому, Ренлі був викапаний Роберт і геть не схожий на Станіса.

— «Ваша світлосте»,— гірко повторив Станіс.— Ви глузуєте з мене, бо який з мене король? Драконстон і дещиця скель у вузькому морі — ось моє королівство.

Здолавши кілька сходинок униз зі свого престолу, він зупинився перед стільницею, і його тінь упала на гирло Чорноводого Бурчака й мальованого лісу, на місці якого нині розкинувся Королівський Причал. Станіс довго стояв, нависаючи над королівством, на яке збирався заявити свої права,— таким близьким і водночас таким далеким.

— Сьогодні я вечерятиму зі своїми лордами-прапороносцями, хай які вони є. З Сельтигаром, Веларіоном, Бар-Емоном, з усією цією дрібнотою. Небагатий врожай, якщо по правді, але це все, що лишили мені брати. Цей пірат-лісянець, Саладор Саан, знову виставить мені черговий рахунок; Морош Мирсянин застерігатиме мене, щоб я не забував про підводні течії та осінні шторми, а лорд Санглас набожно бурмотітиме про волю Сімох. Сельтигар захоче знати, хто з лордів штормових земель приєднається до нас. Веларіон пригрозить забрати додому своїх рекрутів, якщо ми не виступимо просто зараз. І що я їм скажу? Що мені тепер робити?

— Ваші справжні вороги — Ланістери, мілорде,— відгукнувся мейстер Кресен.— Якби ви з братом виступили проти них спільними силами...

— Я не вестиму переговорів з Ренлі,— відповів Станіс тоном, який не допускав заперечень.— Принаймні поки він називає себе королем.

— Тоді не з Ренлі,— поступився мейстер. Його лорд — упертий і гоноровий; якщо вже він на чомусь застановився, його не переконати.— Вам можуть прислужитися й інші. Сина Едарда Старка проголосили королем на Півночі, за ним стоїть сила Вічнозиму й Річкорину.

— Зелений хлопчак,— сказав Станіс,— ще один самозваний король. Мені прийняти пошматоване королівство?

— Півкоролівства — краще, ніж нічого,— мовив Кресен,— а якщо ви допоможете хлопцю помститися за страту батька...

— З якого дива мені мститися за Едарда Старка? Він мені був ніхто. Так, його любив Роберт, це безперечно. Любив як брата, скільки разів я це чув? Це я був його братом, а не Нед Старк, але з того, як він зі мною обходився, ви про це б і не здогадалися. Для нього я тримався в Штормокраї, щодня бачачи, як помирають найкращі вояки, поки Мейс Тайрел і Пакстер Редвин бенкетують під мурами. А Роберт мені подякував? Ні. Він подякував Старку — що зняв облогу, коли ми вже перебивалися з пацюків на полин. На Робертове веління я збудував флот, в його ім’я здобув Драконстон. Чи взяв він мене за руку, чи сказав мені: «Молодець, брате, що я без тебе робив би?» Ні, він звинуватив мене в тому, що я дозволив Віллему Дарі вивезти Вісериса з немовлям, так наче я міг його зупинити! П’ятнадцять років я сидів у нього в раді, допомагаючи Джону Арину правити королівством, поки сам Роберт пив і гуляв, та коли Джон помер, чи оголосив брат мене правицею? Ні, він помчав до любого друзяки Неда Старка й запропонував цю честь йому. Для жодного з них це на добро не вийшло.

— Хай так, мілорде,— лагідно мовив мейстер Кресен.— З вами вчинили несправедливо, але вчора — це порох. Та якщо ви об’єднаєтеся зі Старком, можна буде говорити про завтра. Є й інші, яких можна спробувати переконати. Як щодо леді Арин? Якщо це королева закатрупила її чоловіка, вона, безперечно, захоче відновити справедливість. У неї маленький син, спадкоємець Джона Арина. Якби ви засватали за нього Ширін...

— Хлопець — кволий і хворобливий,— заперечив лорд Станіс.— Навіть його батько це розумів: він просив мене взяти його за годованця на Драконстон. Обов’язки пажа, може, пішли б йому на користь, але ця клята Ланістерка отруїла лорда Арина до того, як усе влаштувалося, а тепер Лайса ховає його в Соколиному Гнізді. Вона з хлопцем у житті не розлучиться, кажу вам точно.

— Тоді слід відіслати Ширін у Гніздо,— запропонував мейстер.— Драконстон — похмуре місце для дитини. Нехай з нею їде блазень, аби поряд було знайоме обличчя.

— Знайоме і бридке,— замислено нахмурив брови Станіс.— Однак... може, і варто спробувати.

— Невже законний володар Сімох Королівств має благати про допомогу вдовиць і узурпаторів? — почувся різкий жіночий голос.

Обернувшись, мейстер Кресен схилив голову.

— Міледі,— привітався він, з прикрістю відзначивши, що не почув кроків.

— Я не благаю,— насупився лорд Станіс.— Нікого. Прошу про це пам’ятати, жінко.

— Приємно чути це, мілорде.

На зріст леді Селіза була висока, як і чоловік, струнка й вузьколиця, з великими вухами, гострим носом і легеньким натяком на вуса на верхній губі. Щодня вона їх вискубувала й частенько проклинала, але вони все одно відростали. Очі в неї були безбарвні, вуста суворі, а голос хльостав, як батіг. І зараз вона тріскотливо мовила:

— Леді Арин — ваша піддана, так само як Старки, ваш брат Ренлі й усі решта. Ви — єдиний їхній справжній король. І молити їх і торгуватися з ними про те, що належить вам по праву з ласки бога, не годиться.

«Бога», сказала вона, а не «богів». Червона жінка таки схилила її на свій бік, серцем і душею, і Селіза відвернулася від богів Сімох Королівств, давніх і нових, щоб поклонятися богу, якого вони кличуть Царем світла.

— Божа ласка хай лишається у твого бога,— озвався лорд Станіс, який не поділяв жінчиного гарячого неофітства.— Мені потрібні мечі, а не благословення. Чи не ховаєш ти десь війська, про яке забула мені розповісти?

У голосі його не було ніжності. Станіс завжди ніяково почувався в присутності жінок, навіть коли йшлося про власну дружину. Коли він виїхав на Королівський Причал, щоб приєднатися до Робертової ради, Селізу з дочкою він лишив у Драконстоні. Писав він рідко, приїздив іще рідше; подружній обов’язок виконував раз чи двічі на рік, не отримуючи задоволення, отож сини, про яких він колись мріяв, так і не народилися.

— Війська є у моїх братів, дядьків і кузенів,— сказала Селіза.— Дім Флорентів збереться під вашим прапором.

— Дім Флорентів здатен виставити заледве дві тисячі мечів,— мовив Станіс. Подейкували, що він знає потугу кожного з домів у Сімох королівствах.— Та й ви вірите у своїх братів і дядьків значно більше, ніж я, міледі. Землі Флорентів надто близько до Небосаду, щоб ваш лорд-дядько ризикнув накликати гнів Мейса Тайрела.

— Є й інший вихід,— наблизилася леді Селіза.— Визирніть у вікно, мілорде. Ось знак, якого ви так чекали: горить у небі. Червоний, як вогонь, червоний, як полум’яне серце єдиного бога. Ось його прапор — і ваш теж! Погляньте, як він розгортається в небесах, наче подих дракона, а ви ж бо лорд Драконстону! А це означає, що ваш час прийшов, ваша світлосте. З усією певністю. Вам судилося відплисти від цих безлюдних скель, як колись — Ейгон Завойовник, і змести всіх на своєму шляху. Скажіть тільки слово — і прийміть силу Царя світла.

— І скільки мечів віддасть під мою оруду Цар світла? — знов поцікавився Станіс.

— Стільки, скільки потрібно,— пообіцяла дружина.— Для початку — всіх мечників Штормокраю і Небосаду, а також їхніх лордів-прапороносців.

— Давос би вам пояснив, що це не так,— мовив Станіс.— Ці мечі присяглися Ренлі. Вони обожнюють мого чарівного молодшого братика, як колись обожнювали Роберта... і як ніколи не любили мене.

— Так,— мовила вона,— але якщо Ренлі помре...

Станіс, примруживши очі, так довго дивився на дружину, що Кресен не втримався і заговорив:

— Про це і думати не можна. Ваша світлосте, хай на яке безрозсудство він...

— Безрозсудство? А я називаю це зрадою,— мовив Станіс і знов обернувся до дружини.— Брат мій молодий і дужий, оточений величезним військом, а ще отими своїми веселковими лицарями.

— Мелісандра зазирала в полум’я і побачила його там мертвим.

Кресен жахнувся.

— Братовбивство... мілорде, це злочинно, немислимо... будь ласка, послухайте мене!

Леді Селіза зміряла його поглядом.

— І що ви йому скажете, мейстре? Що він може отримати половину королівства, якщо навколішках приповзе до Старків, а свою дочку продасть Лайсі Арин?

— Я вислухав вашу раду, Кресене,— сказав лорд Станіс.— А тепер послухаю дружину. Ви вільні.

Мейстер Кресен важко прихилив коліно. Повільно човгаючи через залу, він спиною відчував очі леді Селізи. Поки він спустився сходами, то вже заледве тримався на ногах.

— Допоможи мені,— попросив він Пілоса.

Нарешті щасливо повернувшись до себе в покої, Кресен відіслав парубка геть і знову покульгав на балкон — постояти поміж химер, задивившись на море. Повз замок пропливав один з військових кораблів Саладора Саана, розтинаючи сіро-зелені води строкатим корпусом, по боках якого піднімалися й опускалися весла. Кресен спостерігав за ним, аж поки корабель не зник за мисом. «Якби ж то і мої страхи зникли так легко!» Невже він дожив до таких років заради цього?

Вдягаючи ланцюг, мейстер усвідомлює, що йому ніколи не мати дітей, однак Кресен часто все одно почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі... Трьох синів виростив він, коли сердите море забрало лорда Станіса. Невже він так погано їх виховав, що тепер вони в нього на очах повбивають один одного? Він не може цього допустити, і не допустить.

А в усьому винна жінка. Ні, не Селіза, інша. Червона жінка, як кличуть її слуги, боячись вимовляти її ім’я.

— А я назву її ім’я,— сказав Кресен до кам’яного триголового пса.— Мелісандра. Вона.

Мелісандра Ашайська, чаклунка, повелителька тіней і жриця Р’глора, Царя світла, Серця вогню, Бога полум’я й тіні. Мелісандра, якій не можна дозволити поширити свій безум за межі Драконстону.

Порівняно з ясним світанком, у кімнаті, здавалося, було темно й похмуро. Тремтячими руками старий запалив свічку й поніс у кабінет, який містився під гайворонником; тут на полицях були охайно розставлені мазі, зілля й ліки. На нижній полиці, за рядком мастей у приземкуватих глиняних горщиках, він розшукав темно-синій скляний флакон завбільшки з мізинчик. Коли мейстер потрусив його, усередині заторохтіло. Здмухнувши шар пороху, Кресен відніс його до столу. Важко опустившись у крісло, витягнув корок і висипав уміст флакона. На пергамент, який він перед тим читав, висипалася дюжина кристалів. У світлі свічки вони блищали, як самоцвіти,— такі багряно-фіолетові, що мейстер подумав: як це він раніше не звернув уваги на їхній колір?

Ланцюг на шиї раптом здався йому страшенно важким. Пучкою мізинного пальця мейстер торкнувся одного з кристалів. Така рісочка — а має владу над життям і смертю! Кристали були з якоїсь рослини, що росте лише на островах у Нефритовому морі, на тому кінці світу. Листя слід висушити, а тоді настоювати на воді, в яку додається лайм з цукром і ще рідкісні прянощі з Літніх островів. Потому листя слід викинути, а в настоянку додати золи й витримати, щоб кристалізувалася. Процес повільний і непростий, інгредієнти — дорогі й не завжди доступні. Але на таких речах добре знаються і алхіміки Ліса, і безликі з Браавоса... і мейстри його ордену теж, хоча за мурами Цитаделі про таке стараються не патякати. Всі знають, що мейстер кує срібну ланку на своєму ланцюгу, опановуючи мистецтво зцілення, але світ не любить згадувати про те, що людина, яка знає, як лікувати, добре знає і як убивати.

Кресен давно забув, як це листя називають в Ашаї чи яку назву кристалам дали отруйники з Ліса. В Цитаделі це зілля просто звалося «душитель». Якщо його розчинити у вині й випити, всі м’язи на шиї напружуються, так наче горло в кулаці стиснули, перекриваючи дихальні шляхи. Подейкують, обличчя жертви стає точно таким самим фіолетовим, як і самі зернятка кристалів, з яких зріс паросток смерті,— але так само буряковіє людина і якщо їжею вдавиться.

Сьогодні ввечері лорд Станіс частуватиме своїх прапороносців разом з леді-дружиною... і червоною жінкою, Мелісандрою Ашайською.

«Мені слід відпочити,— сказав собі мейстер Кресен.— До ночі я маю набратися сил. Рука в мене не здригнеться, і мужність мені не зрадить. Те, що я замислив, жахливо, але зробити це треба. Якщо боги є, вони мені пробачать». Останнім часом він погано спить. Слід здрімнути, це має додати йому снаги для важкої справи, що чекає на нього. Він стомлено пошкандибав до ліжка. Та коли склепив повіки, перед очима й далі стояла яскрава комета, червона й полум’яна, і напрочуд яра в темряві його сновидінь. «Можливо, ця комета — знак мені,— сонно подумав мейстер, поринаючи в сон.— Кривава провісниця, що пророкує смерть... так...»

Прокинувшись у темряві, він виявив, що в покоях чорно, а все тіло болить. Кресен важко сів у ліжку; у голові пульсувало від болю. Стиснувши ковіньку, він невпевнено звівся на ноги. «Як пізно вже,— подумав він.— А мене не покликали». Його завжди запрошували на бенкет, за столом садовили, де сіль, поряд з лордом Станісом... Перед очима спливло обличчя лорда — не теперішнього мужа, а того хлопчика, яким він був колись: мерзнув у затінку, поки сонце світило його братові. Хай що він робив, а Роберт устигав зробити це швидше і краще. Бідолашний хлопчина... мейстер має поквапитися — заради нього.

Кристали були, де мейстер і лишив їх, тож він зібрав їх з пергаменту. Кресен не має персня з тайником, що їх, подейкують, носять отруйники-лісянці, однак у просторих рукавах його мантії таїться цілий розсип кишеньок малих і великих. Заховавши зернята «душителя» в одній з них, він розчахнув двері й погукав:

— Пілосе! Де ти?

Не почувши відповіді, він крикнув голосніше:

— Пілосе, мені потрібна допомога!

Але ніхто так і не відгукнувся. Це було дивно: келія молодого мейстра містилася всього на півпрогону вниз по сходах, звідтам усе завжди чути.

Врешті-решт Кресену довелося гукати слуг.

— Покваптеся,— звелів він їм.— Я проспав. Усі вже на гостині... п’ють... Мене мали б збудити!

Куди подівся мейстер Пілос? Кресен нічого не розумів.

Знов йому довелося перетинати довгу галерею. У високих вікнах шепотів нічний вітерець, доносячи гострий дух моря. Вздовж стін Драконстону мерехтіли смолоскипи, а в таборі за його мурами видно було сотні розпалених багать, так наче на землю впало зоряне небо. Угорі пломеніла комета — чорна й зловісна. «Я надто старий і мудрий, щоб лякатися таких дурниць»,— сказав собі мейстер.

Двері у велику залу містились у пащі кам’яного дракона. Мейстер звелів слугам лишатися за порогом. Ліпше увійти самому: не можна показувати свою неміч. Важко спираючись на ковіньку, Кресен подолав кілька останніх сходинок і прошкандибав попід зубами на вході. Двійко вартових розчинили перед ним важкі червоні двері — й зала вибухнула гамором і світлом. Кресен ступив у пащу дракона.

Крізь брязкіт ножів і тарілок та неголосні розмови за столом чути було, як під акомпанемент своїх дзвіночків співає Картатий: «...у танок, у танок». Та сама жахлива пісня, що він співав і зранку. «І не зникнуть все одно, все одно, все одно». За нижніми столами сиділо повно лицарів, лучників і капітанів перекупних мечів; ламаючи буханці чорного хліба, вони вмочали їх у риб’ячу юшку. Тут не сміялися голосно і не кричали пронизливо, чим, буває, грішать інші бенкети: лорд Станіс такого не дозволяв.

Кресен рушив до підвищення, на якому всадовили лордів з королем. По широкому колу він хотів обійти Картатого. Блазень, витанцьовуючи і видзвонюючи бубонцями, не чув його наближення. Перестрибуючи з ноги на ногу, він втелющився у Кресена, вибивши з його руки ковіньку. Обидва полетіли на притрушену очеретом долівку, зчепившись руками й ногами; навколо вибухнув сміх. Без сумніву, видовище було кумедне.

Картатий наполовину лежав на мейстрі, і його розфарбоване блазенське обличчя притислося до обличчя Кресена. При падінні Картатий загубив свій бляшаний шолом з рогами та дзвіночками.

— На дні морському падають угору,— оголосив він.— Знаю, знаю, о-о-о!

Хихикаючи, блазень відкотився геть, скочив на ноги та пройшовся в танку.

Стараючись триматися, мейстер слабко всміхнувся та спробував підвестися, але в стегні так боліло, що він на мить злякався, чи не зламав кістку знову. Він відчув, як його попід пахви підхопили дужі руки й поставили на ноги.

— Дякую, сер,— пробурмотів він, обертаючись, аби поглянути, який це лицар прийшов йому на допомогу...

— Мейстре,— озвалася леді Мелісандра, в чиєму низькому голосі вчувалася мелодійність мови Нефритового моря,— вам слід бути обачнішим.

Як завжди, вона вбрана була в червоне з ніг до голови: довга вільна сукня з пливкого шовку, з довжелезними рукавами з розтрубом, горіла вогнем, а у глибоких прорізах ліфу прозирала темніша, криваво-червона тканина. На шиї жінка мала кольє з червоного золота, тугіше за будь-який мейстерський ланцюг, оздоблене єдиним великим рубіном.

Волосся в неї було не іржаве й не рудувато-русяве, як зазвичай у рудих, а насичено-мідне, блискуче, воно світилося в сяйві смолоскипів. Навіть очі вона мала червоні... однак шкіру — гладеньку й чисту, білу як молоко. Мелісандра була струнка, граційна, вища на зріст за багатьох лицарів, з пишними грудьми й вузькою талією, з обличчям-сердечком. Коли на ній зупинялося чоловіче око, то ще довго не могло відірвати погляду, навіть якщо йшлося про мейстра. Чимало хто вважав її вродливою. Але ні, вона не вродлива. Вона червона й страшна, і перш за все червона.

— Я... дякую вам, міледі.

— У вашому віці слід кожен крок розраховувати,— мовила Мелісандра ввічливо.— Ніч темна й повна жахіть.

Він упізнав цю фразу: це з якоїсь із їхніх молитов. «Байдуже, у мене своя віра».

— Тільки діти лякаються темряви,— мовив мейстер. Коли він промовляв ці слова, Картатий знов завів свою пісеньку.

— Підуть тіні у танок, у танок, у танок...

— Ось вам загадка,— сказала Мелісандра.— Мудрий блазень і блазнюватий мудрець,— уклонившись, вона підняла з підлоги шолом Картатого й одягнула на голову Кресену. Бляшане відро з’їхало на самі вуха, й бубонці неголосно бренькнули.— Корона до вашого ланцюга, мейстре,— оголосила жінка. Навколо них усі зареготали.

Стиснувши губи, Кресен силкувався опанувати лють. Жінка вважає його старим і немічним, але ще до кінця вечора вона дізнається, що це не так. Може, він і старий, але він і досі мейстер з Цитаделі.

— Не потрібна мені жодна корона, крім істини,— сказав він, знімаючи з голови блазенський шолом.

— На світі є істини, яких не вчать у Старгороді,— зметнувши червоним шовком, Мелісандра розвернулася й попрямувала до столу на підвищенні, де сидів король Станіс із королевою. Віддавши прикрашене рогами відро назад Картатому, Кресен рушив за нею.

На його місці сидів мейстер Пілос.

Зупинившись, старий витріщився на нього.

— Мейстре Пілосе,— нарешті мовив він.— Ви... ви мене не збудили.

— Його світлість звелів мені дати вам відпочити,— почервонів Пілос.— Сказав, що вам тут бути необов’язково.

Кресен поглянув на лицарів, капітанів і лордів, які припинили перемовлятися. Лорд Сельтигар, старий і похмурий, вбраний був у плащ, оздоблений червоними гранатовими крабами. Вродливий лорд Веларіон обрав шовк барви морської хвилі, а морекінь з білого золота в нього на шиї пасував до його довгого білявого волосся. Лорд Бар-Емон, чотирнадцятирічний товстун, горнувся у пурпуровий оксамит, облямований хутром з тюленя-біляка; сер Аксель Флорент навіть у брунатному плащі з лисячим хутром лишався простакуватим; набожний лорд Санглас носив на шиї, пальцях і зап’ястках місячне каміння; а капітан-лісянець Саладор Саан горів, як сонце, у своєму кумачевому атласному плащі, весь у золоті й коштовностях. Тільки сер Давос одягнений був просто — у коричневий камзол і зелений вовняний плащ, і тільки Давос зустрівся поглядом з мейстром, і в очах його стояв жаль.

— Ви вже старий і все плутаєте, тож яка мені з вас користь? — прозвучав голос лорда Станіса, але то не міг бути Станіс, не міг! — Відтепер моїм радником буде Пілос. Він і так уже займається круками, оскільки ви не здатні підійматись у гайворонник. Не хочу, щоб ви уморилися в мене на службі.

Мейстер Кресен кліпнув. «Станісе, мілорде, мій сумний відлюдькуватий хлопчику, сину мій, якого в мене ніколи не було, як ти можеш так чинити зі мною, невже ти не розумієш, що я дбав про тебе, жив для тебе, любив тебе попри все? Так, любив, навіть дужче за Роберта чи за Ренлі, бо тебе єдиного більш не любив ніхто, тож ти мене потребував найдужче». Але вголос він тільки сказав:

— Як зволите, мілорде, але... але я зголоднів. Може, мені знайдеться місце у вас за столом?

«Біля тебе, бо саме там моє місце».

Сер Давос підвівся з лавки.

— Матиму за честь, якщо мейстер сяде біля мене, ваша світлосте.

— Як хочете,— відвернувся лорд Станіс і щось мовив до Мелісандри, яка сиділа по праву руч од нього, на почесному місці. Леді Селіза сиділа ліворуч, і посмішка її була такою ж сяйливою і холодною, як і камінці в неї шиї.

«Задалеко,— подумав Кресен, поглянувши в кінець лавки, де сидів сер Давос. Поміж контрабандистом і почесним підвищенням розмістилася половина лордів-прапороносців.— Якщо я збираюся підсипати „душителя“ їй у кубок, маю сісти ближче, але як?»

Мейстер помалу рушив до Давоса Сіворта, а Картатий у цей час викидав колінця.

— Тут ми їмо рибу,— щасливо оголосив він, вимахуючи тріскою, наче скіпетром,— а на дні морському риба їсть нас. Знаю, знаю, о-о-о!

Сер Давос посунувся, щоб звільнити місце на лавці.

— Ми всі сьогодні мали б одягнути блазенські костюми,— сказав він похмуро, поки Кресен усідався,— бо те, що ми затіяли, личить хіба блазням. Червона жінка побачила в полум’ї перемогу — і Станіс вирішив заявити права на престол, незважаючи на те, що йому бракує вояків. Боюся, перш ніж вона заспокоїться, ми всі опинимося там, де каже Картатий: на дні морському.

Кресен запхав руки в рукави, так наче намагався зігрітися. Пальці його намацали тверду гульку — сховані у вовні кристали.

— Лорде Станісе!

Станіс відвернувся був від червоної жінки, аж тут втрутилася леді Селіза:

— Король Станіс! Ви забуваєтеся, мейстре.

— Він старий і забудькуватий,— грубо кинув король.— Що таке, Кресене? Кажіть.

— Якщо збираєтеся виступати, життєво важливо об’єднати сили з лордом Старком і леді Арин...

— Ні з ким я не об’єднуватимуся,— сказав Станіс Баратеон.

— Світло не об’єднується з темрявою,— взяла його за руку леді Селіза.

Станіс кивнув.

— Старки хочуть украсти половину мого королівства, як Ланістери украли мій престол, а мій любий братик — мечі, війська і кріпості, що належать мені по праву. Вони всі узурпатори, а отже, вороги.

«Більше він мене не слухатиме»,— у відчаї подумав Кресен. Якби ж то можна було непомітно підкрастися до Мелісандри... потрібно всього на мить опинитися біля її кубка.

— Ви — законний наступник свого брата Роберта, справжній володар Сімох Королівств, король андалів, і ройнарів, і перших людей,— відчайдушно заговорив він,— але навіть так марно сподіватися перемогти без союзників.

— У нього є союзник,— сказала леді Селіза.— Р’глор, Цар світла, Серце вогню, Бог полум’я і тіні.

— З богів союзники ненадійні,— не здавався старий,— і ніхто не має над ними влади.

— Гадаєте, ні? — обернула голову Мелісандра, і рубін у неї на шиї зблиснув на світлі й на мить, здавалося, запалав ясно, немов комета.— Якщо ви верзете такі нісенітниці, то вам, либонь, таки слід вдягнути назад оту корону.

— Так,— погодилася леді Селіза,— шолом Картатого. Він вам до лиця, старий. Вдягніть його, я вам велю!

— На дні морському ніхто не носить шоломів,— мовив Картатий.— Знаю, знаю, о-о-о!

Очі лорда Станіса ховалися в тіні широких брів, вуста були міцно стиснуті, а під вилицями ходили жовна. Сердячись, він завжди скреготав зубами.

— Блазню,— нарешті проричав він,— роби, як велить моя леді-дружина. Віддай Кресену свій шолом.

«Ні,— подумав старий мейстер,— це не ти, це на тебе не схоже, ти завжди був справедливий; жорсткий, але не жорстокий, ніколи; ти не розумів глузів — так само як і сміху не розумів».

Картатий танцюючи підступив ближче, видзвонюючи бубонцями: дзинь-дінь, дон-дон, брязь-брязь-брязь. Мейстер сидів мовчки, поки блазень надівав йому на голову рогате відро. Під його вагою Кресен похилив голову. Дзвоники бренькнули.

— Либонь, відсьогодні хай свої поради виспівує,— зронила леді Селіза.

— Ти заходиш задалеко, жінко,— озвався лорд Станіс.— Він уже старий, і він добре мені послужив.

«І служитиму тобі до останнього, мій любий лорде, мій бідолашний самотній сину»,— подумав Кресен, бо зненацька збагнув, як усе можна зробити. Перед ним стояв кубок сера Давоса, наполовину повний кислого червоного. Кресен відшукав тверду гульку кристалів у себе в рукаві й, затискаючи її великим і вказівним пальцями, потягнувся до кубка. «Плавно і спритно, зараз не можна схибити»,— про себе молився він, і боги зглянулися на нього. Не встиг ніхто й оком зморгнути, як у пальцях у нього вже нічого не було. Вже багато років його рука не діяла так твердо і так вправно. Давос усе бачив, мейстер був певен, але більше ніхто. Узявши кубок у руки, Кресен підвівся.

— Може, я й справді поводився, як блазень. Леді Мелісандро, ви не розділите зі мною кубок вина? Кубок на честь вашого бога — Царя світла? Кубок на пошану його влади?

Червона жінка пильно подивилася на нього.

— Як скажете.

Кресен відчував, що за ними всі спостерігають. Коли він підводився з лавки, Давос учепився йому в рукав пальцями, яких йому вкоротив лорд Станіс.

— Що ви коїте? — прошепотів він.

— Те, що маю,— відповів мейстер Кресен,— і заради королівства, і задля порятунку душі мого лорда.

І він струсив Давосову руку, проливши кілька крапель на очерет.

Коли Кресен підійшов до жінки за високим столом, усі очі були прикуті до них. Але він бачив лише її. Червоний шовк, червоні очі, червоний рубін на шиї, червоні вуста вигнулись у подобі усмішки... Жінка поклала руку на мейстрову долоню, що тримала кубок. Шкіра в неї палала, як у гарячці.

— Ніколи не пізно перекинути келих, мейстре,— зронила жінка.

— Ні,— хрипко прошепотів він,— ні.

— Як зволите,— узяла Мелісандра Ашайська кубок з його рук і зробила великий ковток. Коли вона простягнула кубок йому назад, у тому лишалося заледве півковтка.— А тепер ви.

Руки в нього тремтіли, але він зібрався на силі. Мейстер з Цитаделі не має права на страх. Вино лишило кислий смак на язиці. Кресен випустив з пальців порожній кубок, і той розлетівся на підлозі на друзки.

— Він має силу й тут, мілорде,— сказала жінка.— А вогонь очищує.

На шиї в неї червоно замерехтів рубін.

Кресен хотів відповісти, але слова застрягли в горлі. Силкуючись вдихнути повітря, він жахливо, зі свистом закашлявся. Горло йому стисли залізні пальці. Падаючи навколішки, він і досі хитав головою, не визнаючи цієї жінки, не визнаючи її сили, не визнаючи її чарів, не визнаючи її бога. А з рогів у нього сипалися дзвіночки, виспівуючи «блазень-блазень-блазень», у той час як червона жінка з жалем дивилася на нього згори вниз, а в її ясно-червоних очах танцювало полум’я свічок.