Битва королів

Арія

Голови вмочили у смолу, щоб не так швидко зогнили. Щоранку як Арія ходила до колодязя по воду на купіль Рузу Болтону, їй доводилося проходити попід ними. Вони дивилися за мури, не у двір, тому самих облич вона не бачила, але їй приємно було мріяти, що одне з них належить Джофрі. Вона силкувалася уявити, який вигляд матиме його гарненьке личко, якщо його занурити у смолу. «Якби я була вороною, то злетіла б і повидзьобала йому оті його дурнуваті надуті губи».

Головам ніколи не бракувало товариства. З пронизливим вереском над прибрамною кружляли ворони-падальники, б’ючись на валах за кожне око, каркаючи й кавкаючи одна на одну та здіймаючись у повітря, коли зубчастою стіною проходили чатові. Іноді до бенкету приєднувались і мейстрові круки, на широких чорних крилах злітаючи вниз із гайворонника. Коли з’являлися круки, ворони кидались урозтіч, та щойно великі птахи відлітали, як вони миттю поверталися.

«Цікаво, а круки пам’ятають мейстра Тотмура? — думала Арія.— Сумують за ним? Кличуть його і дивуються, чому він не відповідає? Мабуть, мертві говорять до них якоюсь таємною мовою, якої не чують живі».

Тотмуру відрубали голову за те, що тої ночі, коли впав Гаренхол, послав птахів у Кичеру Кастерлі й на Королівський Причал; зброяру Лукану — за те, що кував для Ланістерів зброю; добродійці Гаррі — за те, що веліла челяді леді Вент служити їм; стюарду — за те, що віддав лорду Тайвіну ключі від скарбниці. Кухарю зберегли життя (подейкували, за те, що це саме він зварив «ласячу юшку»), а от Пригожу Пію та інших жінок, які заприязнилися з ланістерівськими солдатами, закували в колодки. Нагих і поголених, їх лишили у внутрішньому дворі поряд з ведмежою ямою, і будь-який чоловік за охоти міг скористатися з їхніх принад.

Того ранку, коли Арія йшла по воду, ними саме скористалися троє фрейських солдатів. Вона старалася не дивитися, але чула, як регочуть чоловіки. Повне цебро було страшенно важке. Арія саме зібралася нести його назад у Погребальну вежу, коли її вхопила за руку добродійка Амабель. Вода через край полилася Амабель на ноги.

— Ти це навмисно зробила,— вереснула жінка.

— Чого вам треба? — Арія заборсалася. Відколи Гаррі відрубали голову, Амабель ходила мов причинна.

— Бачиш? — вона через двір вказала на Пію.— Коли той північанин впаде, ти опинишся на її місці.

— Відпустіть! — Арія силкувалася вивільнитися, але Амабель тільки міцніше стиснула пальці.

— А він впаде! Гаренхол кінець кінцем скидає всіх. Лорд Тайвін отримав перемогу, тож з усією своєю потугою повернеться сюди, і тоді прийде його черга карати невірних. І не думай, наче він не дізнається, що ти зробила! — зареготала стара.— Може, і я з тобою побавлюся. В Гарри була стара мітла, я її для тебе прибережу. Держак у неї тріснутий і зазублений...

Арія махнула відром. Важке від води, воно вивернулося рук, тож вона не вцілила в голову, як замірялася, але жінка, облита водою, нарешті її випустила.

— Не смійте мене торкатися,— гаркнула Арія,— бо вб’ю! Забирайтеся!

До нитки мокра добродійка Амабель тицьнула тонким пальцем в облупленого чоловіка в Арії на грудях.

— Думаєш, ти в безпеці, поки в тебе на пазусі оцей кривавий чоловічок, але ти помиляєшся! Ланістери вже йдуть! От побачиш, що буде, коли вони повернуться!

Три чверті води вихлюпнулося на землю, тож Арії довелося повертатися до колодязя. «Якби я переказала лорду Болтону її слова, її голова ще дотемна опинилась би поруч з Гарриною»,— думала вона, знову тягнучи відро. Але вона не перекаже.

Одного разу, коли голів було ще вполовину менше, Гендрі піймав Арію на тому, як вона їх роздивлялася. «Милуєшся справою рук своїх?» — поцікавився він.

Він злився, бо йому, вона знала, подобався Лукан, та все одно з його боку це було несправедливо. «Це справа рук Волтона Сталеві Ноги,— почала захищатися вона.— І лицедіїв, і лорда Болтона».

«А хто їх усіх у їхні руки віддав? Ти зі своєю ласячою юшкою».

Арія вдарила його кулаком по руці. «То був простий гарячий суп! І ти теж ненавидів сера Ейморі».

«Але цих я ненавиджу дужче. Сер Ейморі воював за свого лорда, а лицедії — перекупні мечі й перекинчики. Половина з них навіть загальною мовою не говорить. Септон Ат полюбляє хлопчиків, Кайберн займається чорною магією, а твій друзяка Куслій людей жере».

Найгірше було те, що Арія навіть заперечити не могла. Зараз фуражем для Гаренхолу переважно займалися браві компанійці, а ще Руз Болтон поставив перед ними завдання викорінити Ланістерів. Варго Гоут розділив їх на чотири банди, щоб водночас відвідувати якнайбільше сіл. Найбільший загін він очолив сам, а на чолі решти поставив перевірених капітанів. Арія чула, як реготав Рордж, розповідаючи про метод, яким Варго Гоут шукає зрадників. Він просто повертається у села, де вже був під прапорами лорда Тайвіна, і хапає тих, хто йому допомагав. Багато кого йому тоді вдалося купити за срібло Ланістерів, тож лицедії частенько верталися з повними мішками монет і кошиками голів. «Загадка! — радісно кричав Шагвел.— Якщо цап лорда Болтона жере людей, які годували цапа лорда Ланістера, скільки ж усього цапів?»

«Один»,— відповіла Арія, коли він запитав у неї.

«А ось вам і ласка, мудра як цап!» — пирснув блазень.

Рордж із Куслієм були такі ж огидні, як і решта. Щоразу як лорд Болтон обідав з гарнізоном, Арія бачила цих двох серед решти. Від Куслія смерділо, як від зіпсованого сиру, тож браві компанійці садовили його в кінці столу, де він міг собі буркотіти й сичати, руками й зубами роздираючи м’ясо. Коли Арія проходила повз, він починав її обнюхувати, але Рордж її лякав значно більше. Він сидів поряд з Вірним Урсвиком, але вона, пораючись, відчувала на собі його очі.

Іноді вона шкодувала, що не поїхала через вузьке море з Джакеном Г’ґаром. У неї і досі була та дурнувата монетка, яку він їй дав: шматочок заліза завбільшки з пенні, іржавий по берегу. З одного боку було щось написано — дивні слова, яких Арія не могла вчитати. З другого боку виднілася парсуна якогось чоловіка, але до того затерта, що рис не розгледіти. «Він казав, монета цінна, але, певно, і це облуда — як його ім’я і зовнішність». Арія так розізлилася, що жбурнула монету геть, але за годину в неї виникло таке неприємне відчуття, що вона її відшукала, хай та і не вартує нічого.

Перетинаючи Натічний двір з важезним цебром води в руці, Арія думала про монету.

— Нан! — почувся голос.— Постав відро й ходи мені допоможеш.

Елмар Фрей був не старший за неї, і до того ж низенький як на свій вік. Він котив нерівною бруківкою діжку піску й від натуги аж розчервонівся. Арія підійшла допомогти. Разом вони докотили діжку до стіни й назад, а тоді поставили сторч.

Арія чула, як усередині сиплеться пісок, коли Елмар вибив дно й витягнув кольчугу.

— Почистилась уже, як гадаєш?

У його обов’язки як зброєносця Руза Болтона входило начищати кольчугу до блиску.

— Спершу струси пісок. Он іще іржа лишилася. Бачиш? — вказала Арія.— Ліпше ще раз пройтися.

— От ти і пройдися.

Елмар завжди був приязний, коли потребував допомоги, та потім миттю згадував, що він — зброєносець, а вона — проста служниця. Він любив вихвалятися, що він — син лорда Переправи: не який-небудь небіж, чи байстрюк, чи онук, а законний син, до того ж має одружитися з королівною.

Арії було байдуже до його дорогоцінної королівни, а ще вона терпіти не могла, коли він роздавав їй накази.

— Я маю мілорду води на купіль наносити. Він зараз у спальні лежить із п’явками. І не звичайними маленькими чорними, а великими білими.

Очі в Елмара стали завбільшки з варені яйця. Він страшенно боявся п’явок, особливо великих і білих, які нагадували холодець, поки не нассуться крові.

— Я забув, ти така худа, що й не зрушиш діжки з місця.

— А я забула, що ти дурний,— Арія підхопила цебро.— Може, тебе теж п’явками слід обкласти. На Перешийку п’явки завбільшки з поросят.

І вона кинула його разом з діжкою.

Коли вона увійшла, в спальні лорда було повно людей. Прийшов Кайберн, і суворий Волтон у кольчузі й поножах, плюс дюжина Фреїв — усі брати, зведенюки й кузени. Руз Болтон голяка лежав у ліжку. П’явки обсіли його мертвотно-бліді груди, на внутрішньому боці рук і ніг теж висіли п’явки — довгі та прозорі, які, напиваючись крові, ставали рожевими та блискучими. На них лорд Болтон звертав уваги не більше, ніж на Арію.

— Не можна дозволити лорду Тайвіну піймати нас тут у пастку,— говорив сер Ейніс Фрей, поки Арія наповнювала купіль. Сивий сутулий велет зі сльозливими червоними очима й величезними шишкуватими долонями, сер Ейніс привів на південь у Гаренхол півтори тисячі фрейських мечників, та іноді здавалося, що він і своїми братами не здатен командувати.— Замок настільки великий, що утримати його зможе хіба ціла армія, а якщо нас оточать, цю армію не буде чим годувати. Не варто сподіватися, що нам вдасться запасти достатньо провізії. Край випалений, у селах панують вовки, врожай попалили чи покрали. Насувається осінь, а харчів катма, та й нічого не саджається. Зараз ми живемо з фуражування, та якщо Ланістери перекриють нам цю можливість, нам доведеться за місяць щурів жерти та шкіру з чобіт варити.

— Я не збираюся сидіти тут в облозі,— неголосно заговорив Руз Болтон, аж присутнім довелось напружуватися, щоб його розчути; саме тому в його покоях завжди було так тихо.

— Тоді що? — поцікавився сер Джаред Фрей — худий, лисуватий і рябий.— Може, Едмур Таллі так сп’янів од своєї перемоги, що зібрався дати лорду Тайвіну бій у відкритому полі?

«Якщо він так учинить, він їх здолає,— подумала Арія.— Як здолав на Червоному Зубці, от побачите». Непомітно вона підійшла до Кайберна.

— Лорд Тайвін тепер за багато льє звідси,— спокійно сказав Болтон.— Йому ще чимало справ слід залагодити на Королівському Причалі. Тож деякий час у Гаренхолі його не варто чекати.

Сер Ейніс уперто похитав головою.

— Ви не знаєте Ланістерів, мілорде, а ми знаємо. Король Станіс теж гадав, що лорд Тайвін — за багато льє звідти, і пропав.

— Я не пропаду, сер,— слабко посміхнувся блідий чоловік у ліжку, на чиїй крові розкошували п’явки.

— Навіть якщо Річкорин надішле сюди всі свої сили, а Юний Вовк виступить з заходу, хіба можемо ми сподіватися зібрати таке чисельне військо, яке лорд Тайвін виставить проти нас? Коли він прийде, з ним буде значно більше війська, ніж на Зеленому Зубці. Нагадую, на бік Джофрі перейшов Небосад!

— Я не забув.

— Колись я побував у полоні в лорда Тайвіна,— сказав сер Гостін — здоровань з квадратною щелепою, який, подейкували, був найдужчим серед Фреїв.— І ще раз скористатися з гостинності Ланістерів охоти не маю.

Сер Гарис Гейг, Фрей по матері, енергійно кивнув.

— Якщо лорд Тайвін зміг перемогти такого досвідченого вояка, як Станіс Баратеон, які шанси проти нього в малолітнього короля? — він поглянув на своїх рідних і двоюрідних, шукаючи підтримки, і кілька з них згідливо забурмотіли.

— Хтось має набратися мужності й визнати,— сказав сер Гостін,— війна програна. І король Роб мусить це побачити.

Руз Болтон подивився на нього своїми безбарвними очима.

— Його світлість перемагав Ланістерів у всіх битвах, які мав з ними.

— Він втратив Північ,— не здавався Гостін Фрей.— Він втратив Віннозим! Його брати мертві...

На мить Арії перехопило подих. «Мертві? Бран і Рикон мертві? Про що це він? Що це він каже про Вічнозим, Джофрі не міг узяти Вічнозим, ні, Роб йому б не дозволив!» Тут вона пригадала, що Роба у Вічнозимі немає. Він далеко на заході, Бран — каліка, а Рикону всього чотири рочки. Їй довелося зібрати всю волю в кулак, щоб мовчати й не ворушитися, як учив її Сиріо Форел,— щоб стояти як меблі. Вона відчувала, як на очі накочуються сльози, й загнала їх назад. «Це неправда, не може бути правдою, це чергова брехня Ланістерів».

— Якби переміг Станіс, усе могло би скластися по-іншому,— з жалем мовив Ронел Ріверз. Він був з байстрюків лорда Волдера.

— Станіс програв,— прямо сказав сер Гостін.— І хай би як нам не хотілося, по-іншому вже не складеться. Король Роб має замиритися з Ланістерами. Має зняти корону та прихилити коліно, хоч як йому це прикро.

— І хто ж йому це скаже? — посміхнувся Руз Болтон.— Як приємно мати стільки відважних братів у такі непевні часи! Я поміркую над тим, що ви сказали.

Своєю посмішкою він мовби давав присутнім наказ розходитися. Фреї люб’язно попрощалися й посунули геть, лишилися тільки Кайберн, Волтон Сталеві Ноги й Арія. Лорд Болтон жестом підкликав її ближче.

— Досить з мене вже крові випустили. Нан, можеш збирати п’явок.

— Миттю, мілорде.

Ліпше було не змушувати Руза Болтона щось повторювати. Арії кортіло запитати, що там казав сер Гостін про Вічнозим, але вона не наважилася. «Запитаю Елмара,— подумала вона.— Елмар усе мені розповість». Вона обережно знімала п’явок з лордового тіла, й вони, слизькі на дотик і роздуті від крові, повільно звивалися в її пальцях. «Це просто п’явки,— нагадала вона собі.— Якщо я стисну кулак, можу їх роздушити».

— Вам лист від леді-дружини,— Кайберн витягнув з рукава сувій пергаменту. Хоч він і вбирався в мейстерську мантію, проте ланцюга на шиї не носив: пліткували, що він втратив його за вправи у некромантії.

— Читай,— звелів Болтон.

Леді Волда писала з Близнючок майже щодня, та всі листи були однакові. «Молюся за вас уранці, вдень і ввечері, мій коханий лорде,— писала вона,— і рахую дні, коли ви знов розділите зі мною ліжко. Вертайтеся до мене чимшвидше, і я подарую вам ще багато законних синів, які замінять вам любого Домерика та правитимуть у Стархфорту після вас». Арія уявила в колисці кругленьке рожеве немовля, всіяне кругленькими рожевими п’явками.

Вона принесла лорду Болтону вологого рушника, щоб обтерти м’яке безволосе тіло.

— Я теж хочу послати листа,— сказав лорд колишньому мейстру.

— Леді Волді?

— Серу Гелману Толгарту.

Гонець від сера Гелмана прибув два дні тому. Толгарти захопили замок Дарі, після недовгої облоги прийнявши від ланістерівської залоги капітуляцію.

— Напишіть йому, щоб усіх бранців узяв на мечі, а замок спалив іменем короля. А тоді хай з’єднає сили з Робетом Гловером і виступає на схід, до Сутінь-долу. Це багаті землі, яких майже не торкнулися бої. Час їм уже спробувати війни. Гловер утратив замок, а Толгарт — сина. Нехай помстяться на Сутінь-долі.

— Я підготую листа вам на печатку, мілорде.

Арія зраділа, почувши, що замок Дарі спалять. Саме туди її привели після її сутички з Джофрі, саме там королева змусила її батька вбити Сансину вовчицю. «Він заслуговує на спалення». Проте їй хотілось, аби Робет Гловер і сер Гелман Толгарт повернулись у Гаренхол: вони так поспішно виступили звідси, що вона й не встигла вирішити, чи варто їм довірити свою таємницю.

— Сьогодні я поїду на полювання,— оголосив Руз Болтон, поки Кайберн допомагав йому вдягати підбиту ватою шкірянку.

— А це безпечно, мілорде? — поцікавився Кайберн.— Три дні тому на людей септона Ата напали вовки. Забігли просто в табір, за п’ять ярдів од багаття, і зарізали двох коней.

— Саме на вовків я й полюватиму. Я від цього виття вже ночами спати не можу,— Болтон застебнув ремінь, припасовуючи підвішені на ньому меч і кинджал.— Подейкують, що колись на півночі великими зграями, сотнями, бігали деривовки, які не боялися ні людей, ні мамонтів, та було це давним-давно і в іншім краї. Дивно, що звичайні вовки на півдні так знахабніли.

— Лихі часи породжують лихих істот, мілорде.

Болтон вищирив зуби в подобі посмішки.

— Невже такі лихі часи, мейстре?

— Літо скінчилось, а в королівстві — четверо королів.

— Один король може і справді бути лихим, але четверо? — стенув Болтон плечима.— Нан, неси плащ! — (Арія подала йому плаща).— В покоях до мого повернення щоб було чисто й прибрано,— звелів їй Болтон, застібаючи плаща.— І подбай про листа леді Волди.

— Як зволите, мілорде.

Лорд з мейстром залишили кімнату, навіть не озирнувшись на Арію. Коли вони пішли, вона підхопила листа та вкинула в коминок, помішавши коцюбою дрова, щоб розгорівся вогонь. У неї на очах пергамент скрутився, почорнів і спалахнув. «Якщо Ланістери скривдять Брана чи Рикона, Роб їх усіх повбиває. Він ніколи не прихилить коліна, ніколи, ніколи, ніколи. Він не боїться нікого!» В димар полетіли пелюстки попелу. Арія присіла біля вогню, крізь пелену гарячих сліз спостерігаючи, як вони піднімаються. «Якщо Вічнозиму і справді більше немає, невже оце — тепер моя домівка? Я й досі Арія — чи лишуся простою служницею Нан навіки-віків?»

Кілька наступних годин вона прибирала в покоях лорда. Вимела старий очерет і насипала свіжого, з приємним запахом, розпалила в коминку багаття, поміняла простирадла і збила перину, з убиральні винесла повні горщики й вичистила їх, відволокла пралям оберемок брудного одягу, а з кухні принесла миску хрустких осінніх грушок. Закінчивши в покоях, вона спустилася сходами на півпрольоту, щоб повторити все спочатку у великій світлиці — просторій кімнаті, де завжди гуляли протяги, а місця було стільки, як у залах замків, трохи менших за Гаренхол. Свічки вигоріли дотла, тож Арія їх замінила. Під вікном стояв велетенський дерев’яний стіл, на якому лорд писав свої листи. Вона позбирала книжки, поміняла свічки, охайно порозкладала пера, чорнило й віск до печатки.

Згори на паперах лежав чималий потертий овечий пергамент. Арія хотіла була його згорнути, коли увагу її привернули кольори: синій позначав озера й ріки, червоні крапки — замки та міста, зелений — ліси. Тож вона його натомість розгорнула. «Землі Тризуба» — писалося витіюватим шрифтом унизу карти. На схемі були землі від Перешийку до Чорноводого Бурчака. «Ось Гаренхол на вершечку великого озера,— збагнула вона,— але де ж Річкорин?» І тут вона його побачила. «Не так уже й далеко...»

Коли вона закінчила, було щойно по обіді, тож Арія вирушила у богопраліс. Обов’язки чашниці лорда Болтона були значно легші, ніж у Віса чи Каправого, тільки вимагали вдягатись як паж і митися частіше, ніж їй хотілося. Мисливці ще кілька годин полюватимуть, тож у неї буде трохи часу повправлятися з «голкою».

Арія рубала березове листя, поки розщеплений кінець поламаного держака від мітли не став липкий і зелений.

— Сер Грегор,— видихала Арія.— Дансен, Полівер, Раф Солоденький.

Крутнувшись, вона стрибнула і, балансуючи навшпиньках, розмахувала «мечем», збиваючи в повітря соснові шишки.

— Лоскотун,— викрикувала вона,— Гончак, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі.

Перед нею маячів окоренок дуба, і вона зробила випад і штрикнула його, крякаючи:

— Джофрі, Джофрі, Джофрі.

Руки й ноги в неї були поцятковані плямами сонячного світла й тіней від листя. Коли вона врешті зробила паузу, то вся вже зросилася потом. П’ятку на правій нозі Арія обдерла до крові, тож застигла перед серцедеревом на одній нозі, вітально здійнявши «меча».

— Валар моргуліс,— сказала вона до давніх богів Півночі. Їй подобалося звучання цих слів, промовлених уголос.

Перетинаючи двір дорогою в лазню, Арія помітила крука, який, кружляючи, спускався до гайворонника, й подумала: звідки він прилетів і яку звістку приніс? «Може, це від Роба: повідомити, що про Брана й Рикона це все неправда». Вона з надією закусила губу. «Якби я мала крила, то сама полетіла б у Вічнозим і пересвідчилася. І якщо це таки правда, я полетіла б геть, полетіла ген за місяць і осяйні зорі, щоб на власні очі побачити все, про що розповідала в казках стара Нан: драконів, морських чудовиськ і Титана Браавоського, й не верталася назад, поки не схочу».

Мисливці повернулися під вечір з дев’ятьма убитими вовками. Семеро були дорослі — великі сіро-коричневі звірюки, дикі й дужі, що в посмертнім вищирі оголили довгі жовті зуби. Та решта двоє були ще вовченятами. Лорд Болтон наказав зі шкур пошити йому покривало на ліжко.

— У вовченят хутро ще м’якеньке, мілорде,— зауважив один з його гвардійців,— можна зробити пару гарних теплих рукавиць.

Болтон глянув на прапори, які майоріли над вежами прибрамної.

— Як полюбляють нагадувати нам Старки, зима на підході. Тож нехай.

Побачивши, що на нього дивиться Арія, він додав:

— Нан, принеси карафу глінтвейну — щось я змерз у лісі. І дивися, щоб він не захолов. Повечеряти я збираюся на самоті. Ячмінного хліба мені, масла та свинини.

— Миттю, мілорде.

Саме так відповідати було найкраще.

Коли вона увійшла на кухню, Пиріжок робив вівсяне печиво. Троє інших кухарів знімали рибу з кісток, а кухтик над полум’ям крутив вепра на рожні.

— Мілорд просить вечерю та глінтвейну, щоб запити,— оголосила Арія,— і щоб не захололо!

Один з кухарів вимив руки, дістав казан і налив у нього густого солодкого червоного. Пиріжку звеліли натерти в нього прянощів, поки нагріватиметься. Арія взялася допомагати.

— Сам зроблю,— відказав той похмуро.— Не тобі мене вчити, як глінтвейн робиться.

«Він теж ненавидить мене, а може, боїться». Вона позадкувала — не так сердита, як сумна. Щойно їжа була готова, кухарі накрили її срібною покришкою, а карафу загорнули в товстий рушник, щоб не охолола. Надворі западали сутінки. Навколо голів вилися ворони, як почет навколо короля. Один з вартових притримав двері в Погребальну вежу.

— Сподіваюся, це не ласяча юшка,— пожартував він.

Коли Арія увійшла, Руз Болтон, сидячи біля коминка, читав книгу в шкіряній шабатурці.

— Запали свічки,— наказав він, перегортаючи сторінку.— Починає темніти.

Поставивши біля нього їжу, Арія виконала наказ, наповнюючи кімнату мерехтливим світлом і ароматом гвоздики. Болтон пальцем перевернув іще кілька сторінок, тоді згорнув книжку й обережно поклав у вогонь. Довго дивився, як полум’я пожирає її, і в його безбарвних очах відбивалося світло. Стара пересохла шкіра з сичанням спалахнула, а жовті сторінки, згоряючи, ворушилися, так наче їх читає привид.

— Сьогодні ти мені вже не знадобишся,— сказав Болтон, не дивлячись на дівчинку.

Вона мала б тихо, як мишка, вислизнути, але щось її стримало.

— Мілорде,— запитала вона,— а ви візьмете мене з собою, коли поїдете з Гаренхолу?

Він обернув до неї очі, і з його погляду можна було подумати, що до нього раптом заговорила вечеря.

— Я дозволив тобі ставити мені питання, Нан?

— Ні, мілорде,— опустила Арія очі.

— Тож ти мала мовчати. Так?

— Так. Мілорде.

Якусь мить він зачудовано її роздивлявся.

— Що ж, на цей раз я тобі відповім. Повертаючись на північ, я збираюся передати Гаренхол лорду Варго. Тож ти залишишся тут з ним.

— Але я не...— почала була вона.

— Я не звик, щоб мене допитували слуги, Нан,— обірвав він її.— Може, тобі язика вирвати?

Йому це так само просто, як комусь — собаку хвицнути, знала вона.

— Ні, мілорде.

— Тож більше я від тебе нічого не почую?

— Ні, мілорде.

— Тоді йди. А про це зухвальство я забуду.

Арія пішла, але не в ліжко. Коли вона ступила в темряву двору, вартовий при дверях кивнув їй і мовив:

— Буря насувається. Чуєш, як пахне в повітрі?

Шарпав вітер; на смолоскипах, які стирчали на мурі поряд з рядами голів, завихрювалося полум’я. Дорогою у богопраліс Арія проминула Скигляву вежу, де колись мешкала, залякана Вісом. Щойно Гарехол упав, Фреї забрали її собі. З вікон чулися сердиті голоси — там сперечалися й горлали водночас багацько чоловіків. Надворі на сходах самотою сидів Елмар.

— Що таке? — поцікавилась Арія, побачивши в нього на щоках сльози.

— Моя королівна! — схлипнув він.— Ейніс каже, ми знеславлені. З Близнючок прилетів птах. Лорд-батько пише, що мені доведеться одружитися з кимось іншим або стати септоном.

«Варто було б сльози лити,— подумала Арія,— через якусь дурнувату королівну».

— А мої брати, можливо, мертві,— зізналася вона.

Елмар кинув на неї презирливий погляд.

— Кого обходять брати якоїсь служниці?

Важко було після таких слів не зацідити йому.

— Щоб твоя королівна здохла! — кинула вона й утекла, поки він її не схопив.

У богопралісі вона дістала свій дерев’яний «меч» і понесла до серцедерева. Там вона опустилася навколішки. Шурхотіло червоне листя. В душу їй зазирали червоні очі. Божі очі.

— Скажіть мені, боги, що мені робити,— почала молитися Арія.

Довгу мить не чулося нічого, крім виття вітру, дзюркотіння води й шелесту листя і віття. А потім десь удалині, ген за богопралісом, за населеними примарами вежами і за височезними мурами Гаренхолу, десь у широкому світі, залунало одиноке вовче виття. Шкіра в Арії вкрилася сиротами, на мить запаморочилось у голові. А тоді, здалося, долинув далекий батьків голос. «Коли падає сніг і гуляє метелиця, самотній вовк гине, а от зграя виживає»,— сказав батько.

— Але в мене зграї немає,— прошепотіла вона до віродерева. Бран з Риконом померли, Санса в Ланістерів, Джон поїхав на Стіну.— Я вже навіть не я, а Нан.

«Ти — Арія з Вічнозиму, дочка Півночі. Ти ж сама казала, що сильна. Бо в тобі тече вовча кров».

— Вовча кров,— пригадала Арія.— Я буду сильною, як Роб. Я ж казала, що буду.

Вона зробила глибокий вдих, тоді двома руками підняла свій держак від мітли та плазом щосили опустила на коліно. Він з голосним хрускотом тріснув, і Арія жбурнула уламки геть. «Я — деривовчиця, і досить з мене дерев’яних зубів».

Уночі, лежачи у вузькому ліжку на соломі й чекаючи на схід місяця, вона дослухалася до голосів живих і до шепоту й суперечок мертвих. Тепер вона довіряла тільки цим голосам. Вона чула власне дихання, а ще — вовків, і нині це була велика зграя. «Вони ближче, ніж тоді в богопралісі,— думала вона.— Вони кличуть мене».

Нарешті вона висковзнула з-під ковдри, натягнула сорочку й босоніж спустилася по сходах. Руз Болтон був дуже обережний, Погребальну вежу стерегли день і ніч, тож довелося вилазити крізь вузьке віконце в підвалі. У дворі було тихо, величний замок забувся примарним сном. Нагорі у Скиглявій вежі голосив вітер.

У кузні вогонь уже погас, а двері були зачинені й замкнені на засув. Арія пролізла у вікно, як уже одного разу робила. Гендрі спав на одному матраці з двома іншими ковалями-підмайстрами. Довгий час Арія навприсядки просиділа на горищі, поки призвичаїлися очі й поки вона не впевнилася, що скраю лежить саме він. Тоді, затуливши йому рота рукою, ущипнула його. Гендрі розплющив очі. Мабуть, не дуже міцно спав.

— Будь ласка,— прошепотіла вона. Прибрала руку та жестом вказала на вихід.

Спочатку їй здалося, що він не зрозумів, але потім він висковзнув з-під ковдри. Голяка перетнув кімнату, вдягнув простору груботкану сорочку та слідком за Арією спустився з горища. Решта поснулих і не ворухнулися.

— А тепер що тобі треба? — сердитим голосом стиха поцікавився Гендрі.

— Меч.

— Чорнопалий тримає всі клинки під замком, я тобі вже сто разів казав. Це для лорда П’явки?

— Для мене. Зламай замок молотком.

— А мені зламають руку,— буркнув він.— Або й щось інше.

— Не зламають, якщо втечеш разом зі мною.

— Втечеш — і тебе впіймають і вб’ють.

— Не втечеш — і буде ще гірше. Руз Болтон віддає Гаренхол кривавим лицедіям, він сам сказав.

— І що? — відкинув Гендрі чуб з очей.

Арія безстрашно подивилася просто на нього.

— А те, що коли Варго Гоут стане лордом, він повідрубує ноги всім слугам, щоб не порозбігалися. І ковалям теж.

— Казочки,— презирливо зронив він.

— Ні, це правда, я сама чула, як Варго Гоут це казав,— збрехала вона.— Він збирається всім повідрубувати одну ногу. Ліву. Ходи на кухню і збуди Пиріжка, він тебе послухається. Нам потрібен хліб, вівсяне печиво абощо. Ти роздобудеш мечі, а я займуся кіньми. Зустрічаємося біля потерни у східному мурі, за Вежею привидів. Туди ніхто ніколи не ходить.

— Знаю я цей вихід. Його вартують, як і решту.

— То й що? Мечі не забудеш?

— Я ще не погодився.

— Ні. Але якщо погодишся, мечі не забудеш?

Він нахмурився.

— Ні,— нарешті мовив він.— Гадаю, ні.

Арія повернулась у Погребальну вежу тим самим шляхом, яким вийшла, і, дослухаючись, чи не долинуть кроки, прокралася нагору гвинтовими сходами. У своїй комірці вона догола роздягнулася й ретельно вбралася: натягнула дві пари білизни, теплі панчохи й найчистішу свою сорочку. Сорочка належала лорду Болтону, і з одного боку на грудях був вишитий герб Страхфорту — облуплений чоловік. Арія зашнурувала черевики, накинула на худенькі плечі вовняний плащ і зав’язала під горлом. Тиха як тінь, вона знову спустилася вниз. Під дверима лордової світлиці вона зупинилася, дослухаючись, а коли нічого не почула, обережно прочинила двері.

Пергаментна карта лежала на столі, поряд із залишками вечері лорда Болтона. Арія міцно її скатала й застромила за пояс. На столі Руз Болтон лишив і свій кинджал, тож вона і його прихопила — на той раз, якщо Гендрі забракне мужності.

Коли вона прослизнула в темну стайню, стиха заіржав кінь. Усі груми спали. Арія поштурхала одного носаком черевика, поки хлопець не сів і сонно не мовив:

— Га? Що таке?

— Лорд Болтон звелів осідлати й загнуздати трьох коней.

Хлопець, витрушуючи солому з чуприни, звівся на ноги.

— Що, глупої ночі? Коней, кажеш? — він кліпнув, побачивши в неї на грудях герб.— Навіщо йому коні в таку темінь?

— Лорд Болтон не звик, щоб його допитували слуги,— схрестила вона руки на грудях.

Конюший досі витріщався на облупленого чоловіка. Він знав, що цей герб означає.

— Трьох, кажеш?

— Один, два, три. Мисливські коні. Прудкі та впевнені.

Арія допомогла йому з сідлами й вуздечками, щоб не довелося будити інших конюших. Вона сподівалася, що його не покарають, хоча знала, що, певно, таки покарають.

Найважче було провести коней через замок. Де могла, Арія трималася в тіні муру, щоб чатовим на стінах, аби її побачити, довелося дивитися просто вниз. «А якщо й побачать, що такого? Я ж чашниця лорда!» Осіння ніч була холодна й вогка. З заходу пливли хмари, затуляючи зорі, та з кожним поривом вітру жалібно голосила Скиглява вежа. «Пахне, як перед дощем». Арія не знала, добре це чи погано для втечі.

Ніхто її не бачив, і вона нікого не бачила, тільки сіро-білий кіт скрадався по стіні навколо богопралісу. Зупинившись, він засичав на неї, сколихнувши спогади про Червону фортецю, батька і Сиріо Форела.

— Якби схотіла, я б тебе спіймала,— стиха гукнула Арія,— але мушу йти, котику.

Кіт знову засичав і втік.

З п’ятьох велетенських веж Гаренхолу найбільших руйнувань зазнала Вежа привидів. Темна й занедбана, вона височіла позаду септу, який давно завалився і до якого вже майже три сотні років збираються на молитву хіба щури. Саме тут Арія вирішила дочекатися, чи прийдуть Гендрі з Пиріжком. Чекала вона, здалося, довгенько. Коні щипали травку, яка проросла між потрощеного каміння, а хмари тим часом проковтнули останні зорі. Арія витягнула кинджал і заходилася його гострити, щоб чимось зайняти руки. Довгими м’якими рухами, як учив її Сиріо. Це її заспокоїло.

Хлопців вона почула раніше, ніж побачила. Пиріжок важко сапав і одного разу перечепився в темряві, обдер шкіру на гомілці й вилаявся, мало не перебудивши половину Гаренхолу. Гендрі рухався тихше, та у нього в руках брякали мечі.

— Я тут,— підвелась Арія.— Тихше, бо почують.

Хлопці пробралися до неї через розкидане каміння. Гендрі під плащ натягнув наолієну кольчугу, побачила Арія, а на спині в нього висів ковальський молот. Кругле й червоне обличчя Пиріжка визирало з-під каптура. В правій руці Пиріжок тримав мішок хліба, а під лівою пахвою — велике кружало сиру.

— На потерні стоїть вартовий,— тихо мовив Гендрі.— Я ж тобі казав, що так і буде.

— Ви лишайтеся з кіньми,— звеліла Арія.— А я позбудуся, кого треба. Коли покличу, мерщій біжіть до мене.

Гендрі кивнув. Пиріжок сказав:

— Поухкаєш, як сова.

— Я тобі не сова,— мовила Арія.— Я — вовчиця. Я завию.

Сама-одна вона ковзнула в тінь Вежі привидів. Йшла вона швидко, щоб обігнати страх, і їй здавалося, що поряд з нею ідуть Сиріо Форел, і Йорен, і Джакен Г’ґар, і Джон Сноу. Вона не брала з собою меча, якого приніс їй Гендрі,— ще рано. Для її завдання краще прислужиться кинджал. Добрий і гострий. Ця потерна була найменшою в Гаренхолі — оббиті залізними цвяхами вузькі дубові двері, що містились у куті муру під оборонною вежею. Вартувати її приставили тільки одного чатового, але Арія знала, що нагорі у вежі теж є чатові, а ще неподалік ходять гвардійці на мурах. Хай що трапиться, Арія мусить поводитися тихо як тінь. «Тільки б він не скрикнув». Упало кілька крапель дощу. Одна приземлилася дівчині на чоло й помалу потекла по носі.

Арія й не думала ховатися, підійшла до вартового відкрито, так наче її послав сам лорд Болтон. Він з цікавістю спостерігав за нею: що привело пажа сюди такої глупої ночі? Наблизившись, вона побачила, що це північанин — дуже високий і худий, він кулився в потертому хутряному плащі. Оце вже було недобре. Вона могла б обдурити Фрея чи одного з бравих компанійців, але челядь Страхфорту служила Рузу Болтону все життя, тож знає його краще за неї. «Якщо я скажу йому, що я — Арія Старк, і звелю відійти від дверей...» Ні, на це вона не наважилася. Він був північанин, але не з Вічнозиму. Він був з людей Руза Болтона.

Підійшовши, вона розхристала плащ, аби вартовий побачив облупленого чоловіка в неї на грудях.

— Мене прислав лорд Болтон.

— У таку годину? І навіщо?

Під хутром вона бачила, як зблискує криця, й не була певна, чи стане в неї сил пробити кинджалом кольчугу. «Тільки в горло, тільки в горло, але я туди не дістану». Якусь мить вона не знала, що казати, вона злякалася, а дощ по щоках стікав, наче сльози.

— Звелів мені вручити всім вартовим по срібняку за гарну службу,— самі собою вихопилися слова.

— По срібняку, кажеш? — не повірив їй чоловік, але вірити хотілося: зрештою, срібло є срібло.— То давай.

Арія запхала пальці під сорочку й видобула монету, яку їй дав Джакен. У темноті залізо цілком могло зійти за чорнене срібло. Вона простягнула монету... і «випадково» впустила між пальців.

Стиха вилаявшись, чоловік опустився на одне коліно, шукаючи в поросі монетку, і його шия опинилася просто перед очима. Арія непомітно витягнула кинджал і чиркнула вояка по горлу рухом гладеньким, як літній шовк. Кров бризнула гарячим фонтаном, зросивши їй руки, чоловік хотів скрикнути, але рот залляло кров’ю.

— Валар моргуліс,— прошепотіла Арія до смертника.

Коли він припинив сіпатися, вона підібрала монету. Ген за мурами Гаренхолу протяжно й лунко завив вовк. Арія підняла засув, відставила його й потягнула важкі дубові двері. Заки з’явилися Пиріжок з Гендрі, вперіщив дощ.

— Ти його вбила! — зойкнув Пиріжок.

— А що, ти думав, я мала робити?

Пальці її були беручкі від крові, й кобила сахнулася від запаху. «Байдуже,— подумала Арія, стрибаючи в сідло.— Їх відмиє дощем».