Битва королів

Данерис

На мурах Карта одні били в гонги, звіщаючи її прихід, а інші сурмили в чудернацькі роги, що обвивалися довкола тіла, як велетенські бронзові змії. З міста на верблюдах виїхали почесні вартові. Вершники в лускатих мідних кольчугах і носатих шоломах з мідними бивнями й довгими чорними шовковими плюмажами сиділи у високих сідлах, оздоблених рубінами та гранатами. Попони на верблюдах мерехтіли сотнею різних барв.

— Карт — найвеличніше місто всіх часів,— повідомив Піят Прі ще серед кісток Ваїс-Толоро.— Тут центр світу, брама між північчю й півднем, міст між сходом і заходом; місто, постале за незапам’ятних часів, таке пишне, що сам Саатос Мудрий вийняв собі очі, вперше побачивши Карт, бо знав, що все, побачене опісля, буде в порівнянні з ним жалюгідним і потворним.

Дані розуміла, що ворожбит перебільшує, але пишноту величного міста неможливо було заперечити. Оточували Карт товсті потрійні мури з вишуканим різьбленням. Зовнішній мур з червоного пісковику був тридцять футів заввишки, зі звіриним орнаментом з повзучих зміїв, шулік у небі, риб у воді, червонопустельних вовків, смугастих зоней і велетенських слонів. Сірий граніт середнього муру, сорока футів заввишки, оживлювали військові сценки: стикалися мечі, щити і списи, літали стріли, билися звитяжці й гинули немовлята, височіли гори трупів. Чорний мармур внутрішнього муру, п’ятдесятьох футів заввишки, прикрашало різьблення, побачивши яке, Дані спаленіла, але зразу ж сказала собі: не будь дурною. Вона давно вже не дівчина; якщо вона, не відводячи очей, роздивляється сцени бійні, то чому має відвертатися від картин, на яких чоловіки й жінки тішать одне одного?

Зовнішня брама була окута міддю, середня — залізом, а внутрішня всіяна золотими вічками. Всі три відчинилися з наближенням Дані. Вона в’їхала на своїй сріблястій у місто, і дорогу їй простеляли квітами дітки. З одягу на них були хіба золоті сандалі та яскрава фарба.

Всі кольори, яких так бракувало Ваїс-Толоро, забарвили Карт: навколо Дані тісно стояли фантастичні, мов гарячкове марення, будинки всіх відтінків рожевого, фіолетового та брунатного. Вона проїхала попід бронзовою аркою у формі двох сплетених у паруванні змій, і їхня витончена луска вся була з леліток нефриту, обсидіану і лазуриту. Таких високих струнких веж Дані в житті не бачила, а всі площі прикрашали вишукані фонтани у формі грифонів, і драконів, і мантикор.

Картяни запрудили вулиці й заповнили витончені балкони, які, здавалося, не витримають їхньої ваги. Люди були високі й білошкірі, вбрані в льон, парчу й тигрове хутро, і, як на око Дані, всі видавалися лордами й леді. Жінки вдягалися в сукні, що лишали одне персо оголеним, а чоловіки віддавали перевагу вишитим бісером шовковим спідницям. Проїжджаючи повз них у своїй лев’ячій шкурі, з чорним Дрогоном на плечі, Дані почувалася варваркою-голодранкою. Дотраки називали картян «молочними» за білу шкіру, а хал Дрого мріяв про той день, коли йому випаде нагода сплюндрувати великі міста сходу. Дані глянула на своїх кровних вершників, на їхні чорні очі-мигдалини, з яких неможливо було прочитати, про що вони думають. «А вони що тут бачать — тільки здобич? — думала вона.— Якими дикунами ми маємо видаватися цим картянам!»

Піят Прі провів її маленький халасар великою аркадою, де на білих і зелених мармурових колонах застигли стародавні звитяжці, втричі більші натуральної величини. Проїхали через базар, що розташувався у схожій на печеру будівлі, в чиїй ґратчастій стелі гніздилися тисячі яскравих пташок. На терасованих стінах понад ятками цвіли дерева і квіти, а внизу продавалося, здається, все, що тільки створили на світі боги.

Назустріч виїхав купецький король Заро Зоан Даксос, і срібляста стала дибки: Дані вже зрозуміла, що коні не терплять близької присутності верблюдів.

— Якщо побачите тут щось вам до смаку, о найвродливіша серед жінок, скажіть слово — і воно ваше,— гукнув Заро з висоти свого пишно оздобленого рогатого сідла.

— Сам Карт уже її, тож брязкальця їй не потрібні,— проспівав синьогубий Піят Прі, що їхав поряд з нею.— Все буде, як я й обіцяв, халесі. Ходіть зі мною в Дім Невмирущих, там зіп’єте ви правди й мудрості.

— Для чого їй твій Палац праху, коли я пропоную їй сонце, і солодку воду, і шовкові простирадла? — мовив Заро до ворожбита.— Тринадцятеро увінчають її гарну голівку короною з чорного нефриту й вогненних опалів.

— Єдиний палац, який потрібен мені, це червоний замок на Королівському Причалі, мілорде Піяте,— мовила Дані. Вона побоювалася ворожбита: після мейгі Міррі Маз-Дуур вона розчарувалася в тих, хто грався у чаклунів.— І якщо цвіт Карта схоче піднести мені дари, Заро, то нехай це будуть кораблі й мечі, щоб я змогла відвоювати те, що належить мені по праву.

Піятові сині губи розтягнулись у люб’язній усмішці.

— Як зволите, халесі.

Він від’їхав, гойднувшись разом з верблюдом, і за ним шлейфом потягнулася довга, розшита бісером мантія.

— Юна королева мудра не по роках,— пробурмотів зі свого високого сідла Заро Зоан Даксос.— У Карті є така приказка: «Дім ворожбита збудовано на кістках і брехнях».

— То чому ж люди стишують голос, коли говорять про картських ворожбитів? На всьому Сході глибоко шанують їхню силу й мудрість.

— Колись вони були могутні,— погодився Заро,— та нині вони такі самі сміховинні, як старі немічні солдати, що похваляються власною відвагою, коли їхня міць і навички давно лишилися в минулому. Вони читають свої крихкі сувої, п’ють «нічну імлу», поки губи не посиніють, і натякають на свою моторошну владу, та вони — порожня шкаралупа порівняно з тими, хто був до них. Застерігаю, дари Піята Прі розсиплються у ваших руках на порох,— вбатоживши верблюда, він від’їхав.

— Обзивали ворони крука чорним,— пробурмотів сер Джора загальною мовою Вестеросу. Лицар-вигнанець, як завжди, їхав по праву руч Дані. Перед в’їздом у Карт він зняв своє дотрацьке вбрання та знов одягнув кірасу, кольчугу й вовняне плаття Сімох Королівств, хай і відділяли його від них півсвіту.— Вам ліпше триматися подалі від цих обох, ваша світлосте.

— Ці двоє допоможуть мені повернути корону,— сказала вона.— У Заро — незмірні багатства, а у Піята Прі...

— ...вдавана сила,— грубо кинув лицар. На його темно-зеленому сюрко стояв на задніх лапах чорний і лютий ведмідь дому Мормонтів. І сам Джора мав не менш лютий вигляд, коли хмурився на юрму на базарі.— Я б тут надовго не затримувався, халесі. Мені тут навіть запах не подобається.

Дані посміхнулася.

— Мабуть, це через верблюдів. А від самих картян, як на мій ніс, пахне дуже солодко.

— Солодкими пахощами часто перебивають сморід.

«Мій великий ведмідь! — подумала Дані.— Так, я — його королева, але для нього я завжди буду ведмежам, і він завше мене захищатиме». Від цього вона зразу почулася в безпеці, але водночас їй стало сумно. Хотіла б вона покохати його, а не просто любити!

Поки Дані в місті, Заро Зоан Даксос гостинно розчинив перед нею свої двері. Вона очікувала побачити величні хороми. Але ніяк не могла чекати, що палац виявиться більшим за торгове містечко. «Порівняно з ним особняк магістра Іліріо в Пентосі здається свинарнею»,— подумала вона. Заро присягався, що в його домівці зручно розмістяться всі її люди разом з кіньми; насправді будинок просто ковтнув їх. Їй вділили ціле крило. Тепер у неї був власний садок, мармуровий басейн, башта магічного кристала й ворожбитський лабіринт. Усі її потреби задовольняли раби. В особистих покоях підлога була з зеленого мармуру, а стіни оздоблені барвистими шовковими шпалерами, які мерехтіли від кожного подуву вітерцю.

— Ви надто щедрі,— мовила Дані до Заро Зоана Даксоса.

— Для матері драконів жоден подарунок не може бути надто щедрим,— озвався Заро — томний елегантний чоловік, голомозий, з великим гакуватим носом, оздобленим рубінами, опалами й лелітками нефриту.— Завтра на бенкеті ви скуштуєте павича і жайворових язичків під музику, гідну найвродливішої жінки. Віддати вам шану зберуться Тринадцятеро та весь цвіт Карта.

«Весь цвіт Карта збереться поглянути на моїх драконів»,— подумала Дані, але, перш ніж відпустити його, подякувала Заро за його доброту. Піят Прі також пішов, пообіцявши поклопотатися перед Невмирущими щодо аудієнції.

— Честь рідкісна, як сніг улітку.

Перед виходом він поцілував босу ніжку Дані своїми синіми вустами та силоміць вручив дарунок — глечик мазі, від якої, він божився, вона узріє духів повітря. Останньою з трьох шукачів пішла повелителька тіней Квейт. Від неї Дані отримала тільки попередження.

— Стережися,— сказала жінка в червоній лакованій масці.

— Кого?

— Всіх. Вони приходитимуть удень і вночі, щоб поглянути на диво, яке знов народилось на світі, а побачивши, зажадають його. Бо дракони — вогонь во плоті, а вогонь — це влада.

Коли і Квейт пішла, сер Джора мовив:

— Правду вона каже, королево... хоча мені вона подобається не більше за інших.

— Я її не розумію.

Піят із Заро засипали Дані обіцянками з тої самої миті, як уперше побачили драконів, заявляючи, що відтепер вони — вірні її слуги в усьому, однак від Квейт вона чула хіба одиноке загадкове слово. А ще її непокоїло, що вона так і не побачила обличчя жінки. «Пам’ятай про Міррі Маз-Дуур,— сказала вона собі.— Пам’ятай про зраду». Вона обернулася до своїх кровних вершників.

— Поки ми тут, виставлятимемо власних чатових. Нехай у це крило ніхто не заходить без мого дозволу, і подбайте, щоб драконів добре стерегли.

— Буде зроблено, халесі,— сказав Аго.

— Ми бачили в Карті лише те, що схотів нам показати Піят Прі,— провадила вона.— Рахаро, іди оглянь решту, а тоді розповіси мені, що бачив. Візьми з собою добрих мужів... і жінок теж — щоб заходили туди, куди чоловікам зась.

— Як скажеш, так і вчиню, крове од крові моєї,— одповів Рахаро.

— Пане Джоро, розшукайте доки й подивіться, які там на якорі стоять кораблі. Вже півроку минуло відтоді, як я отримувала новини з Сімох Королівств. Може, боги прибили сюди для нас із Вестеросу корабель з гарним капітаном, що відвезе нас додому.

Лицар нахмурився.

— Недобре це. Узурпатор уб’є вас, це певно, як схід сонця,— Мормонт запхав великі пальці за пояс із мечем.— Моє місце тут, біля вас.

— Джого мене оборонить не гірше. Ви знаєте більше мов, ніж мої кровні вершники, й до того ж дотраки не довіряють ні морю, ні морякам. У цьому лише ви можете мені прислужитися. Походіть між кораблів і поспілкуйтеся з командами, дізнайтеся, звідки вони, куди прямують і хто ними орудує.

Вигнанець неохоче кивнув.

— Як скажете, королево.

Коли чоловіки пішли, служниці зняли з Дані брудні з дороги шовки, й вона рушила до мармурового басейна в тіні портика. Вода була приємно прохолодна, а в басейні плавали золоті рибки, які з цікавістю тицялися їй у шкіру, викликаючи сміх. Втішно було заплющити очі й полежати на воді, знаючи, що можна відпочивати скільки заманеться. Цікаво, думала вона, а в Ейгоновій Червоній фортеці є такий басейн і запашні квітники лаванди й м’яти? «Точно мають бути. Вісерис завжди казав, що Сім Королівств — найпрекрасніші в усьому світі».

Але думка про домівку розхвилювала її. Якби живий був її сонце-й-місяць, він повів би свій халасар через отруйні води та змів на шляху всіх ворогів, але його сила пішла зі світу. Лишилися кровні вершники, вони присягли їй на все життя, вони вправно вбивають, та лише так, як заведено у комонників. Дотраки спустошували міста та плюндрували королівства, але ніколи не правили ними. Дані не мала охоти перетворити Королівський Причал на почорнілу руїну, населену духами. Вона вже напилася сліз. «Моє королівство буде чарівне, населене товстунами-чоловіками, вродливими дівчатами та смішливими дітьми. Хочу, щоб мої люди всміхалися, коли я проїжджаю повз, як усміхалися, якщо вірити Вісерису, моєму батькові».

Але спочатку це королівство слід завоювати.

«Узурпатор уб’є вас, це певно, як схід сонця»,— сказав Мормонт. Роберт убив її доблесного брата Рейгара, а людина, яка стала знаряддям у його руках, перетнула Дотрацьке море, щоб отруїти і її саму, і її ненародженого сина. Кажуть, Роберт Баратеон дужий як бик і безстрашний у бою, і він понад усе любить війну. А за ним стоять великі лорди, яких брат обзивав Узурпаторовими псами: холодноокий Едард Старк із замерзлим серцем, а ще золоті Ланістери, батько й син, страшенно багаті, могутні — та зрадливі.

Хіба може вона сподіватися здолати таких людей? Коли живий був хал Дрого, люди трепетали перед ним і підносили дари, щоби втишити його гнів. А коли не підносили, він відбирав у них міста, багатство і жінок — усе. Але в нього халасар був незліченний, а в неї — вбогий. Коли вона, переслідуючи свою комету, перетинала червону пустелю, її люди попрямували за нею, і через отруйні води попрямують теж, але їх недосить. Навіть драконів, можливо, недосить. Вісерис вірив, що держава повстане на підтримку законного короля... але ж Вісерис був дурнем, а дурні вірять у дурниці.

Від цих сумнівів Дані поїжилася. Зненацька вода видалася їй холодною, а маленькі рибки, що щипали за шкіру, почали дратувати. Підвівшись, Дані вилізла з басейна.

— Іррі! — гукнула вона.— Джикі!

Поки служниці насухо витирали її рушниками й загортали в халат з пісочного шовку, думками Дані полинула до тих трьох, що розшукали її в місті кісток. «Закривавлена Зірка привела мене в Карт не просто так. Тут я знайду те, що мені потрібно, якщо в мене стане сили взяти пропоноване й мудрості уникнути пасток і лабетів. Якщо боги поклали на мене місію завоювання, вони всім мене забезпечать, вони дадуть мені знак, а якщо ні... якщо ні...»

Був майже вечір, Дані саме годувала драконів, коли з-поза шовкового запинала випірнула Іррі — повідомити, що з доків повернувся сер Джора... і не сам.

— Нехай заходить разом з тим, кого привів,— мовила вона зацікавлено.

Коли вони увійшли, вона в оточенні драконів засіла на горі подушок. Чоловік, якого сер Джора привів з собою, був у мантії з зеленого й жовтого пір’я, а шкіру мав чорну, як полірований чорний бурштин.

— Ваша світлосте,— заговорив лицар,— я привів вам Кугуру Мо, шкіпера «Цинамонового вітру» з Гінкодревного Городка.

Чорношкірий опустився навколішки.

— Це велика честь, королево,— мовив він — не мовою Літніх островів, якої Дані не знала, а пливкою валірійською дев’ятьох вільних міст.

— Це честь для мене, Кугуру Мо,— відповіла Дані тою ж мовою.— Ви припливли з Літніх островів?

— Так, ваша світлосте, але перед тим — ще й півроку не минуло — ми завітали в Старгород. І звідти я привіз вам дивовижний дарунок.

— Дарунок?

— Новини в дарунок. Матінко драконів, Штормороджена, істинно глаголю: Роберт Баратеон мертвий.

Надворі на Карт опускалися сутінки, але в серці Дані зійшло сонце.

— Мертвий? — перепитала вона. В неї на колінах засичав чорний Дрогон, і обличчя їй, мов серпанком, повив сірий дим.— Ви певні? Узурпатор мертвий?

— Так кажуть у Старгороді, і Дорні, і Лісі, і всіх інших портах, куди ми заходили.

«Він підіслав мені отруйне вино, але я жива, а він — мертвий».

— Як він помер?

На плечі в неї почав ляпати кремовими крилами Вісеріон, збурюючи повітря.

— На полюванні у королівському лісі його роздер велетенський вепр, принаймні таке я чув у Старгороді. Інші казали, що його зрадила королева, чи власний брат, чи лорд Старк — його правиця. Однак усі погоджуються в одному: король Роберт мертвий і покоїться в могилі.

Дані жодного разу не бачила обличчя Узурпатора, однак і дня не минало, щоб не подумала про нього. Його величезна тінь нависала над нею з самого її народження, коли вона з крові та шторму з’явилася на світ, на якому для неї вже не було місця. А зараз цей ебеновий чужоземець зірвав з неї цю тінь.

— На Залізному троні тепер сидить хлопчак,— мовив сер Джора.

— Царює король Джофрі,— погодився Кугуру Мо,— але правлять Ланістери. Робертові брати втекли з Королівського Причалу. Подейкують, вони збираються претендувати на корону. І правицю теж скинули — лорда Старка, друга короля Роберта. Його ув’язнили за зраду.

— Нед Старк — зрадник? — пирхнув сер Джора.— Ой і сумнівно! Швидше знов настане Довге літо, ніж отой заплямує свою дорогоцінну честь.

— Яка в нього може бути честь? — мовила Дані.— Він зрадив свого законного короля, як і ті Ланістери.

Чути, що Узурпаторові пси воюють між собою, було приємно, хоча й не дивно. Так само сталося, коли помер Дрого і його могутній халасар розвалився.

— Мій брат Вісерис, який був законним королем, теж мертвий,— мовила вона прибульцю з Літніх островів.— Хал Дрого, мій лорд-чоловік, увінчав його короною з розплавленого золота.

Чи поводився би брат розважливіше, якби знав, що помста, за яку він так молився, вже зовсім близько?

— Я горюю разом з вами, матінко драконів, і з Вестеросом, що спливає кров’ю без свого законного короля.

Під лагідними пальцями Дані зелений Рейгал утупився в чужоземця очима з розплавленого золота. Коли він розтулив рота, зблиснули зуби, схожі на чорні голки.

— Коли ваш корабель повертається у Вестерос, капітане?

— Боюся, за рік, а може, і більше. Звідси «Цинамоновий вітер» попливе на схід — зробить купецьке коло Нефритовим морем.

— Зрозуміло,— розчаровано зронила Дані.— Тоді зичу вам попутного вітру й гарної торгівлі. Ви піднесли мені дорогоцінний дарунок.

— Мені за це сплачено сторицею, велична королево.

Це її збило з пантелику.

— Як так?

У нього засяяли очі.

— Я побачив драконів!

— І одного дня, сподіваюся, ще їх побачите,— розсміялася Дані.— Приїздіть до мене на Королівський Причал, коли я сидітиму на батьковому престолі, й отримаєте велику винагороду.

Прибулець з Літніх островів пообіцяв так і вчинити й, виходячи, легенько поцілував їй руку. Його провела Джикі, а сер Джора лишився.

— Халесі,— заговорив лицар, коли вони лишилися самі,— на вашому місці я б так вільно не говорив про свої плани. Тепер хай куди цей капітан попливе, всюди поширюватиме плітки.

— Нехай,— озвалася вона.— Нехай весь світ знає про мої наміри. Узурпатор мертвий, то хіба не байдуже?

— Не всяка моряцька байка — правда,— застеріг її сер Джора,— та й навіть якщо Роберт і дійсно мертвий, на його місці править його син. А це насправді нічого не міняє.

— Це міняє все,— Дані рвучко підвелася. Хрипко скрикуючи, дракони розгорнули хвости й розпростали крила. Дрогон злетів і зачепився над аркою. Двоє інших ковзнули підлогою, кінчиками крил шкрябаючи мармур.— Раніше Сім Королівств були як халасар Дрого — сто тисяч, силою зібрані в одне. А тепер вони розлетілися на друзки, точно як і халасар, коли помер мій хал.

— Високі лорди завжди воювали. Скажи мені, хто переміг, і я скажу, що це означатиме. Халесі, Сім Королівств не впадуть вам до рук, як стиглі персики. Вам знадобиться флот, золото, армія, союзники...

— Все це я знаю,— вона взяла його руки в свої і зазирнула йому в темні підозріливі очі. «Іноді він бачить у мені дитину, яку слід захищати, а іноді — жінку, з якою радо розділив би ліжко, та чи насправді бачить він у мені королеву?» — Я вже не те перелякане дівчисько, з яким ви познайомились у Пентосі. Мені виповнилося лише п’ятнадцять років, це правда... але я стара, як старухи дош-халіну, і юна, як мої дракони, Джоро. Я народила дитину, спалила хала й перетнула червону пустелю і Дотрацьке море. Я кров од крові дракона.

— Як і ваш брат,— затято мовив він.

— Я не Вісерис.

— Ні,— визнав він.— У вас більше від Рейгара, думаю, та навіть Рейгара можна було вбити. Це довів Роберт на Тризубі — самим лише келепом. Навіть дракони смертні.

— Дракони смертні,— вона звелася навшпиньки й легенько поцілувала його в неголену щоку.— Але й драконовбивці — теж.