Битва королів

Джон

У темряві ночі на схилі гори світився вогонь, як упала зірка. Червонів ясніше, ніж інші зорі; не мерехтів, але то спалахував яскравіше, то пригасав, нагадуючи далеку іскру, тьмяну й слабеньку.

«Півмилі вперед і ще тисячу футів угору,— оцінив Джон на око,— ідеальне місце, з якого видно все, що робиться на перевалі внизу».

— Чатові на Скімливому перевалі? — здивувався найстарший з братів. Навесні своєї юності він був королівським зброєносцем, тож чорні брати й досі прозивали його Зброєносцем Долбриджем.— Цікаво, чого це так боїться Манс Рейдер?

— Якби він знав, що вони запалять багаття, він би з цих сіромах шкуру здер,— мовив Ебен — приземкуватий лисань, твердом’язий, як мішок каміння.

— Там, у горах, багаття — це життя,— сказав Кворин Піврукий,— та іноді й смерть.

За його наказом чорні брати, відколи зайшли в гори, не ризикували відкрито розпалювати вогнище. Їли холодну яловичу солонину, черствий хліб і ще черствіший сир, а спали в одязі, тулячись під горами плащів і хутра, зігріваючи одне одного. Джонові пригадалися холодні ночі у Вічнозимі, коли він спав у одному ліжку з братами. Ці люди навколо теж були його братами, от тільки за ліжко правила кам’яниста земля.

— У них точно є ріжок,— мовив Скелезмій.

— У ріжок їм сурмити не можна,— сказав Піврукий.

— Поночі дертися туди довго й небезпечно,— зауважив Ебен, роздивляючись віддалену іскру крізь розколину в скелі, яка дала їм прихисток. Небо було безхмарним, зазублені гори чорніли на чорному тлі до самих верхівок, де у місячному світлі блідо світилися їхні холодні снігові корони.

— А падати ще довше,— мовив Кворин Піврукий.— Думаю, двох людей вистачить. Там, нагорі, теж не більше двох: чатують по черзі.

— Я піду,— визвався розвідник, якого прозивали Скелезмієм: він уже довів, що по горах лазить найкраще з усіх. Тож без нього точно не обійдеться.

— І я,— сказав Джон Сноу.

Кворин Піврукий поглянув на нього. Джон чув голосіння вітру, що трепетав угорі на перевалі. Один з гаронів заіржав і тупнув копитом кам’янисту землю печери, де заховалися братчики.

— Вовк лишиться з нами,— мовив Кворин.— Біле хутро надто добре видно у місячному світлі,— він обернувся до Скелезмія.— Коли закінчите, кинете вниз запалену головню. Побачимо її — підтягнемося до вас.

— Найкраще йти просто зараз,— сказав Скелезмій.

Обидва взяли по бухті мотузки. Скелезмій іще прихопив мішок залізних гостряків і молоточок, головку якого обгорнули товстою повстю. Гаронів лишили внизу, так само як і шоломи, кольчуги та Привида. Перед виходом Джон опустився навколішки й дозволив деривовку себе облизати.

— Лишайся,— звелів він.— Я по тебе повернуся.

Скелезмій вів перед. Це був невисокий жилястий чолов’яга років п’ятдесятьох, сивобородий, але міцніший, ніж здавався на вигляд, і до того ж уночі він бачив краще за всіх, кого знав Джон. Сьогодні його зіркі очі їм дуже знадобляться. За білого дня гори сіро-блакитні, вкриті памороззю, та коли сонце ховається за гострими верхівками, вони робляться чорні-чорнісінькі. А зараз місяць, що викотився на небо, розмалював їх сріблястими візерунками.

Чорні брати рушили крізь чорні тіні, що зачаїлися поміж чорного каміння,— подерлися вгору крутою звивистою стежкою, і в чорному повітрі замерзали клуби пари, яка вихоплювалася в них з рота. Без кольчуги Джон почувався наче голий, та водночас без цього тягаря було краще. Рухалися важко й повільно. Якщо тут поспішити, можна собі гомілку зламати, а то й гірше. Здавалося, Скелезмій інстинктивно знає, куди ставити ногу, а от Джонові доводилося особливо пильнувати на порепаній, нерівній землі.

Скімливий перевал насправді являв собою кілька перевалів — довгу покручену стежку, що вела в обхід цілого ряду обмерзлих і побитих вітром піків, а тоді спускалася крізь сховані від сонця долини. Якщо не рахувати побратимів, Джон не бачив жодної живої людини відтоді, як вони вийшли з лісу й почали підійматися вгору. Мало створили боги таких небезпечних місць, як Льодоікла, ще й настільки ворожих до людей. Нагорі вітер прошивав, як ніж, і голосив у ночі, як оплакує матір порубаних дітей. Кілька дерев, які трапилися дорогою, були опецькуваті й покручені, і росли вони вбік з тріщин і розколин. Над стежкою нерідко нависали перекинуті брили, обліплені бурульками, які здалеку нагадували довгі білі зуби.

Та все одно Джон Сноу не шкодував, що пішов. Тут теж є дива. Він уже бачив спалахи сонця на мілких крижаних водоспадах, що хлянуть із країв прямовисних скель, і гірську долину, порослу осінніми польовими квітами,— синій холодок і ясно-черлений кригопломінь, іржаві й золоті зарості дударевої трави. Зазирав він в ущелини такі глибокі й чорні, що вони, здавалося, закінчуються ген у пеклі; виїжджав на своєму гароні на вивітрені природні скелясті мости, де з обох боків немає нічого — лиш небо. У високості гніздилися орли, що полювати спускалися в долини, легко кружляючи на велетенських синьо-сірих крилах, яких не відрізнити було від неба. Одного разу Джон спостерігав за полюванням тінь-кота на барана: кіт, готуючись до стрибка, ковзав схилом гори, наче рідкий дим.

«І нам прийшов час для стрибка». Хотів би й Джон рухатися так упевнено й тихо, як тінь-коти, і вбивати з такою ж спритністю! За спиною в нього висів у піхвах Довгопазур, але навряд чи місце дозволить ним скористатися. Для такої тісноти Джон мав чингал і кинджал. «Але в них теж буде зброя, а я без кольчуги». Цікаво, думав він, коли ніч добіжить кінця, хто виявиться тінь-котом, а хто — бараном?

Довгий час вони зі Скелезмієм трималися стежки, повторювали всі її завороти й закрути, а вона зміїлася схилом гори все вгору і вгору. Іноді попереду нависали стрімчаки, і тоді вогнище зникало з очей, але раніше чи пізніше знову з’являлося. Стежкою, яку обрав Скелезмій, коні б не пройшли. Час від часу Джонові доводилося спиною притискатися до холодного каміння й дюйм по дюйму просуватися боком, наче краб. Навіть у тих місцях, де стежка ширшала, вона лишалася підступною: траплялися тріщини, куди могла цілком провалитися нога, а ще ж камінці, об які він раз у раз спотикався, і ямки, куди вдень натікала вода й замерзала там поночі. «Крок по кроку,— повторював собі Джон.— Крок по кроку, і я не впаду».

Він не голився відтоді, як виїхав з Кулака Перших Людей, і щетина на верхній губі дуже швидко наїжачилася від паморозі. Вони дерлися вже дві години, коли здійнявся такий лютий вітер, що Джонові тільки лишалося пригнутися, вчепившись у скелю, й молитися, щоб його не здуло з гори. «Крок по кроку,— нагадав він собі, коли вітрюганище вщух.— Крок по кроку, і я не впаду».

Скоро вони видерлися так високо, що вниз уже ліпше й не дивитися. Бо внизу вже була тільки роззявлена пащека чорноти, а над головою — тільки місяць і зорі. «Гора — мати рідна,— сказав Джонові Скелезмій кілька днів тому, під час легшого переходу.— Чіпляйся за неї, тулися обличчям до кам’яних цицьок, і вона тебе не скине». Джон усе перевів на жарт, сказавши, що завжди хотів знати, хто ж його справжня мати, але й гадки не мав розшукати її аж на Льодоіклах. Але зараз це вже не здавалося таким смішним. «Крок по кроку»,— думав Джон, міцно чіпляючись за каміння.

Зненацька вузька стежка обірвалася: на схилі гори тут випинався чорний гранітний виступ. Після ясного місячного сяйва тінь, яку він відкидав, здавалася такою чорною, що відчуття було, наче ступаєш у печеру.

— Звідси просто вгору,— тихим голосом мовив розвідник.— Нам треба опинитися вище за них.

Він зняв рукавиці, запхав за пояс, обв’язався мотузкою, а другим її кінцем обв’язав Джона.

— Коли мотузка напнеться, рушай за мною.

Не чекаючи на відповідь, розвідник подерся нагору, чіпляючись пальцями й упираючись ногами,— швидше, ніж Джон міг собі уявити. Довга мотузка помалу розкручувалася. Джон пильно спостерігав, подумки занотовуючи, як розвідник рухається і де хапається руками, і коли останнє коло мотузки розкрутилося, Джон і собі скинув рукавиці й рушив за ним, тільки набагато повільніше.

Скелезмій закрутив мотузку навколо гострого виступу скелі, на якому розташувався сам, та щойно Джон наблизився, він зняв мотузку й подерся далі. Цього разу, коли мотузка закінчилася, зручного виступу не виявилося, тож він дістав обгорнутий повстю молоток і кількома легенькими ударами забив гостряк глибоко у щілину в камінні. Хай який звук був слабенький, він покотився такою гучною луною, що Джон здригався з кожним ударом, певен, що і дикуни все це чують. Надійно закріпивши гостряк, Скелезмій міцно прив’язав до нього мотузку, і Джон поліз за ним. «Смокчи цицьку гори,— нагадав він собі.— Не дивися вниз. Не спирай всю свою вагу на ноги. Не дивися вниз. Дивись на скелю перед собою. Ось і гарний виступ, за який можна вхопитися рукою. Не дивися вниз. Он на тому уступі можна буде перевести подих, треба тільки його дістатися. Навіть не думай дивитися вниз!»

Одного разу, переносячи вагу з ноги на ногу, він втратив опору — і серце зупинилось у грудях, але — боги милостиві — Джон не впав. Він відчував, як холод каміння просочується йому в пальці, але не наважився вдягнути рукавиці: хай які тісні, вони можуть легко зісковзнути: тканина й хутро не тримаються намертво між тілом і камінням, а тут, нагорі, це — вірна смерть. Обпечена рука задубіла й дуже скоро почала боліти. А ще він десь зірвав собі ніготь на великому пальці, й тепер, хоч куди клав руку, лишав кривавий слід. Джон тільки й сподівався, що до кінця підйому в нього всі пальці ще будуть на місці.

Вони дерлися вгору, вгору, вгору — чорні тіні, що скрадалися підсвіченою місяцем прямовисною стіною скелі. З перевалу їх було видно, як на долоні, однак гора ховала їх від очей дикунів, що сиділи біля вогнища. Вони були вже близько. Джон відчував це. Але все одно думав не про ворога, який чекає попереду, ні про що не здогадуючись, а про своїх братів у Вічнозимі. «Як Бран любив лазити! Хотів би я мати бодай десяту частку його мужності».

Дві третини шляху — і прямовисну скелю перерізала крива розколина, вкрита кригою. Скелезмій простягнув руку, щоб допомогти Джонові видертися на неї. Він уже знову був у рукавицях, тож Джон учинив так само. Розвідник хитнув головою ліворуч, і вдвох вони повзком пролізли по уступу ще з триста ярдів — поки не побачили за рогом скелі тьмяне жовтогаряче сяйво.

Дикуни на чатах розпалили багаття в неглибокій западині на найвужчій ділянці стежки; внизу було прямовисне урвище, а зі спини од вітру затуляла скеля. Оця захисна скеля й дозволила чорним братам плазом підповзти до ворогів, так що до них лишалося кілька футів, і тепер дивитися згори вниз на людей, яких потрібно убити.

Один з дикунів спав, згорнувшись калачиком і заховавшись під горою шкіряних плащів. Джон бачив хіба його волосся — ясно-руде у світлі багаття. Другий сидів ближче до вогню, підкидаючи лозу й гілля та буркітливо нарікаючи на вітер. Третій наглядав за перевалом, хоча що там було бачити, окрім велетенської миски темряви, по вінцях обрамленої засніженими гірськими уступами? Саме у наглядача висів ріжок.

«Троє». На мить Джон почувся невпевнено. «Але ж мало бути лише двоє». Проте один з трьох спить. Та й хай там буде троє чи десятеро, а Джонові все одно доведеться робити те, за чим він сюди прийшов. Тут Скелезмій торкнув його за руку, вказав на дикуна з ріжком. Джон кивнув на того, що сидів біля багаття. Дивно було обирати собі жертву для вбивства. Половину свого життя він провів з мечем і щитом у руках, готуючись саме до цієї миті. Цікаво, а Роб перед першим боєм почувався так само? Не було часу шукати відповіді на це запитання. Скелезмій рухався швидко, як його тезко: він стрибнув на дикунів, і за ним посипався дощ камінців. Висмикнувши Довгопазура з піхов, Джон плигнув навздогін.

Усе, здалось, відбулося за одну мить. Уже згодом, пригадуючи, Джон захоплювався мужністю дикуна, який потягнувся до свого ріжка, а не до меча. Встиг піднести до вуст, але не встиг у нього дмухнути: Скелезмій помахом короткого меча відбив його вбік. Джонів супротивник стрибнув на ноги, цілячись йому в обличчя охопленою полум’ям головнею. Джон смикнувся назад, відчуваючи жар її полум’я. Краєм ока він побачив, що й сонний ворухнувся, і збагнув, що з першим треба чимшвидше кінчати. Коли дикун знову змахнув головнею, Джон посунув на нього, розмахуючи байстрючим клинком, якого тримав обіруч. Валірійська криця протяла дублену шкіру, хутро, вовну й м’ясо, але чоловік, падаючи, перевернувся, й у Джона з рук вилетів меч. А третій, який спав під хутрами, тим часом сів на землі. Джон висмикнув чингал, схопив дикуна за волосся й націлив кінчик ножа просто в горлянку цьому... ні, цій!..

Рука його закам’яніла.

— Дівчина!

— Чатова,— мовив Скелезмій.— Дикунка. Рішай її.

Джон бачив у її очах пострах і полум’я. З того місця, де в шию уп’явся кінчик чингала, цебеніла кров. «Один удар — і все,— сказав собі Джон. Він стояв так близько, що відчував запах цибулі в дівчини з рота.— Вона не старша за мене». Щось у її зовнішності нагадало йому Арію, хоча вони й близько не були схожі.

— Здаєшся? — запитав він, трішки покрутивши чингал. А що як не здасться?

— Здаюся,— з парою вилетіли в холодне повітря її слова.

— Тоді ти — наша полонянка,— Джон прибрав чингал геть від м’якої шкіри в неї на шиї.

— Кворин не казав брати полонених,— мовив Скелезмій.

— І не брати теж не казав.

Джон відпустив волосся дівчини, і та швидко відповзла подалі.

— Вона — списосуджена,— Скелезмій тицьнув у топір з довгим держаком, який лежав поряд з її хутряною постіллю.— Коли ти її схопив, вона саме по нього тяглася. Дай їй найменший шанс — і вона тобі цим топором межи очі зацідить.

— А я їй шансу не дам,— Джон ногою відбуцнув топір подалі від дівчини.— У тебе є ім’я?

— Ігритта,— дівчина потерла поранене горло, і на руці лишилася кров. Дикунка втупилася в мокру долоню.

Сховавши чингал у піхви, Джон витягнув Довгопазура з тіла чоловіка, якого щойно вбив.

— Ти — моя полонянка, Ігритто.

— Я назвала тобі своє ім’я.

— Мене звати Джон Сноу.

— Лихе ім’я! — здригнулася вона.

— Байстрюцьке,— мовив він.— Моїм батьком був лорд Едард Старк з Вічнозиму.

Дівчина сторожко позирала на нього, а от Скелезмій глузливо хихикнув.

— Ти не забув, що це бранці мають відповідати на питання? — розвідник підкинув у багаття довгу гілку.— Але вона все одно нічого не скаже. У мене на очах дикуни собі язики відкушували, щоб не відповідати на питання.

Щойно кінець гілки весело запалав, розвідник зробив два кроки й кинув її вниз, на перевал. Гілка покотилася в темряві ночі, поки не зникла з очей.

— Спаліть тих, що вбили,— сказала Ігритта.

— Для цього знадобиться багаття побільше, а вони надто яскраво горять,— Скелезмій обернувся, шукаючи в чорній далечіні бодай іскри світла.— Тут неподалік ще є дикуни, так?

— Спаліть їх,— уперто повторила дівчина,— бо може так статися, що вам знов мечі знадобляться.

Джон пригадав мертвого Отора з його холодними чорними долонями.

— Може, і справді слід зробити, як вона каже.

— Є й інші варіанти.

Скелезмій опустився навколішки перед своїм убитим, зняв з нього плащ, чоботи, пояс і жилетку, тоді закинув тіло собі на худеньке плече й поніс до урвища. Крекнувши, він перекинув тіло через край. За мить знизу почувся важкий виляск. На той час розвідник уже й другого убитого роздягнув догола й тягнув за руки. Джон узяв мерця за ноги, й удвох вони зі Скелезмієм жбурнули його в темряву ночі.

Ігритта дивилася, але нічого не казала. Вона виявилася старшою, ніж Джонові здалося на перший погляд: може, їй уже й двадцять, просто вона невисока; а ще вона була кривонога, кругловида, з маленькими долонями й кирпатим носиком. Розкошлана кучма рудого волосся стирчала навсібіч. На землі дівчина здавалася кругленькою, але то все було через хутро, вовну та шкіру. А під ними, могло виявитися, вона така сама худенька, як Арія.

— Вас поставили чатувати на нас? — запитав її Джон.

— І на вас, і на інших.

Скелезмій грів руки над вогнем.

— А що там, за перевалом?

— Вільний народ.

— Скільки вас?

— Сотні й тисячі. Ти стільки в житті не бачив, вороне,— посміхнулася вона. Зуби в неї були криві, але білосніжні.

«Вона не знає, скільки їх».

— А навіщо було приходити сюди?

Ігритта замовкла.

— Що на Льодоіклах може бути потрібно вашому королю? Довго ви тут лишатися не можете — тут нема що їсти.

Дівчина відвернулася.

— Ви плануєте піти маршем на Стіну? Коли?

Вона втупилася в полум’я, наче й не чує питання.

— А ти нічого не знаєш про мого дядька — Бенджена Старка?

Ігритта і це проігнорувала. Скелезмій засміявся.

— Якщо вона зараз язик виплюне, потім не кажи, що я тебе не попереджав.

Від каміння луною відбилося басовите гарчання. «Тінь-коти»,— зразу здогадався Джон. І справді, підвівшись, він почув ще одного — зовсім близько. Витягнувши меча, він розвернувся, дослухаючись.

— Нас вони не зачеплять,— мовила Ігритта.— Це вони мерців занюхали. Коти кров чують за шість миль. Триматимуться неподалік трупів, поки не об’їдять м’ясо до нитки й не поперегризають кістки, щоб виїсти мозок.

Від каміння луною відбивалися звуки котячого бенкету. Джонові стало не по собі. Близькість вогню нагадала йому, наскільки він утомився, але спати він не наважувався. Він узяв полонянку й тепер мав її стерегти.

— Це були твої родичі? — запитав він неголосно.— Ці двоє, яких ми вбили?

— Не більше, ніж ти.

— Я? — нахмурився Джон.— Про що це ти?

— Ти ж сказав, що ти — Вічнозимський Байстрюк.

— Так і є.

— Хто твоя мати?

— Жінка, безперечно. Здебільшого це так і є.

Хтось колись сказав йому ці самі слова. Та він уже не пригадував хто.

Вона знов усміхнулася, зблиснувши білими зубами.

— А вона ніколи не співала тобі пісню про зимову ружу?

— Я матері своєї не знаю. І пісні такої теж.

— Її склав Баїл Бард,— мовила Ігритта.— Давним-давно він був королем-за-Стіною. Його пісні знають усі вільні люди, але ви на півдні, мабуть, їх не співаєте.

— Вічнозим не на півдні,— заперечив Джон.

— На півдні. Усе, що за Стіною, для нас на півдні.

Про це він не подумав.

— Мабуть, і справді все залежить від того, з яких позицій дивитися.

— Ага,— погодилася Ігритта.— Завжди.

— Розказуй,— мовив Джон. Минуть години, поки сюди підтягнеться Кворин, а оповідь принаймні не дасть заснути.— Послухаю казку.

— Вона тобі може не сподобатися.

— Все одно хочу її почути.

— Хоробрий чорний ворон,— підкусила дівчина.— Що ж, задовго до того, як стати королем вільного народу, Баїл був видатним нальотчиком.

— Убивцею, грабіжником і ґвалтівником,— пирхнув Скелезмій,— ось що ти хотіла сказати.

— Все залежить від того, з яких позицій дивитися,— мовила Ігритта.— Старк з Вічнозиму хотів отримати Баїлову голову, але схопити його не міг і через це бризкав жовчю. Одного разу він обізвав Баїла боягузом, який полює тільки на слабших. Коли чутки про це докотилися до самого Баїла, той заприсягнувся дати лордові урок. Отож він переліз через Стіну, здолав королівський гостинець і однієї зимової ночі з’явився у Вічнозимі з лірою в руці, назвавшись Сигериком Скагоським. «Сигерик» означає «облудник» давньою мовою, якою говорили перші люди й досі говорять велети.

І на півночі, і на півдні співців завжди стрічають радо, тож Баїл їв за столом самого лорда Старка та грав для лорда на престолі далеко за полуніч. Співав він і старих пісень, і нових, які склав сам, грав і співав так гарно, що, коли закінчив, лорд запропонував йому самому назвати свою винагороду. «Я прошу всього-на-всього квіточку,— відповів Баїл,— найгарнішу квітку, що цвіте в садах Вічнозиму».

А на той час щойно зацвітали зимові ружі, а квітки рідкіснішої й ціннішої просто немає. Отож Старк послав у свої скляні сади наказ зірвати найгарнішу з усіх зимових руж у винагороду співцеві. Так і було зроблено. Та на ранок співець зник... разом з юною цнотливою дочкою лорда Брандона. Ліжко виявилося порожнім — зосталася тільки блакитна ружа, яку лишив Баїл на подушці, де перед тим лежала голова дівчини...

Такої легенди Джон іще не чув.

— І про якого ж це Брандона йдеться? Брандон Будівничий жив у Добу героїв, за тисячі років до Баїла. Був ще Брандон Палій, і його батько Брандон корабельник, але...

— То був Брандон Бездітник,— різко мовила Ігритта.— То ти слухаєш легенду чи ні?

— Давай далі,— нахмурився він.

— Інших дітей у лорда Брандона не було. На його веління чорні ворони сотнями злетілися зі своїх замків, але не змогли знайти і сліду ні Баїла, ні дівчини. Майже рік вони шукали, поки лорд не занепав духом і не захворів, і все велося до того, що рід Старків урветься. Та однієї ночі, лежачи на смертному одрі, лорд Брандон почув плач немовляти. Він пішов на звук — і знайшов свою дочку: вона спала у власній спальні, а біля грудей у неї було немовля.

— Це Баїл привіз її назад?

— Ні. Вони весь цей час були у Вічнозимі — ховалися попід замком серед мертвих. Дівчина так закохалася в Баїла, що народила йому сина, так співається в пісні... хоча, якщо по правді, в усіх тих баладах, що складав Баїл, дівчата в нього закохуються. Хай там як, а Баїл зоставив дитину як плату за квітку, яку зірвав без дозволу, і хлопчик, вирісши, став наступним лордом Старком. Ось як воно: в тобі є кров Баїла, так само як і в мені.

— Та не було такого,— мовив Джон.

— Може, було,— знизала вона плечима,— а може, й не було. Але балада гарна. Мама часто мені її співала. Вона теж була жінкою, Джоне Сноу. Як і твоя,— дівчина потерла шию, на якій Джон лишив ранку.— Пісня закінчується на тому, як знаходиться немовля, та насправді історія має похмурішу кінцівку. Через тридцять років, коли Баїл уже був королем-за-Стіною й одного разу повів вільний народ на південь, на Замерзлому броді його перестрів молодий лорд Старк... і зарубав, бо Баїл, схрестивши мечі з власним сином, не схотів його вбивати.

— Син прикінчив батька,— мовив Джон.

— Ага,— мовила вона,— та боги не люблять кревногубців, навіть тих, що вбивають з незнання. Коли лорд Старк повернувся з поля бою і його мати побачила в нього на списі голову Баїла, вона з горя викинулася з вежі. Син ненадовго пережив її. Один з його синів злупив з нього шкіру та зробив з неї плащ собі.

— Брехун твій Баїл,— упевнено мовив Джон.

— Ні,— заперечила Ігритта,— просто бардова правда відрізняється від твоєї чи моєї. Але то таке. Ти просив розказати легенду, я розказала,— вона відвернулася, заплющила очі й начебто заснула.

Світанок і Кворин Піврукий прийшли одночасно. Коли чорні скелі посіріли, а небо на сході набрало насиченого синього кольору, Скелезмій зауважив унизу розвідників, які рухалися вгору. Джон збудив свою полонянку і, тримаючи її за руку, почав спускатися їм назустріч. На щастя, з гір вела ще одна дорога на північний захід — значно легша, ніж та, якою вони піднімалися сюди. У вузькій ущелині трійця дочекалася братів, які з’явилися, ведучи своїх гаронів. Щойно вловивши знайомий запах, Привид помчав назустріч. Джон присів, дозволяючи деривовку схопити господаря зубами за зап’ястя й посіпати руку туди-сюди. Вони завжди гралися в цю гру. Та коли він звів погляд, виявив, що Ігритта витріщається на нього очима величезними й білими, як курячі яйця.

Побачивши полонянку, Кворин Піврукий нічого не сказав.

— Їх було троє,— повідомив Скелезмій. І більше нічого.

— Ми тут двох проходили,— мовив Ебен.— Тобто те, що від них лишили тінь-коти.

Він кисло роздивлявся дівчину, й на обличчі в нього ясно читалася підозра.

— Вона здалася,— змушений був сказати Джон.

Кворинове обличчя лишалося незворушним.

— Ти знаєш, хто я такий?

— Кворин Піврукий,— озвалася дівчина. Поряд з ним вона здавалася зовсім дитиною, але дивилася на нього сміливо.

— Кажи мені правду. Якби я потрапив до рук ваших людей і здався, що я за це отримав би?

— Повільнішу смерть.

Здоровань-розвідник глянув на Джона.

— Нам нема чим її годувати, нема людей, щоб за нею наглядати.

— Дорога наша й так небезпечна, хлопче,— мовив Зброєносець Долбридж.— Один скрик, коли треба тиша,— і всі ми приречені.

— Сталевий поцілунок змусить її мовчати,— дістав кинджал Ебен.

У Джона пересохло в горлі. Він безпомічно дивився на братчиків.

— Вона здалася мені.

— Тоді саме ти маєш зробити те, що треба,— сказав Кворин Піврукий.— Ти — кров од крові Вічнозиму й побратим Нічної варти...— він перевів погляд на інших.— Ходімо, браття. Лишіть його. Йому буде легше, якщо ми не дивитимемося.

Він повів братів угору крутою звивистою стежкою у напрямку блідо-рожевої сонячної заграви, яка пробивалася в розколині, й зовсім скоро Джон з Привидом лишилися наодинці з дівчиною-дикункою.

Він думав, що вона спробує втекти, але вона просто собі стояла, чекаючи й поглядаючи на нього.

— Ти ще не вбивав жінки, ні?

Джон похитав головою, і вона мовила:

— Ми помираємо так само, як і чоловіки. Але тобі необов’язково це робити. Манс прийме тебе до себе, я точно знаю. Є таємні стежки. Оті ворони нас ніколи не піймають.

— Я такий самий ворон, як і вони,— мовив Джон.

Вона покірливо кивнула.

— А ти мене потім спалиш?

— Я не можу. Дим можуть побачити.

— Правда,— стенула вона плечима.— Ну, можна закінчити й гірше, ніж у шлунку тінь-кота.

Джон через плече витягнув Довгопазура.

— Ти зовсім не боїшся?

— Вночі боялася,— визнала вона.— Але вже зійшло сонце,— вона відкинула коси, оголюючи шию, й опустилася перед ним навколішки.— Бий щосили, вороне, бо я повернуся — переслідувати тебе.

Довгопазур був не такий довгий і важкий, як батьків меч Лід, але все одно це — валірійська криця. Джон помацав лезо, намічаючи, яким місцем бити, й Ігритта поїжилася.

— Холодно,— сказала вона.— Давай швидше вже.

Джон заніс Довгопазура над головою, міцно стиснувши руків’я обома долонями. «Один удар, і вкласти в нього всю свою силу». Принаймні це швидка й чиста смерть. Він син свого батька. Хіба ні? Хіба ні?

— Давай,— підганяла вона.— Байстрюче! Давай! Я не можу триматися хоробро вічно.

Та удару все не було, і дівчина обернула до Джона голову.

Джон опустив меча.

— Іди,— пробурмотів він.

Ігритта витріщилася на нього.

— Бігом,— сказав він,— поки до мене здоровий глузд не повернувся. Іди!

І вона пішла.