Битва королів

Тиріон

Королева не була настроєна чекати на Вейриса.

— Досить нам зради,— оголосила вона розлючено,— а це взагалі голий неприкритий злочин, і я обійдуся без підказок того манірного євнуха, що робити зі злочинцями.

Забравши грамоти з руки сестри, Тиріон порівняв їх. Грамот було дві, з ідентичним текстом, але писаних різною рукою.

— Перше послання отримав мейстер Френкен із замку Стоукворт,— пояснив великий мейстер Пайсел.— Другий примірник нам дістався через лорда Гайлза.

Мізинчик прочесав пальцями борідку.

— Якщо вже Станіс до цього взявся, понад усякий сумнів, листа отримав кожен лорд Сімох Королівств.

— Я вимагаю спалити ці листи, всі до останнього,— заявила Серсі.— Навіть натяк на це не повинен долетіти до вух ні мого сина, ні тим паче батька.

— Підозрюю, до батька вже долетів не тільки натяк,— сухо зронив Тиріон.— Без сумніву, Станіс послав птаха в Кичеру Кастерлі, і ще одного в Гаренхол. Що ж до паління листів, то який сенс? Пісня проспівана, келих перекинувся, дівиця завагітніла. І якщо по правді, не все так погано.

Серсі розвернулася до нього, мов зеленоока фурія.

— Ти геть з глузду з’їхав? Ти читав, що там написано? «Хлопчак Джофрі» — ось як він його назвав. І він наважився звинуватити мене в інцесті, перелюбстві та зраді!

«Бо ти і справді винна». Дивина, як Серсі роздратувалася через звинувачення, які — вона чудово знала — цілком справедливі. «Якщо у війні програємо, їй слід до балагану приєднатися — у неї талант». Дочекавшись, поки вона виговориться, Тиріон мовив:

— Станісу потрібен привід, щоб виправдати заколот. А що, ти очікувала, він напише? «Джофрі — законний син і спадкоємець мого брата, але я все одно відберу в нього престол»?

— Я не дозволю, щоб мене повією обзивали!

«Чому повією, сестро? Він же не пише, що Джеймі тобі платив». Тиріон показово ще раз переглянув грамоту. Була там одна кручена фраза...

— «Складено у світлі Царя»,— прочитав він.— Дивне якесь формулювання.

Пайсел прочистив горло.

— Ця фраза часто вживається в листах і документах з вільних міст. Означає, скажімо так, «бог свідок». Бог червоних жерців. Це вони так висловлюються, я певен.

— Кілька років тому Вейрис розповідав, що леді Селіза зв’язалася з якоюсь червоною жрицею,— нагадав їм Мізинчик.

Тиріон постукав по аркушу.

— А зараз, схоже, і її чоловік зробив те саме. Можемо це використати проти нього. Нехай верховний септон викриє Станіса, який пішов проти богів і проти свого законного короля...

— Так, так,— нетерпляче кинула королева,— але спершу слід зупинити поширення брудних пліток. Рада має видати указ. Всякий, хто згадає про інцест чи назве Джофа байстрюком, залишиться без язика.

— Це розсудливо,— сказав великий мейстер Пайсел, киваючи головою й подзвякуючи ланцюгом — знаком свого сану.

— Дурниці,— зітхнув Тиріон.— Вирвавши людині язика, ви цим не доведете, що вона бреше, зате повідомите на весь світ, що боїтеся її слів.

— То що ти пропонуєш нам робити? — вимогливо запитала сестра.

— Небагато. Нехай перешіптуються, скоро їм ця історія набридне. Якщо в людини є бодай крихта здорового глузду, вона зразу ж розпізнає незграбну спробу виправдати узурпацію влади. Які докази надає Станіс? Та і як він може надати докази того, чого не було? — Тиріон мило посміхнувся до сестри.

— Це так,— змушена вона була сказати,— але...

— Ваша світлосте, ваш брат має рацію,— мовив Пітир Бейліш.— Якщо спробуємо затерти ці розмови, то тільки розпалимо довіру до них. Ліпше ставитися до них з презирством, як до брехні, бо це ж і є брехня. А тим часом вогонь бороти вогнем.

Серсі зміряла його поглядом.

— Яким це вогнем?

— Вигадати щось у такому ж дусі Тільки щоб у це легше було повірити. Лорд Станіс більшість своїх подружніх років провів окремо від дружини. Я його не виню, якби я був одружений з леді Селізою, вчинив би так само. Хай там як, а якщо ми пустимо плітку, що його дочка незаконнонароджена, а сам Станіс — рогоносець, ну... простолюд завше охоче вірить у найгірше, коли йдеться про лордів, особливо про лордів суворих, похмурих і колючо-гонорових, як Станіс Баратеон.

— Його ніколи не любили, щира правда,— Серсі хвильку поміркувала.— Що ж, відплатимо йому його ж монетою. Так, план мені подобається. Кого запишемо в коханці леді Селізи? У неї двоє братів, здається. До того ж з нею на Драконстоні весь час був один з її дядьків...

— Сер Аксель Флорент — її каштелян,— мовив Тиріон; хай як йому неприємно було це визнавати, але Мізинчиків план багатонадійний. Станіс ніколи дружину не кохав, але наїжачувався щоразу, коли йшлося про його честь, до того ж був з натури недовірливий. Якщо вдасться посіяти незгоду між ним і його послідовниками, це тільки допоможе справі.— Я чув, у дитини Флорентівські вуха.

Мізинчик мляво махнув рукою.

— Лісянський купецький представник якось сказав мені, що лорд Станіс, либонь, дуже любить дочку, якщо на мурах Драконстону встановив сотні її статуй. «Мілорде,— змушений я був його розчарувати,— це химери»,— хихикнув він.— Сер Аксель, звісно теж може зійти за батька Ширін, але, з мого досвіду, що фантастичніша та приголомшливіша чутка, то радше її переказуватимуть. Станіс при дворі тримає просто карикатурного блазня — дурника з розцяцькованим обличчям.

Великий мейстер Пайсел вражено роззявив рота.

— Ви ж не збираєтеся пустити поголос, що леді Селіза вклала в ліжко блазня?

— А хто, крім блазня, згодиться лягти в ліжко з Селізою Флорент? — зронив Мізинчик.— Без сумніву, Картатий нагадував їй Станіса. До того ж найкраща брехня завжди містить крихту правди, яка змусить слухача замислитися. От, наприклад, блазень страшенно прихилився до дівчинки — ходить за нею всюди. Вони навіть трохи схожі. У Ширін таке саме плямисте обличчя, наполовину нерухоме.

Пайсел нічого не міг зрозуміти.

— Але ж у неї це від сіролуски, яка мало не звела бідолаху в могилу!

— А моя історія мені подобається більше, — сказав Мізинчик, — та й простолюд її вподобає. Люди он вірять, що як вагітна жінка їстиме кролятину, дитина народиться з довгими вухами.

Серсі всміхнулася усмішкою, яку зазвичай приберігала для Джеймі.

— Лорде Пітире, недобра ви людина.

— Дякую, ваша світлосте.

— І закінчений брехун,— не так тепло промовив Тиріон. «А він небезпечніший, ніж я гадав»,— подумав він.

Мізинчикові зеленкувато-сірі очі без натяку на ніяковість зустрілися з різнобарвними очима карлика.

— У нас усіх свої таланти, мілорде.

Королева, надто зайнята своєю помстою, не помітила цього обміну поглядами.

— Щоб роги наставив недоумкуватий блазень! Та зі Станіса потішатимуться по всіх винарнях поцейбіч вузького моря!

— Але плітки мають іти не від нас,— сказав Тиріон,— бо сприймуться як своєкорислива брехня.

«Бо це брехня і є».

І знову відповів Мізинчик.

— Повії просто обожнюють пліткувати, а я, так уже сталося, маю два-три борделі. А Вейрис, без сумніву, здатен посіяти зерна пліток у пивницях і харчівнях.

— Вейрис...— зронила Серсі, спохмурнівши.— А де Вейрис?

— Сам не можу зрозуміти, ваша світлосте.

— Павук плете своє таємне павутиння день і ніч,— зловісно промовив великий мейстер Пайсел.— Не довіряю я йому, мілорди.

— А він так гарно про вас говорить! — Тиріон підвівся з крісла. Він-бо знав, чим саме зайнятий євнух, але іншим радникам чути це зовсім не обов’язково.— Перепрошую, мілорди, але в мене справи.

— Королівські справи? — миттєво щось запідозрила Серсі.

— Тобі нема чого хвилюватися.

— Я сама вирішу.

— І зіпсуєш мені сюрприз? — мовив Тиріон.— Я готую подарунок для Джофрі. Ланцюжок.

— Навіщо йому ще один ланцюжок? У нього є і золоті, і срібні — він їх за все життя не зносить. Якщо ти бодай на мить уявив, що подарунками можеш купити любов Джофрі...

— Та чого, король і так мене любить, як і я його. А цей ланцюжок, думаю, одного дня він поцінує вище за всі інші.

Уклонившись, коротун поканделяв до дверей.

За дверима зали нарад чекав Брон, щоб провести його назад у Вежу правиці.

— Ковалі до ваших послуг, чекають у залі аудієнцій,— сказав він, перетинаючи внутрішній двір замку.

— До моїх послуг. Мені подобається таке формулювання. Ти вже висловлюєшся, як справжній придворний. Далі ще й коліно прихилятимеш.

— А щоб вам рачки лазити, карлику!

— Рачки — це до Шей.

З верхівки гвинтових сходів до Тиріона весело звернулася леді Танда. Вдаючи, що не помітив її, він пошкандибав швидше.

— Розпорядися, щоб підготували мій паланкін: щойно закінчу тут, зразу маю їхати з замку.

Біля дверей вартували двійко місячних братів. Тиріон люб’язно привітався з ними і, ступаючи на сходи, скривився. Після сходження в спальню завжди боліли ноги.

У кімнаті стелив постіль дванадцятирічний хлопчик — який-не-який, а зброєносець. Подрик Пейн був такий сором’язливий, що старався триматися непомітно. Тиріон і досі підозрював, що батько нав’язав йому хлопця, аби покепкувати.

— Ваше вбрання, мілорде,— пробурмотів хлопець, втупившись у власні черевики, коли ввійшов Тиріон. Навіть наважуючись заговорити, Подрик не міг підвести очей.— Для аудієнції. І ваш ланцюг. Ланцюг правиці.

— Дуже добре. Допоможи мені вдягнутися.

Камзол був з чорного оксамиту, з золотими запонками у формі лев’ячої голови; ланцюг — намисто щирозлотних долонь, кожна з яких пальцями стискала зап’ястя своєї попередниці. Подрик приніс малиновий шовковий плащ із золотою облямівкою, підшитий знизу під Тиріонів зріст. На звичайній людині це був би напівплащ.

Правицина особиста зала для аудієнцій була не така велика, як королівська, а з велетенською тронною залою і зрівнятися не могла, однак Тиріону подобалися і мирські килими, і шпалери, і відчуття інтимності. Коли Тиріон увійшов, його стюард оголосив:

— Тиріон Ланістер, правиця короля.

Це йому теж сподобалося. Гурт ковалів, зброярів і залізняків, яких зібрав Брон, опустився навколішки.

Видершись на престол попід круглим золотим вікном, Тиріон дозволив усім підвестися.

— Добродії, я знаю, що всі ви маєте справи, тож говоритиму стисло. Поде, будь ласка.

Хлопець подав йому полотняний мішок. Ослабивши мотузку, Тиріон перевернув мішок. Уміст його вивалився на вовняний килим з приглушеним металевим брязкотом.

— Оце я звелів викувати у замковій кузні. Мені потрібна ще тисяча таких.

Один з ковалів опустився навколішки, щоб роздивитися предмет зблизька: три велетенські сталеві ланки, скріплені між собою.

— Міцний ланцюг.

— Міцний, але короткий,— озвався карлик.— Як от я. А мені б хотілося набагато довшого... Тебе як звати?

— Мене кличуть Залізним Черевом, мілорде.

Коваль був кремезний і широкоплечий, вдягнений просто — у вовну та шкіру, але руки мав грубі, як бичача шия.

— Нехай усі кузні Королівського Причалу, відклавши всю роботу, починають кувати такі ж ланки та з’єднувати їх. Нехай до справи береться кожен, хто вміє працювати з металом,— всі майстри, ремісники й підмайстри. Щоб на вулиці Сталевій і вдень, і вночі чулося брязкання молотів. І щоб за цим наглядав хтось сильний і суворий. Чи ти такий, добродію Залізне Черево?

— Може бути, мілорде. А як же бути з кольчугами й мечами, які замовила королева?

Заговорив іще один коваль.

— Її світлість веліла нам виробляти кольчуги й панцирі, мечі, кинджали й топори, і все це у великих кількостях. Щоб озброїти золоті плащі, мілорде.

— Це може почекати,— сказав Тиріон.— Спершу — ланцюг.

— Мілорде, даруйте, її світлість попередила, що як не вкладемося в строк, нам руки розчавлять,— не вступався схвильований Коваль.— На наших власних ковадлах, сказала вона.

«Мила Серсі всіма силами дбає про любов простолюду».

— Нікому рук не чавитимуть. Даю вам слово.

— Залізо подорожчало,— оголосив Залізне Черево,— а на ланцюг його знадобиться чимало, а ще кокс на горна.

— Лорд Бейліш видасть вам кошти на потреби,— пообіцяв Тиріон. Він сподівався, що бодай у цьому може розраховувати на Мізинчика.— Я розпоряджуся, щоб міська варта допомогла вам із залізом. Якщо доведеться, розплавте всі до єдиної підкови в місті.

Наперед виступив літній чоловік, вдягнений у пишну дамастову сорочку зі срібними застібками та в опушений лисицею плащ. Опустившись навколішки, він роздивився величезні сталеві ланки, які Тиріон кинув на підлогу.

— Мілорде,— серйозно заявив він,— це проста груба робота. Це не мистецтво. Годяща робота для звичайного коваля, немає сумнівів, для тих, то гне підкови й виробляє казанки, але я — майстер-зброяр, якщо ваша ласка, мілорде. Така робота не для мене і не для моїх колег. Ми куємо лункі як пісня мечі, а обладунки такі, що й боги б не посоромились одягнути. А не отаке.

Схиливши голову набік, Тиріон утупився в чоловіка своїми різними очима.

— Як вас звати, майстре-зброяре?

— Салореон, якщо ваша ласка, мілорде. З дозволу королівського правиці, я мав би за честь викувати для нього лати, гідні його дому й високого чину.

Двоє інших пирхнули, але Салореон, не зважаючи на них, провадив:

— Кірасу й кольчугу-луску, мабуть. Луска золочена як сонце, а кіраса — емальована, темно-малинова, в кольорах Ланістерів. На шолом пропоную чортову голову, увінчану довгими золотими рогами. Побачивши вас у битві, вороги малітимуть від страху.

«Чортову голову? — подумав Тиріон.— Доброї ж вони про мене думки!»

— Майстре Салореоне, всі свої подальші битви я планую вести з цього крісла. Мені потрібні ланки до ланцюга, а не бісові роги. От що я вам скажу. Куйте ланці — чи самі їх одягнете. Вибір за вами.

Звівшись на ноги, він вийшов, не озираючись.

Біля брами вже чекав Брон з паланкіном і верховим ескортом з чорних вух.

— Ти знаєш, куди нам їхати,— сказав йому Тиріон. Залазячи в паланкін, він не відмовився від допомоги. Він уже зробив усе, що міг, щоб нагодувати голодне місто: кількасот тесль замість катапульт будували рибальські човни; усі ліси були відкриті для мисливців, які наважаться перетнути річку; Тиріон навіть вислав золоті плащі на захід і на південь — добувати харчі,— але, хай куди їхав, наражався на звинувачувальні погляди. Фіранки паланкіна захищали його від цього, та ще й давали можливість поміркувати.

Повільно спускаючись звивистим Сутемним провулком до підніжжя Ейгонового пагорба, Тиріон кмітував над ранішніми подіями. Гнів засліпив сестру, й вона не помітила в грамоті Станіса Баратеона головного. Без доказів його звинувачення не мали ваги; важило те, що він нарік себе королем. І як до цього поставиться Ренлі? Удвох їм на Залізному троні не всидіти.

Тиріон ліниво відсунув на кілька дюймів фіранку, щоб визирнути на вулицю. Обабіч нього верхи їхали чорні вуха з отими їхніми моторошними намистами на шиї, а Брон попереду прокладав дорогу. Спостерігаючи за перехожими, які спостерігали за Тиріоном, він сам з собою грався в гру, намагаючись вирізнити інформаторів серед решти людей. «Найпідозріліші на вигляд, швидше за все, невинні,— вирішив він.— Остерігатися слід невинних на вигляд».

Шлях його пролягав аж за Рейнісин пагорб, а вулиці були запруджені. Майже година минула, поки паланкін нарешті зупинився. Тиріон куняв, але, щойно рух припинився, миттю прокинувся й, протерши очі, з Броновою допомогою зліз на землю.

Будинок був триповерховий — знизу кам’яний, а вгорі дерев’яний, і з одного рогу мав круглу башточку. Вікна — переважно вітражні. Понад дверима розгойдувався витіюватий ліхтар — золочена металева куля з багряними скельцями.

— Бордель,— оголосив Брон.— І що ви там збираєтеся робити?

— Що чоловіки зазвичай роблять у борделях?

— А Шей недосить? — розсміявся перекупний меч.

— Для табірного життя вона годилася, але ж я вже не в таборі. У маленьких чоловіків великі апетити, а я чув, що дівчата тут до пари королю.

— А хлопець уже доріс?

— До пари не Джофрі — Роберту. Полюбляв він цей бордель...— («Хоча і хлопець, може, теж уже доріс»).— Якщо тобі або комусь із чорних вух закортить розважитися, вперед, але дівчата в Чатаї недешеві. Та на вулиці знайдуться й дешевші борделі. І лишіть тут когось, хто знатиме, де вас шукати, коли я вийду.

— Як скажете,— кивнув Брон. Чорні вуха розпливлись у посмішках.

За дверима на Тиріона чекала рослява жінка у плинних шовках. Шкіра в неї була мов з чорного дерева, а очі — з сандалу.

— Мене звати Чатая,— низько вклонилася вона.— А ви...

— Не варто звикати до імен. Імена небезпечні.

У повітрі пахло якимись екзотичними прянощами, а на мозаїчній підлозі під ногами сплелися у пристрасті двоє жінок.

— Приємний у тебе заклад.

— Я чимало над ним попрацювала. Мені втішно, що правиці сподобалося,— проспівала вона голосом пливким, як розтоплений бурштин, з ледь уловимим акцентом Літніх островів.

— Титули такі ж небезпечні, як і ймення,— застеріг Тиріон.— Покажи мені кількох своїх дівчат.

— Залюбки. От побачите, вони не тільки вродливі, а й милі, і навчені мистецтва кохання,— вона граційно рушила вперед, і Тиріону лишалося тільки щодуху шкутильгати за нею на ногах, уполовину коротших за її.

З-за пишно оздобленої мирської ширми, різьбленої квітами, химерними візерунками і дівами, вони, ніким не помічені, зазирнули в кімнату, де якийсь старий весело награвав на волинці. В заваленому подушками алькові п’яний тайросянин гойдав у себе на колінах пишногруду дівку. Він розшнурував на ній корсет і перехилив свій кубок, виливаючи їй на груди тоненьку цівку вина, а тоді злизуючи її. Біля вітражного вікна сиділо ще двійко дівчат за гральними костями. Веснянкувата у медовому волоссі мала віночок з синіх квітів. У другої шкіра була чорна та гладенька, мов полірований гагат, очі темні й великі, а груденята маленькі й гострі. Вбрані обидві були у плинні шовки, зібрані на поясі розшитими бісером пасками. Крізь кольорові шибки вливалося світло, відтіняючи милі дівочі тіла, й Тиріон відчув у паху ворушіння.

— Насмілюся запропонувати вам темношкіру,— зронила Чатая.

— Вона молоденька.

— Їй уже шістнадцять, мілорде.

«Якраз для Джофрі»,— подумав він, пригадуючи Бронові слова. Його перша дівчина була навіть молодша. Тиріон пригадав, як вона соромилася, коли він уперше стягнув їй через голову сукню. Довгі темні коси та блакитні очі, в яких можна потонути,— і він потонув. Як давно це було!.. «Ну й дурень ти, карлику».

— А ця дівчина, вона з твоїх країв?

— У неї в жилах тече кров літа, мілорде, але моя дочка народилася тут, на Королівському Причалі.

Мабуть, у нього на обличчі відбився подив, бо Чатая провадила:

— У мого народу вважається, що немає ганьби працювати в будинку подушок. На Літніх островах дуже цінують тих, хто вміє добре потішити. Часто високородні юнаки та юнки після свого розквіту кілька років служать на честь богів.

— А до чого тут боги?

— Боги створили наше тіло, не тільки душу, хіба ні? Дали нам голос, щоб ми могли співами прославляти їх. Дали нам руки, щоб ми будували для них храми. Дали нам жадання, щоб ми могли паруватися й таким чином поклонятися їм.

— Нагадаєте мені, я це верховному септону перекажу,— сказав Тиріон.— Якби я своїм прутнем навчився молитися, був би набагато релігійніший,— махнув він рукою.— Радо приймаю твою пропозицію.

— Я покличу дочку. Ходімо.

Дівчина зустріла його біля підніжжя сходів. Вища за Шей, хай і не така висока, як матір, вона змушена була стати навколішки, щоб Тиріон її поцілував.

— Мене звати Алаяя,— представилася вона з ледь помітним натяком на материн акцент.— Ходімо, мілорде,— взяла вона його за руку та, здолавши два прогони сходів, повела довгим коридором. З-за одних із зачинених дверей долинали зітхання й задоволені скрики, з-за інших — смішки й перешіптування. Тиріонів прутень вперся в шнурівку на бриджах. «Хоч би не зганьбитися»,— подумав Тиріон, прямуючи за дівчиною ще одними сходами в кімнату в башточці. Тут були тільки одні двері. Завівши гостя всередину, дівчина зачинила їх. У кімнаті стояло велике ліжко з балдахіном, високий гардероб з еротичними візерунками й вузьке вітражне вікно — узор з червоних і жовтих ромбиків.

— Ти чарівна, Алаяє,— мовив до дівчини Тиріон, коли вони лишилися самі.— З голови до п’ят усе в тобі прегарне. Але зараз мене понад усе цікавить твій язик.

— Мілорде, язик у мене дуже вправний. Ще дівчинкою я навчилася, коли ним слід користуватись, а коли ні.

— Це мене тішить,— посміхнувся Тиріон.— То з чого почнемо? Може, в тебе є пропозиції?

— Так,— озвалася вона.— Якщо мілорд відчинить гардероб, знайде там те, що шукає.

Поцілувавши їй руку, Тиріон заліз у порожній гардероб. Алаяя зачинила по ньому двері. Він намацав задню панель і відчув, як та ковзнула під пальцями, тож він до упору відсунув її. У порожнечі за стіною було чорно, хоч в око стрель, але він лапав рукою, доки не відчув метал. Долоня стисла щабель драбини. Намацавши ногою наступний, він почав помалу спускатися. Опустившись нижче рівня землі, драбина вивела у похилий підземний тунель, де на Тиріона чекав Вейрис зі свічкою в руці.

Вейрис був геть на себе не схожий. Під сталевою шапкою прозирало пошрамоване обличчя, заросле темною щетиною, а вдягнений він був у кольчугу поверх дублених шкір і мав на поясі короткий меч і чингал.

— Чатая потішила вас, мілорде?

— Аж занадто,— зізнався Тиріон.— Ви впевнені, що на цю жінку можна покластися?

— Я ні в чому не впевнений у цьому непостійному та зрадливому світі, мілорде. Однак у Чатаї немає причин любити королеву, до того ж вона добре знає, що за звільнення від Алара Діма має дякувати вам... Ходімо? — рушив він у тунель.

«Навіть хода в нього змінилася»,— зауважив Тиріон. Замість лаванди до Вейриса прилип дух винного перегару й часнику.

— Гарне у вас вбрання,— дорогою мовив він.

— Моя робота не дозволяє мені виїздити на вулиці з кавалькадою лицарів. Отож, виходячи з замку, я відповідно маскуюся й таким чином продовжую собі життя на службу вам.

— Вам личить шкірянка. Приходьте отак на наступне зібрання ради.

— Вашій сестрі не сподобається, мілорде.

— Моя сестра штанці собі обмочить,— в темряві посміхнувся Тиріон.— Я сьогодні не побачив за собою її нишпорок.

— Приємно це чути, мілорде. Дехто з її найманців і мені служить теж, хоча вона про це й не здогадується. Прикро було б, якби вони так пустилися берега, аж на очі потрапляли.

— Ну, мені прикро було б, якби я марно лазив крізь гардероби, терплячи невдоволену жагу.

— Не марно,— запевнив його Вейрис.— Вони знають, що ви тут. Чи наважиться хтось із них проникнути до Чатаї під виглядом відвідувачів, сказати не можу, але вважаю за краще перепильнувати.

— І звідки це в борделі таємний хід?

— Тунель прорили для іншого правиці, якому гордість не дозволяла заходити в такий заклад відкрито. Чатая дбайливо оберігає таємницю.

— Але ви про нього знаєте.

— Пташечки залітають і в темні тунелі. Обережно, тут круті сходи.

Подолавши близько трьох кварталів попід Рейнісиним пагорбом, вони крізь люк випірнули в глибині якоїсь стайні. Коли по Тиріону захряснулися дверцята, у стійлі заіржав кінь. Задмухнувши свічку, Вейрис поставив її на бантину, а Тиріон тим часом роззирнувся. У стійлах стояв мул і трійко коней. Обійшовши рябого мерина, Тиріон зазирнув йому в зуби.

— Старий,— мовив він,— і запах мені не подобається.

— На битву такий не вивезе, щира правда,— відгукнувся Вейрис,— але нам послужить, не привертаючи до себе уваги. Як і решта. А конюші тут бачать і чують лише тварин,— євнух зняв з кілочка плащ. Груботканий, вицвілий на сонці й потертий, зате просторий.— Якщо дозволите...

Коли він накинув плаща Тиріонові на плечі, той загорнув карлика з голови до п’ят; на голову можна було натягнути каптур, щоб затінити обличчя.

— Люди бачать те, що очікують,— мовив Вейрис, заметушившись, обсмикуючи плащ.— Карлики трапляються рідше, ніж діти, тож усі побачать у вас дитину. Хлопчака в старому плащі на батьковому коні, якого батько послав у справах. Хоча краще буде, якщо ви приїздитимете здебільшого поночі.

— Так і робитиму... відсьогодні. Але зараз Шей чекає на мене.

Він улаштував її в особняку за високими стінами на околиці Королівського Причалу, неподалік моря, але не наважувався її відвідувати, бо за ним могли простежити.

— Якого коня візьмете?

Тиріон знизав плечима.

— Оцей підійде.

— Я осідлаю його для вас,— зняв з кілочка Вейрис упряж і сідло.

Поправивши на собі важкий плащ, Тиріон нетерпляче походжав стайнею.

— Ви проґавили веселеньку раду. Схоже, Станіс коронувався.

— Знаю.

— Звинувачує моїх брата й сестру в інцесті. Цікаво, звідки в нього зродилася така підозра.

— Може, книжку одну прочитав, а тоді побачив колір волосся байстрюка, як-от учинив Нед Старк, а до нього — Джон Арин. А може, хтось йому на вухо шепнув,— розсміявся євнух глибоким гортанним сміхом, далеким від свого звичного хихотіння.

— Чи не ви часом?

— Я під підозрою? Ні, це був не я.

— А якби таки ви, зізналися б у цьому?

— Ні. Але навіщо мені зраджувати таємницю, яку я беріг так довго? Одна справа — дурити короля, зовсім інша — сховатися від цвіркуна в циновці чи від пташечки в комині. Крім того, байстрюки були в усіх на очах.

— Робертові байстрюки? А що з ними не так?

— Наскільки знаю, у нього їх було восьмеро,— сказав Вейрис, вовтузячись із сідлом.— У матерів коси були мідні й медові, каштанові й біляві, та всі малюки народилися чорні як круки... і, схоже, знедолені. Тож коли Джофрі, Мірселла і Томен вислизнули поміж ніг вашої сестри, усі троє золоті як сонечко, правду неважко було зауважити.

Тиріон похитав головою. Якби сестра бодай одну дитину чоловікові народила, цього було б досить, щоб відвести підозри... але тоді Серсі не була б Серсі.

— Якщо не ви шепнули, тоді хто?

— Без сумніву, зрадник,— підтягнув Вейрис попругу.

— Мізинчик?

— Імен я не називав.

Тиріон дозволив євнуху допомогти йому вилізти на коня.

— Лорде Вейрисе,— мовив він з сідла,— іноді мені здається, що ви — найкращий мій друг на Королівському Причалі, а іноді — найгірший мій ворог.

— Як дивно! Бо про вас я думаю так само.