Битва королів

Теон

Біля Пайку ніде було безпечно стати на якорі, але Теону Грейджою кортіло поглянути на батьків замок з моря — побачити його таким, яким він його бачив десять років тому, коли військова галера Роберта Баратеона забрала його, щоб віддати за годованця Едарду Старку. Того дня він стояв біля поруччя, дослухаючись до хлюпання весел і бумкання барабану, що задає ритм гребцям, а вдалині малів Пайк. А тепер хотів побачити, як він збільшуватиметься — як ростиме в нього на очах з моря.

Скоряючись його бажанню, «Міраям», виляскуючи вітрилами, проминула мис; шкіпер проклинав вітер, і свою команду, і забаганки високородних лордійчуків. Затуляючись од бризок, Теон накинув каптур, виглядаючи свою домівку.

Узбережжя наїжачилося гострими скелями й ворожими стрімчаками, і на їхньому тлі не вирізнявся замок з його вежами, мурами й мостами, збудованими з такого самого сіро-чорного каміння, облитого тою самою солоною піною, порослого тим самим розкидистим темно-зеленим лишайником, заквецяного тими самими морськими птахами. Острівець суходолу, на якому Грейджої звели свою кріпость, колись був цілою косою, що мечем врізалася в нутрощі океану, та її день і ніч били хвилі, й нарешті, тисячі років тому, вона розсипалася на друзки, лишивши по собі три голі й безплідні острови й дюжину стрімких скель, що піднімалися з води, наче стовпи храму морського бога, а навколо них пінилися й розбивалися хвилі.

Похмурий, темний, непривітний, вивищувався над островами й стовпами Пайк, майже невіддільний від них, і його мур відгороджував мис біля підніжжя велетенського кам’яного мосту, який з’єднував верхівку скелі з найбільшим острівцем, де панувала масивна будівля Великої фортеці. Далі виднілися Кухонна фортеця й Кривава фортеця — кожна на своєму острові. Вежі й надвірні будівлі ліпилися до скель, з’єднані між собою критими переходами — якщо «стовпи» були близько, якщо ж ні — довгими підвісними мостами — дерев’яними, скріпленими линвою.

Морська вежа, найстаріша в замку, кругла й висока, виросла на крайньому острові, на кінчику зламаного «меча»; прямовисну скелю, на якій вона стояла, давно вже підточили хвилі, що билися в неї нескінченним потоком. Підвалини вежі побілілі від солі, яка століттями омивала їх; верхні поверхи позеленіли від лишайнику, що вкрив їх товстою ковдрою, а зубчаста верхівка почорніла від кіптяви нічних сторожових багать.

Понад Морською вежею ляскав на вітрі батьків прапор. З далечини, де стояла «Міраям», Теон бачив хіба полотнище, але добре знав герб на ньому: золотий кракен, морське чудовисько дому Грейджоїв, чиї мацаки розповзлися по чорному полю. Прапор розмаявся на залізній щоглі, тріпочучи та звиваючись на вітрі, наче пташка, яка силкується злетіти. Принаймні тут над ним не майорів деривовк Старків, кидаючи тінь на кракена Грейджоїв.

Ніколи ще Теон не почувався таким схвильованим. Понад замком, поміж пірчастих хмар, що стрімко пливли по небу, виднівся тонкий червоний хвіст комети. Всю дорогу від Річкорину до Стражморя Малістери сперечалися, що ж це означає. «Це моя комета»,— сказав собі Теон, ковзнувши рукою в опушений хутром плащ, щоб намацати шкіряну непромокальну торбинку, яка зручно лежала в нього в кишені У торбинці була грамота, вручена Робом Старком,— папір, вартий цілої корони.

— Замок такий, яким ви його пам’ятаєте, мілорде? — запитала шкіперова дочка, тулячись до Теонової руки.

— Він здається меншим,— зізнався Теон,— хоча в цьому, мабуть, винна відстань.

«Міраям», черевата південська купецька галера зі Старгорода, везла вино, тканину й насіння, щоб виторгувати за них залізну руду. Шкіпером її був такий самий череватий південець-купець, у якого від погляду на кам’янисте морське узбережжя, що пінилося біля підніжжя замку, тремтіли пухкі губи, тож зупинився він на пристойній віддалі, набагато далі, ніж хотілося б Теону. Народжений на Залізних островах капітан провів би їх уздовж скель аж попід високий міст, який з’єднував прибрамну з Великою фортецею, але цей пухкий старгородець не мав ні навичок, ні тренованої команди, ні мужності бодай спробувати таке. Отож вони пропливли повз замок на безпечній відстані, і Теону тепер доводиться вдовольнятися, роздивляючись Пайк здалеку. Та навіть тут «Міраям» насилу трималася, щоб не наскочити на каміння.

— Вітряно там, либонь,— зауважила шкіперова дочка.

Теон розсміявся.

— Вітряно, холодно й вогко. Якщо по правді, жалюгідне й суворе місце... та лорд-батько колись сказав мені, що суворі краєвиди виховують суворих чоловіків, а суворі чоловіки правлять світом.

Шкіпер, зелений з лиця, як море навколо, підійшов до Теона й, уклонившись, запитав:

— Можна вже заходити в порт, мілорде?

— Можна,— озвався Теон, на чиїх вустах блукала легка посмішка. Обіцяна винагорода золотом перетворила старгородця на безсоромного підлабузника. Мандрівка була б геть іншою, якби на Теона, як він сподівався, чекала біля Стражморя довга лодія. Але залізнородні капітани горді й норовливі, вони не трепечуть перед вельможами. Острови тут маленькі, а лодії — ще менші. Якщо кожен капітан — король на своєму кораблі, як кажуть у народі, не дивно, що Островам дали наймення «землі десяти тисяч королів». А коли у вас на очах королі через леєр ходять до вітру й у шторм зеленіють, важко вдавати, що вони — боги. «Людей сотворив затонулий бог,— сказав якось давній король Арон Червонорукий,— а корону творять самі люди».

Довга лодія допливла б наполовину швидше. Якщо по правді, «Міраям» — це неповороткі ночви, і Теон не хотів би опинитися в неї на борту в шторм. Та все ж нещасним Теон не почувався. Він доплив, не потонув, і подорож провів не без приємності. Він обхопив шкіперову дочку за плечі.

— Покличте мене, коли зайдемо в Лордпорт,— звернувся він до її батька.— А ми побудемо внизу, в моїй каюті.

Він повів дівчину на корму, а її батько похмуро дивився їм услід.

По правді каюта була капітанська, але по відплитті зі Стражморя її віддали Теону. Капітанську дочку йому не віддавали, але вона охоче сама приходила до нього в ліжко. Келих вина, кілька пошепки сказаних слів — і ось вона вже тут. Як на його смак, дівчина була занадто пухкенька, з рябою шкірою, мов посиланою вівсяним борошном, але її перса приємно лягали в долоні, а коли він уперше взяв її, вона виявилася цнотливою. В її віці це було неочікувано, а Теона потішило. Він був певен, що її батько-шкіпер цього не схвалює, і це теж розважало — спостерігати, як він силкується притлумити обурення, догоджаючи високому лордові, пам’ятаючи про обіцяний йому гаман золота.

Коли Теон скинув з плечей вологий плащ, дівчина мовила:

— Мабуть, ви зраділи, знов побачивши домівку, мілорде. Скільки років вас не було?

— Майже десять,— відгукнувся він.— Я був десятирічним хлопчаком, коли мене забрали у Вічнозим за годованця до Едарда Старка.

Він тільки називався годованцем, а насправді був заручником. Півжиття в заручниках... але доста вже. Тепер він знов господар власного життя, й поблизу не видно жодного Старка. Притягнувши до себе шкіперову дочку, він поцілував її у вухо.

— Зніми плащ.

Вона опустила очі, зненацька засоромившись, але вволила його бажання. Коли важке вбрання, вогке від бризок, упало з її плечей долі, вона легенько вклонилася та схвильовано усміхнулася. Всміхаючись, вигляд вона мала дурненький, але Теон ніколи не вимагав від жінки особливого розуму.

— Ходи сюди,— мовив він до неї.

Вона підійшла.

— Я ще не бачила Залізних островів.

— Тоді вважай, що тобі пощастило,— погладив він її коси, темні та блискучі, хай і сплутані од вітру.— Острови — суворі й скелясті, непривітні й безрадісні. Тут смерть завжди кружляє неподалік, а життя — важке і вбоге. Чоловіки з вечора до ранку п’ють ель і сперечаються, кому ведеться гірше — рибалкам, які воюють з морем, чи землеробам, які намагаються витиснути з бідних ґрунтів урожай. Якщо по правді, найгірше ведеться рудокопам — гнуть спину в темряві, і за що? Залізо, свинець, олово — ось наші скарби. Не дивно, що за старих часів залізні не гребували набігами.

Але дурна дівчина, схоже, не слухала.

— Я б могла зійти на берег з вами,— сказала вона,— якщо ваша ласка...

— Ти б могла зійти на берег,— погодився Теон, стискаючи її за груди,— але, боюся, не зі мною.

— Я б у вас у замку працювала, мілорде. Я вмію рибу чистити, хліб пекти й масло сколочувати. Батько каже, що кращого за моє рагу з перцекраба не куштував ніде. Знайдете мені місце на кухні, і я варитиму вам перцекрабове рагу.

— А вночі — зігріватимеш мене в ліжку? — потягнувся він до шнурівки в неї на корсеті й почав її розплітати спритними й досвідченими пальцями.— За старих часів я привіз би тебе, як трофей, і взяв би собі за жінку з твоєї волі чи проти неї. В давнину залізні саме так і вчиняли. Вони мали камінних дружин, справжніх своїх наречених, таких самих залізнородних, але брали собі й соляних дружин — жінок, захоплених у набігах.

Очі дівчини розширилися, й не тому, що він оголив її груди.

— Я стану вам за соляну дружину, мілорде.

— Боюся, ті часи давно минули,— Теон обвів пальцем важке персо, спіраллю наближаючись до набряклої темної пипки.— Не летіти нам більше на крилах вітру з вогнем і мечем, силою беручи все, що заманеться. Тепер ми бабраємося в землі й закидаємо в море сіті, як усі люди, і вважаємо, що нам пощастило, коли взимку маємо доволі солоної тріски й каші.

Він узяв її пипку в рот, покусуючи, поки дівчина не зітхнула рвучко.

— З вашої ласки, можете мені знову застромити,— прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав її персо.

Коли він нарешті відірвав обличчя від її грудей, його вуста лишили на шкірі темно-червоний слід.

— З моєї ласки, ми навчимо тебе дечого новенького. Розв’яжи мені штани й задовольни мене своїми вустами.

— Вустами?

Він легенько провів великим пальцем по її повних вустах.

— Саме для цього ці губки й призначені, солоденька. Якби ти була моєю соляною дружиною, то вчинила б, як я велю.

Спершу вона соромилася, але, як на таку дурненьку дівчину, вчилася швидко, і його це потішило. Вуста її були такі ж вологі й солодкі, як і піхва, і до того ж не доводилося слухати її базікання. «За старих часів я і справді взяв би її за жінку,— подумав він, запускаючи пальці в її сплутане волосся.— За старих часів. Коли ми ще трималися давнього звичаю, жили з бойового топора, а не з кайла, силою здобуваючи все, що можна: багатство, жінок, славу». В ті дні залізнородні не гарували на рудниках: то була робота для бранців, яких вони привозили з війни; так само не займалися вони ні жалюгідним землеробством, ні скотарством. За фах собі залізні обрали війну. Затонулий бог створив їх для грабунку і ґвалту — їхнє призначення було гарбати королівства і карбувати свої імена вогнем, кров’ю й піснями.

Але Ейгон Дракон, спаливши Гарена Чорного, відібрав у них давній звичай, а Гаренове королівство віддав слабакам з приріччя, умаливши Залізні острови до задвірків великої держави. Та навколо димних коминків і багать, що палилися з прибитого до берегів дерева, і навіть за високими вежами Пайку і досі розповідалися старі красні байки. Теонів батько серед своїх титулів не забував додавати «лорд-жнець», а за гасло Грейджої взяли собі слова «Ми не сіємо».

І заколот лорда Балона більше був спробою повернути старий звичай, ніж марнославну корону. Але надії цій поклав кривавий край Роберт Баратеон за допомогою свого друга Едарда Старка, а зараз вони обидва мертві. Замість них тепер правлять хлопчаки, а держава, викувана Ейгоном Завойовником, розкололася й розсипалася. «Прийшла пора,— думав Теон, поки шкіперова дочка водила вустами по всьому його тілу,— прийшла пора, прийшов рік, прийшов день, і я — той, хто мав прийти». Він криво посміхнувся, уявивши, що скаже батько, коли Теон повідомить йому, що він, послідок, шмаркач і заручник, домігся того, чого не зміг сам Балон Грейджой.

Оргазм був наглий як шторм, і Теон наповнив рот дівчини своїм сіменем. Вона хотіла злякано відсахнутися, але Теон міцно тримав її за волосся. Згодом вона підповзла навколішках до його обличчя.

— Я потішила мілорда?

— Непогано,— відповів він.

— Смак був солоний,— пробурмотіла вона.

— Як море?

Вона кивнула.

— Я завжди любила море, мілорде.

— І я,— сказав він, крутячи її пипку між пальців. І це була правда. Для чоловіків з Залізних островів море означало свободу. Він забув це, поки «Міраям» не підняла вітрило у Стражморі. Знайомі звуки викликали забуті відчуття; рипіння дерева й линви, гуркітливі команди капітана, виляск вітрил, наповнених вітром, були рідні, як калатання його власного серця, і такі ж втішні. «Я це пам’ятатиму,— заприсягнувся Теон.— Ніколи більше мені не можна віддалятися від моря».

— Візьміть мене з собою, мілорде,— благала шкіперова дочка.— Мені не потрібно навіть їхати у ваш замок. Можу лишитись у якому-небудь місті й бути вам там за соляну дружину.

Вона потягнулася, щоб погладити його по щоці.

Відштовхнувши її руку, Теон Грейджой зліз із койки.

— Моє місце на Пайку, а твоє — на кораблі.

— Я більше не можу тут лишатися.

— Чого це ні? — запитав він, зашнуровуючи бриджі.

— Через батька,— сказала вона.— Коли ви поїдете, він покарає мене, мілорде. Обзиватиметься й битиме.

Зірвавши плащ із кілка, Теон накинув його на плечі.

— Батьки всі такі,— визнав він, застібаючи плащ на срібну застібку.— Скажеш йому, що він має радіти. Я брав тебе стільки разів, що ти вже напевно в тяжі. Не кожному випадає честь ростити королівського байстрюка.

Вона тупо глянула на нього, тож він просто вийшов.

«Міраям» огинала лісистий мис. Попід порослими соснами кручами з дюжину рибальських човнів витягували з води сіті. Оддалік повертав на інший галс великий ког. Теон перейшов на бак, щоб мати кращий огляд. Спершу він побачив замок — кріпость дому Ботлі. Коли він був хлопчаком, цей замок був з колод і лози, та Роберт Баратеон зрівняв його з землею. Лорд Савен відбудував його з каменю: тепер пагорб увінчувала маленька квадратна фортеця. З приземкуватих нарізних веж звисали світло-зелені прапори, оздоблені косяками сріблястих рибок.

Під сумнівним захистом невеличкого рибного замку розташувалося селище Лордпорт, де в гавані мурашилося від кораблів. Коли Теон востаннє бачив Лордпорт, це була курна пустка; кістяки спалених лодій і потрощених галер всівали кам’янисте узбережжя, як кості дохлих морських чудовиськ, а від будинків лишилися хіба розбиті стіни й вихололий попіл. Та за десять років слідів війни майже не лишилося. Простолюд збудував собі нові халупи з каміння старих, а на дахи нарізав свіжого дерну. Поряд з пристанню виріс новий заїзд — удвічі більший за старий; нижній поверх був з тесаного каменю, а два верхні — дерев’яні. Септ, що стояв трохи далі, так і не відбудували — від нього лишилися хіба семигранні підвалини. Схоже, лють Роберта Баратеона відбила в залізних охоту до нових богів.

Але Теона більше цікавили кораблі, ніж боги. Серед щогл незчисленних рибальських човнів він угледів тайроську торгову галеру, яка розвантажувалася поряд з неповоротким ібенським когом з чорним просмоленим облавком. І в морі, і на рінистому узбережжі на північ виднілося чимало довгих лодій — щонайменше п’ятдесят-шістдесят. На вітрилах у деяких можна було розгледіти герби інших островів: кривавий місяць Вінчів, чорну облямовану сурму лорда Гудбразера, срібну косу дому Гарло. Теон пошукав очима «Тишу» свого дядька Юрона. Але не було й знаку гінкого й застрашливого червоного корабля, зате знайшовся батьків «Великий кракен», з сірим залізним тараном у формі його тезки — кракена — на носу.

Може, лорд Балон очікував на сина і скликав прапори Грейджоїв? Теонова рука знов полізла за пазуху, до непромокальної торбинки. Про цю грамоту не знав ніхто, хіба сам Роб Старк; вони двоє не дурні, щоб довіряти свої таємниці птахам. Але і лорд Балон не дурень. Либонь, що вгадав, чому син нарешті повертається додому, тож і діяв відповідно.

Думка про це не потішила Теона. Батькова війна давно закінчилася, і закінчилася поразкою. А тепер прийшов час Теона — це його план, його слава, а з часом — і його корона. Та якщо довгі лодії вийшли на війну...

Але поміркувавши, він вирішив, що це може бути просто попередження. Захисний жест — на той раз, якщо війна перекинеться і на море. Старі з натури обережні. А батько вже старий, і дядько Віктаріон, що командує Залізним флотом, теж. От дядько Юрон — зовсім інша пісня, це точно, от тільки «Тиші», схоже, в порту немає. «Усе на краще,— запевнив себе Теон.— У такому разі я тільки швидше завдам удару».

Поки «Міраям» підпливала до узбережжя, Теон міряв кроками палубу, очима прочісуючи берег. Він не сподівався побачити на молу самого лорда Балона, але ж батько напевно вислав когось йому назустріч! Свого стюарда Сайласа Кислоротого, лорда Ботлі, може, навіть Дагмера Заячу Губу. Приємно було би знову поглянути на Дагмерове бридке й рідне обличчя. Вони-бо знають про його приїзд. Роб посилав круків з Річкорину, та коли у Стражморі виявилося, що довга лодія не чекає, Джейсон Малістер вислав на Пайк і своїх птахів, порахувавши, що Робові просто не долетіли.

Але Теон не бачив ні знайомих облич, ні почесних вартових, які б доправили його з Лордпорту до Пайку,— лише простолюд, заклопотаний простими справами. Портові вантажники котили з тайроської торгової галери діжки з вином, кричали рибалки, розпродуючи денний улов, бігали, граючись, діти. Жрець у морській мантії затонулого бога вів рінистим узбережжям двійко коней, а в нього над головою з вікна заїзду визирав якийсь замазура, гукаючи до ібенських матросів, що проходили мимо.

Назустріч кораблю вийшла жменька лордпортських купців. Поки «Міраям» швартувалася, вони галасливо розпитували шкіпера.

— Ми зі Старгорода,— гукнув до них шкіпер,— привезли яблука й апельсини, вина з Арбору, пір’я з Літніх островів. У мене тут є перець, шкіряна плетінка, сувій мирського мережива, люстерка для міледі, пара старгородських лір — солодшого співу ви не чували! — (З рипінням і гуркотом опустився трап).— А ще ми привезли вам назад спадкоємця.

Лордпортяни роздивлялися Теона порожніми й тупими поглядами, і він збагнув, що вони гадки не мають, хто він такий. Це його розізлило. Він пхнув шкіперові в руку золотого дракона.

— Звеліть своїм матросам принести мої речі.

Не чекаючи на відповідь, він широкими кроками спустився трапом.

— Хазяїне,— гаркнув він до господаря заїзду,— мені потрібен кінь.

— Як зволите, мілорде,— озвався чоловік, навіть не уклонившись. Теон уже й забув, які горді ці залізнородні.— У мене саме є один, що може вам згодитися. Куди їхатимете, мілорде?

— До Пайку.

Але дурень і далі не здогадувався, хто він такий. Слід було вдягнути вихідний камзол з вишитим на грудях кракеном.

— Якщо хочете дістатися Пайку дотемна, виїжджати слід чимшвидше,— сказав господар заїзду.— Я пошлю з вами свого хлопця — покаже вам дорогу.

— Нема потреби ні в хлопці,— залунав тут низький голос,— ні в коні. Я сам проведу племінника до отчого дому.

Говорив жрець, який вів коней узбережжям. Поки він ішов, простолюд прихиляв перед ним коліно, а господар заїзду пробурмотів:

— Мокрочубий.

Високий і стрункий, з гарячими чорними очима й гакуватим носом, жрець вбрався в пістряву сіро-зелено-блакитну мантію: то був вир кольорів затонулого бога. Під рукою в нього на шкіряному ремінці висів бурдюк з водою, а в довгі — до пояса — чорні коси й нестрижену бороду були вплетені стрічки морських водоростей.

У Теона спливло в пам’яті, як в одному зі своїх нечастих і коротких листів лорд Балон писав, що його наймолодший брат мало не потонув у шторм, а коли його цілого й неушкодженого викинуло на берег, він раптом праведником зробився.

— Дядьку Ейроне? — з сумнівом запитав Теон.

— Небоже Теоне,— привітався жрець.— Твій лорд-батько попросив мене привезти тебе. Ходімо.

— Хвилинку, дядьку,— обернувся Теон до «Міраям».— Мої речі,— скомандував він шкіперу.

Матрос приніс йому довгий тисовий лук і сагайдак зі стрілами, а от тюк з одягом винесла шкіперова дочка.

— Мілорде...

Очі в неї були червоні. Коли Теон забрав у неї тюк, вона спробувала його пригорнути — просто на очах у власного батька, Теонового дядька-жерця й половини острова.

Теон швидко відвернувся.

— Дуже тобі дякую.

— Будь ласка,— сказала вона,— я ж так вас кохаю, мілорде!

— Мушу йти,— поквапився він за дядьком, який уже відійшов пірсом далеченько. Дюжина довгих кроків — і Теон наздогнав його.— Тебе я не чекав, дядьку. Після десятьох років розлуки я думав, може, лорд-батько й леді-матір самі приїдуть, або ж вишлють Дагмера з почесним вартовим.

— Не тобі ставити під питання веління лорда-женця Пайку,— холодно озвався дядько; не таким його пам’ятав Теон. Ейрон Грейджой був найдоброзичливішим з його дядьків, легковажним і смішливим, він полюбляв співи, ель і жінок.— Що ж до Дагмера Заячої Губи, то він на вимогу твого батька поїхав на Стару Весь — піднімати Стоунгавзів і Драмів.

— Навіщо? І чому тут готується до походу стільки лодій?

— А навіщо лодії зазвичай готуються до походу?

Коней дядько лишив припнутими перед прибережним заїздом. Підійшовши до них, він обернувся до Теона.

— Скажи мені правду, небоже. Тепер ти молишся вовчим богам?

Теон узагалі рідко молився, але в такому не зізнаєшся жерцеві, навіть якщо це батьків рідний брат.

— Нед Старк молився дереву. Ні, мені байдужі Старкові боги.

— Це добре. Ставай навколішки.

Під ногами було кам’янисте болото.

— Дядьку, я...

— Ставай навколішки. Чи ти запишався перед нами, лордійчуку царин?

Теон опустився навколішки. Він приїхав сюди з певною метою, і йому для її досягнення може знадобитися Ейронова допомога. Корона варта трохи болота й кінських кізяків на штанях, так він гадав.

— Схили голову.

Піднявши бурдюк, дядько відкоркував його й пустив струмінь морської води Теонові на голову. Намочивши чуба, вона полилася на чоло та в очі. Широкі потоки потекли по щоках, а тонка цівка проникла під плащ і камзол, на спину, холодним струмком збігаючи по хребту. Від солі очі пекло, і Теон заледве стримувався, щоб не скрикнути. На вустах він відчував присмак океану.

— Най слуга твій Теон народиться знову з моря, як ти колись,— співучо промовляв Ейрон.— Благослови його сіллю, благослови його камінням, благослови його крицею... Небоже, ти ще пам’ятаєш слова?

— Мертве не вмирає,— мовив Теон, пригадуючи.

— Мертве не вмирає,— луною повторив дядько,— а повстає, дужче й міцніше. Підводься.

Теон підвівся, кліпаючи, щоб від солі в очах не пролилися сльози. Без жодного слова дядько закоркував бурдюк, відв’язав коня й сів верхи. Теон вчинив так само. І вони удвох рушили вперед, лишаючи позаду і заїзд, і гавань, і, проминувши замок лорда Ботлі, виїхали на кам’янисті пагорби. Жрець більше не промовляв ні слова.

— Півжиття я провів удалині від дому,— нарешті заговорив Теон.— Острови змінилися за це час?

— Чоловіки рибалять у морі, длубаються в землі й помирають. Жінки з болем і кров’ю народжують дітей і помирають. За днем приходить ніч. Незмінними лишаються вітри й припливи. Острови такі, якими їх створив наш бог.

«О боги, а він посуворішав!» — подумав Теон.

— А моя сестра й леді-мати в Пайку?

— Ні. Твоя мати мешкає зі своєю сестрою в Гарло. Там не так вогко, а їй допікає кашель. Твоя сестра на «Чорному вітрі» попливла на Велику Весь — повезла повідомлення від батька. Скоро повернеться, не сумнівайся.

Теону не треба було розтлумачувати, що «Чорний вітер» — це Ашина довга лодія. Десять років не бачив він сестру, але дещо про неї знав. Кумедно: вона назвала корабель на честь вітру, і Роб Старк назвав свого вовка на честь вітру — Сіровієм.

— Колір Старків — сірий, а Грейджоїв — чорний,— пробурмотів він,— але вітер, схоже, ми любимо однаково.

Жрець на це не сказав нічого.

— А як ти, дядьку? — запитав Теон.— Коли мене забрали з Пайку, ти не був жерцем. Пам’ятаю, як ти співав давніх розбійницьких пісень, стоячи на столі з рогом елю в руках.

— Я був юний і марнославний,— мовив Ейрон Грейджой,— але море змило з мене і дурість, і марнославство. Той я потонув. Його легені затопила морська вода, а риба об’їла луску з очей. Коли я повстав, мій зір прояснів.

«А він не тільки прикрий, а й причинний». Теону більше подобався давній Ейрон, якого він пам’ятав.

— Дядьку, навіщо батько скликав прапори і мечі?

— Він тобі все розповість у Пайку.

— Хотілося б заздалегідь знати його плани.

— Від мене ти цього не дізнаєшся. Нам не дозволено про це розмовляти аби з ким.

— Навіть зі мною? — спалахнув люттю Теон. Він водив солдатів на війну, полював з королем, здобував перемоги в турнірній рукопашній, виїздив з Бринденом Чорнопстругом і Великим Джоном Амбером, бився в Лопотючому лісі, спав зі стількома дівчатами, що й на ім’я їх усіх не пам’ятає, а дядько й досі обходиться з ним, як з десятирічним хлопчаком.— Якщо батько готується до війни, я маю про це знати. Я не «абихто», я спадкоємець Пайку й Залізних островів.

— Це ми ще побачимо,— сказав дядько.

Ці слова були мов ляпас.

— Побачимо? Обидва мої брати мертві. Я єдиний батьків живущий син.

— Сестра твоя теж жива.

«Аша»,— приголомшено подумав Теон. Вона на три роки старша за нього, але ж...

— Жінка має право на спадок тільки в тому разі, якщо немає нащадків чоловічої статі,— голосно мовив він.— Мої права я не дозволю відібрати, попереджаю.

Дядько пирхнув.

— Попереджаєш слугу затонулого бога, хлопче? Ти забув більше, ніж знав. Дурень ти, якщо гадаєш, що твій батько віддасть наші святі острови якомусь Старку. А тепер помовч. Дорога й так довга, щоб ще й вислуховувати твоє базікання.

Теон припнув язика, хоча було й нелегко. «То ось воно як»,— подумав він. Так наче десять років у Вічнозимі могли зробити з нього Старка. Лорд Едард виростив його разом зі своїми дітьми, але Теон ніколи не був серед них своїм. Весь замок, від леді Старк до найменшого кухарчука, знав, що він — заручник, завдяки якому його батька тримають у руках, тож поводилися з ним відповідно. Навіть до байстрюка Джона Сноу ставилися з більшою пошаною.

Час від часу лорд Едард намагався вдавати батька, але для Теона він назавжди лишився чоловіком, який приніс на Пайк кров і вогонь і силоміць забрав Теона з отчого дому. Хлопчаком він боявся Старкового суворого обличчя й велетенського темного меча. А його дружина була навіть підозріливішою й холоднішою.

Що ж до їхніх дітей, то більшу частину років, проведених Теоном у Вічнозимі, наймолодші були шмаркатими малюками. Тільки Роб і його незаконний брат-зведенюк Джон Сноу були вже в такому віці, щоб звертати на них увагу. Байстрюк був хлопцем похмурим, відчував найменший натяк на погорду, заздрив Теоновому знатному походженню й Робовій повазі до нього. Що ж до самого Роба, то Теон і справді прихилився до нього, як до молодшого брата... але цього ліпше в розмові не згадувати. У Пайку, схоже, й досі тривають давні війни. Чого дивуватися? Залізні острови живуть минулим, теперішнє-бо надто тяжке й терпке. Крім того, і батько, і дядьки вже немолоді, а немолодим лордам це притаманно: вони тягнуть за собою в могилу свої порохняві родові ворожнечі, нічого не забуваючи і ще менше прощаючи.

З Малістерами, з якими Теон подорожував з Річкорину до Стражморя, було так само. Патрек Малістер був хлопець непоганий, теж любив дівок, вино і яструбине полювання. Та щойно лорд Джейсон помітив, що його спадкоємець занадто заприязнився з Теоном, він відкликав Патрека вбік і нагадав, що Стражморе колись збудували для захисту узбережжя від розбійників із Залізних островів, серед них і Грейджоїв з Пайку. А їхня Бомка вежа отримала свою назву через велетенський бронзовий дзвін, у який за давніх часів калатали, щоб скликати містян і селян у замок, якщо на західному обрії показалися лодії.

«Байдуже, що той дзвін за триста років бомкав лише раз»,— сказав на другий день Патрек Теону, за кухлем зелен-яблучного вина поділившись із ним батьковими засторогами.

«Бомкав тоді, коли мій брат штурмував Стражморе,— озвався Теон. Лорд Джейсон зарубав Родрика Грейджоя під мурами замку, а залізних відкинув назад у затоку.— Якщо твій батько гадає, що я через це ставлюся до нього вороже, то він просто не знав Родрика».

З цього жарту вони добре посміялися дорогою до юної і влюбливої мірошнички, Патрекової знайомої. «Був би зі мною зараз Патрек!» Хай він і Малістер, а з ним подорожувати було приємніше, ніж зі старим сердитим жерцем, на якого перетворився дядько Ейрон.

Стежка звивалася вгору та вгору — у голе кам’янисте передгір’я. Скоро море зникло з очей, але у вологому повітрі й досі висів запах солі. Їхали рівною ступою; проминули вівчарню й покинуту рудню. Новий — святий — Ейрон Грейджой виявився небалакучим. Тому трималися в похмурому мовчанні. Довго витерпіти цього Теон не міг.

— Тепер лордом Вічнозиму став Роб Старк,— сказав він.

Ейрон знай собі їхав далі.

— Що один вовк, що інший...

— Роб зламав присягу Залізному трону й коронувався як король на Півночі. Іде війна.

— Мейстерські круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини старі як світ.

— Прийшла нова доба, дядьку.

— Щоранку приходить нова доба, але вона мало чим відрізняється від попередньої.

— А у Річкорині кажуть інакше. Кажуть, червона комета — провісниця нової доби. Божа посланниця.

— Так, комета — і справді знак,— погодився жрець,— але нашого бога, а не їхнього. Це жарина з тих, які в давнину носили з собою наші люди. Це видобутий з моря вогонь затонулого бога, і провіщає він приплив. Час піднімати вітрила й вирушати у світ з вогнем і мечем, як колись сам затонулий бог.

— Не можу не погодитися,— посміхнувся Теон.

— Людина не питає бога, точно як крапля не питає дощу.

«Ця крапля одного дня стане королем, старий». З Теона було досить дядькової хмурості. Усміхнувшись, він приострожив коня й вихопився вперед.

Сонце вже сідало, коли вони досягли мурів Пайку — півмісяця темного каміння поміж двох скель, з прибрамною посередині й трьома квадратними вежами обабіч. І досі можна було розрізнити шрами, які лишило каміння з катапульт Роберта Баратеона. На місці старої зруйнованої південної вежі виросла нова — теж сіра, але світліша й не заплямована латками лишайнику. Саме тут прорвався Роберт, перескакуючи через гори каміння і тіл, з келепом у руці, у супроводі Неда Старка. Теон спостерігав за цим з безпечної Морської вежі, й досі йому ночами іноді снилися смолоскипи та глухий гуркіт обвалу...

Брама була відчинена, а іржаві залізні ґрати підняті. Байдужими очима спостерігали вартові на зубчастих стінах за тим, як Теон Грейджой нарешті повернувся додому.

За муром лежало пів-акру мису, що впирався в небо й у море. Тут були стайні, псарні та дрібка інших надвірних будівель. У загонах тулилися вівці та свині, а замкові пси бігали на волі. На півдні тяглися скелі, а на заході кам’яний міст вів у Велику вежу. Зістрибуючи з сідла, Теон чув хлюпотіння хвиль. Підійшов конюший, щоб забрати коня. На Теона витріщалися худоребрі діти і якийсь бранець, але не було й знаку ні лорда-батька, ні когось знайомого з дитинства. «Терпкий і тоскний поворот додому»,— подумав парубок.

Жрець не злазив з коня.

— Ти не залишишся на ніч, дядьку, не розділиш з нами мед і м’ясо?

— Мені велено було привезти тебе. Ось ти тут. А мені час повертатися до божих справ.

Ейрон Грейджой розвернув коня й попід брудними шпичаками звідних ґрат повільно рушив геть.

До Теона обережно наблизилася горбата стара у мішкуватій сірій сукні.

— Мілорде, велено показати вам покої.

— Хто велів?

— Ваш лорд-батько, мілорде.

Теон стягнув рукавиці.

— Тож вам відомо, хто я такий. Чого батько не вийшов мене привітати?

— Він чекає на вас у Морській вежі, мілорде. Коли ви перепочинете з дороги.

«А я вважав холодним Неда Старка!»

— А ви хто така?

— Гелія, економка в замку вашого батька.

— Тут стюардом був Сайлас. Його ще прозивали Кислоротим.

Навіть зараз Теонові пригадувався запах винного перегару з його рота.

— П’ять років як помер, мілорде.

— А мейстер Кален — де він?

— Спочив у морі. Зараз круками займається Вендамир.

«Я тут як чужинець,— подумав Теон.— Нічого не змінилося, й водночас змінилось усе».

— Проведіть мене до моїх покоїв, жінко,— звелів він. Важко вклонившись, вона повела його до мосту. Цей відтинок шляху він пам’ятав: стародавнє каміння, слизьке від бризок і поплямоване лишайником, піняве море під ногами, що реве, наче велетенський дикий звір, і сіль, якою просякає одяг.

Уявляючи повернення додому, Теон завжди малював в уяві затишну спальню в Морській вежі, в якій спав змалечку. Але стара натомість повела його у Криваву вежу. Коридори тут були ширші й пишніше вмебльовані, хай і такі самі холодні й вогкі. Теону надали декілька прохолодних кімнат з такими високими стелями, що вони губилися в темряві. Може, він і зрадів би, якби не знав, що саме через ці покої Кривава вежа отримала свою назву. Тисячу років тому тут загинули сини короля приріччя — порубані на шматки просто в ліжку, і ці шматки потім відіслали їхньому батькові на суходіл.

Але Грейджоїв у Пайку не вбивали, хіба дуже зрідка у братовбивчих сутичках, а Теонові брати обидва мертві. Не страх привидів викликав у нього огиду. Просто шпалери на стінах були цвілі, матрац — продавлений і смердючий, а циновки розсипалися від старості. Минули роки й роки, відколи ці покої востаннє відчиняли. Вогкість пробирала до кісток.

— Принесіть миску гарячої води і розпаліть вогонь у коминку,— мовив Теон до старої.— Скажіть, щоб і в інших кімнатах запалили жаровні: тут надто холодно. І, на богів, пришліть когось негайно, щоб замінити циновки!

— Так, мілорде. Як зволите,— поквапилася геть стара.

За деякий час йому принесли гарячої води. Щоправда, була вона ледве тепла, а скоро й геть вихолола, до того ж виявилася морською, але змила куряву довгої подорожі з обличчя, волосся й рук. Поки двоє бранців-рабів запалювали жаровні, Теон скинув брудний з дороги одяг і перевдягнувся до зустрічі з батьком. Обрав чоботи з м’якої чорної шкіри, сріблясто-сірі бриджі з ніжної ягнячої вовни, чорний оксамитовий камзол з вишитим на грудях золотим кракеном Грейджоїв. На шию собі почепив тоненький золотий ланцюжок, а на пояс — ремінь з вибіленої шкіри. З одного боку повісив чингал, а з другого — довгий меч у чорно-золотих смугастих піхвах. Витягнувши чингал, він великим пальцем помацав лезо, а тоді з торбинки на поясі дістав точильний камінь і кілька разів провів ним по лезу. Він завжди пишався тим, що тримає зброю нагостреною.

— Коли повернуся, сподіваюся, в кімнаті буде тепло, а циновки — чисті,— попередив він бранців, натягаючи пару чорних рукавичок — шовкових, гаптованих витонченими золотими завитками.

До Великої вежі Теон повернувся критим мурованим переходом, і луна від його кроків змішувалася з невпинним гуркотінням моря внизу. Щоб дістатися Морської вежі, яка сиділа на своєму кривому «стовпі», треба було перетнути ще три мости — кожен наступний вужчий за попередній. Останній був дерев’яний, скріплений линвою, і від солоного вітру крутився під ногами, як живий. Теон іще до середини не дійшов, а серце вже вискакувало з грудей. Далеко внизу хвилі, вдаряючись об каміння, розбризкували віяла піни. Хлопчаком Теон навіть глупої ночі бігав цими мостами. «Хлопчаки вірять, що з ними нічого не станеться,— прошепотіла до нього осторога.— А дорослі не такі дурні».

Сірі дерев’яні двері, окуті залізом, виявилися зачиненими на засув зсередини. Теон погрюкав кулаком — і вилаявся, бо рукавичку продерла скіпка. Дерево було вогким і цвілим, а залізна окова — іржавою.

За хвильку двері зсередини відчинив вартовий у чавунній кірасі й циліндричному шоломі.

— Це ви — син?

— З дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий!

Чоловік відступив. Теон виткими сходами подерся у світлицю. Батька він побачив біля жаровні; з ніг до голови той був закутаний у несвіжу котикову шубу. Почувши стукіт чобіт по камінню, лорд Залізних островів звів очі на свого останнього живущого сина. Він був наче менший, ніж його пам’ятав Теон. А який худий! Балон Грейджой завше був стрункий, але зараз складалося таке враження, наче боги вкинули його в казан і виварили з кісток усе м’ясо, не лишивши нічого, крім шкіри й волосся. Худий як кістяк і жорсткий як кістяк — ось яким він став, а обличчя було мов з кременю витесане. Очі в нього теж були мов з кременю — чорні й гострі, але роки й солоні вітри пофарбували його чуприну у сіру барву зимового моря, в якому піняться білі гребені. Незібране волосся спускалося до пояса.

— Дев’ять років, еге ж? — нарешті заговорив лорд Балон.

— Десять,— озвався Теон, знімаючи порвані рукавички.

— Забрали тебе хлопчаком,— сказав батько.— А ким ти виріс?

— Чоловіком,— відповів Теон.— Вашим сином і спадкоємцем.

— Побачимо,— пирхнув лорд Балон.

— Побачите,— пообіцяв Теон.

— Десять років, кажеш. У Старка ти прожив стільки ж, як у мене. І приїхав як його посланець.

— Не його,— сказав Теон.— Лорд Едард мертвий: йому голову Ланістерка-королева відрубала.

— Вони обидва мертві — і Старк, і той Роберт, який своїм камінням мені мури пробив. Я присягнувся, що побачу їх у могилі, і так і сталося,— скривився батько.— Але суглоби в мене болять від холоду й вільгості, як і тоді, коли вони двоє були живі. І в чому зиск?

— Є зиск,— наблизився Теон.— Я привіз грамоту...

— Це Нед Старк тебе так виряджав? — перебив його батько, скоса поглядаючи зі своєї шуби.— Любив убирати тебе в оксамити й шовки, хотів собі зробити з тебе милу донечку?

Теон відчув, що в лице йому шугнула кров.

— Ніяку не донечку! Не подобається моє вбрання — я перевдягнуся.

— Атож,— відкинувши шубу, лорд Балон звівся на ноги. Він виявився не таким високим, як пам’ятався Теону.— Оте брязкальце в тебе на шиї — ти сплатив за нього золотом чи залізом?

Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він цілком забув! Скільки років минуло... На Старій Весі жінки могли носити прикраси, куплені за гроші, але воїн носив лише ті коштовності, які зняв з тіла ворога, убитого власноруч. «Сплатити залізну ціну» — ось як це називалося.

— Паленієш, як дівча, Теоне. Ти чув запитання. Ти сплатив золоту ціну чи залізну?

— Золоту,— визнав Теон.

Запустивши пальці попід ланцюжок, батько смикнув з такою силою, що й голову Теону зірвав би, якби ланцюжок не луснув.

— Моя дочка взяла собі в коханці бойовий топір,— сказав лорд Балон.— Не дозволю своєму синові виряджатися, як повія! — жбурнув він ланцюжок у жаровню, де той зник між вугілля.— Цього я і боявся. Царина зробила з тебе м’якотілого, а Старки зробили з тебе свого.

— Ви помиляєтеся. Нед Старк був моїм тюремником, але в крові у мене й досі сіль і залізо.

Лорд Балон відвернувся, щоб погріти кістляві руки над жаровнею.

— Але Старкове вовченя посилає тебе до мене, як ученого крука з недолугим повідомленням у дзьобику.

— Грамоту, яку я привіз, недолугою не назвеш,— сказав Теон,— а пропозицію, яку робить Роб, я сам йому підказав.

— Вовчий король зважає на твої поради, справді?

Схоже, сама ідея розвеселила лорда Балона.

— Так, зважає. Я з ним полював, навчався, ділив мед і м’ясо й воював на його боці. Я заслужив його довіру. Він бачить у мені старшого брата, він...

— Ні! — тицьнув йому батько пальцем в обличчя.— Не тут, не в Пайку, не в моїй присутності ти називатимеш його братом — сина чоловіка, від чийого меча полягли твої справжні брати. Чи забув Родрика й Марона, своїх кревних братів?

— Нічого я не забув.

Якщо по правді, Нед Старк не вбивав його братів. Родрик поліг од руки лорда Джейсона Малістера у Стражморі, а Марон загинув, коли обвалилася південна вежа... але так само легко міг це зробити і Старк, якби доля зіштовхнула їх у битві.

— Я дуже добре пам’ятаю братів,— твердо мовив Теон. Здебільшого він пригадував Родрикові п’яні побої і Маронові жорстокі жарти й нескінченні брехні.— А ще я пам’ятаю, як мій батько був королем,— витягнув він Робову грамоту й простягнув уперед.— Ось. Прочитайте... ваша світлосте.

Зламавши печатку, лорд Балон розгорнув пергамент. Його чорні очі забігали по рядках.

— То хлопець поверне мені корону,— сказав він,— а мені всього-на-всього слід знищити його ворогів.

— Зараз Роб уже має бути під Золотим Зубом,— мовив Теон.— Коли тверджа впаде, він за день здолає гори. Військо лорда Тайвіна у Гаренхолі відрізане з заходу. Царевбивця в полоні у Річкорині. Лишається лише сер Стафорд Ланістер, який зі своїми зеленими новобранцями збирається протистояти Робові на заході. Сер Стафорд опиниться між Робовим військом і Ланіспортом, а це значить, що місто не буде кому захищати, коли ми нападемо з моря. Якщо боги сприятимуть, Ланістери і кліпнути не встигнуть, як ми візьмемо Кичеру Кастерлі.

— Кичеру Кастерлі ще не брав ніхто,— пирхнув лорд Балон.

— Досі,— посміхнувся Теон. «І як це буде приємно!»

Але батько у відповідь не всміхнувся.

— То ось чому Роб Старк по стількох роках відіслав тебе назад до мене? Щоб ти переконав мене погодитися на його план?

— Це мій план, а не Робів,— гордо сказав Теон. «Мій, і моєю буде перемога, а з часом і корона».— Якщо ваша ласка, я сам поведу атаку. А в нагороду прошу вас дарувати мені за престол Кичеру Кастерлі, коли ми відберемо її в Ланістерів.

Маючи Кичеру Кастерлі, він зможе отримати і Ланіспорт, і золоті землі на заході. А це принесе таке багатство та владу, про які дім Грейджоїв і мріяти не міг.

— Непогана винагорода за ідею і кілька писаних рядків,— батько перечитав грамоту.— Але вовченя про винагороду не каже нічого. Тільки що ти говориш від його імені, а я маю слухати: надати йому мечі й вітрила, а він навзамін дарує мені корону,— звів батько крем’янисті очі, щоб зустрітися поглядом з сином.— Він дарує мені корону! — повторив він різко.

— Невдалий вибір слів, ішлося про...

— Що написано, про те і йшлося. Хлопчак дарує мені корону. А те, що дарують, можуть і відібрати назад,— лорд Балон пожбурив грамоту в жаровню, до ланцюжка. Пергамент скрутився, почорнів і спалахнув.

Теон був приголомшений.

— Ти збожеволів?

Батько зворотом долоні дав йому добрячого ляпаса.

— Тримай язик на припоні! Ти не у Вічнозимі, а я не хлопчак Роб, щоб зі мною розмовляти в такому тоні. Я — Грейджой, лорд-жнець з Пайку, король солі й каміння, син морського вітру, й ніхто мені корону не «дарує». Я плачу залізну ціну! Я сам візьму корону, як зробив це Арон Червонорукий п’ять тисяч років тому.

— То візьміть її,— виплюнув Теон, у якого сіпалася щока.— Називайтеся королем Залізних островів, ніхто не заперечуватиме... поки війна не закінчиться і котрийсь із переможців не роззирнеться й не побачить старого дурня, який усівся на березі з залізною короною на голові.

Лорд Балон розреготався.

— Ну, принаймні ти не боягуз! Як і я не дурень. Гадаєш, я кораблі зібрав, щоб помилуватися ними на якорі? Я здобуду собі королівство вогнем і мечем... але не на заході, і не з волі короля-хлопчака Роба. Кичера Кастерлі надто неприступна, а лорд Тайвін надто хитрий. Так, Ланіспорт ми, може, й візьмемо, але не втримаємо його. Ні. Мене вабить інший плід... не такий солодкий, це точно, зате достиглий і доступний.

«Де?» — міг би запитати Теон, але він і так уже здогадався.