Битва королів

Тиріон

Його попередили: вдягайся тепло. Тиріон Ланістер повірив на слові й одягнувся у важкі стьобані бриджі й вовняний камзол, а на плечі накинув шкуру тінь-кота, яку привіз із Місячних гір. Накидка була довжелезна, зроблена на людину вдвічі вищу. Коли Тиріон не сидів верхи, доводилося обгортатися нею кілька разів, і тоді він нагадував смугасту пухнасту кулю.

І все одно він радів, що послухався. У довгому вологому сховищі холод пронизував до кісток. Тільки нюхнувши цього студню, Тимет швиденько повернувся назад у підвал. Зараз вони були десь попід Рейнісиним пагорбом, за цехом гільдії алхіміків. На вологих стінах проступила сіль, а єдиним джерелом світла був засклений залізний олійний ліхтар, який обережно ніс піромант Галін.

«Бачно-обачно... бо тут, бач, цікаві речі». Тиріон підняв один з горщичків, щоб роздивитися. Круглий і червоний, він був схожий на величенький порцеляновий грейпфрут. Як на Тиріонову руку, то трохи завеликий, а от нормальній людині тримати його було б дуже зручно. Посудинка була такою тонкостінною, такою крихкою, що навіть Тиріона попередили, щоб надто не стикав, бо ще розчавить. Порцеляна здавалася шерехатою, наче посипаною. Галін пояснив, що це робиться навмисно.

— Гладенька посудина легко висковзне в людини з руки.

Коли Тиріон трошки нахилив горщик, аби зазирнути всередину, дикополум’я повільно поповзло до вінець. Зеленкувате, як він знав, хоча за такого поганого освітлення роздивитися було неможливо.

— Густе,— зауважив Тиріон.

— Це від холоду, мілорде,— пояснив Галін — бліда істота з м’якими вологими долонями й улесливими манерами. Вбраний він був у смугасту чорно-черлену мантію, облямовану соболем, але хутро здавалося добряче облізлим і побитим міллю.— Коли нагріється, речовина стане текучою, як олія.

«Речовиною» піроманти називали дикополум’я. Одне одного вони кликали «велемудрими», і Тиріона це дратувало не менше, ніж їхня звичка повсякчас натякати на незмірні сховища таємного знання, що ними — хотіли вони його переконати — вони володіють. Колись їхня гільдія і справді була могутньою, але за останні століття мейстри з Цитаделі майже цілковито витіснили алхіміків. Тепер зі старовинного ордену лишилося всього кілька представників, і вони вже й не прикидалися, що здатні перетворювати метали...

...але дикополумя робити вони вміли.

— Кажуть, водою цей вогонь не загасити.

— Так і є. Загорівшись, речовина палатиме, поки не вигорить дощенту. Ба більше, вона просочується в тканину, дерево, шкіру, навіть у метал, і їх також охоплює полум’я.

Тиріон пригадав червоного жерця Тороса Мирського з його вогненним мечем. Навіть тоненький шар дикополум’я може горіти годину. Після рукопашної Торосу завжди доводилося міняти меч, але Роберт так любив чолов’ягу, що радо видавав йому новий.

— А чому в порцеляну не просочується?

— Ще й як,— мовив Галін.— Під цим сховищем є ще одне, де ми зберігаємо старі запаси. Ще з часів короля Ейриса. Це він любив горщики у формі різних фруктів. Небезпечні фрукти, мілорде правице, а зараз... м-м-м... перезрілі, якщо ви мене розумієте. Ми їх запечатали воском, а нижнє сховище залили водою, але... взагалі-то їх давно слід було знищити, але під час сплюндрування Королівського Причалу загинуло забагато майстрів, а підмайстри, що полишалися, для такого завдання не годяться. А ще чималий запас, який робився для Ейриса, загубився. Лише минулоріч знайшлося дві сотні горщиків попід Великим септом Бейлора. Ніхто вже не пригадував, як вони там опинилися, але, гадаю, зайве казати, що верховний септон перелякався до смерті. Я особисто розпорядився, щоб їх обережно перемістили. Ми наповнили воза піском, і я послав найкмітливіших підмайстрів. Працювали ми тільки вночі, і...

— ...впоралися чудово, не маю сумніву,— Тиріон поставив горщик, якого тримав, до його братів. Вони рівненько вишикувалися на столі в чотири ряди, маршируючи в підземні сутінки. А це був не єдиний стіл — їх тут стояло чимало.— А ці... е-е-е... фрукти покійного короля Ейриса... Їх і досі можна використати?

— От так, безперечно... але обережно, мілорде, дуже обережно. З роками речовина робиться ще більше... м-м-м... нестійкою, скажімо так. Один пломінчик — і загориться. Одна іскра. А якщо горщики перегріються, й самі можуть спалахнути. Тому не варто тримати їх на сонці, навіть недовго. Якщо всередині спалахне вогонь, від температури речовина значно розшириться — й горщики просто вибухнуть. А якщо поруч зберігаються інші горщики, вони теж миттю спалахнуть, і тоді...

— Скільки у вас запасів зараз?

— Сьогодні вранці велемудрий Манцитер доповів: сім тисяч вісімсот сорок. Сюди, безперечно, включені чотири тисячі горщиків з часів короля Ейриса.

— Наші перезрілі фрукти?

Галін покивав головою.

— Велемудрий Маліярд вважає, що ми зможемо забезпечити всі десять тисяч, як веліла королева. Я з ним згоден,— піромант, здавалося, був з цього страшенно задоволений.

«Якщо наші вороги дадуть тобі час». Піроманти зберігали рецепт дикополум’я у страшній таємниці, але Тиріон знав, що процес то довгий, небезпечний і тривалий. Раніше він гадав, що десять тисяч горщиків — хвальковите перебільшення, як-от прапороносці обіцяють лорду виставити тисячу мечів, а в день битви приводять сто двох вояків. «Та якщо піроманти і справді здатні постачити нам десять тисяч...»

Він не знав — радіти чи жахатися. Мабуть, і те, і те.

— Сподіваюся, братчики гільдії не виявлятимуть непотрібного поспіху, велемудрий. Нам не треба десять тисяч горщиків бракованого дикополум’я — навіть одного не треба... а головне, не треба нещасних випадків.

— Нещасних випадків не буде, мілорде правице. Речовину готують навчені підмайстри в порожніх кам’яних келіях, а підсобники зразу виносять горщики сюди, щойно вони готові. Понад кожною келією міститься кімната, заповнена піском. На перекриття накладене захисне закляття... м-м-м... дуже могутнє. Якщо десь загориться, перекриття зразу падає, і пісок миттю гасить вогонь.

— Тільки б не було недбалих підмайстрів.

Тиріон так розумів, що під «закляттям» Галін мав на увазі який-небудь мудрований механізм. Непогано було б завітати й подивитися, як влаштовані ці келії з перекриттями, але нині не час. Може, коли війна закінчиться.

— Серед братів недбалих немає,— запевнив Галін.— Якщо дозволите... м-м-м... відвертість...

— Певна річ.

— Речовина у мене в крові, вона живе в серці кожного піроманта. Ми поважаємо її силу. А от звичайний солдат... м-м-м... у команді королівських вогнеметів, скажімо, в бездумному шалі битви... одна маленька помилка може призвести до катастрофи. Що частіше про це нагадувати, то краще. Батько завжди про це нагадував королю Ейрису, а його батько — королю Джейгейрису.

— Вони, певно, дослухалися,— сказав Тиріон.— Бо якби місто спалили, я б знав про це. Отож ви радите поводитися обережно?

— Дуже обережно,— підтвердив Галін.— Дуже-дуже обережно.

— А самі горщики... багато їх у вас у наявності?

— Так, мілорде, дякую, що запитали.

— Тоді ви не заперечуватимете, якщо я трохи візьму собі. Кілька тисяч.

— Кілька тисяч?!

— Чи скільки ваша гільдія зможе виділити, щоб не зашкодити виробництву. Зрозумійте, я прошу порожні горщики. Надішліть їх капітанам варти на всіх міських брамах.

— Зроблю, мілорде, але навіщо?..

Тиріон посміхнувся до нього.

— Коли ви кажете мені тепло вдягнутися, я вдягаюся. Коли ви кажете мені поводитися обережно, я...— він знизав плечима.— Я побачив усе, що треба. Якщо ваша ласка, проведіть мене назад до паланкіна.

— З великим... м-м-м... задоволенням, мілорде,— Галін підняв ліхтар і повів Тиріона назад до сходів.— Добре, що ви до нас завітали. Це велика честь, м-м-м... Давно вже не пошановував нас своєю присутністю королівський правиця. Ще від лорда Росарта, а він був з нашого ордену. Було це ще за часів короля Ейриса. Король Ейрис дуже цікавився нашою роботою.

«Король Ейрис палив своїх ворогів живцем». Брат Джеймі розповідав кілька історій про Божевільного Короля та його піромантів.

— Джофрі теж зацікавиться, без сумніву.

«Тому ліпше я триматиму його подалі від вас».

— Ми дуже сподіваємося, що його світлість вшанує наш цех своєю королівською присутністю. Я вже поговорив з вашою царственою сестрою. Велика учта...

Що вище сходами, то ставало тепліше.

— Його світлість заборонив будь-які святкування, поки ми не переможемо у війні...— («За моїм наполяганням»).— Король не вважає гідним бенкетувати, коли його народ голодує без хліба.

— Дуже... м-м-м... люб’язний жест, мілорде. Тоді, може, хтось із нас навідає короля в Червоній фортеці? Невеличка презентація наших можливостей, так би мовити, щоб на один вечір відірвати його світлість від численних клопотів. Дикополум’я — лише одна зі страшних таємниць нашого старовинного ордену. Чимало див можемо ми вам показати.

— Я пораджуся з сестрою.

Тиріон не заперечував проти кількох магічних трюків, але досить того, що Джоф обожнює смертельні двобої, бо як він ще дізнається, що можна палити людей живцем...

Діставшись нарешті верхівки сходів, Тиріон скинув тінь-котячу шкуру й повісив на руку. Цех алхіміків вражав своїм чорним кам’яним лабіринтом, але Галін не затримався тут, а провів його звивистими коридорами в Галерею залізних смолоскипів — довгу лунку залу, де навколо двадцятифутових чорних металевих колон танцювало зелене полум’я. Примарне полум’я відбивалося від гладенького чорного мармуру стін і підлоги, занурюючи залу в смарагдове свічення. Тиріон був би під більшим враженням, якби не знав, що велетенські залізні смолоскипи запалили сьогодні вранці на честь його візиту, а щойно по ньому зачиняться двері, їх миттю загасять. Дикополум’я надто коштовне, щоб його марнувати.

Широкі виткі сходи вивели їх на вулицю Сестер, неподалік підніжжя Вісеніїного пагорба. Попрощавшись із Галіном, Тиріон подибав до Тимета, сина Тимета, який чекав на нього з ескортом обпечених. Зважаючи на сьогоднішню мету, такий вибір варти видавався напрочуд вдалим. Крім того, їхні шрами викликали пострах у серцях міського наброду. А цими днями це й на краще. Три ночі тому знову попід брамою Червоної фортеці зібрався натовп, вимагаючи їжі. Джоф засипав його стрілами, убивши чотирьох, а тоді гаркнув згори, що дозволяє людям з’їсти забитих. «Прихиливши до нас іще більше друзів».

Тиріон здивовано зауважив Брона, який теж стояв біля паланкіна.

— А ти що тут робиш?

— Передаю повідомлення,— мовив Брон.— Залізнорукий просить вас негайно підійти до Брудної брами. Не каже навіщо. І в Мейгорову тверджу вас також викликають.

— Викликають?! — Тиріон здогадувався: лише одна особа наважилася б використати це слово.— І чого від мене треба Серсі?

Брон знизав плечима.

— Королева наказує вам негайно повертатися в замок і зайти до неї в покої. Отой ваш малий кузен приніс листа. Має на губі чотири волосини — і вже гадає, що він дорослий чоловік.

— Чотири волосини й лицарство. Тепер він сер Лансель, не забувай! Слід з’ясувати, чого хоче Байвотер...— Тиріон знав, що сер Джейслін не послав би по нього, якби питання не було надзвичайно важливим.— Повідомте сестрі, що до неї я зайду, коли повернуся.

— Їй це не сподобається,— застеріг Брон.

— От і добре. Що довше Серсі почекає, то більше розізлиться, а коли вона злиться, то дурнішає. Надаю перевагу злим і дурним перед врівноваженими та кмітливими,— Тиріон кинув шкуру тінь-кота в паланкін, і Тимет допоміг йому піднятися слідом.

Ринкова площа під Божою брамою, яка в нормальні дні була б запруджена селянами, що торгують овочами, сьогодні була майже безлюдна. Біля брами Тиріона зустрів сер Джейслін: у вітальному жесті він підніс свою залізну руку.

— Мілорде! Прибув ваш кузен Клеос Фрей — приїхав з Річкорину під прапором миру з листом від Роба Старка.

— З умовами замирення?

— Так він каже.

— Любий мій кузен! Ведіть мене до нього.

Золоті плащі тримали сера Клеоса у прибрамній, у вартівні без вікон. Коли чоловіки увійшли, Клеос підвівся.

— Тиріоне, як приємно тебе бачити!

— Нечасто я таке чую, кузене.

— Серсі теж з тобою?

— Сестра зайнята. Це лист від Старка? — він підхопив папір зі столу.— Пане Джейсліне, можете йти.

Уклонившись, Байвотер вийшов.

— Мені велено доправити пропозицію королеві-регентші,— мовив сер Клеос, коли двері зачинилися.

— Я сам доправлю,— Тиріон переглянув карту, яку Роб Старк надіслав разом з листом.— Усе у свій час, кузене. Сідай. Відпочинь. Щось ти схуд, і одяг обтріпався.

Якщо по правді, вигляд він мав набагато гірший.

— Так,— опустився на лавку сер Клеос.— Погані справи у приріччі, Тиріоне. Особливо навколо Божого Ока й на королівському гостинці. Лорди приріччя палять власні поля, щоб нам довелося голодувати, а фуражири вашого батька палять захоплені села й беруть на мечі простолюд.

На війні завжди так. Простолюд мордують, а високородних полонять, щоб отримати викуп. «Слід не забути подякувати богам, що я народився Ланістером».

Сер Клеос розчесав п’ятірнею ріденьке каштанове волосся.

— Навіть нас, під прапором миру, двічі атакували. Вовки в кольчугах, готові роздерти слабшого. Самим богам відомо, з ким вони були на початку, але зараз вони самі по собі. Ми втратили трьох вояків, а поранених — удвічі більше.

— А які новини від нашого ворога? — Тиріон знов повернувся до Старкових умов. Хоче хлопець небагато. Половину королівства, звільнення бранців, а ще повернути заручників, батьків меч... ах, так, і своїх сестер.

— Хлопець сидить без діла у Річкорині,— мовив Клеос.— Думаю, зітнутися з вашим батьком у полі він боїться. День у день сили його тануть. Річкові лорди покинули його — поїхали обороняти свої землі.

Хіба не цього домагався батько? Тиріон скрутив Старкову карту.

— Таких умов ніхто не прийме.

— Може, ви принаймні погодитеся обміняти Старкових дівчат на Тайона і Віллема? — жалібно спитав сер Клеос.

Тиріон пригадав, що Тайон Фрей — його молодший брат.

— Ні,— лагідно мовив він,— але ми запропонуємо свій варіант обміну заручниками. Дай мені порадитися з Серсі й радою. Ми відішлемо тебе назад у Річкорин зі своїми умовами.

Така перспектива його, вочевидь, не порадувала.

— Мілорде, не вірю я, що Роб Старк легко здасться. Це леді Кетлін хоче миру, а не хлопець.

— Леді Кетлін потрібні дочки,— Тиріон, стискаючи листа й карту в руці, зліз із лавки.— Сер Джейслін подбає, щоб тебе нагодували й обігріли. Й тобі точно слід виспатися. Коли знатиму більше, пошлю по тебе.

Сера Джейсліна він побачив на валу: той спостерігав, як кількасот новобранців тренуються унизу. На Королівському Причалі було стільки біженців, що не відчувалося браку охочих приєднатися до міської варти, щоб забезпечити собі повний живіт і сінник у касарні, але Тиріон не мав ілюзій щодо вправності цих обідраних захисників, якщо дійде до бою.

— Добре, що ви по мене послали,— сказав Тиріон.— Лишаю сера Клеоса у ваших руках. Прийміть його гостинно.

— А його супровід? — хотів знати командувач.

— Нагодуйте й видайте чистий одяг, і хай який-небудь мейстер подивиться їхні рани. Але щоб у місто не потикалися, зрозуміло?

Не можна, щоб Роб Старк у Річкорині дізнався, що насправді коїться на Королівському Причалі.

— Зрозуміло, мілорде.

— А, і ще одне! Алхіміки пришлють велику партію порцелянових горщиків на всі міські брами. Нехай вогнеметальники на них тренуються. Налийте в горщики зеленої фарби, й хай учаться заряджати та стріляти. Якщо хтось розляпує фарбу, заміняйте його. Коли навчаться метати горщики з фарбою, налийте замість неї лампадної олії, і хай вогнеметальники вчаться підпалювати й метати запалені горщики. Коли зможуть це робити, не лишаючи на собі опіків, будуть готові до дикополум’я.

Сер Джейслін своєю залізною рукою почухав щоку.

— Мудрі заходи. Хоча не люблю я тих алхімічних штучок.

— Я теж, але це все, що я маю.

Повернувшись у паланкін, Тиріон Ланістер засунув завіски й підклав собі під лікоть подушку. Серсі не втішить, що він перехопив Старкового листа, але батько послав його сюди правити, а не тішити Серсі.

Здавалося, що Роб Старк дає їм золотий шанс. Нехай хлопець сидить у Річкорині, мріючи про легкий мир. Тиріон відповість своїми умовами, пообіцявши королю на Півночі дещицю з того, що він хоче, аби не втрачав надії. Нехай сер Клеос набиває свою кістляву дупу, їздячи туди-сюди з пропозиціями і контрпропозиціями. А тим часом дядько Стафорд навчить і озброїть новобранців, яких збирає в Кичері Кастерлі. Щойно в нього все буде готово, вони з лордом Тайвіном затиснуть і розчавлять Таллі та Старків.

«От якби ще Робертові брати були такими ж послужливими». Хай як помалу рухається Ренлі Баратеон, а все одно він просувається на північний схід зі своїм величезним військом південців, і ще ночі не було, щоб Тиріон не лягав спати, боячись, що його збудять звісткою: лорд Станіс зі своїм флотом уже пливе вгору Чорноводим Бурчаком. «Ну, запаси дикополум’я в мене незлецькі, але...»

Від клопотів його відірвав гамір на вулиці. Тиріон обережно визирнув у щілину між завісками. Паланкін саме проїжджав Швецький майдан, де під великими шкіряними навісами зібрався чималий натовп, щоб послухати тираду чергового пророка. Судячи з мантії з нефарбованої вовни, підперезаної конопляною мотузкою, це був один з жебручих братів.

— Занепад! — пронизливо кричав чоловік.— Ось вам засторога! Дивіться на Отчий батіг! — він указав на розмиту червону рану в небі. З цього ракурсу точно позаду нього опинився далекий замок на Ейгоновому пагорбі, над чиїми вежами зловісно нависала комета. Мудро обрав декорації, подумав Тиріон.— Ми стали пихаті, обрезклі, нечисті. Брат парується з сестрою в королівській постелі, і плід їхнього інцесту витинає колінця під дудочку куцого біснуватого покруча. Високородні леді блудять з блазнями й народжують чудовиськ! Навіть верховний септон забув богів! Ніжиться в напахченій купелі й жирує на марципанах і міногах, коли народ голодує! Марнославство торжествує над молитвою, нашими замками правлять вередуни, а золото — це все... Але доста! Гниле літо добігло кінця, і розпусний король нарешті згинув! Коли вепр розтяв його нутро, до неба злетів страшенний сморід і випорснули тисячі змій, сичачи й кусаючись! — крикнув він і націлив кістлявий палець на комету й на замок.— Явилася Провісниця! Очистіться, волають боги, бо вас очистять! Скупайтесь у вині праведності, бо вас скупає вогонь! Вогонь!

— Вогонь! — підхопили інші голоси, але їх майже заглушило глузливе улюлюкання. Тиріона це втішило. Він наказав рушати далі, й паланкін загойдався, мов корабель у розбурханому морі, а обпечені розчищали дорогу. «І справді куций біснуватий покруч». І щодо верховного септона, безперечно, негідник мав рацію. Як там про нього днями сказав Сновида? «Такий побожний і так палко поклоняється Сімом, аж щоразу, як сідає за стіл, з’їдає по страві за кожного з них». На згадку про жарт блазня Тиріон посміхнувся.

Більше дорогою до Червоної фортеці інцидентів не траплялося, й це радувало. Долаючи сходи у свої покої, Тиріон відчував, на відміну від сьогоднішнього ранку, деяку надію. «Час — ось що насправді мені потрібно; час, аби все довести до ладу. Тільки-но ланцюг буде готовий...» Він відчинив двері до себе у світлицю.

Серсі, яка стояла біля вікна, розвернулась, і її спідниці завирували навколо стрункого стану.

— Як смієш ти ігнорувати мій виклик!

— Хто пустив тебе у мою вежу?

— Твою вежу?! Це королівський палац мого сина!

— Так справді кажуть,— озвався Тиріон незадоволено. А Крон буде задоволений ще менше, адже сьогодні чатують його місячні брати.— Взагалі-то я саме збирався до тебе.

— Отакої?

— А ти мені не віриш? — Тиріон захряснув двері.

— Ніколи, і не без підстав.

— Я ображений! — Тиріон дошкандибав до буфета, щоб налити собі келих вина. Розмова з Серсі — найкращий спосіб викликати спрагу.— Якби я тебе скривдив, то помітив би це.

— От малий бридкий хробак! Мірселла — моя єдина дочка. Невже ти справді уявив, що я дозволю тобі продати її, як мішок вівса?

«Мірселла,— подумав Тиріон.— Ну що ж, яєчко наклюнулося. Побачимо, що за курчатко всередині».

— Навряд чи як мішок вівса. Мірселла — королівна. Багато хто скаже, що саме для цього вона і вродилася. Чи ти гадаєш одружити її з Томеном?

Її рука зметнулася, вибиваючи келих з його долоні, й вино розлилося на підлогу.

— Брат ти мені чи ні, але тобі за це слід вирвати язик. Я — регентша Джофрі, не ти, і я кажу, що ніхто не відішле Мірселлу до дорнян, як мене відіслали до Роберта Баратеона.

Струсивши краплі вина з пальців, Тиріон зітхнув.

— А чом би й ні? В Дорні б їй було безпечніше, ніж тут.

— Ти справді такий непоінформований, чи просто впертий? Ти знаєш незгірше за мене, що у Мартелів немає підстав нас любити.

— У Мартелів є всі підстави нас ненавидіти. І все одно я вважаю, що вони погодяться. Невдоволення князя Дорана домом Ланістерів триває всього одне покоління, а зі Штормокраєм і Небосадом дорняни воюють уже тисячі років, до того ж Ренлі навіть не бере під сумнів відданість Дорну. Мірселлі дев’ять, Тристану Мартелу одинадцять. Я озвучив пропозицію одружити їх, коли їй виповниться чотирнадцять. А доти вона буде почесною гостею в Сонцесписі під протекцією князя Дорана.

— Заручницею,— мовила Серсі та стиснула вуста.

— Почесною гостею,— повторив Тиріон,— і я підозрюю, Мартел ставитиметься до Мірселли краще, ніж Джофрі — до Санси Старк. Я думав послати з нею Ариса Окгарта. Якщо з нею за присяжного меча буде лицар королівської варти, ніхто не наважиться забути, хто вона така.

— Не допоможе їй сер Арис, якщо Доран Мартел вирішить кров’ю моєї доньки змити кров своєї сестри.

— Мартелові честь не дозволить убити дев’ятирічну дівчинку, особливо таку милу й безневинну, як Мірселла. Поки вона буде в нього, він матиме — не без підстав — певність, що ми зі свого боку теж дотримуватимемося обіцянок, а пропоновані умови занадто ласі, щоб не погодитися на них. Мірселла — найменша з них. Ми пропонуємо йому сестриного вбивцю, місце в раді, кілька замків у Прикордонні...

— Забагато всього,— Серсі, невгамовна як левиця, зачала ходити у вихорі спідниць.— Ти запропонував забагато, до того ж без мого дозволу і згоди.

— Ми зараз говоримо про князя дорнського. Якби я запропонував менше, він би мені в обличчя плюнув.

— Забагато! — не вступалася Серсі, розвертаючись назад.

— А що б йому запропонувала ти — дірку в себе між ніг? — мовив Тиріон, теж розпалюючись.

Цього разу він чекав ляпасу. Голова його крутнулася, аж хребці хруснули.

— Люба-люба сестро,— мовив він,— запевняю, це ти востаннє мене вдарила.

Сестра засміялася.

— Не лякай мене, малюче. Гадаєш, батькові листи тебе убезпечать? В Едарда Старка теж був папірець — допоміг він йому?

«Едард Старк не мав міської варти,— подумав Тиріон,— ні горян, ні перекупних мечів, яких найняв Брон. А я маю». Принаймні він на це сподівався. Довірившись Вейрису, серу Джейсліну Байвотеру, Брону. В лорда Старка теж, мабуть, були ілюзії.

Але Тиріон нічого не сказав. Мудра людина не поливає жаровню дикополум’ям. Натомість він налив собі ще один келих вина.

— Як гадаєш, чи буде в безпеці Мірселла, якщо Королівський Причал впаде? Ренлі зі Станісом нахромлять її голову на палю поряд з твоєю.

І тут Серсі розплакалася.

Тиріон Ланістер був би приголомшений не більше, якби в кімнату верхи на драконі, жонглюючи лимонними пирогами, увірвався Ейгон Завойовник власною персоною. Тиріон не бачив, щоб сестра плакала, ще відтоді, як вони були дітьми в Кичері Кастерлі. Він ніяково зробив до неї крок. Коли плаче сестра, належиться її втішати... але ж це Серсі! Він нерішуче потягнувся рукою до її плеча.

— Не торкайся мене! — відтяла вона, відсахнувшись. Така реакція не мала б завдати йому болю, але чомусь завдала — гіршого болю, ніж будь-який ляпас. А Серсі, червона з обличчя й розлючена не менше, ніж згорьована, важко дихала.— Не дивись на мене, не... не в такому вигляді... не ти!

Тиріон увічливо відвернувся.

— Я не хотів тебе лякати. Обіцяю, нічого з Мірселлою не трапиться.

— Брехун,— мовила вона позаду нього.— Я не дитина, щоб заспокоювати мене порожніми обіцянками. Ти вже казав, що звільниш Джеймі. Ну, і де ж він?

— У Річкорині, я так розумію. В безпеці й під вартою — поки я не придумаю, як його звільнити.

Серсі шморгнула носом.

— Мені слід було народитися чоловіком. Тоді ніхто з вас мені б не був потрібен. Нічого цього не сталося б. Як міг Джеймі датися в полон якомусь хлопчаку? А батько, я йому довіряла, а де ж він, коли потрібен? Що він робить?

— Воює.

— З-за мурів Гаренхолу? — презирливо кинула вона.— Цікавий метод боротьби. І підозріло виглядає як хованки.

— Глянь іще раз.

— А як це ще називати? Батько засів у одному замку, Роб Старк — в іншому, і посиденьки справляють.

— Посиденьки бувають різні,— мовив Тиріон.— Ці двоє чекають, хто перший зробить випад, от тільки лев завмер перед стрибком, посіпуючи хвостом, а вовченя закам’яніло від жаху, й ноги в нього підкошуються. Хай куди воно кинеться, лев ухопить його, і воно добре це знає.

— А ти певен, що лев — це батько?

— Лев у нас на прапорах,— широко всміхнувся Тиріон.

Серсі проігнорувала його дотеп.

— Якби в полон взяли батька, Джеймі не сидів би сиднем, гарантую.

«Джеймі добивав би залишки свого війська об мури Річкорину, пославши до Чужих свої шанси. Він ніколи не вирізнявся терплячістю — не більше, ніж ти, люба сестро».

— Не всі такі хоробрі, як Джеймі, але довести війну до переможного кінця можна і в інші способи. Гаренхол міцний і добре розташований.

— А Королівський Причал — ні, і ми обоє це чудово знаємо. Поки батько з малим Старком граються у лева і здобич, Ренлі марширує рожевим гостинцем. І може от-от з’явитися під нашими брамами!

— Місто за день не впаде. Від Гаренхолу сюди королівським гостинцем прямий перехід. Ренлі навряд чи встановлюватиме свої облогові гармати, коли батько напиратиме з тилу. Батькове військо буде молотом, а мури міста — ковадлом. Чудова картинка виходить!

Серсі втупила в нього зелені очі — сторожко, але пожадливо ковтаючи Тиріонову заспокійливу мову.

— А якщо виступить Роб Старк?

— Гаренхол занадто близько від бродів через Тризуб, тож Рузові Болтону не вдасться переправити північне військо на той бік, щоб приєднатися до кінноти Юного Вовка. Старк не може марширувати на Королівський Причал, поки не візьме Гаренхолу, а це проблематично навіть з Болтоновими силами,— Тиріон вичавив найприязнішу усмішку.— Поки батько жирує на багатствах приріччя, дядько Стафорд збирає біля Кичери свіжі сили.

Серсі підозріливо глянула на нього.

— Звідки ти це знаєш? Батько, посилаючи тебе сюди, розповів тобі про свої наміри?

— Ні. Я на карті подивився.

У погляді її майнула зневага.

— То все, що ти кажеш, зродилось у твоїй потворній голові, так, Куцю?

Тиріон поцокав язиком.

— Люба сестро, я тебе питаю: якби ми не перемагали, хіба Старки просили б миру? — він витягнув листа, якого привіз сер Клеос Фрей.— Бачиш, Юний Вовк вислав нам умови. Неприйнятні умови, звісна річ, але це вже початок. Не хочеш подивитися?

— Хочу,— вона вмить знов перетворилася на королеву.— Звідки вони в тебе? Це б мали передати мені.

— А для чого правиця, як не для того, щоб з рук у руки передавати? — Тиріон вручив їй листа. Щока, на якій долоня Серсі лишила знак, і досі сіпалася. «Хай і шкуру мені зі щоки здере, аби тільки це допомогло умовити її на дорнський шлюб». Зараз він отримає бажане, він це відчував.

А головне, тепер точно знатиме, хто в неї за шептуна... ну, а це справжня родзинка.