Битва королів

Арія

У Вічнозимі її дражнили Кобилою, і вона гадала, що гірше не буває, поки сирота Ломі Зеленорукий не обізвав її Ковтюхом.

Голова її і справді була як після ковтуна. Коли Йорен затягнув Арію у провулок, вона була певна, зараз він її вб’є, але смердючий старий, міцно її тримаючи, просто обтяв кинджалом сплутане волосся в неї на голові. Вона добре пам’ятала, як вітер підхоплював з бруківки жмені брудного каштанового волосся, відносячи до септу, де помер її батько. «Я везу з міста чоловіків і хлопців,— гарчав Йорен, а гостре лезо шкребло їй череп.— Отож стій тихо, хлопче». Коли він закінчив, на голові в неї лишилася сама щетина з поодинокими жмутками.

Потому Йорен повідомив їй, що відтепер і аж до Вічнозиму вона — хлопчик-сирота на ім’я Арі. «Пройти браму нескладно, а от дорога — зовсім інша справа. Їхати тобі довго, і в кепському товаристві. Цього разу я везу на Стіну тридцятьох хлопців, і не уявляй, що вони схожі на отого твого брата-байстрюка,— трусонув він її.— Лорд Едард дозволив мені пошукати в темницях, і лордійчуків там не знайшлося. Цей набрід... половині з них видати тебе королеві раз плюнути — в надії на прощення і ще, може, кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки спершу тебе зґвалтує. Отож тримайся осторонь, до вітру бігай подалі в ліс, щоб ніхто не бачив. З цим буде найважче, отож не пий забагато».

Виїхати з Королівського Причалу і справді виявилося неважко. Гвардійці Ланістерів усіх зупиняли при брамі, але Йорен гукнув одного на ім’я — і помахом руки їхнім фургонам дозволили виїхати. Ніхто й оком на Арію не кинув. Шукали-бо великородну дівчинку, дочку королівського правиці, а не худореброго хлопчину з обтятою чуприною. Арія й не озирнулася назад. Вона б воліла, щоб Чорноводий Бурчак вийшов з берегів, змиваючи все місто — з Блошиним Дном, і Червоною фортецею, і Великим септом, з усім та усіма, особливо королевичем Джофрі і його матір’ю. Але Арія знала, що цього не станеться, та й Санса досі в місті, тож річка змила б і її. Згадавши про це, Арія вирішила, що ліпше мріятиме про Вічнозим.

Щодо справляння потреб Йорен помилився: це якраз було не найважче — найважче було витримати Ломі Зеленорукого й Пиріжка. Цих сиріт. Когось Йорен забрав з вулиці, наобіцявши, що животи в них завжди будуть повні, а на ногах красуватимуться черевики. Решту він звільнив з ланцюгів. «Варті потрібні добрі люди,— сказав він їм перед від’їздом,— але й ви придастеся».

У темницях Йорен набрав і дорослих чоловіків — злодіїв, браконьєрів, ґвалтівників тощо. Найгіршими були ті троє, що їх він витягнув з чорних камер: вони, либонь, лякали навіть його, тож він тримав їх спутаними по руках і ногах у глибині одного з фургонів, зарікшись, що до самої Стіни вони так і сидітимуть у ланцях. Один був безносий, з діркою в тому місці, де колись стирчав його відтятий ніс; а в потворного опасистого лисаня з гострими зубами й мокрими гнійниками на щоках в очах не зринало нічого людського.

З Королівського Причалу новобранці везли п’ять возів, навантажених припасами для Стіни: шкури й сувої тканини, чавун у чушках, клітку з круками, книжки, папір і чорнило, в’язку кислолисту, глечики з олією, скрині з ліками та прянощами. Фургони тягнули упряжки возовиків, а ще Йорен купив двох рисаків і півдюжини віслюків для хлопців. Арія надала б перевагу коневі, але й віслюк — це краще, ніж їхати на возі.

Чоловіки не звертали на неї уваги, а от із хлопцями їй так не пощастило. Вона була на два роки молодша за наймолодшого сироту, а головне, менша й худіша, і Ломі з Пиріжком вирішили, що вона здебільшого мовчить через страх, дурість або глухоту.

— Тільки гляньте на отой меч у Ковтюха,— одного ранку мовив Ломі, коли вони плелися повз сади та пшеничні поля. До того як його спіймали на злодійстві, він працював підмайстром у фарбаря, тож руки його по лікоть були в зелених плямах. Він не сміявся — ревів, як ті віслюки, що на них вони їхали.— І де такий помийний пацюк, як Ковтюх, хапнув собі меча?

Арія мовчки кусала губу. Вдалині, на чолі валки, вона бачила Йоренів вицвілий чорний плащ, але не збиралася з плачем мчати до старого по допомогу.

— Може, це маленький зброєносець? — втулив Пиріжок. Його мати, до того як померла, була пекаркою, і він цілісінькі дні штовхав по вулицях її візок, вигукуючи: «Пиріжки! Гарячі пиріжки!» — Маленький зброєносець пишного лорда, атож.

— Який з нього зброєносець, глянь на нього! Кажу тобі, меч несправжній. Олов’яний іграшковий мечик, ага.

Арія терпіти не могла, коли вони кпили з Голки.

— Це криця замкової роботи, ти, дурню! — кинула вона, розвертаючись у сідлі й обпікаючи хлопців сердитим поглядом.— Тож ліпше стуліть писки.

Сироти заулюлюкали.

— Де ти тільки взяв отого клинка, Ковтяче? — не припиняв розпитувати Пиріжок.

— Він не Ковтяк, а Ковтюх,— виправив Ломі.— А клинок, певно, крадений.

— Не крадений! — крикнула Арія. Голку їй подарував Джон Сноу. Може, вона й дозволяє хлопцям обзивати її Ковтюхом, але не дозволить вважати Джона злодієм.

— Якщо крадений, то ми можемо його забрати,— сказав Пиріжок.— Усе одно ж він не його. А мені б такий меч придався.

— Ну-бо, відбери його,— під’юджував приятеля Ломі.

Буцнувши віслюка п’ятами, Пиріжок під’їхав ближче.

— Гей, Ковтяче, ану давай меч. Усе одно не вмієш ним махати.

Чуприна в нього була кольору соломи, а згоріле на сонці обличчя лупилося.

«Ще й як умію,— могла б відповісти Арія.— Я вбила хлопця, такого ж товстуна як ти, штрикнула його в живіт, і він помер, і я вб’ю тебе, якщо не відчепишся». Однак вона не наважилася. Йорен не знав про конюшого, і вона боялася й думати, як він учинить, якщо дізнається. Арія була певна, що серед присутніх є й душогубці (оті троє в ланцях так точно), але їх королева не шукає, тож це різні речі.

— Дивіться на нього,— засміявся-заревів Ломі Зеленорукий.— Кажу вам, зараз він зарюмсає. Поплачеш, га, Ковтюше?

Уночі Арія плакала уві сні, бо їй наснився батько. Але зранку, коли вона прокинулася, очі виявилися червоними й сухими, і зараз вона б не змогла зронити ні сльозинки, навіть якби від цього залежало її життя.

— Зараз він штанці обмочить,— кинув Пиріжок.

— Лишіть його,— сказав чорнявий кучматий хлопець, який їхав позаду. Ломі дав йому прізвисько Бугай — за його рогатий шолом, якого він весь час начищав, але ніколи не носив. З Бугая глузувати Ломі не наважувався. Хлопець був старший, та ще й рослявий як на свій вік, широкоплечий, з дужими на вигляд руками.

— Віддай ліпше меча Пиріжку, Арі,— сказав Ломі.— Пиріжок страх як його хоче. Він уже забив одного хлопця до смерті. І з тобою так само вчинить, кажу тобі.

— Я його на землю кинув, та й хвицнув по яйцях, і хвицав, і хвицав, поки він не здох,— вихвалявся Пиріжок.— Потовк його на м’ясо. Яйця в нього луснули й стікали кров’ю, а прутень почорнів. Тож ліпше віддай меча.

Арія витягнула з-за пояса свого тренувального меча.

— Можеш оцей собі взяти,— сказала вона Пиріжку, бо битися їй не хотілося.

— Та це якась палиця! — під’їхав він ближче й потягнувся до руків’я Голки.

Зі свистом дерев’яний меч ляснув віслюка по заду. Ревнувши, віслюк брикнув, скидаючи Пиріжка на землю. А Арія стрибнула з власного коня та штрикнула хлопця, що спробував був звестися, в живіт; зі стогоном Пиріжок знов осів на землю. А тоді вона гепнула його по лицю, і ніс у нього хруснув, як гілка. З ніздрів зацебеніла кров. Пиріжок запхинькав, а Арія розвернулася до Ломі Зеленорукого, який з роззявленим ротом сидів на віслюкові.

— Тобі теж меч потрібен? — гаркнула вона. Ломі, затуливши обличчя руками, заверещав: забирайся!

— Позаду! — крикнув Бугай, і Арія крутнулася. Пиріжок стояв навколішках, тримаючи в кулаці величенький гострий камінь. Арія дозволила йому жбурнути той камінь, але вчасно пригнула голову, і каменюка просвистіла повз. А потім Арія кинулася на хлопця. Той підніс руку, і Арія вдарила по ній, тоді по щоці, тоді по коліну. Пиріжок хотів її схопити, але вона танцюючи ухилилася й гупнула його дерев’яним мечем ззаду по голові. Хлопець упав, але звівся на ноги й покульгав за нею — червоний з обличчя, весь у патьоках бруду та крові. Завмерши в позі водяного танцюриста, Арія чекала. Щойно він наблизився, вона вцілила йому поміж ніг — з такою силою, що якби її дерев’яний меч був гострий, він би вистромився з його заду.

Коли Йорен відтягнув її від хлопця, Пиріжок уже простерся на землі в закаляних і смердючих бриджах, зарюмсаний, а Арія знай дубасила його.

— Досить,— проревів чорний брат, висмикуючи в неї з пальців дерев’яного меча,— ти що, убити хочеш дурня?

Тут Ломі та ще дехто з хлопців заверещали, і старий розвернувся до них.

— Стуліть пельки, бо я вам їх зараз сам постулюю. Ще раз таке побачу — поприв’язую ззаду до возів і так і тягтиму до самої Стіни,— сплюнув він.— А тебе це двічі стосується, Арі. Пішли зі мною, хлопче. Швидко!

Всі дивилися на Арію, навіть троє в ланцях у фургоні. Опасистий, клацнувши гострими зубами, засичав, але вона проігнорувала його.

Старий потягнув її подалі від дороги, за дерева, раз у раз лаючись і бурмочучи:

— Була б у мене бодай краплина глузду, я б лишив тебе на Королівському Причалі. Чуєш мене, хлопче? — прогарчав він останнє слово — він завжди вимовляв його з притиском, щоб вона добре його затямила.— Розв’язуй штани і знімай. Давай, ніхто тебе тут не побачить. Ну!

Арія похмуро скорилася.

— А тепер сюди, до дуба. Ага, отак.

Притиснувши її руки до стовбура, він вчавив її обличчя в шорстке дерево.

— А тепер кричи. Голосно кричи!

«Не буду»,— вперто подумала Арія, та коли Йорен вперіщив її по голому заду дерев’яним мечем, вона не змогла стримати зойку.

— Ну як, боляче? — питав Йорен.— А тепер оцього скуштуй.

Дерев’яний меч свиснув. Арія знову зойкнула, вчепившись у дерево, щоб не впасти.

— І ще разок.

Вона трималася міцно, закусивши губу, здригаючись щоразу в передчутті удару. Від ударів вона підстрибувала й вила. «Я не плакатиму,— думала вона,— не плакатиму. Я Старківна з Вічнозиму, у нас на гербі деривовк, а деривовки не плачуть». Вона відчувала, що по лівій нозі цебенить тонка цівка крові. І зад, і стегна палали від болю.

— Може, отепер нарешті ти мене почуєш,— сказав Йорен.— Ще раз піднімеш оцю палицю на одного зі своїх братів — отримаєш удвічі більше, ясно тобі? А тепер одягайся.

«Вони мені не брати»,— думала Арія, нахилившись, щоб підтягнути штани, але вголос цього не промовила. Тремтячими руками вона застібала пояс і зав’язувала мотузки.

Йорен спостерігав за нею.

— Боляче було?

«Спокійна як стояча вода»,— сказала собі Арія, як учив її Сиріо Форел.

— Трохи.

Старий сплюнув.

— А тому пекарчуку було ще гірше. Це не він убив твого батька, дівчинко, і не той злодюжка Ломі. Дубасячи їх, ти батька не повернеш.

— Знаю,— похмуро пробурмотіла Арія.

— Ти дечого не знаєш. Усе не мало статися так. Я вже готовий був до від’їзду, купив вози й завантажив їх, аж тут до мене приходить чоловік з хлопцем і з калиткою монет, приносить повідомлення... неважливо від кого. Лорд Едард вбирається в чорне, каже він мені, тож почекайте, він поїде з вами. А гадаєш, чого я затримався? Тільки щось там пішло не так.

— Це Джофрі,— видихнула Арія.— От кого треба вбити!

— Його колись і вб’ють, тільки не я і не ти,— Йорен кинув їй дерев’яного меча.— Візьми собі у фургоні трохи кислолиста,— мовив він, прямуючи назад до дороги.— Пожуєш — і не так болітиме.

І справді трохи допомогло, хоча на смак було огидно, та й слина стала мов кривава. І все одно довелося йти пішки до кінця дня, і завтра, і позавтра, бо на віслюка вона сісти не могла. Пиріжку було ще гірше: Йорену довелося посунути якісь діжки, щоб він міг влягтися У фургоні на мішках з ячменем, і щоразу, коли колесо натрапляло на камінець, хлопець скиглив. Ломі Зеленорукого ніхто й пальцем не чіпав, але він усе одно тримався подалі від Арії.

— Щоразу як ти на нього дивишся, він здригається,— мовив Бугай до Арії, яка йшла поряд з його віслюком. Вона не озвалася. Здається, безпечніше було взагалі ні з ким не розмовляти.

Уночі вона лежала на своєму тоненькому покривалі на твердій землі, втупивши очі у велетенську червону комету. Та була чарівна й застрашлива водночас. «Червоний меч» — ось як називав її Бугай; казав, що вона схожа на меч, коли лезо ще гаряче з горна. Якщо примружитися, Арія теж могла роздивитися меч, от тільки був це не щойно викуваний клинок — це був батьків Лід: брижата валірійська криця, червона від крові лорда Едарда Старка, потому як сер Ілін Пейн, виконавець королівського правосуддя, відтяв тим клинком йому голову. Коли це сталося, Йорен змусив Арію відвернутися, але їй усе одно здавалося, що комета схожа, мабуть, на Лід у ту мить.

Нарешті вона заснула, і їй наснилася домівка. Королівський гостинець звивався до Стіни попри Вічнозим, і Йорен пообіцяв залишити її там, щоб ніхто так і не дізнався, хто вона така. Їй кортіло знову побачити матір, і Роба, і Брана, і Рикона... але найбільше вона думала про Джона Сноу. Хотілося спершу якось побувати на Стіні, щоб Джон скуйовдив їй волосся й назвав її сестричкою. А вона б йому сказала: «Я скучила за тобою»,— а він би відповів, що теж скучив, водночас із нею — як вони завжди все казали разом. Як їй цього хотілося! Понад усе.