Битва королів

Арія

Дорога являла собою дві колії у траві.

Що краще, подорожніх тут не траплялося, тож не буде кому тицьнути пальцем і сказати, в який бік вони пішли. З людського потоку, який наводнював королівський гостинець, тут лишилася хіба цівочка.

Що гірше, дорога крутилася як змія, переплітаючись зі стежками й іноді, здавалося, геть щезаючи, а потім, коли вони вже втрачали надію, раптом знову з’являючись. Арію це дратувало. Ландшафт був досить пологий: горби й лани на схилах, помережані луками й лісами й невеличкими долинами, де над мілкими струмками купчилися верби. Та однак дорога була настільки вузька й покручена, що доводилося не йти, а повзти.

Найбільше сповільнювали рух фургони, що з гуркотом тягнулися вперед, порипуючи осями під вагою тяжкого вантажу. Дюжину разів на день доводилося ставати й вивільняти колесо, яке застрягло в колії, або подвоювати запряг, щоби здолати багнистий схил. Одного разу, просто серед густої діброви, їм трапилося троє чоловіків, які тягнули дрова на запряженому волом возі, й обійти їх не було ніякої змоги. Довелося чекати, поки лісовики випряжуть вола, проведуть його між дерев, розвернуть воза, знову впряжуть вола й рушать назад туди, звідки прийшли. Віл тягнувся навіть повільніше, ніж фургони, тож того дня вони взагалі майже ніскільки не пройшли.

Арія не могла стриматися, щоб раз у раз не озиратися, міркуючи, коли ж їх нарешті схоплять золоті плащі. Вночі вона прокидалася від найменшого шурхоту й хапалася за руків’я Голки. Вони не ставали табором, не виставивши чатових, але Арія їм не довіряла, особливо хлопцям-сиротам. Може, вони й давали собі раду у провулках Королівського Причалу, але тут вони геть розгубилися. Тиха як тінь, вона легко прокрадалася повз них, тікаючи зоряної ночі в ліс, щоб сходити до вітру так, аби ніхто не бачив. Одного разу, коли на чатах стояв Ломі Зеленорукий, вона видерлася на дуб і перестрибувала з дерево на дерево просто в нього над головою, а він нічого не помітив. Могла б скочити йому на голову, але знала, що він заверещить і перебудить весь табір, і тоді Йорен знову дасть їй дубця.

Ломі та інші сироти тепер ставилися до Бугая по-особливому, адже самій королеві потрібна його голова, хоча сам він про це і чути не хотів. «Я нічого не зробив ніякій королеві,— казав він сердито.— Я просто працював. Міхи й кліщі, подай-принеси. Я мав стати зброярем, а тут якось майстер Мот каже, що я маю вступити в Нічну варту, а більше я нічого не знаю». А тоді починав натирати свій шолом. Гарний був шолом, скруглений і вигнутий, на заборолі — проріз для очей, а обабіч — велетенські металеві бичачі роги. Арія часто спостерігала, як Бугай начищає метал наолієною ганчіркою до такого блиску, що на криці танцюють відблиски полум’я з багаття. Проте ніколи він не вдягав шолом на голову.

— Кажу вам, він — байстрюк отого зрадника,— однієї ночі мовив Ломі пошепки, щоб Гендрі не почув.— Отого вовчого лорда, якому на Бейлорових сходах голову відчикали.

— Ні,— заявила Арія. «У мого батька лише один байстрюк — Джон». І швидко пішла в ліс, понад усе воліючи зараз мати змогу осідлати свого коня й податися додому. Добра в неї була кобилиця, гніда з білою плямою на чолі. Арія ж завжди була гарною вершницею. Могла б пустити коня вчвал — і нікого більше ніколи не бачити, хіба що самій заманеться. От тільки в такому разі ніхто б не виїхав уперед на розвідку, ніхто б не прикривав їй затилля, ніхто б не постояв на чатах, поки вона спить, тож коли б її схопили золоті плащі, вона б опинилася сама-самісінька. Безпечніше було триматися Йорена й решти.

— Ми вже неподалік Божого Ока,— одного ранку сказав чорний брат.— На королівському гостинці буде небезпечно, аж поки ми не перетнемо Тризуб. Отож ми обійдемо озеро по західному узбережжю — там нас навряд чи шукатимуть.

На наступному перехресті, де перетиналися дві колії, він повернув фургони на захід.

Тут лани поступилися лісу, села й тверджі були менші й віддаленіші одні від одних, пагорби вищі, а долини глибші. Добувати харчі стало важче. В місті Йорен навантажив фургони солоною рибою, сухими плескачами, смальцем, ріпою, мішками бобів і ячменю, а ще кружалами жовтого сиру, але все це вже з’їли до крихти. Змушений добувати харчі самотужки, Йорен звернувся до Коса й Курца, яких ув’язнили за браконьєрство. Він висилав їх наперед валки, далеко в ліс, а поночі вони поверталися з оленем, якого тягнули удвох на жердині, або ж із в’язками перепілок, що звисали з поясів. Молодші хлопці збирали дорогою ожину, а якщо проминали садок, перелазили через огорожу, щоб нарвати мішок яблук.

Арія і лазила добре, і яблука збирала швидко, але любила робити це сама-одна. Одного дня їй — цілком випадково — трапився кролик. Брунатний і товстий вухань повсякчас сіпав носом. Кролики бігають швидше за котів, зате не вміють лазити по деревах. Поціливши в кролика своїм дерев’яним мечем, вона за вуха принесла його в табір, і Йорен стушкував його з грибами й дикою цибулею. А що це був Аріїн кролик, то їй дісталася ціла ніжка. Дівчинка поділилася нею з Гендрі. Решті перепало по ложці, навіть трійці в кайданах. Джакен Г’ґар увічливо подякував їй за частунок, а Куслій облизував масні пальці з блаженним виглядом, от тільки безносий Рордж лише розсміявся й мовив: «У нас мисливець з’явився. Ковтякуватий зайцелов».

За тверджею Біловерес, у кукурудзяному полі, їх оточили батраки, вимагаючи плати за качани, що вони собі наламали. Йорен, поглянувши на їхні коси, кинув їм кілька мідяків.

— Були часи, коли людей у чорному годували-поїли від Дорну до Вічнозиму, і навіть високі лорди вважали за честь прихистити їх під своїм дахом,— гірко сказав він.— А тепер боягузи типу вас вимагають платню за червиве яблуко,— сплюнув він.

— Ця солодка кукурудза надто добра для такого старого смердючого ворона, як ти,— грубо озвався один з батраків.— А тепер забирайся з поля, і цих злодіїв і зарізяк з собою бери, бо зробимо з тебе опудало й поставимо серед поля, щоб відганяти інших ворон.

Поночі вони запекли кукурудзу на вогні, час від часу перевертаючи довгими гілками-рогачиками, а тоді з’їли гарячою, кусаючи просто від качанів. Арії страва страшенно засмакувала, а от Йорен був такий злий, що навіть їсти не міг. Над ним наче хмара нависла — чорна і рвана, як його плащ. Бурмочучи собі під ніс, він невгамовно міряв кроками табір.

Наступного дня примчав з розвідки Кос, щоб попередити: неподалік якийсь табір.

— Вояків двадцятеро-тридцятеро, всі в кольчугах і напівшоломах,— сказав він.— Багато тяжко поранених, а один узагалі помирає — так стогне. Від нього було стільки галасу, що я підкрався зовсім близько. У них є списи і щити, але тільки один кінь, та й той кульгавий. Судячи зі смороду, вони вже там довгенько сидять.

— Прапор бачив?

— Плямистий лісокіт, жовтий з чорним, на брунатному полі.

Запхнувши в рота кислолист, Йорен пожував.

— Не знаю такого,— зізнався він.— Чи на тому вони боці, чи не на тому... Та якщо вони такі побиті, точно відберуть у нас коней, хай на чиєму вони боці. А може, й не тільки коней. Ліпше обійти їх манівцями.

До їхнього шляху додалося дві милі, й забрало це щонайменше два дні, але старий запевнив, що то — невисока ціла.

— На Стіні у вас іще буде доволі часу. Швидше за все, до кінця життя. Як на мене, квапитися нема куди.

Коли знов повернули на північ, Арія зауважила, що поля дедалі частіше охороняються. Іноді оборонці просто стояли на узбіччі дороги, проводжаючи проїжджих холодними поглядами. Де-не-де об’їздили свої межі верхи, з прикріпленими до сідел сокирами. В одному місці вона угледіла чоловіка на всохлому дереві; в руках у нього був лук, а на гілці поруч висів сагайдак. Щойно помітивши їх, він приладнав до тятиви стрілу й не зводив з подорожніх очей, доки останній фургон не зник удалині. Весь цей час Йорен сипав прокльонами.

— А той на дереві, ще побачимо, як йому там буде, коли сюди заявляться Чужі. Отоді він кинеться до Варти, точно вам кажу.

Ще за день Довбень запримітив на вечірньому небі червоне сяйво.

— Чи дорога повернула, чи сонце вже на півночі сідає!

Йорен, аби краще роздивитися, видерся на пагорб.

— Пожежа,— оголосив він. Тоді лизнув великий палець і підняв угору.— Але вітер однесе її від нас. Та стерегтися не завадить.

І вони стереглися. Світ навколо сутенів, а полум’я, здавалося, розгоралося, і зрештою вже вся північ палала. Час від часу долітав запах диму, хоча вітер не мінявся, й сам вогонь не наблизився. До світанку полум’я вигоріло саме, однак тої ночі ніхто з них не виспався.

Опівдні вони досягли місця, де колись було село. На милі навкруги лани перетворилися на обвуглену пустку, а будинки — на почорнілі коробки. Земля була всіяна кістяками обгорілого й забитого скота під покривалом ворон-стерв’ятників, які, потривожені, зірвалися вгору, люто кракаючи. Тверджа досі курилася. Міцний на вигляд частокіл на ділі виявився недостатньо міцним.

Обігнавши фургони на своєму коні, Арія побачила спалені тіла, посаджені на стінах на палі; руки людей застигли перед обличчями, наче вони силкувалися відбитися від полум’я, що пожирало їх. Йорен зупинив валку подалі та звелів Арії з хлопцями стерегти фургони, поки вони з Мерчем і Клепачем пішки вирушили на розвідку. Коли вони протиснулись у розбиту браму, з-за стін злетіла зграя вороння, і круки в клітках у фургонах озвалися до них карканням і пронизливим криком.

— Може, мені за ними піти? — запитала Арія в Гендрі, оскільки Йорен з товаришами довгенько не поверталися.

— Йорен сказав чекати,— глухо озвався Гендрі. Арія озирнулася на нього — й побачила, що на голові в нього шолом — блискуча криця з вигнутими рогами.

Коли вони врешті повернулися, Йорен тримав на руках маленьку дівчинку, а Мерч із Клепачем несли жінку на старій подертій ковдрі. Дівчинці було не більш як два рочки й вона повсякчас скиглила, так наче в неї в горлі щось застрягло. Може, вона ще не говорила, а може, просто розучилася. Замість правої руки в жінки зостався закривавлений обрубок до ліктя, а очі, хай куди вона переводила погляд, лишалися невидющі.

— Будь ласка,— раз у раз скрикувала вона.— Будь ласка, будь ласка...

Рорджеві це видалося кумедним. Крізь дірку, де колись був його ніс, він розреготався, і Куслій приєднався до нього, але Мерч, вилаявшись, звелів їм стулити пельки.

Йорен розпорядився облаштувати для жінки місце у фургоні.

— Хутчій,— сказав він.— Споночіє, і сюди збіжаться вовки, а то й гірше.

— Мені лячно,— пробурмотів Пиріжок, коли побачив, як жінка кидається у фургоні.

— Мені теж,— зізналася Арія.

Він стиснув її за плече.

— Ніякого хлопця я до смерті не забивав, Арі. Просто торгував маминими пиріжками, і все.

Арія обігнала фургони, наскільки наважилася, аби тільки не чути плачу дівчинки й не слухати, як жінка шепоче: «Будь ласка». Їй пригадалася казка, яку вона колись чула від старої Нан,— про чоловіка, полоненого в темному замку лихими велетами. Він був хоробрий та кмітливий і, обвівши велетів навколо пальця, втік... але щойно він опинився за мурами замку, як його ухопили Чужі й випили з нього гарячу кров. Тепер Арія уявляла, як він, мабуть, почувався.

На вечірній зорі однорука жінка померла. Гендрі з Клепачем викопали їй могилу на схилі пагорба, попід плакучою вербою. Коли зірвався вітер, Арії вчувся шепіт довгого обвислого віття: «Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка». Дрібне волосся в неї на загривку стало сторч, і вона стрімголов утекла від могили.

— Сьогодні багаття не палитимемо,— сказав Йорен. Повечеряли пучком дикої редиски, якої накопав Кос, і ринкою сухих бобів, запиваючи водою з джерела. Вода мала дивний присмак, і Ломі сказав, це тому, що десь угору за течією у струмку розкладаються трупи. Пиріжок мало не вбив його — якби старий Рейсен не розборонив.

Арія нажлуктилася води, щоб чимось заповнити порожнечу в животі. Вона й не сподівалася заснути, але якось таки задрімала. Коли ж прокинулася, довкруж було темно, як у льосі, а міхур просто лускав. Навколо неї тулилися уві сні товариші, горнучись у покривала й плащі. Намацавши Голку, Арія підвелася й дослухалася. Її попутники неспокійно вертілись уві сні, чулися тихі кроки чатових, і громовите хропіння Рорджа, і кумедний свист, з яким уві сні дихав Куслій. З іншого фургона долинало розмірене шкряботіння — це Йорен, жуючи кислолист, нагострював лезо свого чингала.

Пиріжок стояв на чатах.

— Куди ти? — поцікавився він, побачивши, що Арія попрямувала до дерев.

Арія невиразно махнула в бік лісу.

— Ти нікуди не підеш,— сказав Пиріжок. Меч за поясом додав йому хоробрості, хай і був це короткий меч, якого він тримав так, наче то сікач.— Старий сказав, щоб сьогодні всі трималися табору.

— Мені відлити треба,— пояснила Арія.

— Ось тобі дерево,— вказав він.— Ніхто не знає, що там, у темряві, Арі. Я сьогодні чув вовків.

Йорен не схвалив би, якби вона почала сперечатися. Отож вона вдала переляк.

— Вовків? Справді?

— Я їх чув,— запевнив її хлопець.

— Напевно, не ходитиму я зовсім,— повернулася вона до свого покривала і вдала, що спить, допоки не почула, що Пиріжкові кроки віддаляються. Тоді вона перекотилася й, тиха як тінь, вислизнула в ліс з другого боку табору. Тут теж були чатові, але Арія легко їх обминула. Про всяк випадок вона відійшла удвічі далі, ніж зазвичай. Пересвідчившись, що нікого поблизу немає, вона спустила штанці та присіла.

Вона саме робила свою справу зі спущеними до кісточок штанцями, коли почула під деревами шурхіт. «Це Пиріжок,— запанікувала вона,— простежив за мною». А тоді між дерев яскраво спалахнули очі, відбиваючи місячне світло. У неї стиснулося в животі, вона вхопила Голку, не переймаючись, що зараз обмочить одяг, й почала рахувати очі: два, чотири, вісім, дванадцять, ціла зграя...

Один зі звірів вийшов з-за дерев. Втупився в неї, вищиривши зуби, а в неї в голові тільки й крутилося, яка вона дурна і як зловтішатиметься Пиріжок, коли на ранок вони натраплять на її пошматоване тіло. Але вовк розвернувся й помчав у темряву, й тут-таки зникли й усі очі. Тремтячи, Арія обтерлася, зашнурувала штанці й рушила на звук шкряботіння назад у табір, до Порена. Вся трусячись, вона залізла до нього у фургон.

— Вовки,— прохрипіла вона.— В лісі.

— Ага. А де їм ще бути? — сказав він, не дивлячись на неї.

— Вони мене налякали.

— Справді,— сплюнув він.— А мені здавалося, що твоїм родичам вони до шмиги.

— Наймірія — деривовчиця,— обійняла вона себе за плечі.— А це різні речі. Та й усе одно вона втекла. Ми з Джорі жбурляли в неї камінням, поки вона не побігла геть, бо королева точно б її убила,— з сумом оповіла вона.— Якби вона була в місті, кажу вам, ніколи б не дала відрубати батькові голову.

— У сиріт немає батьків,— сказав Йорен,— пам’ятаєш про це?

Від кислолисту слина в нього в роті почервоніла, і було таке враження, ніби рот у нього закривавлений.

— А нам треба боятися вовків у людській шкурі, як оті, що спалили село.

— Хочу додому,— жалібно мовила Арія. Вона силкувалася бути хороброю, лютою як росомаха й усе таке, але іноді почувалася звичайною маленькою дівчинкою, якою, власне, й була.

Чорний брат насмикав свіжого кислолисту з оберемку, що лежав у фургоні, й запхав собі до рота.

— Слід було лишити тебе там, де знайшов, хлопче. Всіх вас. У місті безпечніше, ні?

— Мені байдуже. Я хочу додому.

— Вже скоро тридцять років, як я збираю хлопців на Стіну,— на Йоренових вустах спінилася слина, нагадуючи криваві бульки.— За весь час я втратив лише трьох. Один старий помер від гарячки, міщука вкусила змія, коли той сів срати, а третій дурень спробував зарізати мене уві сні, за що й заплатив кривавою посмішкою,— він чиркнув по горлу ножем.— Троє за тридцять років,— виплюнув він кислолист.— Може, морем було б мудріше. Ніхто дорогою не трапиться, це точно, але... розумний поплив би кораблем, а я... тридцять років уже я топчу королівський гостинець,— сховав він чингал у піхви.— Йди спати, хлопче. Чуєш мене?

Вона постаралася заснути. Однак, лежачи під тоненьким покривалом, чула вовче виття... і ще якийсь звук, слабший, тихий як шепіт вітру, в якому вчувалися зойки.