Битва королів

Давос

Чорновода затока була сьогодні бурхлива і брижата, повсюди пінилися буруни. «Чорна чайка» летіла з припливною хвилею, і з кожним поривом вітру її вітрило тріскотіло й виляскувало. Поряд з нею йшли під вітрилами «Примара» і «Леді Марія» — між бортами лишалося не більш як двадцять ярдів. Сини вміють тримати лінію. Давос цим пишався.

На тому боці моря загриміли бойові ріжки, і ці гортанні звуки, схожі на сичання велетенських змій, передавалися з корабля на корабель.

— Спустити вітрило,— скомандував Давос.— Щоглу вниз. Гребці на весла.

Його син Маттос передавав команди. Облавок «Чорної чайки» затрусився: це команда побігла виконувати накази, штовхаючись між солдатів, які весь час, здавалося, крутяться під ногами, хай де стануть. Сер Імрі вирішив, що в ріку треба запливати на веслах, щоб не підставляти вітрила під стріломети й вогнемети на мурах Королівського Причалу.

Оддалік, на південному сході, Давос розрізняв обриси «Фурії»: мерехтіли золотом, спускаючись, вітрила, прикрашені коронованим оленем Баратеонів. Шістнадцять років тому з її облавку Станіс Баратеон командував атакою на Драконстон, та цього разу вирішив їхати з військом, передавши «Фурію» та командування флотом братові своєї дружини — серу Імрі, який під Штормокраєм перейшов на його бік разом з лордом Алестером і всіма Флорентами.

«Фурію» Давос знав незгірше за свої кораблі. Понад трьома сотнями весел ціла палуба була відведена під стріломети, а на самій горі на носі й на кормі розмістилися великі катапульти, з яких можна жбурляти цілі діжки запаленої смоли. Це був грізний корабель, і дуже прудкий, хоча сер Імрі й уповільнив його хід, натоптавши з баку до корми озброєними лицарями та важкою кіннотою.

Знов засурмили бойові ріжки, і з «Фурії» долетіли команди. Давос відчув поколювання у відтятих кінчиках пальців.

— Весла на воду,— гаркнув він.— Шикуйсь.

Сотня лопатей занурилась у воду під гуркіт керівного барабану. Цей звук нагадував повільне калатання великого серця, і з кожним його ударом рухалися весла — сотня гребців працювала як один.

У «Примари» та «Леді Марії» теж виросли дерев’яні крила. Три галери пливли одностайно, лопатями весел збурюючи воду.

— Тихий хід,— гукнув Давос. Срібноборта «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона зайняла своє місце з лівого борту «Примари», її швидко наздоганяв «Зухвалий сміх», а от «Гаргара» тільки зараз спускала весла на воду, а «Морекінь» туж-туж опускав щоглу. Давос озирнувся за корму. Так, там, далеко-далеко на південь, пливла ніхто як «Меч-риба», як завше, пасучи задніх. Вона пишалася двома сотнями весел і найбільшим тараном в усьому флоті, а от щодо її капітана Давос мав великі сумніви.

Над водою летіли підбадьорливі крики солдатів. З самого відплиття зі Штормокраю вояки почувалися баластом і тепер, певні перемоги, спішили допастися до ворога. В цьому вони були в повній згоді зі своїм адміралом — верховним капітаном сером Імрі Флорентом.

Три дні тому, поки флот стояв на якорі в гирлі річки Вироводої, він зібрав усіх своїх капітанів на військову раду на борту «Фурії», щоб ознайомити їх з бойовим порядком. Давоса з синами поставили в другий ряд битви, на правий — небезпечний — фланг. «Почесне місце»,— заявив Алард, радий шансу довести свою відвагу. «Радше ризиковане»,— зауважив його батько. Сини, навіть юний Марик, кинули на нього жалісливі погляди. «Цибулевий лицар геть збабився,— вгадував Давос їхні думки,— в душі він і досі пачкар».

Що ж, останнє таки було правда, і він за це виправдовуватися не збирався. Сіворт тепер звучить гордо, але в нутрі він так і лишився Давосом з Блошиного Дна, який вертався додому — до рідного міста на трьох високих пагорбах. Ніхто в Сімох Королівствах не знав більше про воду й вітрила, ніхто з мечем у руці не бився у стількох безнадійних боях на мокрій палубі. Але в цей бій він вступає цнотливим, нервовим і переляканим. Контрабандисти не сурмлять у бойові ріжки й не піднімають прапорів. Занюхавши небезпеку, вони піднімають вітрило й тікають поперед вітру.

Якби адміралом був він, то усе б зробив по-іншому. Для початку він вислав би кілька найпрудкіших кораблів угору по ріці — поглянути, що там як, а не кидався б сторчголов у бій. Та коли він це запропонував серу Імрі, верховний капітан чемно йому подякував, але в очах його чемності не читалося. «Хто такий цей низькородний боягуз? — мовби запитували ці очі.— Чи це не він купив собі лицарство за цибулю?»

Маючи вчетверо більше кораблів, ніж малолітній король, сер Імрі не бачив потреби ні в обережності, ні в підманних маневрах. Він вишикував свій флот у десять бойових шерег — по двадцять кораблів у кожній. Перша шерега увірветься угору по ріці, щоб знищити на радість шляхетним капітанам крихітний флот Джофрі, або, як обзивав його сер Імрі, «хлоп’ячі іграшки». Наступні кораблі висадять під мурами міста стрільців і списників, а тоді приєднаються до бою на ріці. Менші й не такі прудкі кораблі, що пливуть останніми, перевезуть з південного берега основні сили Станісового війська під захистом Саладора Саана з його лісянцями, які лишаться в затоці на той раз, якщо Ланістери вздовж берега поховали кораблі, щоб напасти з тилу.

Коли по справедливості, то підстави для поспіху сер Імрі мав. Вітри не благоволили їм дорогою зі Штормокраю. Два коги вони втратили на скелях Кораблетрощильної затоки ще в день відплиття — поганий був початок. Одна з мирських галер затонула в Тартській протоці, а на вході в Глотку їх заскочив шторм, розкидавши флот мало не по всьому вузькому морю. Коли флот, втративши багато часу, перешикувався під захистом Рогу Масі, у спокійніших водах Чорноводої затоки, йому бракувало ще дванадцять кораблів.

Станіс, певно, вже багато днів тому дістався Бурчака. Королівський гостинець біг від Штормокраю прямцем до Королівського Причалу, тож цей шлях був набагато коротший, ніж морем, та й військо Станісове було здебільшого кінне: майже двадцять тисяч лицарів легкої кінноти й вільні вершники — спадок Ренлі, який проти власної волі дістався його братові. Прибули вони, безперечно, вчасно, але збруйні дестрієри та дванадцятифутові списи мало чим поможуть проти глибин Чорноводого Бурчака і високих мурів міста. Станіс зі своїми лордами стоїть табором на правому, південному березі річки і, без сумніву, кипить від нетерплячки, гадаючи, що з його флотом зробив сер Імрі.

Два дні тому біля Моряникової скелі вони бачили півдюжини рибальських яликів. Рибалки повтікали, але їх одного по одному переловили й узяли на абордаж. «Ложечка перемоги — якраз добре для шлунку перед боєм,— щасливо оголосив сер Імрі.— Вояки зажадають більшої порції». Та Давоса більше цікавило те, що бранці могли розповісти про оборону Королівського Причалу. Карлик заклопотано будував якийсь бон, щоб перегородити гирло ріки, однак рибалки не мали згоди щодо того, чи вже закінчилися роботи, чи ще ні. Давос піймав себе на тому, що зрадів би, якби роботи вже закінчилися. Бо якщо виявиться, що ріка загороджена, серу Імрі не лишиться нічого, як пригальмувати і ще раз подумати.

Море повнилося звуками: криками і погуками, сурмами, барабанами і трелями волинки, ляскотом дерева по воді від тисяч весел, що піднімалися й опускалися.

— Тримати лінію! — крикнув Давос. Порив вітру шарпнув його старий зелений плащ. З обладунків у нього була хіба дублена шкірянка й циліндричний шолом, який валявся під ногами. На морі, вважав він, тяжка криця радше втопить людину, ніж врятує. Сер Імрі та інші високородні капітани не поділяли цього переконання: міряючи кроками свої палуби, вони всі аж блищали.

«Гаргара» і «Морекінь» нарешті зайняли свої місця, а за ними прилаштувалася «Червона клішня» лорда Селтигара. З правого борту від Алардової «Леді Марії» пливло три галери — «Благочестя», «Молитва» і «Побожність», які Станіс забрав у безталанного лорда Сангласа і на чиїх палубах зараз юрмилися лучники. Навіть «Меч-риба» наближалася, хитаючись і гойдаючись у збуреному морі, водночас на веслах і під вітрилом. «Вона тягне таран, завеликий таран, і тому не тримає рівноваги».

Вітер дув з півдня, однак на веслах це значення не мало. Зайдуть на припливній хвилі, а от річкова течія буде на боці Ланістерів: у гирлі Чорноводого Бурчака вона сильна та швидка. Перше зіткнення з нею неминуче забезпечить перевагу ворогу. «Дурні ми, що вирішили зійтися з ними на Чорноводді»,— подумав Давос. У будь-якій сутичці у відкритому морі їхні бойові шереги могли б оточити ворога з обох флангів, заганяючи всередину та знищуючи. А от на ріці кількість важких кораблів сера Імрі мало що вирішуватиме. Неможливо пустити понад двадцять кораблів у ряд, щоб вони між собою не зіткнулися й веслами не сплуталися.

За шерегою бойових кораблів виднілася на Ейгоновому пагорбі Червона фортеця — темна на тлі лимонного неба, а під нею відкривалося гирло Бурчака. Протилежний берег ріки був чорний від людей і коней, які, побачивши наближення кораблів, заворушилися, як сердиті мурахи. Станіс, певно, не тримав вояків без діла: вони будували плоти й оперяли стріли, та все одно чекання витерпіти дуже важко. Почулися мідні звуки сурем — зовсім тоненькі, й дуже швидко їх проковтнуло ревище тисяч голосів. Давос стиснув обрубаною долонею мішечок з фалангами пальців і почав беззвучно молитися.

В центрі першої лінії бою йшла сама «Фурія», оточена з флангів «Лордом Стефоном» і «Океанським оленем», на двісті весел кожен. Ліворуч і праворуч од них зібралися кораблі стовесельні: «Леді Гарра», «Яснориба», «Веселий володар», «Морський демон», «Срібнорога слава», «Голодранка Дженна», «Тризуба трійця», «Меткий меч», «Королівна Рейніс», «Берло», «Вірна», «Красний крук», «Королева Алісанна», «Кицька», «Сміливиця» і «Бич Драконів». На кожній кормі маяло вогненне серце Царя світла, жовтогаряче з червоним. За Давосом з синами пливла ще одна шерега стовесельників під командуванням лицарів і шляхетних капітанів, а далі менші, повільніші мирські кораблі — не більш як на вісімдесят весел кожен. У самому кінці пливли вітрильники, караки й неповороткі череваті коги, а останнім — Саладор Саан на своїй гордій «Валірійці» — величезній, на три сотні весел,— за якою трималися решта його галер, що вирізнялися смугастими боками. Пишний лісянський «король» не надто потішився, коли йому дісталися тили, але ясно було, що сер Імрі довіряє йому не більше, ніж Станіс. «Забагато скаржиться й торочить про золото, яке йому завинили». Та Давосу все одно було прикро. Саладор Саан — спритний старий пірат, а його команда — природжені моряки, безстрашні в бою. В тилу їхні навички будуть змарновані.

«Ау-у-у-у!» — полетіло понад білими бурунами й колотінням весел з півбаку «Фурії»: це сер Імрі дав наказ атакувати. «Ау-у-у-у! Ау-у-у-у!»

«Меч-риба», досі з піднятим вітрилом, нарешті стала в ряд.

— Повний вперед! — рикнув Давос. Барабан загуркотів швидше, і весла теж пришвидшили рух, розтинаючи лопатями воду: плюсь-шурх, плюсь-шурх, плюсь-шурх. На палубі солдати гримотіли мечами по щитах, а стрільці в цей час напнули тятиви й потягнули перші стріли з сагайдаків у себе на поясах. Галери в першій бойовій шерезі затуляли огляд, тож Давос метався палубою в пошуках кращого місця. Ніякого бона і знаку не було: річкове гирло було мов роззявлена паща, готова їх усіх проковтнути. От тільки...

У дні свого контрабандистського минулого Давос частенько жартував, що знає берегову лінію Королівського Причалу набагато краще за власну долоню, адже більшу частину життя не витратив на те, щоб непомітно прокрастися в долоню або з неї. Приземкуваті башти — новенькі, муровані з грубо тесаного каменю — в гирлі Чорноводого Бурчака, можливо, нічого й не скажуть серу Імрі Флоренту, а от для Давоса вони — як два зайві пальці, що раптом відросли з долоні.

Затулившись від призахідного сонця, він придивився до цих башт. Замалі, щоб розмістити великий гарнізон. Та, що на північному березі, тулилася до стрімкої скелі, а згори на неї хмурилася Червона фортеця; її близнючка на південному березі росла просто з води. Давос зразу збагнув: «Зробили підкоп, вгризаючись у берег». У такому разі атакувати башту буде вельми складно: нападникам доведеться брести по воді або ж кинути місток через невеличкий канал. Унизу Станіс поставив лучників, щоб обстрілювали захисників, якщо хтось необачно вистромить голову з-за бійниць, та більше нічим не переймався.

Біля підніжжя башти в темній воді, на глибині, щось зблиснуло. Це сонячний промінь упав на крицю, розповівши Давосу все, що той хотів знати. «Ланцюговий бон... та вони чомусь не перекрили ріку, побачивши нас. Чому?»

Він би й тут міг здогадатися, тільки не було часу поміркувати. З корабля попереду долинув крик, і знов засурмили бойові ріжки: перед ними був ворог.

Поміж миготінням весел «Скіпетра» й «Вірної» Давос угледів тоненьку риску галер поперек ріки; на їхніх золотих облавках зблискувало сонце. Ці кораблі він знав незгірш за свої. Коли він був ще пачкарем, то завжди почувався краще, знаючи, що означає вітрило на горизонті: прудкий це корабель чи повільний, капітан його молодий, спраглий слави, чи старий, який дослужує свої дні.

«Ау-у-у-у!» — засурмили ріжки.

— Бойовий хід,— гукнув Давос. З лівого і правого бортів почулися такі самі команди Дейла й Аларда. Люто загуркотів барабан, здіймались і падали весла, і «Чорна чайка» рвонула вперед. Коли Давос глянув на «Примару», Дейл вітально підкинув руку. «Меч-риба» знову відставала, гойдаючись у кільватері менших кораблів, що пливли обабіч неї; у цілому ж шерега була рівненька, як стіна щитів.

Здалеку річка задавалася зовсім вузенькою, а тепер розширилася, як море, і місто теж виросло до велетенських розмірів. Сердито позираючи з Ейгонового пагорба, Червона фортеця спостерігала за наступом, як з командного пункту. Увінчані залізом зубчасті стіни, масивні вежі й товсті червоні мури надавали їй вигляду дикого звіра, що причаївся над рікою й над вулицями міста. Кам’янисті стрімчаки, на яких він прищулився, були всіяні лишайником і сучкуватими колючими деревами. Флоту доведеться проплисти попід замком, щоб досягти гавані й міста за нею.

Перший ряд уже зайшов у ріку, а ворожі галери табанили. «Хочуть заманити. Щоб ми збилися в купу й не змогли обійти їх з флангів.... а ще ж цей бон позаду». Давос міряв кроками палубу, витягував шию, аби краще роздивитися флот Джофрі. Серед хлоп’ячих іграшок була і громіздка «Богомилість», бачив він, і старий повільний «Королевич Еймон», «Оксамитова леді» та її сестричка «Осорома леді», «Борвій», «Королівський перевізник», «Білий олень», «Сулиця», «Морецвіт». А де ж «Зорелев»? Де чарівна «Леді Ліанна», що її король Роберт назвав на честь дівчини, яку кохав і втратив? І де «Келеп короля Роберта»? Це ж найбільша військова галера в королівському флоті, на чотириста весел, єдиний бойовий корабель у володінні малолітнього короля, здатний потягатися з «Фурією». Ця галера по праву мала б стати серцем захисту.

Давос відчував пастку, але ж досі позаду не з’явився ворог,— кругом був тільки флот Станіса Баратеона, що рівними рядами тягнувся аж до обрію. «Може, піднімуть ланцюг і розділять нас?» Але він не зовсім розумів, чого цим можна досягти. Кораблі, які лишаться в затоці, все одно зможуть висадити вояків на північ од міста; так, це буде повільніше, але й безпечніше.

З замку вилетіла зграйка мерехтливих жовтогарячих пташок — двадцятеро чи тридцятеро: це полетіли через ріку глечики з запаленою смолою, тягнучи за собою полум’яні хвости. Переважно їх проковтнуло море, але кілька впало на палуби галер у першій бойовій шерезі, розбиваючись на друзки й розсипаючи полум’я. На «Королеві Алісанні» забігали солдати, а ще видно було, як піднімається дим одразу з трьох місць на «Бичі Драконів», що був найближче до берега. На той час уже полетіла нова порція глечиків, і з сичанням посипалися стріли лучників, які всіяли вежі. За планшир «Кицьки» упав солдат, відскочив од весел і пішов під воду. «Перший мрець на сьогодні,— подумав Давос,— але не останній».

На зубчастих стінах Червоної фортеці майорів прапор малолітнього короля: коронований олень Баратеонів на золотому полі й лев Ланістерів — на малиновому. Полетіли ще глечики зі смолою. До Давоса долинули крики: «Сміливицею» поширювалося полум’я. Гребці внизу були в безпеці, під захистом півпалуби, а от солдатам, який юрмилися нагорі, так не пощастило. Як Давос і боявся, головний удар узяв на себе правий фланг. «Скоро наша черга»,— нервово нагадав собі він. «Чорна чайка» чудово потрапляла під обстріл: вона йшла шостою від північного берега. З правого борту від неї була тільки Алардова «Леді Марія», неповоротка «Меч-риба», яка вже так відстала, що опинилася ближче до третього ряду, ніж до другого, а ще «Благочестя», «Молитва» і «Побожність», у яких настільки вразлива позиція, що вони можуть покладатися тільки на боже заступництво.

Коли другий ряд проминув башти-близнючки, Давос придивився до них. Він побачив три ланки велетенського ланцюга, який зміївся з діри завбільшки з голову та зникав під водою. Башти мали тільки одні двері — на добрі двадцять футів од землі. Лучники на даху північної башти зараз обстрілювали «Молитву» й «Побожність». Стрільці на «Побожності» їм відповідали. До Давоса долинув зойк вояка, в якого поцілили стріли.

— Пане капітане,— поряд з ним виник його син Маттос.— Ваш шолом.

Давос узяв його обіруч й опустив на голову. Циліндричний шолом не мав заборола: Давос терпіти не міг, коли щось перешкоджає огляду.

На той час на них уже посипалися глечики зі смолою. На очах у Давоса один розбився на палубі «Леді Марії», та Алардова команда швидко збила полум’я. Ліворуч засурмили бойові ріжки «Гордості Дрейфмарку». З кожним ударом весла розсипали бризки води. Велика, ярд завдовжки, стріла зі стріломета впала менш як за два фути від Маттоса і з дзижчанням уп’ялася в дерев’яну палубу. Перша лінія кораблів уже потрапила в поле обстрілу ворожих лучників: між галерами зі зміїним сичанням сипалися стріли.

На південь від Чорноводого Бурчака Давос помітив людей, які волочили до води грубо сколочені плоти, а під тисячею розмаяних прапорів шикувалися строї і колони. Полум’яне серце було всюди, адже маленького чорного оленя, ув’язненого у вогні, неможливо було розгледіти. «Нам слід було плисти під коронованим оленем,— подумав Давос.— Олень — герб короля Роберта, і місто б возрадувалося, побачивши його. А цей чужинський штандарт тільки відверне народ від нас».

Давос не міг дивитися на вогненне серце, щоб не пригадувати тінь, яку народила Мелісандра в темряві під Штормокраєм. «Принаймні цей бій ми ведемо за білого дня, зі зброєю чесних людей у руках»,— сказав собі Давос. Червона жінка з її чорними дітьми в цьому участі не братиме. Станіс відіслав її морем назад на Драконстон разом зі своїм небожем-байстрюком Едриком Штормом. Капітани та прапороносці наполягали, що поле бою — не місце для жінки. З цим не погоджувалися тільки прихильники королеви, та й ті не надто голосно. І все одно Станіс збирався відмовити, якби лорд Брайс Карон не зауважив: «Ваша світлосте, якщо з нами буде чаклунка, потім люди казатимуть, що перемога належить їй, а не нам. Казатимуть, що короною ви завдячуєте її заклинанням». Це все перемінило. Сам Давос під час суперечки притримував язика, та якщо по правді, він не дуже засмутився з від’їзду чаклунки. Не хотів мати справи ні з Мелісандрою, ні з її богом.

Ліворуч «Побожність» уже приставала до берега й опускала трап. Стрільці топталися на мілині, високо задираючи луки, щоб не замочити тятиви. На берег вони вибралися на вузькій прибережній смузі попід стрімчаками. З замку посипалося каміння, а з ним — стріли та списи, але кут був надто гострий, тож зброя тут завдала мало шкоди.

«Молитва» саме причалила за дві дюжини ярдів угору за течією, а «Благочестя» косо наближалося до берега, коли до ріки з тупотом помчали оборонці; копита їхніх коней розбризкували воду на мілині. Лицарі накинулися на лучників, як вовки на курей, відтісняючи їх назад до кораблів, назад у ріку, ще ті й стріли не встигли приготувати. На допомогу їм поквапилися солдати зі списами й топорами, і за мить сцена перетворилася на кривавий хаос. Давос упізнав шолом у формі собачої голови, який належав Гончаку. Кліган на коні в’їхав по трапу на палубу «Молитви», рубаючи підряд усіх, хто мав необачність опинитися надто близько, а з плечей його струменів білий плащ.

Позаду замку виріс на пагорбах Королівський Причал, окільцьований мурами. Набережна являла собою почорнілу пустку: Ланістери спалили все, що будувалося за Брудною брамою. Мілина була захаращена обвугленими остовами, які не давали підійти до довгих кам’яних причалів. «Тут ми не пристанемо». Давос бачив верхівки трьох велетенських метавок, які ховалися за Брудною брамою. А високо на Вісенїїному пагорбі сонячне світло вигравало на сімох кришталевих вежах Великого септу Бейлора.

Давос не бачив, як зійшлися в бою вороги, але чув це: з неймовірним гуркотом зіткнулися дві галери. Які саме, сказати було неможливо. За мить над водою полетіла луна ще одного зіткнення, а тоді третього. Крізь хрускіт поламаного дерева чулося гортанне «брум-бурум» носової катапульти на «Фурії». «Океанський олень» розбив одну з галер Джофрі точно надвоє, але «Собачий ніс» палав у вогні, а «Королева Алісанна» опинилася затиснутою між «Оксамитовою леді» й «Осоромою леді», і її команда від леєра до леєра билася з абордажниками.

Прямо по курсу Давос побачив ворожого «Королівського перевізника», що заплив між «Вірною» і «Скіпетром». «Вірна» встигла до зіткнення прибрати весла з правого борту, а от на «Скіпетрі» з лівого боку весла хруснули, як хмиз, коли «Королівський перевізник» проїхався вздовж його борту.

— Стріль! — скомандував Давос, і лучники пустили над водою згубний дощ зі стріл. Капітан «Королівського перевізника» упав у нього на очах, і Давос спробував пригадати його ім’я.

На березі піднялися плечі велетенських метавок — одне, друге, третє, і сотні каменюк вилетіли на жовте небо, кожна завбільшки з людську голову; падаючи, вони здіймали високі хвилі, пробивали дерев’яну обшивку, а живих людей перетворювали на криваве місиво. Перша лінія кораблів уже воювала від берега до берега. Летіли гаки, залізні тарани трощили дерев’яні облавки, юрмилися абордажники, у клубах диму зліталися з двох боків хмари стріл, помирали люди... у Давоса, на щастя, ще ніхто не загинув.

«Чорна чайка» піднімалася вище по ріці, й у голові капітана, який шукав придатної цілі для тарана, гуркотів керівний барабан. Оточена «Королева Алісанна» опинилася в пастці між двох ланістерівських бойових кораблів, і всі троє вже були зчеплені гаками й канатами.

— На таран! — гаркнув Давос.

Барабанні удари перетворилися на розмитий гарячковий дріб, і «Чорна чайка» полетіла, розсікаючи носом воду, що бурунилася білою як молоко піною. Перша лінія бою тепер являла собою плутанину окремих сутичок. Попереду розверталися три зчеплені кораблі, і їхні палуби, де рубалися мечами й топорами вояки, нагадували кривавий хаос. «Ще трішки,— молив Давос Воїна,— розверни її ще трішки, щоб я бачив її борт».

Воїн, мабуть, почув його молитву. «Чорна чайка» і «Леді Марія» врізались у бік «Осороми леді» одна за другою, протаранивши їй водночас із носа та з корми з такою силою, що в «Оксамитової леді», яка була на три судна далі, з палуби повилітали в море матроси. Давос так клацнув зубами, що мало язика не відкусив. Він сплюнув кров. «Наступного разу рота не роззявляй, дурню». Сорок років він плавав морями — й оце вперше таранив чужий корабель. Лучники без команди пускали стріли.

— Задній хід,— скомандував Давос. Коли «Чорна чайка» почала табанити, річкова хвиля шугнула в зазублену діру, яку лишив таран, і «Осорома леді» на очах розвалилася, а кілька дюжин людей опинились у воді. Живі плавали, мертві лежали на воді; вояки у важких кольчугах і кірасах — що мертві, що живі — пішли на дно. У вухах дзвеніло від благальних криків потопельників.

Попереду, трохи ліворуч, зблиснуло щось зелене, і з корми «Королеви Алісанни» з сичанням піднялися, звиваючись, смарагдові вогненні змії. А за мить до Давоса долетів перестрашений зойк:

— Дикополум’я!

Він скривився. Запалена смола — це одне, а дикополум’я — зовсім інше. Жахливе, непогасне. Спробуй збити його плащем — і плащ спалахне, лясни по його іскрі рукою — і руку охопить вогонь. «Насци на дикополум’я — в тебе цюцюрка загориться»,— казали старі моряки. Сер Імрі попереджав про жахливу речовину алхіміків. На щастя, небагато лишилося справжніх піромантів. «їхні запаси дуже швидко закінчаться»,— запевняв сер Імрі.

Давос роздавав команди: одна лава весел гребла, а друга табанила, і галера розверталася. «Леді Марія» теж устигла відплисти, і вчасно: вогонь поширювався палубами «Королеви Алісанни» та її супротивників з неймовірною швидкістю. Охоплені зеленим полум’ям люди, завиваючи нелюдськими голосами, стрибали у воду. З мурів Королівського Причалу вергали смерть вогнемети, а велетенські метавки жбурляли каміння з-за Брудної брами. Каменюка завбільшки з бика гримнулася між «Чорною чайкою» і «Примарою», добряче гойднувши обидва кораблі й обливши водою всіх, хто був на палубі. Ще одна каменюка, ненабагато менша, упала на «Зухвалий сміх». Веларіонова галера луснула, як дитяча іграшка, що її скинули з вежі, й посипалися уламки завдовжки з руку.

Крізь чорний дим і вир зеленого вогню Давос помітив ціле юрмище маленьких суден, які рухалися вниз за течією: мішанину напівзотлілих каюків і каяків, поромів, барок, яликів, шлюпок і понтонів, що вже ледве на воді трималися. Здавалося, це розпач: оцей плавник не зупинить атаки, тільки плутатиметься під ногами. Давос бачив, що бойові шереги безнадійно змішалися. Ліворуч од нього «Лорд Стефон», «Голодранка Дженна» і «Меткий меч» уже прорвалися й піднімалися вгору за річковою течією. Але з правого флангу ще точилася запекла битва, а центр просів під градом каміння з метавок: дехто з капітанів розвертався, дехто звертав ліворуч — аби тільки втекти від камінного дощу. «Фурія» розвернула кормові катапульти, щоб мати змогу обстрілювати місто, але відстань була завелика: діжки смоли падали під мурами. «Скіпетр» позбувся майже всіх весел, а «Вірну» протаранили, й вона почала кренитися. Провівши «Чорну чайку» між ними, Давос ударив у пишно різьблений і золочений прогулянковий баркас королеви Серсі, цього разу навантажений солдатами замість цукатів. Від зіткнення дюжина вояків посипалась у річку; вони силкувалися втриматись на плаву, але їх одного по одному діставали з «Чайки» лучники.

Крик Маттоса привернув Давосову увагу до небезпеки з лівого борту: одна з ланістерівських галер йшла на таран.

— Право на борт! — гаркнув Давос. Одні гребці веслами відштовхнулися від баркаса, а другі в цей час розвернули галеру носом до «Білого оленя». Якусь мить Давос боявся, що запізнився, що зараз потоне, але течія допомогла «Чорній чайці», й удар тарана прийшовся по дотичній: кораблі чиркнулися боками, ламаючи весла. Над головою в Давоса пролетів уламок дерева, гострий як спис. Давос здригнувся.— На абордаж! — гукнув він. Кинули гаки. Витягнувши меча, Давос першим перестрибнув леєр.

Команда «Білого оленя» зустріла нападників біля леєра, але солдати «Чорної чайки» своєю залізною хвилею з криком просто змели їх. Давос пробивав собі дорогу, шукаючи ворожого капітана, але не встиг його дістатися: той уже загинув. Поки він стояв над тілом, хтось топором поцілив його ззаду, але врятував шолом: голова тільки загуділа, а могла б і луснути. Напівнепритомний, Давос мало не скотився за борт. Його нападник з криком кинувся вперед. Схопивши меча обіруч, Давос загнав клинок чоловікові в живіт.

Хтось із його команди поставив Давоса на ноги.

— Пане капітане, «Олень» наш.

Так і було, Давос бачив. Більшість ворогів загинуло, помирало чи здалося. Він скинув шолом, стер кров з обличчя й повернувся на свій корабель, обережно ступаючи по дошках, слизьких від людських нутрощів. Маттос подав йому руку, допомагаючи перелізти через леєр.

Ці кілька секунд «Чорна чайка» і «Білий олень» здавалися затишшям у серці бурі. «Королева Алісанна» й «Оксамитова леді», досі зчеплені, горіли в зеленому пеклі, рухаючись вниз за течією і тягнучи за собою уламки «Осороми леді». Одна з мирських галер врізалася в них — і зараз теж була охоплена полум’ям. «Кицька» підбирала на борт людей зі «Сміливиці», яка швидко тонула. Капітан «Бича Драконів» завів корабель між двох причалів, поламавши йому все дно; його команда разом з лучниками й солдатами висипала на берег, щоб приєднатися до атаки на міські мури. Протаранений «Красний крук» повільно тонув. «Океанський олень» боровся і з вогнем, і з абордажниками, а от на «Відданому воякові» Джофрі піднявся прапор з вогненним серцем. «Фурія», гордий ніс якої проломив камінь з метавки, зараз билася з «Богомилістю». На очах у Давоса «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона врізалася між двох ланістерівських річкових суден, перекинувши одне, а друге підпаливши вогненними стрілами. На південному березі лицарі заводили на коги своїх коней, а деякі галери поменше, навантажені солдатами, вже перетинали ріку. Їм доводилося обережно пробиратися між потонулих кораблів і острівців дикополум’я. В ріку вже зайшов увесь флот короля Станіса, окрім Саладора Саана й лісянців. Скоро вони візьмуть під контроль Чорноводдя. «Сер Імрі отримає свою перемогу,— подумав Давос,— і Станіс переведе через ріку свою армію, але, боги милостиві, якою ціною...»

— Пане капітане! — торкнувся його плеча Маттос.

І все через «Меч-рибу», два ряди весел якої здіймалися й опускалися. Вона так і не опустила вітрила, і в такелаж потрапила горюча смола. Вогонь поширювався у Давоса на очах, збігаючи вгору канатами й вітрилами, поки корабель не увінчало жовте полум’я. Громіздкий залізний таран у формі риби, яка й дала назву кораблю, розтинав ріку попереду. Рівно перед «Меч-рибою», являючи собою заманливу черевату мішень, плив за течією, погойдуючись, один з ланістерівських блокшивів. Між дощок повільно витікала зелена кров.

Коли Давос Сіворт це побачив, серце в нього зробило перебій.

— Ні,— сказав він.— Ні. Ні-і-і-і!

У ревищі й гуркоті бою ніхто його не почув, крім Маттоса. І вже точно не почув капітан «Меч-риби», воліючи нарешті бодай щось прошити своїм великим громіздкими мечем. Корабель пришвидшив хід. Давос покаліченою рукою стиснув шкіряну торбинку з обрубками своїх пальців.

З гуркотом, тріском і репанням «Меч-риба» навпіл розтяла півзотлілий блокшив. Той луснув, як перестиглий плід, але жоден плід не може луснути з таким пронизливим хрустом. Зсередини блокшива в Давоса на очах хлюпнула зелень з тисячі розтрощених глечиків, як отрута з нутра присмертного звіра,— блискуча, сяйлива, вона розливалася поверхнею ріки...

— Задній хід! — гаркнув Давос.— Геть! Геть від нього! Назад, назад!

Обрізавши абордажні канати, «Чорна чайка» звільнилася від «Білого оленя», і Давос відчув, як під ногами гойднулася палуба. Весла ковзнули у воду.

А тоді зачулося різке коротке «ух!», так наче хтось дунув йому у вухо. За мить гримнуло. Палуба зникла з-під ніг, вода вдарила в обличчя, забивши ніс і рот. Задихаючись, Давос тонув. Не певен, де верх, а де низ, він сліпо й панічно боровся з рікою — і зненацька випірнув на поверхню. Виплюнувши воду, ковтнув повітря й, ухопившись за найближчий уламок, міцно вчепився.

І «Меч-риба», і блокшив уже пішли на дно, нижче за течією плавали почорнілі тіла, а живі, задихаючись, чіплялися за курні уламки дерева. Над рікою танцював розвихрений демон — зелене полум’я п’ятдесят футів заввишки. В дюжині рук цей демон мав по нагайці, і хай чого вони торкалися, все охоплювало полум’я. Горіла «Чорна чайка», горіли обабіч неї «Білий олень» і «Відданий вояк». «Благочестя», «Кицька», «Сміливиця», «Скіпетр», «Красний крук», «Гаргара», «Вірна», «Фурія» — загорілися всі, а ще «Королівський перевізник» і «Богомилість»: демон пожирав власне військо. Блискуча «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона силкувалася розвернутися, але демон ліниво торкнувся пальцем її срібних весел — і всі вони спалахнули, як свічки. На мить здалося, що вона розтинає ріку двома рядами довгих смолоскипів.

На той час Давоса вже стиснула зубами течія, кидаючи і викручуючи. Він борсався, уникаючи плавучих острівців дикополум’я. «Мої сини»,— подумав Давос, але в цьому ревищі й хаосі годі було їх шукати. Позаду вибухнув ще один блокшив, повний дикополум’я. Здавалося, закипіло саме Чорноводдя, й у повітря полетіли охоплені полум’ям снасті, люди, уламки потрощених кораблів.

«Мене виносить у затоку». Так буде краще; може, вдасться доплисти до берега: Давос — гарний пливець. У затоці будуть галери Саладора Саана: сер Імрі наказав їм триматися позаду...

Але течія знову крутнула його, і Давос побачив, що чекає на нього вниз за течією.

Ланцюг. «Боги бороніть, вони підняли ланцюг!»

Де ріка перетворювалася на Чорноводу затоку, напнувся бон, виступаючи на два чи три фути над водою. В нього вже врізалася дюжина галер, а тепер течія гнала до нього й решту. Майже всі вони були охоплені вогнем, а скоро загоряться й інші. Вдалині Давос розрізнив смугасті облавки кораблів Саладора Саана, але усвідомлював, що не допливе до них. Перед ним простягнулася розпечена до червоного сталева стіна, охоплена виром зеленого полум’я. Гирло Чорноводого Бурчака перетворилося на роззявлену пащу пекла.