Битва королів

Теон

Не заперечиш: вона була прегарна. «Втім, твоя перша лодія завжди гарна»,— подумав Теон Грейджой.

— Які витрішки-усмішки! — пролунав позаду жіночий голос.— Схоже, лордійчуку вона до шмиги, га?

Теон обернувся, щоб оцінити жінку поглядом. Йому сподобалося те, що він побачив. З першого погляду він знав: залізнородна; тонка й довгонога, з чорним, коротко підстриженим волоссям, з обвітреною шкірою, міцними впевненими руками, з чингалом за поясом. На вузькому обличчі її ніс здавався завеликим і занадто гострим, але це компенсувала усмішка. На око жінка була на кілька років старша за Теона — двадцять п’ять років щонайбільше. Рухалася вона так, наче звикла, що під ногами в неї палуба.

— Так, вона мила,— сказав він,— але й уполовину не така мила, як ти.

— Ого,— широко посміхнулася вона.— Мені треба стерегтися! У цього лордійчука медовий язик.

— А ти покуштуй і пересвідчись.

— Ото аж так? — мовила вона, сміливо роздивляючись його. На Залізних островах траплялися жінки (небагато, але й не поодинокі), які служили на лодіях разом зі своїми чоловіками, і подейкували, що сіль і море міняють їх — апетити в них стають, як у чоловіків.— Ви так довго пробули в морі, лордійчуку? Чи там, звідки ви припливли, немає жінок?

— Жінок вистачає, тільки не таких, як ти.

— А звідки вам знати, яка я?

— Мої очі бачать твоє обличчя. Вуха чують твій сміх. А прутень піднявся на тебе, як щогла.

Наблизившись, жінка притисла йому руку до матні бриджів.

— Не брешете,— сказала вона, потиснувши крізь тканину.— Боляче?

— Страшенно.

— Бідолашний лордійчук,— відпустила вона його і відступила.— Біда в тому, що я одружена й вагітна.

— Боги милостиві,— відповів Теон.— Значить, я не зроблю тобі байстрюка.

— Якщо й так, мій чоловік вам не подякує.

— Ні, а от ти могла б.

— З чого б це? У мене вже були лорди. Вони зроблені з того ж тіста, що й інші чоловіки.

— А королевич у тебе був? — запитав він.— От будеш зморшкувата й сива, з обвислими нижче живота цицьками, й розповідатимеш онукам, як одного разу кохалася з королем.

— То ми вже й про кохання мову ведемо? А я-то гадала, що про прутень і піхву.

— А ти мрієш про кохання? — Теону дедалі більше подобалася ця дівка, хай хто вона така; її гострий язичок — приємна розрада на цьому мокрому й похмурому Пайку.— То мені назвати лодію на твою честь, заграти тобі на арфі, а потім оселити тебе на вежі в своєму замку, вбрану в самі коштовності, як королівну з балади?

— Корабель назвіть на мою честь,— мовила вона, проігнорувавши решту,— бо я його збудувала.

— Його збудував Сигрін, батьків корабельник.

— А я — Есгред, дочка Амброда і дружина Сигріна.

Він гадки не мав, що в Амброда є дочка, а в Сигріна — дружина... але молодого корабельника він бачив хіба раз, а старого взагалі не пригадував.

— Змарнували тебе, віддавши Сигріну.

— Ого! А Сигрін казав, це чудову лодію змарнували, віддавши вам.

Теон наїжачився.

— Ти взагалі знаєш, хто я такий?

— Королевич Теон з дому Грейджоїв. А хто ж іще? Скажіть по правді, мілорде, чи любитимете ви її, свою нову кралю? Сигріну буде цікаво.

Лодія була новенька — ще пахла дьогтем і смолою. Завтра дядько Ейрон благословить її, але Теон приїхав з Пайку, щоб поглянути на неї до того, як її спустять на воду. Не така простора, як «Великий кракен» самого лорда Балона чи дядькова «Залізна перемога», але на вигляд прудка та привабна, навіть коли стоїть на спусковому полозі: стрункий чорний облавок сто футів завдовжки, єдина висока щогла, п’ятдесят довгих весел, палуба, що вмістить сотню вояків... а на носі — залізний таран у формі гостряка стріли.

— Сигрін добре мені послужив,— визнав Теон.— Вона і справді така швидка, якою здається?

— Швидша — якщо капітан уміє до неї підійти.

— Давно вже я не плавав на кораблі...— («А якщо по правді, капітаном узагалі ніколи не був»).— Але я — Грейджой, і я залізний. Море у мене в крові.

— Ваша кров опиниться в морі, якщо плаватимете так, як варнякаєте,— мовила жінка.

— Гріх погано обходитися з такою чарівною кралею.

— Чарівною кралею? — розсміялася вона.— Та ця лодія — морська сука.

— О, то ти й назву їй дала — «Морська сука».

Це її забавило: Теон запримітив іскру в її чорних очах.

— А казали, що назвете її на мою честь,— мовила вона ображено-докірливим тоном.

— А я так і зробив,— він піймав її за руку.— Допоможіть мені, міледі. На царині вірять: якщо чоловік переспить із жінкою в тяжі, йому щаститиме.

— А що вони на тій царині знають про кораблі? Чи про жінок? До того ж я певна, ви все вигадали.

— Якщо визнаю це, ти мене розлюбиш?

— Розлюблю? А що — я вас колись любила?

— Ніколи,— погодився він,— але я намагаюся це виправити, люба моя Есгред. Вітер холодний. Піднімайся на мій корабель, дай-но я тебе зігрію. Завтра дядько Ейрон обіллє його ніс морською водою і пробурмоче молитву до затонулого бога, та я радше благословлю його молоком мого і твого лона.

— Затонулому богу це може не сподобатися.

— До біса затонулого бога. Якщо заважатиме, втоплю його знову. За два тижні ми вирушаємо на війну. Невже ти пошлеш на битву людину, що втратила сон від жаги?

— Залюбки.

— Жорстока ти! Справедливо я назвав свій корабель. Якщо я від збудження скерую його на скелі, в цьому будеш винна ти.

— А ви кермуватимете оцим? — вона знов провела рукою по матні його бриджів і посміхнулася: палець обвів залізний обрис його чоловічого багатства.

— Повертайся зі мною на Пайк,— мовив Теон зненацька, подумавши: «А що скаже на це лорд Балон? Та хіба мені не байдуже? Я дорослий чоловік, і якщо я хочу вкласти в ліжко дівку, це моя справа».

— І що ж я робитиму на Пайку? — вона так і не прибрала руки.

— Сьогодні ввечері батько влаштовує бенкет для капітанів.

Насправді батько, чекаючи на останні запізнілі судна, влаштовував бенкет щодня, але для чого це уточнювати?

— То ви зробите мене на одну ніч своїм капітаном, мілорде королевичу? — мовила Есгред з найлукавішою посмішкою, яку тільки він бачив у жінки.

— Можливо. Якщо безпечно заведеш мене в порт.

— Ну, я добре знаю, який кінець весла занурювати в море, та й з линвами і вузлами дам собі раду,— однією рукою вона розшнурувала його бриджі, а тоді, широко посміхнувшись, відступила.— Шкода, що я одружена й вагітна.

Збуджений Теон знов зашнурував штани.

— Мені час повертатися в замок. Якщо ти не поїдеш зі мною, я з горя можу заблукати, й тоді острови багато втратять.

— Не можна цього допустити... от тільки я не маю коня, мілорде.

— Візьмеш коня в мого зброєносця.

— А бідолаха нехай до Пайку пішки дибає?

— То сідай на коня разом зі мною.

— Ага, ось чого вам треба! — вона знов посміхнулася.— А сідати ззаду чи спереду?

— Де захочеш.

— Люблю бути згори.

«І де ця дівка була все моє життя?»

— У батьковому палаці сіро й сиро. Потрібна Есгред, щоб запалити вогонь.

— У лордійчука медовий язик.

— Хіба не з цього ми почали?

Вона підкинула вгору руки.

— Тут ми й закінчимо. Есгред ваша, любий королевичу. Везіть мене в свій замок. Покажіть мені свої пишні вежі, що ростуть з моря.

— Я лишив коня в заїзді. Ходімо.

Вздовж берега вони рушили разом, і коли Теон узяв її за руку, вона не пручалася. Йому подобалося, як вона ходить: поважно, гойдаючи стегнами,— бо це означало, що під покривалами вона така сама зухвала.

У Лордпорті було завізно як ніколи: всюди юрмилися команди довгих лодій, що вишикувалися вздовж рінявого узбережжя чи стояли на якорі ген за хвилеломом. Залізні рідко й не так легко прихиляли коліно, але Теон зауважив, що коли вони з Есгред проходили повз, і веслярі, і городяни затихали й вітали його шанобливо схиленими головами. «Нарешті вони дізналися, хто я,— думав він.— Давно пора».

Лорд Гудбразер зі Старої Весі минулої ночі підтягнувся з головними силами, а це майже сорок довгих лодій. Його вояків видно було всюди — вони впадали в око в своїх смугастих крайках з козиної вовни. У заїзді подейкували, що повій Отера Кутерногого так попорали безбороді хлопчаки в крайках, що у них тепер ноги не сходяться. Як на Теона — нехай. Пранцюватішого кишла нечупар він у житті не бачив і сподівався, що й не побачить. Теперішня його компаньйонка була йому більше до душі. А що вона одружена з батьковим корабельником і до того ж вагітна, то так навіть цікавіше.

— Мілорд королевич уже почав підбирати команду? — запитала Есгред, поки вони йшли до стайні.— Гей, Синьозубий! — гукнула вона до моряка, що проходив повз: рослявого чолов’яги у ведмежій жилетці й шоломі з воронячими крилами.— Як там твоя наречена?

— В тяжі, й каже, що буде двійня.

— Так швидко? — Есгред лукаво посміхнулася.— Швидко ти весло у воду вмочив.

— Ага, і гріб, і гріб, і гріб,— заревів чолов’яга.

— Здоровий легінь,— зауважив Теон.— Синьозубий, так? То взяти його на «Морську суку»?

— Тільки образиш. Бо в нього є і свій корабель.

— Мене так довго не було, що я нікого не знаю,— зізнався Теон. Він шукав приятелів, з якими грався змалечку, але де там: хто давно помер, а хто став геть чужий.— Дядько Віктаріон позичив мені свого керманича.

— Раймольфа Штормоп’яного? Гарний чоловік — коли тверезий.

Вона ще запримітила знайомих і гукнула до якоїсь трійці:

— Улере, Карле! А де твій братик, Скайте?

— Затонулому богу, боюся, знадобився гарний гребець,— озвався кремезний чолов’яга зі шпакуватою бородою.

— Він хотів сказати, що Елдис так вина хильнув, аж його гладке черево луснуло,— пояснив рожевощокий юнак, який ішов поряд.

— Мертве не вмирає,— сказала Есгред.

— Мертве не вмирає.

Теон пробурмотів ці слова разом з ними.

— А тебе всі знають,— мовив він до жінки, коли чоловіки пройшли.

— Усі люблять жінку корабельника. Так і треба, якщо не хочуть, щоб їхній корабель потонув. Якщо вам потрібні веслярі, то ці троє — непоганий вибір.

— У Лордпорті дужих рук не бракує.

Теон над цим ще й не думав. Йому потрібні вояки, до того ж віддані йому, а не його лорду-батькові чи дядькам. Поки що він грає роль слухняного юного королевича, чекаючи, щоб лорд Балон розкрив усі свої плани. Якщо ж йому ці плани не сподобаються або не схочеться брати в них участь, тоді...

— Дужих рук недосить. Гребці на лодії мають рухатися як один, щоб досягти потрібної швидкості. Мудрий капітан обирає гребців, що вже веслували разом.

— Путня порада. Може, ти мені й допоможеш обрати.

«Нехай думає, що мені потрібні її поради, жінки це люблять».

— Може. Якщо добре до мене ставитиметеся.

— А як же ще?

Ближче до порожньої «Міраям», що гойдалася високо на хвилях біля причалу, Теон прискорив ходу. Її шкіпер хотів відплисти ще два тижні тому, але лорд Балон не дозволив. Нікому з купців, які зайшли в Лордпорт, не дозволялося з нього виходити: батько не хотів, щоб великої землі досягли чутки про його військо, поки він не готовий буде з ним виступити.

— Мілорде,— зачувся жалібний голос з баку купецької галери. Через облавок перехилилася шкіперова дочка, проводжаючи Теона поглядом. Батько заборонив їй сходити на берег, та щоразу, приїжджаючи в Лордпорт, Теон бачив, як вона сумно блукає палубою.— Мілорде, хвилинку! — гукнула вона йому навздогін.— Будьте ласкаві, мілорде...

— А вона? — запитала Есгред Теона, який квапливо проминав ког.— Була вона ласкава до мілорда?

Лукавити з цією жінкою Теон не бачив сенсу.

— Певний час. А тепер хоче бути мені соляною дружиною.

— Ого! Ну, трохи солі їй не завадить. Щось вона м’якенька й покірненька. Чи я помиляюся?

— Не помиляєшся.

М’якенька й покірненька. Це точно. Як вона здогадалася?

Вексу він звелів чекати в заїзді. У вітальні було так завізно, що довелося проштовхуватися в двері. Вільних місць не лишилося ні на лавках, ні за столом. І зброєносця теж ніде видно не було.

— Вексе! — гаркнув Теон, перекрикуючи шум і брязкіт. «Якщо він нагорі з котроюсь із цих пранцюватих повій, я з нього шкуру злуплю»,— подумав він — і тут нарешті запримітив хлопця, який біля коминка грав у кості, і вигравав, якщо судити з гори монет біля нього.

— Час їхати,— оголосив Теон. Хлопець не звернув на нього уваги, тож довелося схопити його за вухо й відірвати від гри. Векс загріб жменю мідяків і без слова рушив за ним. Оце в ньому Теонові подобалося найбільше. Переважно у зброєносців довгі язики, а от Векс з народження німий... хоча це, здається, не завадило йому вирости таким самим кмітливим, як і будь-який інший дванадцятирічний хлопчак. Він був незаконним сином одного зі зведенюків лорда Ботлі. Взяти його за зброєносця — ось половина ціни, яку Теон заплатив за свого коня.

Коли Векс побачив Есгред, очі в нього округлилися. «Можна подумати, він жінки не бачив»,— майнуло в Теона в голові.

— Есгред поїде зі мною до Пайку. Сідлай коней, і швиденько.

Хлопець приїхав на кощавому малому гароні зі стайні лорда Балона, а от Теонів скакун був геть іншої породи.

— Де ти роздобув цього пекельного коня? — зронила Есгред, побачивши його, але з того, як вона це вимовила, ясно було, що вона під враженням.

— Минулого року його в Ланіспорті купив лорд Ботлі, але йому на такому коні не всидіти, тож він радо його продав.

Залізні острови надто вбогі й кам’янисті, щоб розводити гарних коней. Переважно острів’яни — посередні вершники й упевненіше почуваються на палубі лодії, ніж у сідлі. Навіть лорди їздять на гаронах або кошлатих поні з Гарло, а вози, запряжені волами, зустрінеш частіше, ніж підводи. А сірома-простолюд, що не має грошей ні на те, ні на те, сам тягне плуга по бідній кам’янистій землі.

Але Теон десять років прожив у Вічнозимі й не збирався виступати на війну без гарного скакуна. Хибна думка лорда Ботлі про власного коня зіграла йому тільки на руку: він отримав огира з норовом чорним, як його масть, більшого за рисака — мало не такого, як дестрієри. А що сам Теон був не такий дебелий, як більшість лицарів, то це й на краще. Очі жеребця палали вогнем. Побачивши нового господаря, він вищирився і спробував укусити його просто за щоку.

— А кличка в нього є? — запитала Есгред, коли Теон сів верхи.

— Сміхун,— Теон подав їй руку й підсадив попереду себе, щоб дорогою пригортати її до себе.— Знав я одного пана, який мені казав, що я забагато усміхаюся.

— А це правда? — спитала вона.

— Так вважають ті, хто сам ніколи не всміхається.

Теон згадав батька й дядька Ейрона.

— А зараз ви всміхаєтеся, мілорде королевичу?

— О так! — Теон потягнувся через неї, щоб підхопити повіддя. На зріст вона була майже така сама, як і він. Коси, звісно, можна було б і помити, а на гарненькій шийці виднівся старий рожевий шрам, але Теону подобалося, як вона пахне — сіллю, потом і жінкою.

Дорога назад на Пайк, схоже, буде набагато приємніша, ніж дорога сюди.

Виїхавши за Лордпорт, Теон поклав руку жінці на груди. Але Есгред скинула її.

— На вашому місці я б тримала повіддя обіруч, бо цей ваш вороний зараз скине нас обох на землю й затопче до смерті.

— Від цього я його вже відучив.

Зачудований Теон якийсь час поводився чемно, приязно теревенячи про погоду (сіру й похмуру, як і весь час, що він тут пробув, з частими зливами) і розповідаючи про вояків, яких він здолав у Лопотючому лісі. Коли ж дійшов до тою, як опинився зовсім близько від Царевбивці, то ковзнув рукою туди ж, де й перше. Перса в жінки були маленькі, але тугі, і йому це подобалося.

— Не варто цього робити, мілорде королевичу.

— Варто-варто! — Теон стиснув пальці.

— Зброєносець витріщається.

— І нехай. Він про це нікому не скаже, обіцяю.

Есгред прибрала його пальці зі своїх грудей. І твердо їх тримала. У неї були дужі руки.

— Люблю жінок з міцними руками.

— Ніколи б не подумала,— пирхнула вона,— після тої дівки на набережній.

— Не суди про мене по ній. То була єдина жінка на кораблі.

— Розкажіть мені про свого батька. Він радо привітає мене у своєму замку?

— З чого б це? Він заледве привітав мене, свою кров і плоть, спадкоємця Пайку й Залізних островів.

— А ви спадкоємець? — спокійно запитала вона.— Кажуть, у вас дядьки, брати, сестра...

— Брати давно померли, а сестра... ну, подейкують, Ашина улюблена сукня — кольчуга нижче колін, а під низом замість білизни — дублена шкіра. Але чоловіче вбрання не зробить з неї чоловіка. Коли переможемо в цій війні, підшукаю для неї гарну шлюбну партію — якщо, звісно, вдасться знайти чоловіка, що згодиться взяти її. Наскільки пригадую, ніс у неї — як дзьоб у стерв’ятника, купа прищів, а груди пласкі, як у хлопця.

— Сестру можна видати заміж,— зауважила Есгред,— але не дядьків.

— Мої дядьки...— Теон мав першочергове право на спадок, на відміну від трьох батькових братів, але тема, яку зачепила жінка, повсякчас йому муляла. На Островах нерідко траплялося, коли сильний і честолюбний дядько відбирав у слабкого племінника всі права, а заодно й убивав цього самого племінника. «Але я не слабкий, а заки батько помре, я ще зміцнію».— Дядьки мені не загроза,— заявив він.— Ейрон п’яний від морської води й молитви. Живе заради свого бога...

— Свого бога? Не вашого?

— І мого теж. Мертве не вмирає,— він слабко посміхнувся.— Якщо я набожно щось бурмотатиму, як від мене вимагається, Мокрочубий не рушить мене. А дядько Віктаріон...

— Лорд-капітан Залізного флоту, грізний вояк. Про нього співають по пивницях.

— Під час батькового заколоту він разом з дядьком Юроном підплив до Ланіспорту й попалив увесь ланістерівський флот, що стояв на якорі,— пригадав Теон.— Однак план це був Юронів. Віктаріон — мов той велетенський сірий віл: дужий, невтомний і старанний, але в перегонах йому не перемогти. Без сумніву, мені він служитиме так само віддано, як служить моєму батькові. У нього ні клепки, ні честолюбства не вистане на змову та зраду.

— А от Юрону Воронячому Оку хитрості не бракує. Про нього люди переказують страшні речі.

Теон посовався в сідлі.

— Дядька Юрона не бачили на Залізних островах уже майже два роки. Може, він і мертвий давно.

Якщо так, то, може, це й на краще. Старший брат лорда Балона і на день не відмовлявся від давніх звичаїв. Подейкують, його горезвісну «Тишу», з її чорними вітрилами й темно-червоним облавком, добре знають в усіх портах від Ібену до Ашаю.

— Може, й мертвий,— погодилася Есгред,— а якщо живий... що ж, він стільки часу провів на морі, що тут почуватиметься чужинцем. А залізні ніколи не посадять на Скелястий престол чужинця.

— Я теж так гадаю,— озвався Теон перш, ніж йому спало на думку, що він і сам тут чужинець. Він нахмурився. «Десять років — довгий строк, але я повернувся, і батько й не збирається помирати. У мене є час самоствердитися».

Він подумав, чи не покласти руку знов Есгред на груди, однак вона точно її скине, та й розмова про дядьків трохи охолодила його запал. Буде доволі часу на ігри в замку, в затишку його покоїв.

— Коли приїдемо в Пайк, побалакаю з Гелією, щоб тебе на бенкеті всадовили на почесне місце,— мовив він.— Я мушу сісти на помості, по праву руч од батька, та коли він піде геть, я спущуся до тебе. Він рідко сидить за столом довго. Останнім часом його шлунок уже не приймає випивки.

— Гірко, коли видатна людина старіє.

— Лорд Балон — лише батько видатної людини.

— Який скромний лордійчук!

— Тільки дурень недооцінює себе, коли на світі повно людей, ладних зробити це за нього,— він легенько поцілував її ззаду в шию.

— А що мені одягти на цю учту? — вона потягнулася назад й відтрутила його обличчя.

— Попрошу Гелію тебе вбрати. Може, підійде щось із суконь моєї леді-матері. Вона зараз у Гарло й навряд чи повернеться.

— Я чула, вона змарніла од холодних вітрів. Ви її не навідаєте? До Гарло плисти один день, а леді Грейджой, безперечно, радо б кинула останній погляд на сина.

— Я б не проти. Але тут справ забагато. Оскільки я повернувся, батько покладається на мене. Може, коли настане мир...

— Якщо ви приїдете, може, для неї настане мир.

— Зараз ти говориш, як справжня жінка,— невдоволено мовив Теон.

— Зізнаюся, я і є жінка... до того ж вагітна.

На думку про це він чомусь відчув збудження.

— Це ти так кажеш, але по тобі не видно. Як доведеш? Не повірю тобі, поки не побачу твої налиті груди й не скуштую з них материнського молока.

— А що ж на це скаже мій чоловік? Присяжник і слуга вашого рідного батька?

— Він у нас кораблів стільки будуватиме, що й не помітить, що ти його покинула.

— Жорстокий лордійчук захопив мене! — розсміялася вона.— Якщо я пообіцяю, що одного дня дозволю поглянути, як я годую свого малюка, ви розповісте мені ще про свою війну, Теоне з дому Грейджоїв? Попереду ще милі й милі, й мені хочеться послухати про того короля-вовка, якому ви служили, і про золотих левів, з якими він воює.

Завжди радий її потішити, Теон скорився. Решта шляху пролетіла, поки він забивав її гарну голівку переказами про Вічнозим і війну. Іноді сам дивувався з того, скільки всього розповідає. «А з нею легко розмовляти, благословіть її боги,— подумав він.— Таке враження, наче я знаю її багато років. Якщо на подушках вона така ж метка, як і гостра на язик, не відпущу її...» Тут він подумав про Сигріна Корабельника — дебелого й дубоголового, з солом’яною чуприною, що вже поріділа над прищавим чолом,— і похитав головою. «Яке марнотратство! Яке злочинне марнотратство!»

Здалося, й часу зовсім не минуло, як перед очима постав велетенський мур Пайку.

Брама була відчинена. Вдаривши Сміхуна п’ятками під боки, Теон проїхав її труськом. Коли він допомагав Есгред спішитися, шалено розбрехалися собаки, а декілька, помахуючи хвостами, навіть підбігли. Проскочивши повз Теона, вони замалим не перекинули жінку, стрибаючи навколо неї, дзявкочучи й облизуючи її.

— Геть! — гаркнув Теон, копнувши — без жодних наслідків — велику коричневу суку, але Есгред тільки засміялася, борюкаючись із ними.

За псами вибіг конюший.

— Візьми коня,— звелів йому Теон,— і забери цих клятих псів...

Але неотеса й уваги не звернув. Широко всміхнувшись беззубим ротом, він мовив:

— Леді Ашо! Ви повернулися.

— Вчора ввечері,— озвалася вона.— Припливла з Великої Весі з лордом Гудбразером, ніч провела в заїзді. А сьогодні менший братик люб’язно привіз мене з Лордпорту,— цьомкнувши одного з псів у ніс, вона широко посміхнулася Теону.

Теон стояв, роззявивши рота. Аша. Ні! Це не може бути Аша. Знагла він збагнув, що в його свідомості існує дві Аші. Одна — маленька дівчинка, яку він знав. Друга, уявлена, чимось нагадувала матір. Але жодна з них не схожа була на цю... цю... цю...

— Прищі зникли, коли груди з’явилися,— пояснила вона, вовтузячись із псом,— але ніс, як у стерв’ятника, на місці.

Теон нарешті здобувся на слово.

— Чому ти мені не призналася?

Відпустивши пса, Аша виструнчилася.

— Спершу хотіла побачити, який ти. І побачила,— вона глузливо напівуклонилася йому.— А тепер, менший братику, перепрошую. Маю перед учтою помитися й перевдягнутися. Цікаво, ще десь є кольчужна сукня, яку я так люблю носити на білизну з дубленої шкіри? — вона зловтішно посміхнулася йому й перетнула міст отою своєю ходою, яка йому так сподобалася: повагом, гойдаючи стегнами.

Коли Теон відвернувся, до нього хитро посміхнувся Векс. Теон зацідив хлопцю у вухо.

— Щоб не так радів,— мовив він і зацідив удруге, дужче.— А це за те, що не попередив мене. Наступного разу відрости собі язика.

«Ні,— аж тут подумав він.— Це вона мене дурнем виставила. Шкодлива сука, певно, тішилася моментом. А як вона раз у раз тяглася до мого прутня...»

Узявши кухоль, він сів на підвіконня, задивившись на море, а над Пайком згасало сонце. «Тут нема для мене місця,— думав він,— і винна в цьому Аша, взяли б її Чужі!» Вода внизу з зеленої зробилася спершу сірою, а тоді чорною. На той час уже чулася оддалік музика, і Теон збагнув, що час перевдягатися до бенкету.

Теон обрав прості чоботи і ще простіше вбрання похмурих чорних і сірих кольорів, що пасували до його настрою. Жодних прикрас: не було нічого, за що б він сплатив залізом. «Можна було би щось зняти з того дикуна, від якого я врятував Брана Старка, та хіба було на ньому щось вартісне? Лиха моя доля: від моєї руки гинуть тільки сіромахи».

Коли Теон увійшов у довгу димну залу, там уже з’юрмилося близько сотні батькових лордів і капітанів. Дагмер Заяча Губа ще не повернувся зі Старої Весі зі Стоунгавзами і Драмами, але решта всі зібралися — дім Гарло з Гарло, Блектайди з Чорноплину, Спарри, Мерліни і Гудбразери з Великої Весі, Солткліфи й Сандерлі з Солескелі, Ботлі й Вінчі з того боку Пайку. Невільники розливали ель, грала музика — скрипки, волинки, барабани. Трійко огрядних чоловіків танцювали «пальцеруб», жбурляючи один в одного бойові топірці з короткими держалами. Ідея гри була в тому, щоб, не уриваючи танку, впіймати топірець або перестрибнути через нього. А звався цей танок «пальцеруб» тому, що зазвичай закінчувався, коли один із танцюристів лишався без пальця... або двох, або п’ятьох.

Ні танцюристи, ні пияки не звернули особливої уваги на Теона Грейджоя, який широким кроком рушив до помосту. Лорд Балон сидів на Скелястому престолі, викарбуваному у формі велетенського кракена зі здоровезної чорної лискучої брили. За легендою, перші люди, які припливли на Залізні острови, знайшли його на березі Старої Весі. Ліворуч престолу сиділи Теонові дядьки. А праворуч, на почесному місці, Аша.

— Ти спізнився, Теоне,— зауважив лорд Балон.

— Перепрошую,— Теон зайняв порожнє місце поряд з Ашею. Нахилившись до неї, він просичав їй у вухо: — Ти сидиш на моєму місці.

Вона обернула до нього невинні очі.

— Брате, ти помиляєшся. Твоє місце у Вічнозимі,— її посмішка різонула його.— А де ж твоє прегарне вбрання? Я чула, ти полюбляєш загортати тіло в шовки й оксамити.

Сама вона була вдягнена в просту зелену вовняну сукню; тканина м’яко обтягувала її струнке тіло.

— Мабуть, у тебе кольчуга проіржавіла, сестро,— відбив він.— Як шкода! Хотів би я побачити тебе в криці.

На це Аша тільки розсміялася.

— Може, ще й побачиш, менший братику... якщо певен, що твоя «Морська сука» уженеться за «Чорним вітром».

Тут підійшов один з батькових невільників, тримаючи в руках карафу вина.

— Ти сьогодні ель чи вино питимеш, Теоне? — Аша нахилилася ближче.— Чи ти й досі мрієш скуштувати мого материнського молока?

Він спалахнув.

— Вина,— кинув він невільнику. Аша відвернулася та грюкнула по столу, вимагаючи елю.

Теон розрізав навпіл буханець хліба, вибрав серединку й закликав кухаря, щоб наповнив йому половинку хліба риб’ячою юшкою. Від запаху густої юшки йому зробилося недобре, але він примусив себе поїсти. Вина він випив стільки, що на два обіди вистачить. «Якщо знудить, блюватиму на неї».

— А батько знає про те, що ти одружена з його корабельником? — запитав Теон сестру.

— Не більше, ніж сам Сигрін,— знизала вона плечима.— Перший корабель, що він збудував, називався «Есгред». Назвав його на честь своєї матері. Важко сказати, кого з них він любить більше.

— То все, що ти казала, брехня.

— Не все. Пригадуєш, як я сказала, що люблю бути згори? — широко посміхнулася Аша.

Він цього він тільки більше розлютився.

— А про те, що ти одружена жінка, і про дитину...

— О, то була щира правда,— Аша підскочила на ноги.— Гей, Рольфе! — гукнула вона одному з танцюристів-пальцерубів, піднісши руку. Побачивши її, він крутнувся — і знагла з його руки вилетів топірець, і лезо зблиснуло у світлі смолоскипа. Не встиг Теон і подих затамувати, як Аша вже перехопила топірець і вгатила його в стіл, розітнувши Теонову хлібну миску, аж підливка ляпнула на його накидку.— Ось мій лорд-чоловік,— сказала сестра й, потягнувшись під ліф сукні, висмикнула з-поміж грудей чингал.— А ось моє любе немовлятко.

Теон Грейджой навіть уявити не міг, на кого він зараз схожий, але зненацька збагнув, що велика зала дзвенить од сміху, і сміються всі з нього. Навіть батько посміхався, чорт забирай, а дядько Віктаріон голосно реготав. Теон заледве спромігся вичавити у відповідь нудотну посмішку. «Побачимо, хто сміятиметься останнім, суко».

Під свист і гучне улюлюкання Аша вивільнила топірець зі стільниці й пожбурила його назад танцюристам.

— Ліпше тобі дослухатися моєї поради щодо підбору команди.

Невільник підніс їй дерев’яний таріль, і вона, наколовши солону рибу, з’їла її просто з кінчика свого чингала.

— Якби ти дав собі труду бодай щось дізнатися про Сигріна, мені б не вдалося тебе обдурити. Ти десять років був вовком, а тоді причалюєш сюди, вважаючи себе королевичем над Островами, і при цьому не знаєш нічого й нікого. З якого дива вояки воюватимуть і помиратимуть за тебе?

— Бо я — їхній законний королевич,— холодно мовив Теон.

— За законами царини — може бути. Але тут у нас свої закони, не забув?

Нахмурившись, Теон звернув погляд на хлібну миску перед собою, з якої підтікала підливка. Скоро й на коліна йому натече. Він гукнув невольника все прибрати. «Півжиття я чекав повернення додому, і що отримав? Кпини та зневагу?» Не таким він запам’ятав Пайк. Чи просто не запам’ятав? У заручники-бо його забрали в такому юному віці!

Бенкет був убогий: кілька риб’ячих юшок, чорний хліб, нічим не присмачена козятина. Найсмачнішим з-поміж наїдків виявився цибулевий пиріг. Коли прибрали останні страви, ель і вино й далі лилися рікою.

Зі Скелястого престолу звівся лорд Балон Грейджой.

— Кінчайте пити й піднімайтеся до мене у світлицю,— звелів він товариству на помості.— Нам іще плани розробляти.

Не кажучи більше ні слова, він вийшов у оточенні двох гвардійців. Незабаром за ним рушили обидва брати. Теон звівся, щоб і собі йти.

— Менший братик квапиться втекти,— Аша піднесла ріг, вимагаючи ще елю.

— Лорд-батько чекає.

— Він чекав не один рік. Нічого з ним не станеться, якщо почекає ще трішки... та якщо боїшся його гніву, біжи бігом за ним. Ще дядьків наздоженеш,— вона посміхнулася.— Один-бо впився морської води, а другий — такий тупий сірий віл, що, либонь, і заблукає.

Теон роздратовано сів.

— Ні за ким я не бігатиму.

— Навіть за жінками?

— Це ж не я тебе за прутень хапав.

— Нема в мене прутня, ти не забув? А ти мене за що тільки не хапав!

Теон відчував, як паленіють щоки.

— Я чоловік, з чоловічими бажаннями. А ти що за дивне створіння?

— Скромна дівиця, от і все,— Аша під столом швидко потиснула йому прутень. Теон мало не зіскочив з крісла.— Що, вже не хочеш, аби я завела тебе в порт, братику?

— Шлюб не для тебе,— вирішив Теон.— Стану володарем — відішлю тебе до німотних сестер.

Він зіп’явся на ноги й нетвердим кроком рушив на пошуки батька.

Коли він підходив до ланцюгового мосту Морської вежі, почався дощ. Шлунок вирував, як море під ногами, а від вина відібрало ноги. Перетинаючи міст, Теон зціпив зуби і вчепився в линву, уявляючи, що це Ашине горло.

У світлиці, як завжди, було вогко й гуляли протяги. Батько, закутаний у котикову шубу, сидів перед жаровнею; обабіч нього вмостилися брати. Коли Теон увійшов, Віктаріон саме говорив про припливи й вітри, але лорд Балон жестом звелів йому замовкнути.

— Маю план. І вам час його почути.

— У мене є кілька пропозицій...— почав був Теон.

— Коли мені знадобиться твоя порада, я до тебе звернуся,— мовив батько.— Зі Старої Весі прилетів птах. Дагмер веде Драмів і Стоунгавзів. Якщо боги пошлють нам попутні вітри, ми відпливемо, щойно вони прибудуть... тобто ти відпливеш. Хочу, щоб ти був перший, Теоне. Візьмеш на північ вісім довгих лодій...

— Вісім? — він побуряковів.— І чого я досягну, маючи лише вісім лодій?

— А тобі просто треба здійснювати набіги на Скелясте узбережжя, на рибальські селища, й топити всі судна, які тільки трапляться. Може статися, що витягнеш кількох північних лордів з-поза їхніх мурів. З тобою попливуть Ейрон і Дагмер Заяча Губа.

— Нехай благословить затонулий бог наші мечі,— сказав жрець.

Теон почувався так, наче йому дали ляпас. То він має стати розбійником, палити рибалок у їхніх халупах і ґвалтувати їхніх бридких дочок? І навіть з таким завданням, на думку лорда Балона, він може не впоратися. Досить того, що доведеться терпіти похмурі погляди й дорікання Мокрочубого. А якщо з ними попливе ще й Дагмер Заяча Губа, Теонове керівництво буде чисто номінальним.

— Ашо, донечко,— провадив лорд Балон, і Теон, обернувшись, побачив, що сестра непомітно прослизнула у світлицю,— а ти з тридцятьма лодіями добірних вояків обігнеш мис Морського Дракона. Причалиш на приливній відмілині на північ від Пущанського Насипу. Якщо виступиш швидко, замок впаде, так і не зрозумівши, хто на нього напав.

Аша посміхнулася, як кіт на сметану.

— Завжди хотіла собі замок,— мовила вона солодко.

— То візьми його.

Теон прикусив язика. Пущанський Насип — кріпость Гловерів. Оскільки і Робет, і Галбарт зараз воюють на півдні, оборона буде слабенькою, і щойно замок впаде, залізні отримають надійний плацдарм у самому серці Півночі. «Це мене мали вирядити в Пущу!» Він добре знав Пущанський Насип — кілька разів відвідував Гловерів з Едардом Старком.

— Віктаріоне,— звернувся лорд Балон до брата,— а головного удару завдаси ти. Коли мої діти зроблять свою справу, Вічнозим змушений буде відповісти. Ні в Солесписі, ні на річці Гарячці особливого опору ти не зустрінеш. Верхів’я ріки — менш як за двадцять миль від Кенійського Рову. Перешийок — ключ до королівства. Ми вже пануємо в західних морях. Коли ж отримаємо Кейлінський Рів, вовченяті вже не відвоювати свою Північ... а якщо з дурної голови спробує, вороги відріжуть усі підступи на південь, і хлопчак Роб впіймається, як щур у пляшку.

Теон більше не міг мовчати.

— Сміливий план, батьку, але лорди в своїх замках...

— Лорди поїхали на південь з вовченям,— перебив його лорд Балон.— Лишилися самі боягузи, старі діди й зелені хлопчаки. Один по одному вони або здадуться, або падуть. Може, Вічнозим протримається з рік, але що з того? Решта дістанеться нам — ліси, лани і лігва, а людей візьмемо собі за невільників і соляних дружин.

Ейрон Мокрочубий підніс руки.

— Здіймуться високо води гніву, і поширить затонулий бог своє царство на всю царину!

— Мертве не вмирає,— співочо підхопив Віктаріон. Його слова луною повторили лорд Балон з Ашею, і Теону нічого не лишалося, як бурмотіти разом з ними. Отак усе й закінчилося.

Надворі дощ уперіщив як ніколи. Під ногами крутився і звивався ланцюговий міст. На середині Теон Грейджой зупинився й задивився на каміння внизу. Об нього з гуркотом билися хвилі, і Теон відчував на губах солоні бризки. Несподіваний порив вітру збив його з ніг, і парубок гримнувся навколішки.

Підвестися йому допомогла Аша.

— Вина ти теж пити не вмієш, брате.

Схилившись їй на плече, Теон дозволив їй перевести його через мокрий від дощу дерев’яний міст.

— Як Есгред ти мені подобалася більше,— кинув він осудливо.

— Все по справедливості,— розсміялася вона.— Ти мені теж більше подобався, як був дев’ятирічним.