Кетлін

Велика зала Річкорину — самотнє місце, якщо вечеряти удвох. Стіни задрапірували темні тіні. Один зі смолоскипів згас, і лишилося тільки три. Кетлін сиділа, втупившись у свій кубок з вином. Добре вино здавалося водянистим і кислим. Навпроти неї сиділа Брієнна. Між ними височів батьків престол — такий самий порожній, як і решта зали. Навіть слуги пішли. Кетлін відпустила їх на святкування.

Стіни фортеця мала товсті, та все одно чувся приглушений шум гулянки у дворі. Сер Дезмонд приніс із підвалів двадцять діжок, і простолюд, піднімаючи роги брунатного пива, святкував Едмурове близьке повернення й захоплення Робом Стрімчака.

«Хіба можу я їх за це винити? — думала Кетлін.— Вони нічого не відають. А коли б і так, яке їм діло? Вони моїх синів не знали. Не спостерігали з трепетним серцем, як лазить Бран, не відчували водночас гордості й жаху, не чули його сміху, не усміхалися, бачачи, як Рикон щосили старається в усьому наслідувати своїх братів». Вона втупилась у вечерю, яку перед нею поставили: загорнуту в грудинку форель, салат з ріпової гички, червоного солодкого кропу й солодцю, горох з цибулею і гарячий хліб. Брієнна їла методично, так наче вечеря — це чергове неприємне завдання, яке слід виконати. «Яка я стала кисла,— подумала Кетлін.— Не радію меду і м’ясу, а пісні та сміх тепер для мене — підозрілі чужинці. Я зроблена з горя, праху й гіркого смутку. А там, де було моє серце, лишилася порожнеча».

Вона більше не могла витримувати, як їсть друга жінка.

— Брієнно, з мене погане товариство. Іди на гулянку, якщо хочеш. Випий ріг елю й потанцюй під звуки Раймундової ліри.

— Я не створена для гулянок, міледі,— великими руками Брієнна розломила навпіл окраєць чорного хліба. А тоді втупилася в кусні, наче геть про них забула.— Якщо ви наказуєте, я...

Кетлін відчувала, як їй некомфортно.

— Просто я подумала, що тобі ліпше буде у веселішому товаристві, ніж моє.

— Мені тут добре,— дівчина хлібом вимочала сало з грудинки, в якій засмажили форель.

— Сьогодні зранку знову прилетіла пташка,— мовила Кетлін, не розуміючи, навіщо це каже.— Мейстер одразу мене збудив. Ним керував обов’язок, та не доброта. Зовсім не доброта.

Вона не збиралася розповідати Брієнні. Не знав ніхто, крім неї та мейстра Ваймана, і вона воліла все так і лишити, поки... поки...

«Поки що? Дурна жінко, невже як приховати таємницю в серці, можна їй не вірити? Якщо нікому не розповідати, ні з ким не обговорювати, чи перетвориться вона на сон, на півзабутий кошмар? Якби ж то боги були такі милостиві!»

— Новини з Королівського Причалу? — запитала Брієнна.

— Якби ж то! Пташка прилетіла з сервинського замку від сера Родрика, мого каштеляна...— («Чорні слова на чорних крилах»).— Він зібрав усі сили, що зміг, і зараз вирушив маршем на Вічнозим — відвойовувати замок...— (Яким неважливим це тепер здавалося!) — А ще він сказав... написав... розповів, що...

— Що таке, міледі? Це щодо ваших синів?

Таке просте питання — якби ж то відповідь на нього була такою самою простою! Кетлін спробувала заговорити, але слова застрягли в горлі.

— У мене більше немає синів, лишився тільки Роб,— спромоглася вичавити вона ці моторошні слова, не схлипнувши, й раділа бодай цьому.

— Міледі? — нажахано дивилася на неї Брієнна.

— Бран з Риконом спробували втекти, але їх схопили на млині під Жолудевими Водами. Теон Грейджой виставив їхні голови на мурах Вічнозиму. Теон Грейджой, який з десятьох років їв за моїм столом!

«Боги милостиві, я це сказала. Я це сказала — і тепер це правда».

Брієннине обличчя наче водою розмилося. Дівчина потягнулася через стіл, але пальці зупинилися, так і не торкнувшись лиця Кетлін, так наче цей доторк може бути невчасний.

— Я... не маю слів, міледі. Моя добра леді! Ваші сини, вони... вони тепер з богами.

— Справді? — різко мовила Кетлін.— Який бог міг таке допустити? Рикон ще зовсім крихітний! Невже він заслужив на таку смерть? А Бран... коли я їхала з Півночі, він ще й очей не розплющив після падіння. Мені довелося поїхати ще до того, як він опритомнів. А тепер я вже не зможу до нього повернутися, вже ніколи не почую його сміху...— Кетлін показала Брієнні свої долоні, свої пальці.— Бачиш ці шрами? Це до непритомного Брана підіслали найманого вбивцю. Він би ще тоді помер, і я разом з ним, якби Бранів вовк не перегриз убивці горлянку,— вона замовкла на мить.— Думаю, Теон і вовків повбивав. Мусив, бо в іншому разі... Я була певна, що хлопці в безпеці, поки з ними деривовки. Як Роб зі своїм Сіровієм. А от у дочок моїх більше немає вовчиць.

Несподівана зміна теми збентежила Брієнну.

— Ваші доньки...

— Санса вже в три роки була справжньою леді, чемною і запопадливою. Понад усе вона любила казки про лицарську відвагу. Казали, вона схожа на мене, але з неї виросте справжня красуня, якою я ніколи не була, це зразу видно. Я частенько відсилала геть її служницю, щоб самій чесати їй коси. У неї волосся золотисто-каштанове, світліше за моє, а яке густе і м’яке!.. у світлі смолоскипів воно сяяло міддю.

А Арія, вона... Недові гості, якщо приїжджали без попередження, часто приймали її за хлопчика-конюшого. Мушу сказати, з Арією було нелегко. Наполовину хлопчисько, наполовину вовченя. Тільки щось їй заборони — і вона без цього жити не зможе. Вона довговида, як Нед, з каштановим волоссям, яке завжди має такий вигляд, наче в ньому пташка гніздиться. Я вже втратила надію зробити з неї леді. Вона струпи на колінах збирала, як інші дівчата збирають ляльок, а ще в неї що в голові, те й на язиці. Мабуть, вона теж мертва,— кажучи це, Кетлін почувалася так, наче велетенська рука стискає їй груди.— Я хочу, щоб вони померли, Брієнно. Першим — Теон Грейджой, потім — Джеймі Ланістер і Куць, всі, всі... А мої дівчатка... мої дівчатка...

— Королева... сама має дівчинку,— ніяково мовила Брієнна.— І синів теж, одного віку з вашими. Коли вона про це почує, можливо, пожаліє вас і...

— Поверне моїх дочок додому? — Кетлін сумно посміхнулася.— Ти така невинна й наївна, дитинко! Я б хотіла... але ні. Роб помститься за своїх братів. Лід здатен вбивати незгірш за полум’я. Лід — так називався Недів меч. Валірійська криця, тисячі брижів узорного булату, а така гостра, що я її торкнутися боялася. Порівняно з Льодом Робів клинок тупий, як дрючок. Боюся, ним нелегко буде стяти Теону голову. Старки не тримають катів. Нед завжди казав, що виконувати вирок має той, хто його ухвалює, хоча йому цей обов’язок задоволення не приносив. А от мені приніс би, так,— вона втупилась у свої пошрамовані руки, розтуляючи і стуляючи долоні, а тоді повільно підвела очі.— Я йому вина послала.

— Вина? — розгубилася Брієнна.— Робу? Чи... Теону Грейджою?

— Царевбивці.

Цей задум непогано спрацював з Клеосом Фреєм. «Сподіваюся, тобі кортить випити, Джеймі. Сподіваюся, в тебе в горлі пересохло».

— Хочу, щоб ти пішла зі мною.

— Як зволите, міледі.

— Добре,— Кетлін рвучко звелася.— Лишайся, спокійно доїдай. А я пізніше пришлю по тебе. Опівночі.

— Так пізно, міледі?

— У підземеллі вікон немає. Там, унизу, години не відрізняються одна від одної, а для мене завжди полуніч.

Коли Кетлін виходила з зали, кроки її гулко відлунювали. Піднімаючись сходами у світлицю лорда Гостера, вона чула надворі вигуки «Таллі» і «Келих! Келих за бравого юного лорда». «Батько ще не помер! — хотілося крикнути їй.— Мої сини померли, але батько живий, чорти б вас усіх ухопили, він і досі ваш лорд».

Лорд Гостер спав глибоким сном.

— Він нещодавно отримав келих сновійного вина, міледі,— пояснив мейстер Вайман.— Від болю. Він не помітить вашої присутності.

— Байдуже,— сказала Кетлін. «Він уже не так живий, як мертвий, але все одно живіший за моїх бідолашних синочків».

— Міледі, я можу щось для вас зробити? Може, вам снодійного?

— Дякую, мейстре, не треба. Не хочу присипляти своє горе. Бран з Риконом на таке не заслуговують. Ходіть на святкування, а я посиджу трохи з батьком.

— Як зволите, міледі,— уклонився Вайман і пішов.

Лорд Гостер лежав горілиць, розтуливши рота, і слабенько з присвистом дихав. Одна рука звисала з матраца — бліда, слабка і висохла, але тепла на дотик. Кетлін переплела його пальці зі своїми. «Хай як міцно я його триматиму, не зможу його тут утримати,— сумно подумала вона.— Відпусти його». Але пальці, здавалося, не в змозі розігнутися.

— Мені нема з ким поговорити, батьку,— сказала вона йому.— Я молюся, але боги не відповідають.

Вона легенько поцілувала йому руку. Шкіра була тепла, а під блідою прозорою шкірою розгалужувалися, наче ріки, сині вени. А за мурами текли великі ріки — Червоний Зубець і Ріннєкрут, і тектимуть вічно, а от ріки на батьковій руці — ні. Зовсім скоро їхні води зупиняться.

— Сьогодні вночі мені наснилося, як ми з Лайсою загубилися, повертаючись верхи зі Стражморя. Пам’ятаєш? Землю огорнув той дивний туман, і ми відстали від валки. Все було сіре-сіре, вже за фут від носа мого коня не було геть нічого видно. Ми збилися з дороги. Гілля чіплялося за одяг, мов довгі тонкі руки, що хочуть нас схопити. Лайса розплакалася, а коли я почала гукати, здавалося, туман проковтнув усі звуки. Але Пітир здогадався, де ми, повернувся і розшукав нас...

Але зараз нема кому мене розшукати. Цього разу мені самій доведеться шукати дорогу, а це важко, дуже важко.

Мені все пригадується гасло Старків. Зима вже прийшла, батьку. Для мене. Для мене. Тепер Робу доведеться воювати не тільки з Ланістерами, а й з Грейджоями, а за що? За золоту шапку й залізне крісло? Земля вже й так спливає кров’ю. Я хочу повернути собі дочок, хочу, щоб Роб опустив меча, обрав собі гарненьку дочку Волдера Фрея, з якою він буде щасливий і яка народить йому синів. Я хочу повернути собі Брана й Рикона, хочу...— Кетлін повісила голову.— Я хочу,— повторила вона, але їй забракло слів.

За деякий час свічка затріпотіла і згасла. Крізь планки віконниць пробилося місячне світло, впало сріблястими смугами на батькове обличчя. Кетлін чула тихе й важке батькове дихання, нескінченне хлюпотіння хвиль, слабенькі акорди якоїсь любовної пісні, сумної й солодкої, що линула з двору. «Кохав руду як осінь діву,— співав Раймунд,— з загравою у косах».

Кетлін і не помітила, коли співи стихли. Коли поріг переступила Брієнна, минули години, а їй здалося — одна мить.

— Міледі,— тихо оголосила Брієнна,— вже полуніч.

«Прийшла полуніч, батьку,— подумала Кетлін,— і я маю виконати свій обов’язок». Вона відпустила його руку.

Тюремник, злодійкуватий коротун, з носом у червоних прожилках, схилився над кухлем елю й залишками голубиного пирога, п’яний як чіп. Він підозріливо прищурився на гостей.

— Д’руйте, міледі, та лорд Едмур казав нікого не пускати до Царевбивці без записки від нього — записки з печаткою.

Лорд Едмур? Батько помер, а мені про це не сказали?

— Ні, міледі, наскікі я знаю,— облизав губи тюремник.

— Зараз відчиниш двері — або прогуляєшся зі мною до світлиці лорда Гостера й поясниш йому, як ти смів мені відмовити.

— Як скаже міледі,— він опустив очі. Ключі кріпилися в нього на поясі, на шпичастому шкіряному ремені. Перебираючи їх, він щось бурмотав собі під ніс, поки не знайшов той ключ, який пасував до дверей у камеру Царевбивці.

— Повертайся до свого елю й лиши нас,— звеліла Кетлін. З гака в низькій стелі звисала олійна лампа. Знявши її, Кетлін підкрутила полум’я.— Брієнно, нікого до мене не пускай.

Кивнувши, Брієнна стала на чатах під дверима камери, поклавши долоню на руків’я меча.

— Хай міледі покличе мене, якщо я знадоблюся.

Кетлін штовхнула плечем важкі дерев’яні двері, окуті залізом, і ступила в темряву. То були нутрощі Річкорину, і смерділо тут відповідно. Під ногами хрустіла стара солома. На стінах проступила сіль. Крізь муровані стіни чулося слабеньке хлюпотіння Ріннєкрута. У світлі лампи в кутку проступило відро, з якого аж переливалися нечистоти, а в другому кутку — скоцюблена постать. Біля дверей стояла карафа вина, якої так ніхто й не торкнувся. «Ось і весь мій задум. Мабуть, маю бути вдячна, що вино не випив тюремник».

Джеймі затулив обличчя руками, і ланцюги в нього на зап’ястках брязнули.

— Леді Старк,— заговорив він хрипким після довгого мовчання голосом.— Боюся, я не в тому стані зараз, щоб вас прийняти.

— Погляньте на мене, сер.

— Світло ріже очі. Хвилиночку, якщо ви не проти.

З тої самої ночі, як Джеймі Ланістер опинився в полоні в Лопотючому лісі, йому не давали голитися, тож обличчя, колись таке схоже на личко королеви, заросло кошлатою бородою. Бакенбарди, зблискуючи золотом у світлі лампи, надавали йому вигляду якогось великого рудого звіра, величного навіть у ланцюгах. Немите волосся спадало нечесаними пасмами до плечей, одяг уже трухнів на тілі, а обличчя зблідло і змарніло... та все одно ясно видно було і силу, і вроду цього чоловіка.

— Бачу, вам не сподобалося моє вино.

— Така несподівана щедрість здалася дещо підозрілою.

— Я вам голову щомиті можу відрубати. Навіщо мені вас труїти?

— Смерть від отрути може бути схожа на природну. А от заявити, що в мене голова сама собою відпала, набагато важче,— він сидів на підлозі, мружачись: його зелені котячі очі потроху звикали до світла.— Я б запросив вас присісти, але ваш брат не подбав, щоб мені принесли стільчика.

— Я можу й постояти.

— Справді? Мушу зізнатися, вигляд у вас жахливий. А може, це просто освітлення винне.

Він не міг ні стати, ні лягти нормально, бо був закутий по руках і ногах, а всі кайданки скріплювалися між собою ланцюгами. Ланцюги на ногах були прибиті до стіни.

— Як вам мої браслети — достатньо важкі, чи ви прийшли додати ще трохи? Можу ними для вас красиво побрязкати.

— Ви самі в цьому винні,— нагадала йому Кетлін.— Ми розмістили вас у зручній камері у вежі, як і належить людині вашого походження й становища. А ви відплатили нам спробою втечі.

— Камера — це камера. Під Кичерою Кастерлі є такі, в порівнянні з якими ця видається сонячним садочком. Одного дня, мабуть, я їх вам покажу.

«Якщо він і наляканий, то добре це приховує»,— подумала Кетлін.

— Людина, скута по руках і ногах, могла б трохи стежити за своїм язиком. Я прийшла сюди не погрози слухати.

— Ні? Тоді, певно, хочете скористатися моїми принадами. Подейкують, удовицям швидко набридають їхні порожні ліжка. Ми в королівській варті даємо обітницю не брати шлюбу, але, гадаю, вам я зможу прислужитися, якщо схочете. Налийте-но нам вина, скидайте сукню — і побачимо, як я відреагую.

Кетлін з відразою глянула на нього. Чи є ще на світі людина така вродлива й водночас така ница?

— Якби ви це сказали в присутності мого сина, він би вас убив.

— Тільки якби я досі був у цьому,— Джеймі Ланістер побрязкав кайданами.— Ми обоє знаємо, що хлопчак боїться зустрітися зі мною у двобої.

— Мій син, звісно, зовсім юний, та якщо ви вважаєте його дурним, то дуже помиляєтеся... та й, пригадується мені, ви такими викликами не кидалися, навіть маючи за спиною військо.

— А давні королі зими теж ховалися за материні спідниці?

— Мені вже набридло, сер. Я маю дещо знати.

— Із якого дива мені вам щось розповідати?

— Щоб життя собі врятувати.

— Гадаєте, я смерті боюся?

Здавалося, його це забавляє.

— Мали б. Бо, якщо боги справедливі, ваші злочини вже забезпечили вам вічні муки в глибинах сьомого пекла.

— Про яких це ви богів, леді Кетлін? Про ті дерева, яким молився ваш чоловік? І допомогли вони йому, коли моя сестра відрубала йому голову? — Джеймі хихикнув.— Якщо боги існують, чому на світі стільки болю й несправедливості?

— Через таких людей, як ви.

— Таких людей, як я, більше немає. Я один.

«Нема в ньому нічого, крім пихи й самолюбства, а ще порожньої хоробрості божевільного. Я тільки час свій з ним марную. Якщо й була в ньому колись іскра честі, вона давно вже згасла».

— Не хочете зі мною говорити — не треба. Випийте вино чи наплюйте в нього — мені байдуже.

Вона вже взялася за ручку дверей, коли він гукнув:

— Леді Старк!

Обернувшись, вона чекала.

— У цій вільготі все ржавіє,— провадив Джеймі.— Навіть людські манери. Залишіться — й отримаєте свої відповіді... не безплатно, звісно.

«У нього сорому немає».

— Бранці не встановлюють плати.

— От побачите, моя плата дуже скромна. Ваш тюремник не каже нічого, тільки підло бреше, ще й забріхується. Одного дня каже, що з Серсі шкуру злупили, а наступного — що з мого батька. Дайте відповідь на мої питання — і я дам на ваші.

— Правдиво?

— А вам потрібна правда? Обережніше, міледі. Тиріон каже: люди часто прагнуть правди, та рідко тішаться з неї, отримавши.

— Я сильна: витерплю все, що ви маєте сказати.

— Тоді як зволите. Та спершу, якщо ваша ласка... вина. В мене в горлі пересохло.

Повісивши лампу на двері, Кетлін переставила кубок і карафу ближче. Джеймі, перш ніж ковтнути, потримав вино в роті.

— Квасне й огидне,— сказав він,— але хай.

Притулившись спиною до стіни, він підтягнув до грудей коліна та втупився в Кетлін.

— Ваше перше питання, леді Кетлін.

Не певна, скільки ця гра триватиме, Кетлін вирішила не марнувати часу.

— Це ви — батько Джофрі?

— Ви б не питали, якби не знали відповіді.

— Хочу почути її з ваших вуст.

— Джофрі — мій,— знизав він плечима.— І решта дітей Серсі, гадаю, також.

— То ви визнаєте, що були полюбовником власної сестри?

— Я завжди любив свою сестру, а ви мені тепер винні дві відповіді. Всі мої родичі ще живі?

— Мені казали, на Волоброді загинув сер Стафорд Ланістер.

Джеймі це не зворушило.

— Дядько Довбень — ось як його кликала Серсі. Мене хвилюють Серсі з Тиріоном. І мій лорд-батько.

— Вони живі, всі троє.

«Та, якщо боги милостиві, ненадовго».

Джеймі випив ще вина.

— Питайте далі.

Кетлін не була певна, чи наважиться він відповісти на її наступне запитання, не збрехавши.

— Як упав мій син Бран?

— Я скинув його з вікна.

Легкість, з якою він це сказав, на мить відібрала в неї мову. «Якби в мене був ніж, я б його просто тут зарізала»,— подумала вона — і тут пригадала своїх дівчаток. У неї стислося горло, коли вона сказала:

— Ви ж лицар, ви присягалися захищати слабких і невинних.

— Він, звісно, слабкий, але не такий уже й невинний. Він шпигував за нами.

— Бран би ніколи ні за ким не шпигував.

— То винуватьте отих своїх богів, що привели хлопця до вікна, де він побачив дещо таке, чого йому не слід було бачити.

— Винуватьте богів?! — недовірливо перепитала вона.— Це ваша рука скинула його з вікна. Ви хотіли заподіяти йому смерть.

Його ланцюги стиха брязнули.

— Я нечасто викидаю дітей з вікна, щоб їхнє здоров’я укріпити. Так, я хотів заподіяти йому смерть.

— А коли він не помер, ви збагнули, що опинилися ще в гіршій небезпеці, й заплатили найманцю гаман срібла, аби Бран так і не отямився.

— Та невже? — Джеймі підняв кубок і зробив великий ковток.— Не заперечую, ми про це говорили, але ж ви сиділи з хлопцем день і ніч, його часто навідували ваш мейстер і лорд Едард, на вході стояли чатові, а ще ж ті кляті деривовки... мені б довелося пробиватися крізь половину Вічнозиму. Та й чого метушитися, коли хлопець і сам мав померти?

— Якщо ви мені брешете, наша розмова закінчена,— Кетлін виставила руки, показуючи йому свої долоні.— Ці шрами мені лишив чоловік, який прийшов, щоб перерізати Бранові горло. Ви присягаєтеся, що не доклали до цього руки?

— Присягаюся честю Ланістерів.

— Та ваша честь Ланістерів варта менше, ніж оце,— вона ногою перекинула цебро з нечистотами. По долівці побігла смердюча коричнева гноївка, просочуючи солому.

Джеймі Ланістер, скільки дозволяли ланцюги, позадкував від розлитої гноївки.

— Може, моя честь — і справді лайно, не заперечую, але я ще ніколи не наймав убивць замість себе. Хочете вірте, хочете — ні, леді Старк, та якби я хотів смерті вашого Брана, я б це зробив власноруч.

«Боги милостиві, він правду каже».

— Якщо то не ви підіслали вбивцю, це зробила ваша сестра.

— Я б знав про це. У Серсі від мене секретів немає.

— Тоді Куць.

— Тиріон невинний, як ваш Бран. І він не лазив за чужими вікнами, шпигуючи за людьми.

— То чому в найманця був його кинджал?

— Який це кинджал?

— Ось такої довжини,— показала вона руками,— простий, але витончений, з клинком з валірійської криці й руків’ям з драконової кістки. Ваш брат виграв його у лорда Бейліша на турнірі на честь іменин королевича Джофрі.

Ланістер налив собі, випив, налив ще й задивився в кубок.

— Що більше п’ю, то смачніше вино. Ви тільки уявіть! Здається, я пригадую кинджал за вашим описом. Виграв, кажете? І як?

— Поставив на вас у поєдинку з лицарем квітів...— Кетлін збагнула, що каже щось не те.— Ні... тобто не поставив?

— Тиріон завжди ставив на арені на мене,— сказав Джеймі,— але того дня сер Лорас скинув мене з сідла. Я сам винен — не сприймав хлопця серйозно, але менше з тим. Хай що там ставив брат, він програв... але кинджал і справді комусь дістався, зараз я пригадую. Того вечора на бенкеті Роберт показував його мені. Його світлість любив сипати мені сіль на рани, особливо як вип’є. А коли він не пив?

Дорогою в Місячні гори Тиріон Ланістер розповів те саме, пригадала Кетлін. Але вона тоді відмовилася йому повірити. Пітир присягався, що все було не так,— Пітир, який був їй майже братом, Пітир, який так кохав її, що за її руку бився на дуелі... та якщо розповіді Джеймі й Тиріона збігаються, що це може означати? Брати не бачилися відтоді, як виїхали з Вічнозиму понад рік тому.

— Ви намагаєтеся ввести мене в оману?

Десь тут прихована пастка.

— Я зізнався, що скинув вашого дорогоцінного шибеника з вікна, то чого мені брехати про кинджал? — він перехилив ще кубок вина.— Хочете вірте, хочете — ні, але мені вже геть байдуже, що кажуть про мене люди. І тепер моя черга. Робертові брати вступили у війну?

— Так.

— Яка скупа відповідь! Розкажіть трохи більше, бо і я вам відповідатиму так само.

— Станіс марширує на Королівський Причал,— неохоче мовила Кетлін.— Ренлі мертвий — загинув на Буремості від братової руки, причому за допомогою якоїсь чорної мати, про яку я й не чула.

— Шкода,— сказав Джеймі.— Ренлі мені подобався, а от Станіс — зовсім інша історія. А Тайрели на чиєму боці?

— Спершу були на боці Ренлі. А нині — не знаю.

— Сину вашому, мабуть, так самотньо!

— Робові кілька днів тому виповнилося шістнадцять... він дорослий мужчина, й до того ж король. Усі його битви були переможні. Остання звістка від нього — що він відвоював у Вестерлінгів Стрімчак.

— А з моїм батьком він ще не стикався, ні?

— Коли це станеться, він завдасть йому поразки. Як завдав вам.

— Він заскочив мене зненацька. До таких трюків вдаються боягузи.

— Ви смієте про трюки казати? Ваш брат Тиріон прислав до нас під прапором миру горлорізів, переодягнених під посланців.

— Якби в камері сидів один з ваших синів, хіба б його брати не вчинили так само?

«У мого сина немає братів»,— подумала Кетлін, але з такою тварюкою, як оця, вона своїм болем не ділитиметься.

Джеймі ще випив вина.

— Що таке життя брата, коли честь на кону, еге ж? — (Ще один ковток).— Тиріону вистачає клепки розуміти, що ваш син ніколи не згодиться взяти за мене викуп.

Цього заперечити Кетлін не могла.

— Робові прапороносці радше смерть вам заподіють. Особливо Рикард Карстарк. У Лопотючому лісі ви зарубали двох його синів.

— Оце тих двох з білим променистим сонцем? — Джеймі стенув плечима.— Якщо по правді, зарубати я намагався вашого сина. Інші просто на дорозі стояли. Але я убив їх у чесному бою, в розпал битви. Будь-який лицар вчинив би так само.

— Як ви можете й досі називатися лицарем, коли зламали всі свої обітниці?

Джеймі потягнувся до карафи, щоб наповнити кубок.

— Стільки обітниць... усе присягаєшся і присягаєшся. Захищай короля. Корися королю. Зберігай його таємниці Виконуй його волю. Віддай своє життя за нього. Й водночас корися батькові. Люби сестру. Борони невинних. Захищай слабких. Поважай богів. Чини по закону... Забагато всього. Хай що ти робиш, обов’язково зламаєш ту або ту обітницю,— він зробив великий ковток вина й на мить заплющив очі, прихилившись головою до плями солі на стіні.— Я був наймолодшим з усіх, хто вдягав білий плащ.

— І наймолодшим зрадили все, що він означає. Царевбивця!

Царевбивця,— повільно повторив він.— А який же цар був! За Ейриса Першого Таргарієна,— підняв він кубок,— володаря Сімох Королівств і оборонця держави. І за меч, який розітнув йому горлянку. Золотий меч, щоб ви знали. Поки по лезу не побігла кров. Кольори Ланістерів — червоне й золоте.

Коли він зареготав, Кетлін збагнула, що вино зробило свою справу: Джеймі випив майже всю карафу — і впився.

— Тільки така людина, як ви, може цим пишатися.

— Я ж вам казав: таких людей, як я, більше немає. Дайте-но мені відповідь, леді Старк: а Нед ніколи не розповідав вам, як помер його батько? Чи брат?

— Брандона задушили на очах у батька, а тоді й лорда Рикарда убили.

Стара історія, якій уже шістнадцять років. Чого він про це зараз питає?

— Так, убили, але як?

— Мотузка або сокира, гадаю.

Джеймі зробив ковток, витер рота.

— Без сумніву, Нед волів уберегти вас. Свою любу юну наречену, хай і не зовсім цнотливу. Що ж, ви хотіли правди. Питайте. Ми уклали угоду, я не можу відмовитися. Питайте.

— Мертве давно мертве.

«Не хочу я нічого знати».

— Брандон був не такий, як його брат, правда ж? У нього в жила бігла кров, а не холодна водиця. Він був більше схожий на мене.

— Брандон був геть на вас не схожий.

— Як скажете. Ви ж збиралися побратися.

— Він саме їхав до Річкорину, коли...— дивна річ, але стільки років минуло, а в Кетлін і досі стискалося горло, як вона вимовляла ці слова,— коли почув про Ліанну й повернув на Королівський Причал. Поквапився він.

Їй пригадалося, як розлютився її власний батько, коли звістка долетіла в Річкорин. «Галантний дурень»,— ось як він обізвав Брандона.

Джеймі вилив собі останні півкубка вина.

— Він заїхав у Червону фортецю з кількома товаришами, гукаючи: королевичу Рейгаре, виходь, бо тобі смерть! Але Рейгара там не було. Ейрис послав своїх вартових заарештувати прибулих за замах на синове життя. Брандонові товариші, здається, теж були синами відомих лордів.

— Його зброєносцем був Ітан Гловер,— сказала Кетлін.— Він єдиний вижив. Решта — Джефорі Малістер, Кайл Ройс і Елберт Арин — син і спадкоємець Джона Арина...— Дивно було, що Кетлін досі, по стількох роках, пам’ятає їхні імена.— Ейрис звинуватив їх у зраді та, тримаючи їх у заручниках, викликав їхніх батьків до двору — відповісти за це. Коли ж вони приїхали, їх усіх стратили без суду. І батьків, і синів.

— Суди були. Так би мовити. Лорд Рикард вимагав суду через двобій, і король задовольнив його вимогу. Старк озброївся, як до бою, гадаючи, що йому доведеться вступити в поєдинок з кимось із королівської варти. Натомість його завели в тронну залу й підвісили до бантини, а двоє Ейрисових піромантів розпалили під ним полум’я. Король сказав, що заступник дому Таргарієнів — вогонь. Тож лорду Рикарду, щоб довести свою невинуватість у зраді, треба було просто... не згоріти.

Коли вогонь палахкотів, привели Брандона. Руки в нього були скуті за спиною, а навколо шиї обв’язана мокра шкіряна мотузка, прикріплена до пристрою, який король привіз із Тайроша. Ноги, правда, були вільні, а меч опустили так, щоб неможливо було дотягнутися.

Піроманти помалу підсмажували лорда Рикарда, то прикриваючи багаття хмизом, щоб приглушити, то роздмухуючи,— аби горіло гарно й рівномірно. Першим спалахнув плащ, тоді сюрко, й дуже скоро на лорді не лишилося нічого, крім металу й попелу. А далі, пообіцяв Ейрис, підсмажиться він сам... якщо син не звільнить його. Брандон спробував, та що більше він борсався, то тугіше затягувалася мотузка в нього на шиї. І врешті-решт він просто задушився.

Що ж до лорда Рикарда, під кінець криця його нагрудника розжарилася до червоного, а золото острогів розплавилося і скрапувало у вогонь. Я стояв біля підніжжя Залізного трону в своїх білих обладунках і білому плащі, стараючись думати про Серсі. Згодом мене відвів убік сам Герольд Гайтавер і сказав: «Ти присягався короля захищати, а не судити». Отакий був Білий Бик, відданий до кінця й набагато кращий за мене — всі з цим згодні.

— Ейрис...— Кетлін відчувала у горлі жовч. Історія була настільки моторошна, що вона підозрювала: все це правда.— Ейрис збожеволів, усе королівство це знало, та якщо ви хочете, аби я повірила, що ви вбили його, помщаючись за Брандона Старка...

— Такого я не казав. Старки мені ніхто. Мушу зізнатися, мене без міри дивує, що одна людина любить мене за добре діло, якого я не робив, а стільки інших ненавидять за мій найкращий чин. На Робертовій коронації мене змусили стати навколішки разом з мейстром Пайселом і євнухом Вейрисом, щоб Роберт, перш ніж узяти нас до себе на службу, офіційно пробачив нам наші злочини. Що ж до вашого Неда, він мав би цілувати руки, які зарубали Ейриса, але він натомість вирішив образити зад, що всівся на Робертів трон. Гадаю, Нед Старк любив Роберта більше і за брата, і за батька... і навіть за вас, міледі. Роберта він ніколи не зраджував, так? — Джеймі п’яно розреготався.— Гей, леді Старк, хіба вам усе це не здається кумедним?

— Нічого у вас кумедного немає, Царевбивце.

— Знову це прізвисько! Не думаю, що згоджуся спати з вами. Першим вас зіпсував Мізинчик, хіба ні? А я від чужої хлібної миски не кусаю. Крім того, ви і вполовину не така гарна, як моя сестра,— його посмішка ранила Кетлін.— Я ніколи не спав ні з ким, окрім Серсі. В певному розумінні я чесніший за вашого Неда. Бідолашний мертвий Нед! То для кого честь — лайно, питаю я вас? Як там звали його байстрюка?

Кетлін позадкувала.

— Брієнно!

— Не Брієнна, це точно,— Джеймі Ланістер перекинув карафу догори дриґом. На обличчя йому бризнула цівка — ясна як кров.— Сноу, атож. Біле як сніг ім’я... біле як ті чудові плащі, що нам вручають у королівській варті, коли ми даємо свої чудові обітниці.

Штовхнувши двері, Брієнна ступила в камеру.

— Ви кликали, міледі?

— Дай мені свого меча,— простягнула Кетлін руку.

Загрузка...