Битва королів

Тиріон

— Зараз мені вже не спиться так, як замолоду,— мовив великий мейстер Пайсел, наче вибачаючись за призначену на світанок нараду.— Ліпше вже піднятися затемна, ніж крутитися в ліжку, хвилюючись через неперероблені справи.

Та хай що він казав, очі з важкими повіками надавали йому напівсонного вигляду.

У просторих покоях попід гайворонником служниця годувала Тиріона вареними яйцями, тушкованими сливами і кашею, а Пайсел — напушистими промовами.

— За цих сумних часів, коли стільки людей голодує, пишний стіл — не для мене.

— Похвально,— мовив Тиріон, розбиваючи велике брунатне яйце, яке невчасно нагадало йому плямистий лисий череп великого мейстра.— Але я тримаюся іншої думки. Є їжа — я їм, бо завтра може й не бути,— посміхнувся він.— Скажіть, а ваші круки теж раненько прокидаються?

Пайсел погладив білосніжну бороду, що спускалася аж на груди.

— Безперечно. Коли поїмо, мені послати по перо й чорнило?

— Нема потреби,— Тиріон поклав на стіл поряд з кашею листи — два однакові пергаменти, щільно скручені та з обох кінців запечатані воском.— Відішліть служницю, і поговоримо.

— Іди вже, дитинко,— звелів Пайсел. Служниця поквапилася з кімнати.— А ці листи...

— Призначені для очей Дорана Мартела, князя дорнського,— Тиріон обчистив потріскану шкаралупу й відкусив од яйця. Бракувало солі.— Той самий лист у двох примірниках. Відішліть найпрудкіших своїх птахів. Питання великої ваги.

— Відішлю птахів одразу по сніданку.

— Ні, просто зараз. З тушкованими сливами нічого не станеться. А з королівством може. Лорд Ренлі вже веде своєї військо рожевим гостинцем, і ніхто не може сказати, коли лорд Станіс відпливе з Драконстону.

— Якщо така мілордова воля...— кліпнув Пайсел.

— Саме така.

— Я до ваших послуг,— Пайсел важко звівся на ноги, і ланцюг — знак його сану — стиха забряжчав. Масивна плетениця — дюжина мейстерських ланцюжків, скручених між собою і оздоблених коштовним камінням. Тиріону здалося, що золотих, срібних і платинових ланок було набагато більше, ніж з простих металів.

Пайсел рухався так повільно, що Тиріон встиг і яйце доїсти, і скуштувати сливи — як на його смак, перетримані й водянисті,— й тільки тоді зачув ляпання крил. Побачивши крука — чорного на світанковому небі, Тиріон швидко підійшов до лабіринту полиць у дальньому кінці кімнати.

Зібрані тут мейстром ліки справляли враження: десятки залитих воском горщиків, сотні закоркованих слоїків, стільки ж пляшечок з молочного скла, незчисленні глечики засушених трав — і всі дбайливо підписані Пайселовою рукою. «А він організований»,— подумав Тиріон; і справді: якщо зрозуміти логіку розстановки, зразу ставало видно, що кожне зілля — на своєму місці. «А який цікавий набір!» Тиріон помітив солод-сон і красуху, макове молочко, сльози Ліса, порошок сірогорошку, вовкозгуб і бісів танок, отруту василіска, окосліп, удовину кров...

Звівшись навшпиньки та випроставши руку, він спромігся стягнути з високої полиці запорошену пляшечку. Прочитавши етикетку, він усміхнувся та сховав пляшечку собі в рукав.

Коли сходами повільно спустився великий мейстер Пайсел, Тиріон уже сидів за столом і обчищав друге яйце.

— Все зроблено, мілорде,— старий сів за стіл.— Така справа... дійсно, ліпше не зволікати... великої ваги, кажете?

— О так.

Як на Тиріона, каша була загуста, до того ж їй бракувало масла й меду. Звісна річ, останнім часом мед і масло на Королівському Причалі бачили нечасто, але в замку лорд Гайлз мав пристойний запас. Половина харчів цими днями постачалася з його земель або з володінь леді Танди. Замків Розбі та Стоукворт, розташованих неподалік, на північ від міста, ще не зачепила війна.

— Сам князь дорнський! Можна запитати...

— Ліпше не треба.

— Як скажете,— мовив Пайсел, від якого аж пашіло цікавістю.— Можливо... королівська рада...

Тиріон постукав дерев’яною ложкою по вінцях миски.

— Рада існує для того, щоб давати королю поради, мейстре.

— Атож,— сказав Пайсел,— а король...

— ...тринадцятирічний хлопчак. Від його імені говорю я.

— Щира правда. Королівський правиця... Але... ваша найлюб’язніша сестриця, наша королева-регентша, вона...

— ...завдала на свої милі білі плічка важкий тягар. І додавати їй клопоту я не збираюся. А ви? — Тиріон, схиливши голову набік, кинув на великого мейстра допитливий погляд.

Пайсел утупився у свою тарілку. Щось у Тиріонових різнобарвних очах — чорному й зеленому — змушувало людей ніяково щулитися, і Тиріон завжди цим користався.

— Ох,— пробурмотів старий собі в долоні.— Ви маєте рацію, мілорде, не сумніваюся. Як тактовно з вашого боку... позбавити її цього... тягаря.

— Ось такий я,— Тиріон повернувся до несмачної каші.— Тактовний. Зрештою, Серсі — моя люба рідна сестричка.

— А ще вона жінка,— сказав великий мейстер Пайсел.— Надзвичайна жінка, а все ж... нелегка це справа — забезпечувати потреби королівства, коли ти слабкої статі...

«О так, вона — слабка голубка, спитайте Едарда Старка».

— Мені приємно, що ви мене розумієте. Дякую вам за гостинність. Але нас чекає довгий день,— перекинувши ноги набік, Тиріон незграбно зліз із крісла.— Дуже прошу вас повідомити, коли ми отримаємо відповідь з Дорну.

— Яка скажете, мілорде.

— Повідомити лише мене...

— А... ну звісна річ,— Пайсел вчепився плямистою рукою в бороду, як потопельник хапається за мотузку. Від цього в Тиріона стало приємно на душі. «Перший»,— подумав він.

І подибав у нижній двір; короткі ноги повставали проти сходів. Сонце вже підбилося високо, й у замку все заворушилося. На мурах походжали вартові, а лицарі й солдати тренувалися з тупою зброєю в руках. Неподалік сидів на цямрині колодязя Брон. Повз нього неквапливо пройшли двійко гарненьких служниць, удвох несучи плетений кошик з очеретом, але перекупний меч навіть не глянув.

— Броне, щось ти мені не подобаєшся,— Тиріон указав на дівчат.— Перед тобою така мила картина, а ти дивишся на телепнів, що брязкають зброєю.

— У місті сотні борделів, де за обкусаний мідяк я куплю собі хоч яку піхву,— озвався Брон,— а от життя моє одного дня може залежати від того, чи добре я придивляюся до цих телепнів,— він підвівся.— Що це за хлопець у синьому картатому сюрко з трьома очима на щиті?

— Якийсь лицар-бурлака. Назвався Толадом. А що?

Брон відкинув з очей пасмо.

— Він тут найкращий. Але погляньте, він входить у ритм і щоразу, як атакує, завдає однакових ударів у тому самому порядку,— широко посміхнувся він.— Якщо зітнеться зі мною — тут йому й смерть.

— Він присягнув Джофрі, тож з тобою не зіткнеться.

Вони рушили через двір, причому Брон підганяв свою розмашисту ходу під Тиріонові дрібненькі крочки. Останнім часом перекупний меч мав, можна сказати, поважний вигляд. Чорний чуб він вимив і зачесав, щетину поголив, а на себе вдягнув чорний нагрудник командира міської варти. З плечей його струменів малиновий ланістерівський плащ, помережаний золотими долонями. Це Тиріон йому подарував, коли підвищив до капітана своєї особистої варти.

— Багато в нас сьогодні прохачів? — запитав Тиріон.

— Понад тридцять,— відповів Брон.— Переважно зі скаргами, і всі чогось хочуть, як завше. І ще ваша улюблениця...

— Приходила леді Танда? — застогнав Тиріон.

— Її паж. Вона знов запрошує вас на вечерю. Буде, каже, оленячий окіст, начинені гуси під шовковичним соусом і...

— ...її дочка,— кисло закінчив за нього Тиріон. З тої миті, як він приїхав у Червону фортецю, його переслідувала леді Танда, озброєна невичерпним арсеналом пирогів з міногами, диких вепрів і апетитних супів-пюре. Чогось вона забрала собі в голову, що куций лордійчук — найкраща пара для її дочки Лоліс — дебелої і простакуватої дівиці, про яку пліткували, що вона в свої тридцять три ще досі цнотлива.— Перекажи їй мої вибачення.

— Не любите гуски з начинкою? — недобре посміхнувся Брон.

— Може, ти і гуску з’їси, і дівицю пошлюбиш? А ліпше Шага.

— Шага радше з’їсть дівицю й пошлюбить гуску,— зауважив Брон.— До того ж Лоліс переважить його.

— І те правда,— визнав Тиріон, пірнаючи у тінь критої галереї між двох веж.— Кому ще я потрібен?

Перекупний меч посерйознішав.

— Лихвар з Браавоса привіз розцяцьковані папери й вимагає аудієнції у короля щодо сплати якоїсь позики.

— Джофрі хіба що до двадцятьох рахувати вміє. Відішліть лихваря до Мізинчика, він знатиме, як від нього відкараскатися. Далі?

— Лордійчук з Тризуба каже, що вояки вашого батька спалили його фортецю, зґвалтували його дружину й повбивали селян.

— А це називається війна,— сказав Тиріон. Він здогадувався, що це чин рук Грегора Клігана, або сера Ейморі Лорча, або того батькового ручного цапа з Когора.— А що йому треба від Джофрі?

— Селяни,— сказав Брон.— Він здолав довгу дорогу, щоб засвідчити свою відданість і вимолити компенсацію.

— Завтра знайду для нього час.

І справді цей лордійчук відданий, чи просто в розпачі, а з догідливого лорда приріччя може бути користь.

— Хай його оселять у зручну кімнату й подадуть гарячий обід. А ще пошли йому пару нових чобіт — гарних чобіт! — у подарунок від короля Джофрі.

Показний вияв щедрості ніколи не завадить.

Брон коротко кивнув.

— А ще прийшов великий гурт пекарів, різників і зеленярів — вимагають, щоб їх вислухали.

— Я ще минулого разу їм сказав — дати їм я нічого не можу.

На Королівський Причал харчі прибували тоненьким струмочком, і здебільшого тавровані для замку й гарнізону. На зелень, коренеплоди, борошно і фрукти ціни підскочили до небес, і Тиріон навіть думати не хотів, яке м’ясо кидають у казани в харчевнях на Блошиному Дні. Він сподівався — рибу. Бо і ріка, і море досі в їхніх руках... принаймні поки не приплив лорд Станіс.

— Їм потрібен захист. Учора вночі якогось пекаря засмажили у власній печі. Натовп кричав, що він забагато править за хліб.

— І це правда?

— Ну, він уже не відповість.

— Його не з’їли, ні?

— Такого я не чув.

— Наступного разу з’їдять,— похмуро мовив Тиріон.— Я забезпечую їм захист, який можу. Золоті плащі...

— Прохачі заявляють, що в натовпі були й золоті плащі,— сказав Брон.— І вимагають аудієнції у самого короля.

— От дурні! — Тиріон виставив їх з вибаченнями, а його племінник виставить батогами та списами. Його так і підмивало дозволити це... але ні, він не наважився. Рано чи пізно на Королівському Причалі з’явиться ворог, і останнє, що потрібно, це добровільні зрадники з цього боку мурів міста.— Перекажи їм, що король Джофрі розділяє їхні побоювання і зробить для них усе, що зможе.

— Їм потрібен хліб, а не обіцянки.

— Видам їм сьогодні хліба — завтра в мене під брамою стоятиме вдвічі більше... Хто ще?

— Чорний брат зі Стіни. Стюард каже, привіз у глечику якусь зотлілу руку.

Тиріон зажурено всміхнувся.

— Дивно, що її ніхто ще досі не з’їв. Я так розумію, з ним потрібно зустрітися. Це випадково не Йорен?

— Ні. Якийсь лицар. Торн.

— Сер Алісер Торн?

З усіх чорних братів, які стрілися Тиріону Ланістеру на Стіні, сер Алісер Торн сподобався йому найменше. Лихий і ниций, зате з завищеною самооцінкою.

— Якщо так подумати, зустрічатися з сером Алісером просто зараз мені щось не хочеться. Знайди йому затишну келію, де ніхто вже рік не міняв циновок, і хай ота його рука ще трохи потліє.

Пирхнувши, Брон пішов собі, а Тиріон почав важко дертися гвинтовими сходами. Човгаючи через зовнішній двір, він чув, як з брязкотом поїхали вгору звідні ґрати. Біля головної брами чекала сестра з великим почтом.

Сидячи на білому ступаку, Серсі вивищувалася над Тиріоном, наче богиня в зеленому.

— Брате,— привіталася вона без нотки тепла в голосі. Королева лишилася незадоволена з того, як він учинив із Джаносом Слінтом.

— Ваша світлосте,— ввічливо уклонився Тиріон.— Ви сьогодні прегарна.

Корона в неї була золота, а мантія — горностаєва. Позаду неї виднівся її верховий кортеж: сер Борос Блаунт з королівської варти, у білій кольчузі на плечах і з хмурим виразом на обличчі; сер Балон Свон, у якого з інкрустованого сріблом сідла звисав лук; лорд Гайлз Розбі, що хрипко кашляв — ще гірше, ніж зазвичай; піромант Галін з гільдії алхіміків, а ще новий фаворит королеви — кузен сер Лансель Ланістер, колишній зброєносець її покійного чоловіка, квапливо висвячений у лицарі на вимогу удови. В ескорті їхав Вайлар з двадцятьма гвардійцями.

— Куди сьогодні, сестро? — поцікавився Тиріон.

— Об’їжджаю брами, інспектуючи нові стріломети й вогнемети. Я й подумати не могла, що можна бути настільки байдужим до захисту міста, як ти,— Серсі втупилася в нього своїми ясними зеленими очима, прегарними навіть у своєму презирстві.— Мені повідомили, що з Небосаду виступив Ренлі Баратеон. Він з усіма силами прямує рожевим гостинцем.

— Вейрис мені теж про це доповів.

— Він може з’явитися тут ще до повні.

— Не такою неквапливою ходою,— запевнив її Тиріон.— Щовечора в різних замках він бенкетує, а на всіх перехрестях здійснює правосуддя.

— І щодня під його прапори стають нові вояки. Подейкують, зараз у нього сто тисяч війська.

— Багатенько.

— За ним стоїть Штормокрай і Небосад, дурнику,— кинула згори вниз Серсі.— Всі прапороносці Тайрелів, крім Редвинів, за яких ти маєш подякувати мені. Поки я тримаю в себе отих його рябих близнюків, лорд Пакстер сидітиме в Арборі й радітиме, що не доводиться втручатися.

— Шкода, що отой лицар квітів вислизнув з твоїх чарівних пальчиків. А вже у Ренлі й окрім нас повно турбот. Наш батько в Гаренхолі, Роб Старк у Річкорині... на його місці я б саме так і чинив: рухався потихеньку, виставляючи напоказ усьому королівству своє військо, спостерігав і чекав. Хай вороги воюють, поки сам я вичікую... Якщо Старк нас переможе, весь південь упаде Ренлі в руки, як манна з неба, а сам він не втратить ні вояка. А якщо піде не так, він зможе атакувати, поки наші сили будуть ослаблені.

Але Серсі це не задовольнило.

— Змусь батька привести на Королівський Причал своє військо.

«Де з нього не буде ніякої користі, окрім як заспокоювати тебе».

— Відколи це я здатен змусити до чогось батька?

Вона проігнорувала запитання.

— І коли ти плануєш звільнити Джеймі? Він вартий сотні таких, як ти.

Тиріон криво посміхнувся.

— Тільки, благаю, не каже це леді Старк. У нас не буде сотні таких, як я, на обмін.

— Батько, певно, збожеволів, що послав тебе. Ти ні на що не здатний.

Смикнувши повіддя, королева розвернула коня. З брами вона виїхали швидким клусом, розмаявши горностаєву мантію. Почет поквапився за нею.

Якщо по правді, не так лякав Тиріона Ренлі Баратеон, як його брат Станіс. Ренлі — пестунчик простолюду, але він ще ніколи не водив солдатів на війну. А Станіс — навпаки: він жорсткий, холодний, непохитний. Якби ж то знати, що відбувається на Драконстоні!.. але не повернувся ще ніхто з рибалок, яким Тиріон платив, щоб пошпигували за островом, і навіть євнухові вивідачі, які — як він заявляв — сидять у Станісовому замку, зловісно мовчать. При цьому неподалік узбережжя бачили смугасті облавки лісянських військових галер, а Вейрис отримав з Мира звістки, що перекупні капітани стають на службу Драконстону. Якщо Станіс нападе з моря, в той час як його брат Ренлі штурмуватиме браму, дуже швидко голова Джофрі опиниться на палі. «Що гірше, моя красуватиметься поруч». Гнітюча думка. Слід поміркувати, як найкраще вивезти Шей із замку, на той раз якщо станеться найгірше.

Під дверима світлиці стояв Подрик Пейн, втупившись у підлогу.

— Він там,— оголосив він пряжці на Тиріоновому поясі.— У світлиці. Мілорде... перепрошую.

Тиріон зітхнув.

— Поглянь на мене, Поде. Я нервую, коли ти балакаєш до моєї матні, особливо коли там гульфіка немає. Хто у мене у світлиці?

— Лорд Мізинчик,— Подрик спромігся швидко зиркнути йому в обличчя, а тоді квапливо опустив очі.— Тобто лорд Пітир. Лорд Бейліш. Скарбничий.

— Тебе послухати, то там цілий натовп.

Хлопець так згорбився, наче його вдарили, і Тиріон відчув безглузду провину.

Лорд Пітир, поклавши на коліно руку в рукавичці, сидів на підвіконні, апатичний і елегантний у своєму сливовому плюшевому камзолі й жовтому атласному плащі.

— Король з арбалетом у руках воює з зайцями,— сказав він.— Поки що перемагають зайці. Ходіть погляньте.

Щоб поглянути, Тиріону довелося стати навшпиньки. Внизу на землі лежав забитий заєць, а другий, стрижучи довгими вухами, подихав від арбалетної стріли в боці. На витоптаній землі валявся розсип використаних стріл, наче розвіяна бурею солома.

— Давай! — крикнув Джоф.

Ловець випустив зайця, якого тримав, і той помчав через двір. Джофрі спустив гачок арбалета. Стріла промазала на два фути. Заєць звівся на задні лапи, сіпаючи носиком у бік короля. Лаючись, Джофрі крутнув баранець, щоб натягнути тятиву, та не встиг він вкласти стрілу, як по зайцю вже й слід запав.

— Ще одного!

Ловець потягнувся в клітку. Заєць метнувся, прокресливши на тлі каміння брунатну риску, в той час як Джофрі поспішним пострілом мало не поцілив серу Престону в пахвину.

Мізинчик відвернувся.

— Хлопче, любиш зайчатину в горщиках? — запитав він Подрика Пейна.

Под утупився в чоботи гостя — прегарне взуття з червоної шкіри, помережаної чорними завитками.

— Їсти, мілорде?

— Вкладай гроші у горщики. Бо скоро зайці розбіжаться по всьому замку. Доведеться їсти зайчатину тричі на день.

— Усе ліпше, ніж щури на рожнах,— сказав Тиріон.— Поде, можеш іти. Хіба що лорд Пітир захоче щось випити?

— Ні, дякую,— Мізинчик глузливо посміхнувся.— Кажуть, тільки випий з карликом — і прокинешся на Стіні. А чорне підкреслює мою нездорову блідість.

«Не бійтеся, мілорде,— подумав Тиріон,— для вас я готую не Стіну». Усівшись на високому кріслі з подушками, він мовив:

— Ви сьогодні надзвичайно елегантний, мілорде.

— Ви мене ображаєте! Я стараюся мати елегантний вигляд щодня.

— Камзол новий?

— Так. Ви спостережливі.

— Сливове і жовте. Це кольори вашого дому?

— Ні. Просто я зрозумів, що людині набридає щодня вбиратися в однакові барви.

— І кинджал у вас гарний.

— Справді? — перепитав Мізинчик, глянувши збитошно. Витягнувши кинджал, він мимохідь його роздивився, наче вперше бачить.— Валірійська криця, руків’я з драконової кістки. Але занадто простий. Хочете — він ваш.

— Мій? — Тиріон затримав на ньому погляд.— Ні. Не думаю. Не мій.

«Він усе знає, пихатий виродок. Знає сам, і знає, що я знаю, і певен, що мені його не дістати».

Якщо хтось і носить золоті обладунки, то це Пітир Бейліш, а не Джеймі Ланістер. Знамениті лати Джеймі — всього-на-всього золочена криця, а от Мізинчик... Тиріон про любого Пітира дещо дізнався, і тривога його тільки зростала.

Десять років тому Джон Арин дав лорду Пітиру синекуру на митниці, на якій той швидко відзначився, збираючи втричі більше за всіх попередніх королівських митників. Король Роберт умів тринькати гроші. Тож людина на взірець Пітира Бейліша, з даром потерти два золоті дракони один об одного — й отримати третій, виявилася безцінною для правиці. Мізинчик злетів угору швидко, як стріла. За три роки від його появи при дворі він уже став скарбничим і членом малої ради, і сьогодні прибутки корони були вдесятеро більшими, ніж за його бідолашного попередника... хоча й борги корони теж непомірно зросли. Майстерним штукарем був Пітир Бейліш.

О, він розумний! І не просто збирає гроші й замикає у скарбниці, ні. Королівські борги він сплачує обіцянками, а гроші пускає в оборот. Купує фургони, крамниці, кораблі, будинки. Купує зерно, коли того вдосталь, і продає хліб, коли того бракує. Купує на півночі вовну, на півдні — льон, у Лісі — мереживо, складає, перевозить, фарбує, перепродує. Золоті дракони множаться, а Мізинчик позичає їх і повертає з драконенятами.

А у процесі розставляє своїх людей на потрібних місцях. Ключники — його прихвосні, всі четверо. Королівського рахівничого і королівського вагаря теж призначив він. І начальників усіх трьох монетних дворів. І портові доглядачі, і відкупники, і митні старшини, і скупники вовни, і стягачі довозового, і скарбники, і скупники вин — з десятьох дев’ятеро були Мізинчикові. Походили вони здебільшого з середнячків: купецькі діти, маломожні лордійчуки, іноді навіть чужоземці, та якщо судити з їхньої діяльності, набагато вправніші за своїх вискородних попередників.

Ніхто ніколи не ставив під сумнів ці призначення, та й чого б це? Мізинчик нікому не здавався загрозою. Розумний, усміхнений, привітний, з усіма він приятелював, завжди роздобував золото, коли потрібно королю або правиці, а що був він незнатного походження, хіба на сходинку вищий за лицаря-бурлаку, то чого його боятися? У нього немає ні прапороносців, ні підданих, ні міцної тверджі, ні значних статків, ні перспектив вдалого шлюбу...

«Та чи наважусь я його зачепити? — думав Тиріон.— Навіть якщо він зрадник?» Він не мав певності, що зможе це зробити, тим паче зараз, коли вирує війна. З часом можна замінити Мізинчикових людей на ключових посадах на своїх, але...

З двору зачувся галас.

— О, його світлість поцілив зайця! — зауважив лорд Бейліш.

— Ледачого, певно,— сказав Тиріон.— Мілорде, ви зростали в Річкорині. Мені казали, ви зблизилися з Таллі.

— Можна і так сказати. Особливо з дівчатами.

— Наскільки?

— Украв їхню цноту. Хіба це не близькість?

Брехня (а Тиріон був певен, що це брехня) прозвучала так безтурботно, що можна було навіть повірити в неї. Чи, може, збрехала Кетлін Старк? І про свою цноту, і про кинджал? Що довше жив Тиріон, то ясніше усвідомлював, що все не так просто і мало що правда.

— Доньки лорда Гостера не люблять мене,— зізнався він.— Не думаю, що вони дослухаються до моєї пропозиції. Та якщо її зробите ви, ті самі слова можуть запасти їм у душу.

— Все залежатиме від слів. Якщо хочете запропонувати Сансу в обмін на брата, не марнуйте мого часу. Джофрі ніколи не віддасть свою іграшку, а леді Кетлін не така дурна, щоб обміняти Царевбивцю на дівчисько.

— Арію я скоро теж отримаю. Зараз її шукають.

— Шукати не значить знайти.

— Пам’ятатиму про це, мілорде. В будь-якому разі, йшлося не про них, а про леді Лайсу. Для неї в мене є чудова пропозиція.

— Лайса згідливіша, ніж Кетлін, це правда... але й боязкіша і, як я розумію, ненавидить вас.

— Вважає, що має на те підстави. Коли я гостював у неї в Соколиному Гнізді, вона чогось наполягала, буцімто я убив її чоловіка, й жодних заперечень слухати не хотіла,— він гойднувся вперед.— Та якщо вона отримає справжнього вбивцю Джона Арина, можливо, поставиться до мене приязніше.

Мізинчик аж випростався.

— Справжнього вбивцю? Зізнаюся, ви мене зацікавили. Кого пропонуєте на цю роль?

Прийшла Тиріонова черга посміхатися.

— Друзям я роздаю щедрі подарунки. Лайсі Арин слід це зрозуміти.

— Вам потрібна її дружба чи її мечі?

— І те, і те.

Мізинчик погладив гострий кінчик охайної борідки.

— У Лайси свої скорботи. З Місячних гір наскакують горяни, їх більше, ніж зазвичай... і вони краще озброєні.

— Яка прикрість,— мовив Тиріон Ланістер, який їх і озброїв.— З цим я можу допомогти. Одне моє слово...

— І скільки це слово їй коштуватиме?

— Хочу, щоб леді Лайса з сином визнали Джофрі за короля, присягнули йому на вірність і...

— ...вступили у війну зі Старками й Таллі? — Мізинчик похитав головою.— Крапля дьогтю у вашій діжці меду, Ланістере. Лайса ніколи не виставить лицарів проти Річкорину.

— Я цього й не проситиму. Ворогів нам не бракує. Її сили я використаю для протистояння з лордом Ренлі... або лордом Станісом, якщо той відпливе з Драконстону. А навзамін я обіцяю їй правосуддя у справі Джона Арина й мир у Видолі. Я навіть наречу отого її потворного сина хранителем Сходу — поверну йому батьків титул.

«Я хочу подивитися, як він летить»,— прозвучав у його пам’яті хлоп’ячий шепіт.

— А щоб закріпити угоду, віддам йому свою племінницю.

Він задоволено піймав у сіро-зелених очах Пітира Бейліша здивований погляд.

— Мірселлу?

— Коли виросте, одружиться з малим лордом Робертом. А доти буде у Гнізді за годованку леді Лайси.

— А що про цей тактичний хід думає її світлість королева?

Коли Тиріон знизав плечима, Мізинчик розреготався.

— Я так і знав. А ви небезпечна людина, Ланістере, хай і така маленька. Так, цю пісню я можу Лайсі заспівати,— на вустах його знов промайнула хитра посмішка, а очі збитошно зблиснули.— Якщо захочу.

Тиріон вичікувально кивнув, знаючи, що Мізинчик не витримає довгої мовчанки.

— Отож,— провадив лорд Пітир по паузі геть безсоромно,— що ви приберегли для мене?

— Гаренхол.

Цікаво було спостерігати за його обличчям. Батько лорда Пітира був меншим з найменших лордів, а дід — безземельним лицарем-бурлакою: по народженні він отримав хіба кілька кам’янистих акрів спустошеного вітром узбережжя на Пальцях. А Гаренхол — ласий шматок у Сімох королівствах, з розлогими, багатими й родючими землями, з найвеличнішим у королівстві замком... і таким просторим, що поряд з ним просто карликовим здається Річкорин, у якому Пітир Бейліш зростав як годованець дому Таллі і з якого його швидко викинули, щойно він наважився звести погляд на дочку лорда Гостера.

Мізинчик якусь хвильку поправляв брижі на своєму плащі, але Тиріон помітив голодний блиск у цих котячих очах. «Ось ти і в моїх руках»,— здогадався він.

— Гаренхол проклятий,— за мить мовив лорд Пітир знудьгованим голосом.

— То розваліть його до тла та збудуйте наново на свій смак. Коштів вам не бракуватиме. Я збираюся наректи вас сюзереном Тризуба. Бо цим лордам приріччя, як бачите, довіряти не можна. То хай присягнуть вам на вірність, якщо не хочуть земель позбутися.

— І Таллі теж?

— Якщо на той час іще залишаться Таллі.

Мізинчик у цю мить був схожий на хлопчика, що крадькома відкусив від стільника. Наче і бджіл треба в полі зору тримати, та мед такий солодкий!

— Гаренхол з усіма землями і прибутками,— замислився він.— Одним штрихом ви поставите мене в ряд найзаможніших лордів королівства. Не сприйміть це за вияв невдячності, але... чому?

— Ви добре прислужилися моїй сестрі у справі спадкоємства.

— Джанос Слінт також. Йому теж нещодавно дарували Гаренхол — і тут-таки забрали, бо вже не потребували його послуг.

— Ви мене впіймали, мілорде,— розсміявся Тиріон.— Що я можу сказати? Ви мені потрібні, щоб завоювати леді Лайсу, а от Джанос Слінт — ні,— він криво знизав плечима.— Ліпше ви сядете на престол Гаренхолу, ніж Ренлі — на Залізний трон. Невже не ясно?

— Все ясно. Ви ж розумієте, що мені, можливо, знов доведеться спати з леді Лайсою, щоб вона згодилася на цей шлюб?

— Не маю сумніву, що завдання вам до снаги.

— Колись я так сказав Неду Старку: опинившись у ліжку з потворною жінкою, найліпше заплющити очі й не зупинятися,— з’єднавши кінчики пальців, він утупився в Тиріонові різнобарвні очі.— Дайте мені тиждень — уладнати справи й домовитися за корабель, що доправить мене в Мартингород.

— Чудово.

Гість підвівся.

— Ранок видався на диво приємний, Ланістере. І плідний... для нас обох, сподіваюся,— уклонився він і, розмаявши приполи жовтого плаща, рушив до дверей.

«Другий»,— подумав Тиріон.

І піднявся до себе в спальню, де збирався дочекатися Вейриса, який мав незабаром з’явитися. Під вечір, як він гадав. А може, коли місяць зійде, хоча ліпше не так пізно. Сьогодні Тиріон сподівався навідати Шей. Та коли за годину Голт з кам’яних воронів оголосив, що напудрений гість уже під дверима, це стало приємним сюрпризом.

— Жорстока ви людина — так мучити великого мейстра,— дорікнув Тиріону євнух.— Він не вміє тримати таємниць.

— Обзивали ворони крука чорним... Чи ви не хочете знати, що я запропонував Дорану Мартелу?

— А може,— хихикнув Вейрис,— пташечки вже повідали мені.

— Справді? — Тиріон хотів це почути.— Кажіть.

— Дорняни у цій війні поки що трималися осторонь. Доран Мартел скликав прапори, але не більше. Всі знають, як він ненавидить дім Ланістерів, і всі гадають, що він приєднається до лорда Ренлі. Та ви хочете його відмовити.

— Це все очевидно,— мовив Тиріон.

— Єдина загадка — що ви запропонували за його вірність. Князь — людина сентиментальна, він і досі оплакує свою сестру Елію та її любе немовля.

— Колись батько сказав мені, що лорд ніколи не дозволить сентиментам перемогти амбіції... До того ж так сталося, що в нас звільнилося місце в малій раді, оскільки лорд Джанос убрався в чорне.

— Зневажати місце в раді не варто,— погодився Вейрис,— та невже цього буде досить, щоб гоноровий чоловік забув про вбивство рідної сестри?

— Навіщо ж забувати? — посміхнувся Тиріон.— Я пообіцяв йому віддати сестриних убивць, живих чи мертвих — як йому краще. Звісно, коли війна закінчиться.

Вейрис проникливо глянув на нього.

— Пташечки переказували мені, що князівна Елія вигукнула... одне ім’я... коли по неї прийшли.

— Хіба можна щось вважати секретом, коли всі це знають?

У Кичері Кастерлі всі знали, що Елію Дорнську з немовлям убив Грегор Кліган. Подейкували, він зґвалтував князівну, коли в нього на руках ще не просохли кров і мозок її сина.

— Цей секрет — підданий вашого батька.

— Батько перший скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнян варті одного скаженого пса.

Вейрис погладив припудрену щоку.

— А якщо князь Доран вимагатиме не тільки лицаря, який вчинив це, а й лорда, який віддав наказ?..

— Повстання очолив Роберт Баратеон. Зрештою, всі накази виходили від нього.

— Роберта на Королівському Причалі не було.

— Як і Дорана Мартела.

— Отож. Кров на догоду його самолюбству, місце в раді — на догоду амбіціям. А ще золото й землі, це зрозуміло. Ласий шматок... але і ласощі можуть бути отруйні. На місці князя я би, перш ніж потягнутися до цього солодкого дарунку, попросив би ще дечого. Якогось знаку доброї волі, надійної гарантії, що мене не зрадять,— посміхнувся Вейрис найслизькішою своєю посмішкою.— І що ви йому пообіцяєте?

— Ви ж знаєте, хіба ні? — зітхнув Тиріон.

— Коли вже ви це кажете... так. Томена. Навряд чи ви можете пообіцяти Мірселлу і Дорану Мартелу, і Лайсі Арин водночас.

— Нагадаєте мені, щоб я більше не грався з вами в розгадайки. Ви махлюєте.

— Королевич Томен — гідний хлопчик.

— А якщо я заберу його від Серсі та Джеймі в юному віці, з нього може вирости гідний чоловік.

— А гідний король?

— Король — Джофрі.

— А Томен — наступник, якщо раптом його світлість спіткає лихо. Томен, такий милий і винятково... згідливий.

— Усіх ви підозрюєте, Вейрисе.

— Вважатиму це за похвалу, мілорде. В будь-якому разі, князь Доран навряд чи лишиться байдужим до честі, що ви йому робите. Майстерно ви все владнали, сказав би я... якби не маленьке «але».

— На ім’я Серсі? — розсміявся карлик.

— Хіба політична прозорливість здатна переважити материнську любов до плоду її лона? Можливо, заради слави свого дому й безпеки королівства королеву й удасться переконати віддати Томена або Мірселлу. Але обох? У жодному разі.

— Те, чого не знає Серсі, на мені не окотиться.

— А якщо її світлість дізнається про ваші плани до їхнього здійснення?

— Ну,— мовив Тиріон,— тоді я знатиму: той, хто їй розповів, мій справжній ворог.

Вейрис на це захихикав, а Тиріон подумав: «Третій».