Битва королів

Тиріон

Крізь двері пробився тихий спів арфи, що вплітався у переливи волинки. Голос співця заглушували товсті стіни, але Тиріон знав слова... «Кохав як літо гарну діву,— пригадав він,— із сонцем у волоссі...»

Сьогодні двері в покої королеви вартував сер Мірин Трант. Кинуте ним «мілорде» видалося Тиріону трохи невдоволеним, але він усе одно відчинив двері. Щойно Тиріон увійшов у сестрину спальню, пісня нагло урвалася.

Серсі напівлежала на горі подушок. Босонога, золоте волосся художньо розкуйовджене; коли вона підвела голову, її золотисто-зелена парчева сукня замерехтіла у сяйві свічок.

— Люба сестро,— заговорив Тиріон,— яка ти сьогодні гарна! — він обернувся до співця.— І ти, кузене. Гадки не мав, що в тебе такий милий голос.

На цей комплімент сер Лансель тільки спохмурнів: мабуть, подумав, що з нього кепкують. Тиріону здалося, що хлопець на три дюйми підріс відтоді, як його висвятили в лицарі. У Ланселя була густа пісочна чуприна, зелені очі Ланістерів, м’який білявий пушок на верхній губі. В шістнадцять років його не обминуло прокляття юнацької самовпевненості, не пом’якшеної і натяком на почуття гумору чи невіру у власні сили; не обминула і печать пихи, такої природної для всіх, хто вродився білявим, дужим і вродливим. Підвищення тільки зіпсувало його.

— Її світлість посилала по вас? — вимогливо поцікавився хлопець.

— Не пригадую такого,— зізнався Тиріон.— Страшенно прикро уривати ваші гульки, Ланселю, але так уже сталося, що мені потрібно обговорити з сестрою важливі справи.

Cepci зважила його підозріливим поглядом.

— Якщо ти сюди прийшов через отих жебручих братів, Тиріоне, можеш не трудитися. На моїх вулицях вони свою погану зраду не поширюватимуть. Можуть проповідувати одне одному в підземеллях.

— І їм іще пощастило, що в них така добра королева,— докинув Лансель.— Я б їм язики вирвав.

— Один з них мав нахабство заявити, що боги карають нас, бо Джеймі убив законного короля,— виголосила Серсі.— Я цього не потерплю, Тиріоне. Ти мав чимало можливостей зайнятися цими гнидами, але ви з сером Джейсліном нічого не зробили, тож я наказала взятися до цієї справи Вайлару.

— І він узявся.

Тиріона роздратувало те, що червоні плащі кинули півдюжини скандальних пророків у підземелля, не порадившись із ним, але не такі вже ці пророки значущі, щоб через них сваритися.

— Безперечно, всім нам буде краще, якщо на вулицях поменшає галасу. Я прийшов не через це. Маю вельми цікаві для тебе новини, люба сестро, але про них говорити ліпше приватно.

— Дуже добре.

Арфіст із волинщиком поквапилися геть, а Серсі цнотливо поцілувала кузена в щоку.

— Залиш нас, Ланселю. Сам-один брат загрози не становить. А якби він привів своїх цуциків, ми б давно їхній сморід занюхали.

Юний лицар кинув на кузена злобний погляд і з силою захряснув по собі двері.

— Хочу, щоб ти знала: я примушую Шагу митися раз на два тижні,— мовив Тиріон, коли той пішов.

— Щось ти дуже задоволений собою. Чого б це?

— А чом би й ні? — сказав Тиріон. Щодня, щоночі на вулиці Сталевій виспівували молотки, і великий ланцюг довшав. Тиріон стрибнув на велетенське ліжко з балдахіном.— Це на цьому ліжку Роберт помер? Дивно, що ти його не викинула.

— Мені на ньому солодкі сни сняться,— озвалася Серсі.— А тепер кажи, що маєш, і кульгай собі геть, Куцю.

Тиріон посміхнувся.

— Лорд Станіс відплив з Драконстону.

Серсі підхопилася на ноги.

— А ти сидиш тут щиришся, як гарбуз на святі врожаю? Байвотер уже скликав міську варту? Слід негайно послати птаха в Гаренхол.

Тиріон уже не просто посміхався — сміявся. Серсі схопила його за плечі й потрусила.

— Припини! Ти дурний чи п’яний? Припини!

Він заледве зміг вичавити:

— Не можу... Яка це... боги, яка ж це кумедія... Станіс...

— Що?!

— Він не проти нас виступив,— спромігся Тиріон.— Він узяв у облогу Штормокрай. Ренлі зараз їде йому назустріч.

Сестрині нігті боляче вп’ялися йому в руки. На мить вона, не вірячи, витріщалася на нього, так наче він белькотів невідомою мовою.

— Станіс із Ренлі воюють один проти одного?

Коли він кивнув, Серсі захихикала.

— Боги праві,— видихнула вона,— скоро я повірю, що Роберт з них був найрозумніший.

Закинувши голову, Тиріон зареготав. Вони сміялися разом. Стягнувши його з ліжка, Серсі покружляла брата й навіть обійняла, на мить перетворившись на легковажну дівчинку. Заки вона його відпустила, у засапаного Тиріона паморочилось у голові. Докульгавши до серванта, він вчепився в нього однією рукою, щоб не впасти.

— Як думаєш, між ними і справді до бійки йдеться? Якщо вони дійдуть якоїсь згоди...

— Не дійдуть,— сказав Тиріон.— Вони надто різні й водночас надто схожі, й до того ж терпіти не можуть один одного.

— І Станіс завжди вважав, що в нього підступом відібрали Штормокрай,— замислено мовила Серсі.— Родовий престол дому Баратеонів, належний йому по праву... знав би ти, скільки разів він приходив до Роберта й заводив цю нудну пісню своїм вічно ображеним голосом! Коли Роберт віддав престол Ренлі, Станіс так зціпив зуби, що я думала, вони зараз потріскаються.

— Він вбачав у цьому зневагу.

— А це й була зневага,— мовила Серсі.

— Піднімемо келихи за братню любов?

— Так,— задихано озвалася вона.— О боги, так!

Наповнюючи два келихи арборським солодким червоним, Тиріон стояв до сестри спиною. Найлегше на світі було вкинули щопту дрібного порошку в її келих.

— За Станіса! — вигукнув він, вручаючи їй вино. «Сам-один я не становлю загрози, еге?»

— За Ренлі! — озвалася сестра, сміючись.— Най воюють вони довго й тяжко, і най ухоплять їх Чужі!

«Оце таку Серсі бачить перед собою Джеймі?» Коли вона усміхалася, зразу видно ставало, яка вона вродлива. «Кохав як літо гарну діву // із сонцем у волоссі...» Навіть шкода було її труїти.

Наступного ранку, коли Тиріон саме снідав, від Серсі прибув гонець. Королева нездужає і не зможе залишити свої покої. «Радше вбиральню свою не зможе залишити». Тиріон, як належиться, співчутливо посопів і попросив переказати Серсі, щоб спокійно відпочивала, а з сером Клеосом він поговорить, як вони і планували.

Залізний трон Ейгона Завойовника являв собою плутанину небезпечних гостряків і залізних зубів, що так і чигали на всякого, хто спробує всістися в ньому зручненько, а високі сходинки, які Тиріону довелося долати, болісно нагадали, які в нього куці ноги і яке, мабуть, кумедне з нього зараз видовище. Проте одного в цього трону не забрати. Це таки високий престол.

Безмовно стояли ланістерівські гвардійці в своїх малинових плащах і з лев’ячими головами на півшоломах. Навпроти них у залі розташувалися золоті плащі сера Джейсліна. Обабіч сходів на престол застигли Брон і сер Престон з королівської варти. Придворні заповнили галерею, а прохачі скупчилися біля високих дубових дверей, окутих бронзою. Сьогодні зранку Санса Старк була особливо гарна, хай і бліда як молоко. Стояв покашлюючи лорд Гайлз, а бідолашний кузен Тайрек горнувся у свою весільну оксамитову мантію, опушену горностаєм. Три дні тому він одружився з маленькою леді Ермісандою, і відтоді інші зброєносці обзивали його «мамкою» й цікавилися, в якій льолі була наречена першої шлюбної ночі.

Тиріон дивився на всіх згори вниз — і йому це подобалося.

— Кличте сера Клеоса Фрея!

Голос його відлунював від мурів і котився залою. Це йому теж подобалося. «Шкода, що Шей цього не бачить»,— подумав він. Вона просилася прийти, але хіба це можливо?

Сер Клеос здолав довгий прохід між золотими й малиновими плащами, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Коли він став навколішки, Тиріон зауважив, що кузен почав лисіти.

— Пане Клеосе,— мовив з-за нарадчого столу Мізинчик,— прийміть подяку за те, що доправили нам мирну пропозицію від лорда Старка.

Великий мейстер Пайсел прочистив горло.

— Королева-регентша, королівський правиця й мала рада обміркували умови, запропоновані самозваним королем на Півночі. З сумом повідомляємо, що вони неприйнятні, й саме так ви маєте і переказати північанам, сер.

— А ось наші умови,— сказав Тиріон.— Роб Старк має скласти зброю, присягнути на вірність і повернутись у Вічнозим. Він має звільнити мого брата цілим і неушкодженим та віддати своє військо під командування Джеймі, який виступить з ним проти заколотників Ренлі та Станіса Баратеонів. Кожен зі Старкових прапороносців має відіслати до нас свого сина як заручника. Якщо ж немає сина, нас задовольнить і дочка. Вони можуть розраховувати на лагідне поводження й високе місце при дворі в тому разі, якщо їхні батьки не замислять нової змови.

Клеос Фрей мав кепський вигляд.

— Мілорде правице,— мовив він,— лорд Старк ніколи не погодиться на такі умови.

«А ми на це й не розраховували, Клеосе».

— Перекажіть йому, що ми в Кичері Кастерлі зібрали нове велике військо, яке незабаром виступить проти нього з заходу, а батько в цей час атакуватиме зі сходу. Перекажіть, що він сам-один, і надії на союзників немає. Станіс і Ренлі Баратеони воюють між собою, а князь дорнський погодився на шлюб свого сина Тристана з королівною Мірселлою.

З дальнього кінця зали і з галереї зірвалося водночас і захоплене, і перелякане бурмотіння.

— Що ж до кузенів,— провадив Тиріон,— ми пропонуємо Гаріона Карстарка й сера Вайліса Мандерлі в обмін на Віллема Ланістера, і лорда Сервина й сера Донела Лока в обмін на вашого брата Тайона. Перекажіть Старку, що двоє Ланістерів варті чотирьох північан за будь-якої погоди,— зронив він і почекав, поки стихне сміх.— І ще він отримає батьків прах як знак доброї волі від Джофрі.

— Лорд Старк іще хотів отримати своїх сестер і батьків меч,— нагадав сер Клеос.

Руків’я великого меча Едарда Старка стирчало з-за плеча без’язикого сера Іліна Пейна.

— Лід? — мовив Тиріон.— Його він отримає, коли замириться з нами, не раніше.

— Як скажете. А сестри?

Тиріон зиркнув на Сансу і, мовлячи наступні слова, відчув укол жалощів:

— Доки він не звільнить мого брата Джеймі цілим і неушкодженим, вони залишаться тут заручницями. А як до них ставитимуться, залежатиме від нього.

«Якщо боги милостиві, Байвотер розшукає Арію живою раніше, ніж Роб дізнається, що вона зникла».

— Я перекажу ваше повідомлення, мілорде.

Тиріон посмикав одне з покручених лез, що випиналися на підлокітниках трону. «А тепер — головний удар».

— Вайларе,— гукнув він.

— Так, мілорде.

— Вояків, яких вислав Старк, досить, щоб оборонити прах лорда Едарда, а от Ланістер заслуговує на відповідний ескорт,— оголосив Тиріон.— Сер Клеос — кузен королеви, і мій теж. Нам слатиметься спокійніше, якщо у Річкорин його безпечно доправите ви.

— Як зволите. Скільки вояків мені взяти?

— Як скільки? Всіх.

Вайлар стояв непорушно, мов з каменю вирізьблений. Зате зірвався на ноги, хапаючи ротом повітря, великий мейстер Пайсел.

— Мілорде правице, це неможливо... ваш батько, сам лорд Тайвін, прислав цих доблесних вояків у місто, щоб захищати королеву Серсі та її дітей...

— Її чудово захистить королівська варта, й міська теж. Най боги пришвидшать ваш шлях, Вайларе.

За нарадчим столом втаємничено посміхався Вейрис, Мізинчик вдавав нудьгу, а Пайсел, блідий і збентежений, зіпав ротом, мов риба. Тут ступив уперед герольд.

— Якщо у присутніх є справи до королівського правиці, нехай говорять зараз або мовчать і надалі.

— Мене нарешті вислухають! — виступив з-поміж близнюків Редвинів стрункий чоловік у чорному.

— Сер Алісер! — вигукнув Тиріон.— Я й гадки не мав, що ви з’явитеся до двору. Слід було послати мені звісточку.

— Я посилав, і ви це знаєте,— колючо мовив Торн — худий п’ятдесятирічний чолов’яга з гострими рисами, твердим поглядом і твердими руками, з сивиною у чорній чуприні.— Мене уникали, ігнорували та змусили чекати, як якогось низькорідного служку.

— Справді? Броне, недобре ти вчинив. Ми з сером Алісером давні приятелі. Разом патрулювали Стіну.

— Любий пане Алісере,— провуркотів Вейрис,— не думайте на нас лихого. В ці буремні й бурхливі часи стільки людей просять милості нашого Джофрі!

— Часи буремніші, ніж ти собі уявляєш, євнуше.

— В очі ми кличемо його лордом Євнухом,— зронив Мізинчик.

— Чим можемо прислужитися, добрий брате? — заспокійливим тоном поцікавився великий мейстер Пайсел.

— Лорд-командувач відрядив мене до його світлості короля,— відповів Торн.— Справа надто важлива, щоб доручати її слугам.

— Король грається своїм новим арбалетом,— сказав Тиріон. Щоб позбутися Джофрі, досить було громіздкого мирського арбалета, який випускав три стріли воднораз, бо Джофрі конче хотів випробувати його просто зараз.— Можете говорити до слуг або мовчати й надалі.

— Як зволите,— мовив сер Алісер, і в кожному слові відчувалося незадоволення.— Мене прислали повідомити вас, що ми знайшли двох розвідників, які зникли тривалий час тому. Знайшли неживими, та коли привезли тіла на Стіну, вночі вони повстали з мертвих. Один зарубав сера Джеремі Рикера, а другий здійснив спробу вбити лорда-командувача.

Вдалині хтось хихикнув. «Чи він з мене глузує, розповідаючи такі дурниці?» Тиріон неспокійно посовався в кріслі й зиркнув униз на Вейриса, Мізинчика і Пайсела, міркуючи, хто з них причетний до цього. Карликова гідність і так висить на волосині. Якщо двір і держава почнуть з нього сміятися, він приречений. І все ж, і все ж...

Тиріон пригадав холодну зоряну ніч: з хлопцем на ім’я Джон і великим білим вовком він стояв на верхівці Стіни на краю світу, позираючи в нескінченну темряву, що залягла за нею. Тоді він відчув... що?.. щось, безперечно, відчув — страх, який пронизував, наче зимний північний вітер. Вовк завивав у ніч, і від цього звуку Тиріона аж дрож пойняв.

«Не будь дурнем»,— сказав він собі. Вовк, вітер, темний праліс — нічого це не значить. І все ж... Побувши в Чорному замку, він заприязнився зі старим Джіором Мормонтом.

— Сподіваюся, Старий Ведмідь лишився цілий після нападу?

— Так.

— А брати знищили цих... е-е-е... мерців?

— Так.

— А ви впевнені, що цього разу вони таки мертві? — стиха поцікавився Тиріон. Брон мало не вдавився сміхом, і Тиріон знав, що казати далі.— Зовсім-зовсім мертві?

— Вони й першого разу були мертві,— відтяв сер Алісер.— Бліді й холодні, з чорними долонями та ступнями. Я привіз Джаредову руку, яку відкусив отой байстрючий вовк.

Мізинчик ворухнувся.

— І де ж цей чарівний сувенір?

Сер Алісер нахмурився.

— Вона... розклалася, поки я чекав, щоб мене вислухали. Нема чого показувати, самі кістки.

Залою прокотилися смішки.

— Лорде Бейліш,— гукнув Тиріон униз до Мізинчика,— придбайте для нашого хороброго сера Алісера сотню лопат, щоб він забрав їх з собою на Стіну.

— Лопат? — підозріливо звузив очі сер Алісер.

— Якщо ховатимете мерців, вони не повставатимуть,— мовив до нього Тиріон, і двір відверто зареготав.— Лопати покладуть край вашим проблемам, якщо, звісно, у вас є дужі руки, що вміють з ними обходитися. Пане Джейсліне, подбайте, щоб добрий брат вибрав у підземеллях, кого схоче.

— Як зволите, мілорде,— мовив сер Джейслін Байвотер,— але камери майже порожні. Майже всіх забрав Йорен.

— То арештуйте когось,— мовив до нього Тиріон.— Або поширте чутку, що на Стіні є і хліб, і ріпа,— люди самі туди потягнуться.

У місті було забагато голодних ротів, а Стіні вічно бракувало людей. За Тиріоновим знаком герольд оголосив кінець зібрання, і зала почала порожніти.

Але позбутися сера Алісера Торна виявилося не так легко. Коли Тиріон спустився, той чекав біля підніжжя Залізного трону.

— Ви гадаєте, я плив аж зі Східної-варти-на-морі, щоб із мене глузували такі, як ви? — гнівно зафурчав він, перегороджуючи дорогу.— Це не жарти. Я бачив це на власні очі. Кажу вам, мертві повстали.

— То треба їх краще вбивати,— відштовхнув його Тиріон.

Сер Алісер спробував ухопити його за рукав, але його відкинув Престон Грінфілд.

— Не наближайтеся, сер.

Торн не наважився кидати виклик лицарю королівської варти.

— Дурень ти, Куцю,— гаркнув він Тиріону в спину.

Карлик обернувся до нього.

— Я? Справді? То чого всі сміялися з вас, цікаво? — він слабко посміхнувся.— Ви приїхали, бо вам потрібні люди, хіба ні?

— Здіймаються холодні вітри. Ми маємо втримати Стіну.

— А щоб її втримати, потрібні люди, і я вам їх даю... як ви могли помітити, якщо ваші вуха почули бодай щось іще, крім образ. Беріть їх, подякуйте мені й забирайтеся, поки мені не довелося знову підняти на вас виделку. Передайте від мене теплі вітання лорду Мормонту... і Джону Сноу теж.

Тут Брон стиснув сера Алісера за лікоть і силоміць вивів із зали.

Великий мейстер Пайсел уже втік, а от Вейрис із Мізинчиком спостерігали всю сцену від початку до кінця.

— Дедалі більше захоплююся вами, мілорде,— зізнався євнух.— Одним пострілом ви втихомирили Старкового хлопця, віддавши йому батьків прах, і позбавили сестру її захисників. Видаєте чорному братові людей, яких він потребує, і звільняєте місто від голодних ротів, і при цьому все це під таким глузливим соусом, що ніхто й не подумає, буцім карлики бояться бабаїв і змікул. Спритно ви!

Мізинчик погладив борідку.

— Ви і справді зібралися відіслати геть усіх своїх гвардійців, Ланістере?

— Ні, я зібрався відіслати геть усіх сестриних гвардійців.

— Королева цього не дозволить.

— Думаю, дозволить. Я ж її брат, та й коли ви пізнаєте мене ближче, переконаєтеся: якщо я щось кажу, то це всерйоз.

— Навіть якщо це брехня?

— Особливо якщо це брехня. Лорде Пітире, бачу, я вас не порадував.

— Та ні, я вас обожнюю, як і перше, мілорде. Просто мене не радує, коли з мене дурника роблять. Якщо Мірселла візьме шлюб з Тристаном Мартелом, то навряд чи зможе одружитися з Робертом Арином, авжеж?

— Якщо не хоче спричинити страшний скандал,— визнав Тиріон.— Перепрошую за маленьку хитрість, лорде Пітире, та коли ми розмовляли, звідки мені було знати, що дорняни приймуть мою пропозицію?

Але Мізинчика це не заспокоїло.

— І ще я не люблю, коли мені брешуть, мілорде. Наступного разу не втягуйте мене в свої шахрайські схеми.

«Тільки якщо й ти не втягуватимеш мене у свої»,— подумав Тиріон, поглядаючи на кинджал, що висів у Мізинчика при боці.

— Якщо я вас образив, прийміть мої вибачення. Всі знають, як ми вас любимо, мілорде. І як ви нам потрібні.

— Постарайтеся про це не забувати.

Сказавши це, Мізинчик вийшов.

— Ходіть зі мною, Вейрисе,— мовив Тиріон. Вони вийшли крізь королівські двері позаду трону, і євнухові капці легко шурхали по камінній підлозі.

— Ви знаєте, а лорд Бейліш правду сказав. Королева не дозволить відіслати геть свою варту.

— Дозволить. І про це подбаєте ви.

На Вейрисових пухких вустах заграла посмішка.

— Я?

— Понад усякий сумнів. Скажете їй, що це — частина мого плану зі звільнення Джеймі.

Вейрис погладив напудрену щоку.

— Що, певно, включає і чотирьох добродіїв, яких ваш Брон так ретельно розшукує по кублах Королівського Причалу. Злодія, трутника, лицедія і вбивцю.

— Вдягніть їх у малинові плащі й шоломи з левами — і вони геть не відрізнятимуться від інших гвардійців. Я вже давно мудрував, як їх доправити у Річкорин, поки не здогадався сховати їх на видноті. Вони в’їдуть крізь центральну браму під прапорами Ланістерів, супроводжуючи прах лорда Едарда,— він криво посміхнувся.— За чотирма людьми стежили б дуже пильно. Серед сотні четверо просто розчиняться. Отож мені доведеться послати не тільки фальшивих гвардійців, а й справжніх... Ви так і перекажіть моїй сестрі.

— І заради коханого брата вона погодиться попри всі погані передчуття...— Вони саме проходили безлюдною колонадою.— Однак без червоних плащів їй буде незатишно.

— Я люблю, коли їй незатишно,— мовив Тиріон.

Сер Клеос Фрей виїхав уже по обіді в супроводі Вайлара і сотні червоних плащів — гвардійців Ланістерів. Перед довгою дорогою на захід до них біля Королівської брами приєдналися вояки Роба Старка.

Тимета Тиріон розшукав у касарні — той грав у кості зі своїми обпеченими.

— Опівночі приходь до мене у світлицю.

Втупившись у нього єдиним оком, Тимет коротко кивнув. Він був не з тих, хто багато розводиться.

Увечері Тиріон бенкетував з кам’яними воронами й місячними братами в малій залі, от тільки цього разу він вирішив вина не пити. Волів, щоб голова лишалася ясною.

— Шаґо, який зараз місяць?

Шага люто нахмурився.

— Здається, молодий.

— На заході його кличуть місяцем зрадників. Постарайся сьогодні надто не напиватися, і добре нагостри сокиру.

— Сокири кам’яних воронів завжди нагострені, а сокири Шаґи — найгостріші з-поміж усіх. Одного разу я декому відтяв голову. А він і не знав, поки не захотів зачесатися. Голова взяла й відпала.

— То це тому ти ніколи не зачісуєшся? — розреготалися кам’яні ворони, тупаючи ногами, й Шага улюлюкав голосніше за всіх.

До полуночі в замку все затихло й потемніло. Безперечно, кілька золотих плащів на мурах бачили, як вони виходили з Вежі правиці, але ніхто не здійняв галасу. Тиріон-бо королівський правиця, і це його особиста справа, куди ходити.

Шага так загилив закаблуком у тонкі дерев’яні двері, що ті з гуркотом тріснули. Усередину полетіли тріски, і Тиріон почув, як перелякано ахнула жінка. Трьома потужними ударами сокири Шага доламав двері й розчистив собі дорогу. За ним увійшов Тимет, а далі й Тиріон, обережно переступаючи уламки. Вогонь майже догорів, і в спальні залягли густі тіні. Коли Тимет зірвав з ліжка важку завісу, у прибулих розширеними очима втупилася гола служниця.

— Будь ласка, мілорди,— заблагала вона,— не чіпайте мене.

Зашаріла і злякана, вона позадкувала від Шаґи, силкуючись затулити свої принади руками, от тільки третьої руки бракувало.

— Забирайся,— мовив Тиріон.— Нам потрібна не ти.

— Шага хоче цю жінку.

— Шага хоче кожну повію в цьому місті повій,— поскаржився Тимет, син Тимета.

— Так,— сказав Шага безсоромно.— Шага подарує їй дужого малюка.

— Якщо вона захоче собі дужого малюка, вона знатиме, кого шукати,— сказав Тиріон.— Тимете, проведи її геть... лагідно, будь ласка.

Обпечений стягнув дівчину з ліжка й чи то повів, чи то поволочив зі спальні. Шага проводжав їх сумними, як у цуцика, очима. Від дужого поштовху Тимета дівчина, спотикаючись, перестрибнула через поламані двері й вилетіла в коридор. Угорі над головами крякали круки.

Тиріон стягнув з ліжка м’яке покривало, під яким ховався великий мейстер Пайсел.

— Скажіть-но, мейстре, а в Цитаделі не проти, що ви спите зі служницями?

Старий виявився голий-голісінький, як і служниця, от тільки видовище це було не таке привабливе. Вперше в житті його очі під важкими повіками широко розплющилися.

— Ш-що все це означає? Я — ваш старий відданий слуга...

Тиріон, підважившись, опинився на ліжку.

— Такий відданий, що надіслав Дорану Мартелу лише одного мого листа. А другого віддав моїй сестрі.

— Н-ні,— пискнув Пайсел.— Ні, неправда, присягаюся, це не я! Вейрис, це все Вейрис, Павук, я вас застерігав...

— З усіх мейстрів такі кепські брехуни? Вейрису я сказав, що хочу віддати князю Дорану мого небожа Томена в годованці. Мізинчику повідомив, що планую пошлюбити Мірселлу з лордом Робертом з Соколиного Гнізда. Але нікому я не казав, що запропонував Мірселлу дорнянам... мої правдиві плани були тільки в листі, якого я доручив вам.

Пайсел учепився в край покривала.

— Птахи губляться, листи викрадають і продають... це був Вейрис, я вам таке можу розповісти про цього євнуха, що у вас кров застигне в жилах...

— Моїй леді більше подобається, що в мене кров гаряча.

— Не робіть помилки: на кожну таємницю, яку євнух шепне вам на вухо, він ще сім приховає. А Мізинчик, той...

— Усе я знаю про лорда Пітира. Йому не можна вірити майже так само, як і вам. Шаґо, відітни йому чоловіче багатство і згодуй козам.

Шага підніс велетенську двосічну сокиру.

— Тут кіз немає, Недоростку.

— І так зійде.

Загарчавши, Шаґа стрибнув уперед. Заверещавши, Пайсел намочив усе ліжко: сеча летіла на всі боки, коли він силкувався вивернутися від удару. Дикун ухопив його за кінець пишної білої бороди й одним ударом відтяв від неї три чверті.

— Тимете, як гадаєш, наш друг стане привітнішим, коли не ховатиметься за тими своїми бакенбардами? — Тиріон краєм простирадла стер сечу зі своїх чобіт.

— Скоро він вам скаже правду,— в порожній очниці Тиметового випаленого ока вирувала темрява.— Чую сморід його страху.

Шага кинув жменю волосся на циновку й ухопив те, що лишилося від бороди.

— Сидіть сумирно, мейстре,— попередив Тиріон.— Бо в Шаґи, коли він сердитий, руки трусяться.

— У Шаґи руки ніколи не трусяться,— обурено мовив здоровань, притискаючи велетенське півкругле лезо під тремке Пайселове підборіддя і відпилюючи ще жмут бороди.

— Скільки вже ви шпигуєте для моєї сестри? — запитав Тиріон.

Пайсел дихав часто й уривчасто.

— Все, що я робив, було на користь дому Ланістерів.

Широке склепіння стариганевого чола зросилося потом, і жмутки білого волосся приклеїлися до зморшкуватої шкіри.

— Завжди... багато років... ваш лорд-батько... запитайте його, я завжди був його вірним слугою... саме я порадив Ейрису відчинити браму...

Тиріон здивувався. Коли впало місто, сам він був іще бридким хлопчиськом у Кичері Кастерлі.

— То сплюндрування Королівського Причалу й ваших рук справа також?

— Це все заради королівства! Коли Рейгар загинув, війна закінчилася. Ейрис був геть божевільний, Вісерис — замалий, королевич Ейгон — зовсім немовля, але королівству потрібен був король... Я сподівався, ним стане ваш добрий батечко, але Роберт виявився надто сильним, а лорд Старк рухався з військом надто швидко...

— Цікаво, скількох ви зрадили? Ейриса, Едарда Старка, мене... короля Роберта теж? Лорда Арина, королевича Рейгара? Коли це почалося, Пайселе?

Тиріон знав, коли це закінчиться.

Сокира, дряпнувши борлак на Пайселовому горлі, мазнула по м’якій тремкій шкірі під підборіддям, стинаючи останні волосини.

— Вас... тут не було,— видихнув Пайсел, коли сокира поповзла по його щоці.— Роберт... оті рани... якби ви їх бачили, якби чули їхній сморід, ви б і не сумнівалися...

— А, та я знаю, що всю роботу за вас виконав вепр... але якби щось трохи недовиконав, ви би власноруч доробили.

— Лихий з нього був король... марнославний, вічно п’яний, розпусний... він би вашу сестру скоро звідси викинув, свою королеву... будь ласка... Ренлі замишляв привезти до двору панянку з Небосаду, щоб звабити брата... це ж божа правда...

— А що замишляв лорд Арин?

— Він знав,— мовив Пайсел,— про... про...

— Знаю я, про що він знав,— гавкнув Тиріон, який не волів би, щоб те саме дізналися й Шага з Тиметом.

— Він хотів відіслати дружину назад у Гніздо, а сина — за годованця на Драконстон... збирався діяти...

— Але ви встигли його отруїти.

— Ні! — Пайсел мляво опирався. Заричавши, Шаґа вчепився йому в голову. У горянина була така велетенська долоня, що якби він трохи стиснув — розтрощив би мейстрові череп, мов яєчну шкаралупу.

Тиріон поцокав язиком.

— Серед отрут у вас я бачив сльози Ліса. А ще ви відіслали геть Аринового власного мейстра, щоб самому доглядати лорда і зробити все для того, щоб він уже напевно помер.

— Це неправда!

— Поголи його краще,— попросив Тиріон,— отам на шиї.

Сокира поповзла вниз, шкрябаючи шкіру. У Пайсела затремтіли вуста, і з рота вихопилася булька слини.

— Я намагався врятувати лорда Арина. Присягаюся...

— Обережно, Шаґо, ти його порізав.

Шага заричав.

— Дольф родив воїнів, а не голярів!

Відчувши, як по шиї на груди стікає кров, старий затремтів, і його покинули останні сили. Здавалося, що він зморхнув — змалів і підупав порівняно з тим, коли гості вломилися до нього.

— Так,— заскиглив він,— так, Колмон прочищав йому шлунок, тож я відіслав його геть. Королева хотіла, щоб лорд Арин помер, вона не казала цього прямо, не могла, бо Вейрис усе чує, завжди чує, та я з одного погляду на неї все зрозумів. Але не я дав йому отруту, присягаюся,— старий заплакав.— Вейрис вам скаже, то був малий, його зброєносець, звався Г’ю, це точно він зробив, запитайте сестру, запитайте її.

Тиріон відчув відразу.

— Зв’яжіть його й заберіть звідси,— звелів він.— І вкиньте в одну з чорних камер.

Пайсела витягнули крізь розтрощені двері.

— Ланістере,— стогнав він,— я все робив для Ланістерів...

Лишившись сам, Тиріон неквапом обшукав приміщення й забрав собі ще кілька слоїчків з полиць. А тим часом над головою в нього бурмотіли круки, і цей звук діяв на диво заспокійливо. Треба пошукати людину, щоб подбала про круків, поки з Цитаделі не пришлють когось на заміну Пайселу.

«А саме йому я хотів довіритися». Вейрис і Мізинчик навряд чи відданіші, підозрював він... однак діють криткома, й тому навіть небезпечніші. Мабуть, батькова порада була найкраща: закликати Іліна Пейна, нахромити над брамою трійко голів — і все. «Чудова була б картинка»,— подумав Тиріон.