Битва королів

Арія

В замку панували грім і гармидер. Вояки вантажили у фургони діжки вина, мішки борошна, в’язки щойно оперених стріл. Ковалі рівняли мечі, загладжували вм’ятини на кірасах, підковували дестрієрів і мулів-в’юнаків. Укидали кольчуги в барила з піском і качали горбкуватим Натічним двором, щоб добре вичистити. Вісовим жінкам треба було двадцять плащів зашити, а ще сотню випрати. У септі стовпилися на молитву можні й мізерні. За мурами розбирали намети й шатра. Зброєносці заливали з відер вогнища, а солдати повитягували наолієні бруски, щоб востаннє підгострити клинки. Шум накочувався, як прибій: коні форкали й іржали, лорди горлали накази, кіннотники лаялися, повії гризлися.

Нарешті лорд Тайвін виступав у похід.

Першим з капітанів виїхав сер Адам Марбранд — за день до решти. Він зробив з цього цілу виставу, гарцюючи на гарячому гнідому рисакові з гривою мідною, як і волосся самого сера Адама, що спускалося нижче плечей. Кінь був під бронзовою попоною, пофарбованою під колір вершникового плаща та прикрашеною вогненним деревом. Деякі з жінок у замку, проводжаючи сера Адама, схлипували. Віс сказав, що він чудовий вершник і мечник — найвідважніший з командирів лорда Тайвіна.

«От би він загинув,— подумала Арія, спостерігаючи, як він виїжджає за браму на чолі подвійної колони вершників.— От би вони всі загинули». Вона знала, що вони їдуть воювати з Робом. За роботою дослухаючись до розмов, Арія дізналася, що Роб здобув видатну перемогу на заході. Казали, що він спалив Ланіспорт чи то збирався його спалити. Чи то захопив Кичеру Кастерлі й узяв усіх на мечі, чи то обложив Золотий Зуб... але щось-таки сталося, це точно.

Віс змушував Арію бігати з повідомленнями зі світанку до сутінок. З деякими навіть доводилося виходити за межі замку, в болото й божевілля табору. «Можна втекти,— думала вона, коли повз неї гуркотів фургон.— Заскочити у фургон і зачаїтися, або ж затесатися серед повій — ніхто б мене й не зупинив». Може, вона б так і вчинила, якби не Віс. Він не раз і не два пояснив, що саме зробить з тим, хто спробує від нього втекти.

— Бити я вас не збираюся, ні. І пальцем не зачеплю. Прибережу вас для когорянина, атож, притримаю вас для Калічника. Звати його Варго Гоут, і коли він повернеться, він вам ноги повідрубує.

«Здох би той Віс!» — подумала Арія, бо поки він поряд, нічого не вдасться. Він тільки гляне на тебе — і вже занюхав, що в тебе на думці,— він сам так каже.

Але Віс і уявити не міг, що вона вміє читати, тож записок своїх ніколи не запечатував. Арія всі їх проглядала, але толку з них не було: то він посилає віз у комору, то у зброярню. В одній вимагалося виплатити гральний борг, от тільки лицар, якому вона передала записку, не зміг її прочитати. Коли вона переказала йому, що там написано, він хотів її вдарити, та Арія ухилилася, зірвала в нього з сідла пивний ріг у золотій оправі й утекла. Заричавши, лицар кинувся за нею, але вона ковзнула між двох запряжених кіньми возів, протиснулася крізь юрму лучників і стрибнула в стічну канаву. Лицар у своїй кольчузі не міг за нею вгнатися. Коли Арія віддала Вісу ріг, той сказав, що маленька кмітлива Ласка заслуговує на винагороду.

— Я собі на вечерю нагледів жирненького каплуна з хрусткою скоринкою. Ми з тобою поділимося. Тобі сподобається.

Хай куди бігала Арія, всюди шукала Джакена Г’ґара, щоб шепнути ще одне ім’я, поки ненависні їй люди не опинилися за межами досяжності, але серед рейваху й розгардіяшу знайти лоратянського перекупного меча було неможливо. Він був їй винен ще дві смерті, і Арія боялася, що він так і не розрахується з нею, якщо виїде на війну разом з іншими. Нарешті вона зібралася на мужності й запитала одного з вартових при брамі, чи він ще не поїхав.

— Він з Лорчевих людей, так? — перепитав чоловік.— Він нікуди не їде. Його милість зробив сера Ейморі каштеляном Гаренхолу. Тож вони всі лишаються тут — утримувати замок. Криваві лицедії теж зостаються — за фуражирів. Той варвар Варго Гоут плюватиметься — вони з Лорчем завжди терпіти один одного не могли.

А от Гора-на-коні їхав разом з лордом Тайвіном. У бою він командуватиме авангардом, а це означає, що Дансен, Полівер і Раф вислизнуть в Арії між пальців, якщо вона не знайде Джакена й не звелить йому вбити когось із трьох, поки вони не поїхали.

— Ласко,— звернувся до неї того пообіддя Віс.— Збігай у зброярню і перекажи Лукану, що сер Лайонел на тренуванні зазублив меча, тож йому потрібен новий. Ось його мірка,— він вручив їй аркуш паперу.— І хутко, бо він виїздить з сером Кеваном Ланістером.

Підхопивши аркушик, Арія побігла. Зброярня ліпилася до замкової кузні — довгої будівлі, схожої на тунель з високою стелею, де в стінах було двадцять горн і довгі кам’яні жолоби з водою для гартування криці. Коли Арія увійшла, робота кипіла біля половини горн. Стіни дзвеніли від брязкоту молотків, а дебелі чоловіки в шкіряних фартухах пітніли у гнітючій спеці над міхами й ковадлами. У Гендрі голі груди теж блищали від поту, але блакитні очі під густою чорною чуприною не втратили впертого погляду, який так запам’ятався Арії. Вона не знала, чи хотіла б перемовитися з хлопцем. Це ж бо з його вини їх схопили.

— Хто з вас Лукан? — вона простягнула папірець.— Маю отримати новий меч для сера Лайонела.

— Забудь про сера Лайонела,— потягнув її за руку Гендрі.— Вчора ввечері Пиріжок запитав мене, чи чув я, як ти кричала «Вічнозим» там, у тверджі, коли ми билися на мурах.

— Не кричала!

— Кричала. Я теж тебе чув.

— Усі щось кричали,— оборонялася Арія.— Пиріжок кричав «пиріжок». Мабуть, сотню разів викрикнув.

— Важить те, що ти кричиш. Я сказав Пиріжку, щоб вуха помив, бо ти кричала «дідько з ним». Тож якщо він тебе запитає, тобі ліпше це підтвердити.

— Звісно,— мовила Арія, хоча що це за дурниця — «дідько з ним»? З ким — з ним? Пиріжку вона так і не наважилася признатися, хто вона така насправді. «Може, мені шепнути Джакену Пиріжкове ім’я?»

— Покличу Лукана,— сказав Гендрі.

Лукан побуркотів над запискою (хоча Арії здалося, що прочитати її він не зміг) і витягнув важкий довгий меч.

— Для того йолопа такий меч захороший, так і перекажи йому мої слова,— мовив він, передаючи їй меч.

— Добре,— збрехала вона. Якби вона таке переказала, Віс побив би її до крові. Лукан хай свої образи сам переказує.

Меч був набагато тяжчий за Голку, але Арії подобалося його тримати. Від ваги криці в долонях аж наче ставали дужчими руки. «Може, я ще й не водяна танцюристка, але й не мишка. Мишка не вміє орудувати мечем, а я вмію». Брама була відчинена, солдати заходили й виходили, закочувалися порожні підводи, а викочувалися, порипуючи й розгойдуючись під вагою вантажів. Арія подумала, чи не піти у стайню й не сказати, що серу Лайонелу потрібен новий кінь. У неї-бо є папірець, а конюші все одно читати не вміють, як і Лукан. «Візьму собі меча й коня і просто поїду геть. Якщо вартові спробують мене зупинити, покажу їм папір і скажу, що везу все це серу Лайонелу». От тільки вона гадки не мала, який з себе той сер Лайонел і де його шукати. Якщо її почнуть розпитувати, то про все здогадаються, і тоді Віс... Віс...

Вона кусала губу, намагаючись не думати, як воно — позбутися обох ніг, і тут повз неї пройшов гурт лучників у шкірянках і залізних шоломах, з луками через плече. До Арії долинули уривки розмови.

— ...кажу тобі, велети, він зібрав за Стіною велетів двадцять футів заввишки, вони бігають за ним, як собаки...

— ...так не буває — щоб напасти так швидко, серед ночі... Він вовк, а не людина, всі Старки такі...

— ...до біса ваших велетів і вовків, та хлопча штанці обмочить, коли дізнається, що ми вже вийшли в похід. Забракло йому мужності виступити на Гаренхол, ні? Побіг в інший бік, ні? Хай зараз тікає, якщо має клепку в голові.

— Це ти так кажеш, а хлопець, може, знає таке, що нам і невтямки, може, це нам треба тікати...

«Так,— подумала Арія.— Так, це вам тікати треба, вам усім, і лорду Тайвіну, і Горі, і серу Адаму, і тому дурному Лайонелу, хай хто він такий, тікайте бігом, бо брат вас усіх повбиває, він Старк, він вовк, а не людина, і я теж».

— Ласко,— голос Віса ляснув її, мов батогом. Вона й не помітила, звідки Віс з’явився, але стояв просто перед нею.— Давай сюди. Щось ти забарилася,— він висмикнув меча в неї з пальців і добряче ляснув її по щоці зворотом долоні.— Наступного разу бігатимеш швидше.

На якусь мить Арія знову перетворилася на вовчицю, але Вісів ляпас повернув її з небес на землю, лишивши в роті хіба присмак її власної крові: коли Віс її вдарив, вона прикусила язика. Як вона його за це ненавиділа!

— Тобі додати? — поцікавився Віс.— Зараз отримаєш. Я твоїх зухвалих поглядів не терпітиму. Біжи у броварню й перекажи Тафлбері, що в мене для нього є дві дюжини діжок, тільки хай пришле мерщій своїх хлопців, бо знайду когось, кому вони більше потрібні.

Арія помчала, але, як на Віса, не надто прудко.

— Бігом, якщо хочеш сьогодні повечеряти,— гаркнув він, геть забувши про обіцяного жирного каплуна зі скоринкою.— І не загубися знов, бо я тебе до крові відмолочу.

«Не відмолотиш,— думала Арія.— Більше такого не буде». Але вона все одно бігла. Мабуть, її вели давні боги Півночі. На півдорозі до броварні, коли вона пробігала під мурованим мостом, що з’єднував Новину вежу з Погребальною, до неї долинув різкий гримучий регіт. З-за рогу випірнув Рордж у супроводі трьох вояків, у яких на грудях була вишита мантикора з герба сера Ейморі. Побачивши Арію, Рордж зупинився й вищирився, виставивши напоказ повний рот кривих коричневих зубів, що зазвичай ховалися під шкіряним клапаном, якого він вдягав, щоб затулити дірку в себе на обличчі.

— Йоренова мандрьоха,— гукнув він.— Тепер зрозуміло, для чого ти була потрібна тому чорному бовдуру на Стіні, ага? — розреготався він, а з ним і решта.— І де ж твій дрючок? — зненацька поцікавився Рордж, і його посмішка зникла так само швидко, як і набігла.— Пригадую, я обіцяв тебе ним віддрочити,— зробив він до неї крок. Арія позадкувала.— Куди й поділася твоя сміливість, коли з мене ланцюги зняли!

— Я вас урятувала,— мовила Арія, тримаючись на добрий ярд від нього, щоб висковзнути, як змія, якщо він спробує її схопити.

— Можу тебе за це зайвий раз віддрочити. Йорен тобі куди засаджував — у дірку, чи йому твій тугий задочок більше був до вподоби?

— Я шукаю Джакена,— сказала вона.— Маю для нього повідомлення.

Рордж загнувся. В його очах майнуло щось таке... невже він боїться Джакена Г’ґара?

— Він у лазні. Забирайся з моєї дороги.

Круто розвернувшись, Арія метнулася геть, прудка як олень, і всю дорогу до лазні її ноги летіли понад бруківкою. Коли вона розшукала Джакена, той саме лежав у купелі, весь у клубах пари, а служниця поливала йому голову гарячою водою. Довге волосся, з одного боку червоне, а з другого — біле, спадало на плечі, мокре й важке.

Арія підкралася тихо як тінь, але він усе одно розплющив очі.

— Вона підкрадається на мишиних лапках, але дехто все чує,— сказав він. «Як він міг мене почути?» — подумала Арія, а він, здавалося, почув і це.— Для людини, що має вуха, шурхіт шкіряних підошов по камінню звучить голосно, як сурма. Кмітливі дівчата ходять босі.

— У мене повідомлення,— Арія невпевнено дивилася на служницю. Та оскільки та не збиралася нікуди йти, вона схилилася так низько, що вуста торкнулися його вуха.— Віс,— шепнула вона.

Джакен Г’ґар, знов заплющивши очі, лежав собі розслаблено, півсонно.

— Перекажи його милості, дехто завітає до нього у вільний час.

Рука його зненацька ворухнулася, плеснувши в Арію гарячою водою, і їй довелося відстрибнути, щоб не промокнути.

Коли Арія повідомила Тафлбері те, що сказав Віс, бровар голосно вилаявся.

— Перекажи Вісу, в моїх хлопців повно роботи, а ще скажи тому клятому пранцюватому мерзотнику, що пекло раніше замерзне, ніж він отримає від мене ще бодай ріг елю. Мені потрібні діжки за годину, бо лорд Тайвін про все дізнається, от побачите.

Коли Арія принесла відповідь, Віс теж вилаявся, хоч вона і викинула згадку про «клятого пранцюватого мерзотника», але зрештою зібрав шістьох чолов’яг і з буркотінням послав їх перетягувати діжки у броварню.

На вечерю того дня був ріденький ячмінний суп з морквою і цибулею, а до нього — окраєць черствого чорного хліба. Одна з жінок тепер спала у Вісовому ліжку, то вона отримала шматочок блакитного сиру та крильце з того каплуна, про якого Віс казав зранку. Решту він з’їв сам, і чиряки в нього в кутику рота аж блищали від сала. Від птаха вже майже нічого не лишилося, коли Віс одірвав очі від хлібної миски й побачив, що Арія витріщається на нього.

— Ласко, ходи сюди.

На одній ніжці ще лишилося темного м’яса на кілька укусів. «Він забув, а тепер згадав»,— подумала Арія. Їй чомусь стало прикро за те, що вона звеліла Джакену його вбити. Злізши з лавки, вона пішла в голову столу.

— Бачу, ти дивилася на мене,— Віс витер пальці об сорочку. Тоді однією рукою схопив Арію за горло, а другою добряче ляснув.— А що я тобі казав? — він знов ляснув її навідліг.— Тримай очі долу, бо іншим разом я тобі око ложкою виберу і згодую своїй сучці,— він штовхнув її на підлогу. Поділ сукні зачепився за цвяшок, що стирчав зі скабкуватої дерев’яної лавки, й тріснув.— І щоб усе зашила перед сном,— звелів Віс, обгризаючи залишки м’яса з каплуна. Закінчивши, він шумно обсмоктав пальці й кинув кістки своїй бридкій плямистій собаці.

— Віс,— шепотіла того вечора Арія, згорбившись над розпіркою в сукні.— Дансен, Полівер, Раф Солоденький,— примовляла вона імена, штрикаючи кістяною голкою нефарбовану вовну.— Лоскотун і Гончак. Сер Грегор, сер Ейморі, сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі.

Цікаво, думала вона, скільки ще їй доведеться включати Віса в свою молитву, й, засинаючи, мріяла про те, як зранку вона прокинеться — а він уже мертвий.

Але збудив її, як завжди, грубий копняк од Віса. Сьогодні виїздять головні сили війська лорда Тайвіна, повідомив Віс, поки вони снідали вівсяними коржиками.

— І не думайте, що вам легше стане, коли мілорда Ланістера не буде,— застеріг він.— Замок від цього не зменшиться, не сподівайтеся, а от робучих рук стане мало. І ви, сонюги, швидко дізнаєтеся, що таке справжня робота, ага.

«Не від тебе». Арія дзьобала вівсяний коржик. Віс нахмурився, наче рознюхав її секрет. Вона миттю опустила очі й уже не наважувалася підвести.

Коли лорд Тайвін Ланістер виїжджав з Гаренхолу, двір виповнювало сіреньке світло. Арія визирала з арочного вікна десь посередині Скиглявої вежі. На лордового бахмута вдягнули лускату емальовану малинову попону й позолочені намордник і нашийник, а сам лорд Тайвін убрався в пухнастий горностаєвий плащ. Його брат Кевін вдягнувся майже так само пишно. Перед ними їхало аж четверо штандарт-юнкерів, тримаючи в руках велетенські малинові прапори, оздоблені золотим левом. За Ланістерами їхали можні лорди й капітани. Літали й ляскали різнобарвні прапори: червоний бик і золота гора, фіолетовий єдиноріг і півень, плямистий кабан і борсук, срібний тхір і жонглер у блазенському костюмі, зорі і променисті сонця, павич і пантера, шеврон з кинджалом і чорний каптур, синій жук і зелена стріла.

Останнім їхав сер Грегор Кліган у сірій сталевій кірасі, верхи на огирі такому ж норовливому, як і їздець. Поряд з ним тримався Полівер з чорним собакою на штандарті й рогатим шоломом Гендрі на голові. Чолов’яга він був рослявий, та в тіні свого хазяїна він здавався хлопчаком-недоростком.

Арія не відривала очей од війська, що проїздило попід звідними ґратами, й по спині їй пробіг морозець. Зненацька вона збагнула, що скоїла страшну помилку. «Яка я дурепа!» — подумала вона. Віс — ніхто, як і Чизік. А ось їдуть ті, хто важить, ось кого їй слід було повбивати. Вчора ввечері вона могла шепнути будь-чиє ім’я, якби не розлютилася так на Віса за те, що вдарив її і надурив з каплуном. «Лорд Тайвін... Чому я не сказала — лорд Тайвін?»

Може, ще не пізно передумати. Віс іще не помер. Якщо вона розшукає Джакена і скаже йому...

Арія погнала крученими сходами, забувши про роботу. Долинуло рипіння ґрат, які поволі опускалися, занурюючи свої гостряки глибоко в землю... а тоді інший звук — зойк болю і страху.

Коли вона добігла, уже зібралося з дюжину людей, та ніхто не підходив близько. Арія протиснулася між них. На бруківці розпластався Віс; замість шиї в нього було червоне місиво, а невидющі очі втупилися в навислі сірі хмари. На грудях у нього стояла бридка плямиста сучка, хлебчучи кров просто з шиї і раз по раз віддираючи собі кавалок м’яса з обличчя мертвяка.

Нарешті хтось приніс арбалет і пристрелив плямисту сучку, яка вже відгризала Вісові вухо.

— Прокляття,— сказав якийсь чоловік.— Він цю сучку з цуценяти виростив.

— Окаянне місце,— мовив чолов’яга з арбалетом.

— Це Гаренів привид, ось що це,— сказала добродійка Амабель.— Я тут і ночі більше не пересплю, присягаюся.

Арія підвела очі від мерця і його собаки. До муру Скиглявої вежі прихилився Джакен Г’ґар. Побачивши, що вона на нього дивиться, він недбало підніс два пальці й поклав собі на щоку.