Теон

Мейстер Лувін прийшов до нього, коли за мурами з’явилися перші розвідники.

— Мілорде,— мовив він,— вам слід здатися.

Теон утупився в таріль вівсяного печива з медом і в кров’янку, які йому принесли на сніданок. Ще одна безсонна ніч — і в нього нерви були напружені так, що сам вигляд їжі викликав нудоту.

— Від дядька звісток не було?

— Не було,— сказав мейстер.— Ні від вашого батька з Пайку.

— Пошліть до них іще птахів.

— Це не допоможе. Заки вони долетять...

— Пошліть птахів! — віджбурнувши рукою таріль з наїдками, Теон відкинув покривало і, голий і сердитий, підвівся з ліжка Неда Старка.— Чи ви мені смерті бажаєте? Так, Лувіне? Правду кажіть!

Але маленький сивий старий не злякався.

— Ми в ордені служимо.

— Так, але кому?

— Королівству,— мовив мейстер Лувін,— і Вічнозиму. Теоне, колись я вчив тебе лічби й письма, історії й воєнного мистецтва. А міг би навчити й більше, якби ти хотів учитися. Не запевнятиму, що ніжно тебе люблю, ні, але й ненавидіти тебе не можу. Та якби й ненавидів, поки ти керуєш у Вічнозимі, я зв’язаний обітницею бути твоїм порадником. От я і раджу тобі здатися.

Теон нахилився підняти плащ, який калюжею розтікся по підлозі, струсити з нього очерет і накинути собі на плечі. «Вогонь, треба розпалити вогонь і перевдягнутися в чисте. Де Векс? Не збираюсь я лягати в могилу в брудному».

— В тебе немає надії тут утриматися,— провадив мейстер.— Якби твій лорд-батько збирався прислати тобі допомогу, він би це вже зробив. Але його більше турбує Перешийок. Битва за Північ відбудеться серед руїн Кейлінського Рову.

— Може, і так,— мовив Теон,— але поки я утримую Вічнозим, сер Родрик і Старкові лорди-прапороносці не зможуть виступити на південь і вдарити дядькові в тил...— («Я не такий безнадійний у воєнному мистецтві, як ти гадаєш, старий»).— Харчів у мене досить, щоб, якщо доведеться, витримати річну облогу.

— Облоги не буде. Може, день-два будуватимуть драбини та кріпитимуть на канати гаки. Та дуже швидко твої мури атакують одразу в сотні місць. Може, тобі й удасться деякий час утримувати фортецю, але замок впаде за годину. Ліпше відчинити браму й попросити...

— ...милості? Знаю я, яку до мене виявлять милість.

— Є закон....

— Я — залізнорідний! — нагадав йому Теон.— У мене свій закон. Який вибір мені лишили? Ні, не відповідайте, я вже досить наслухався ваших порад. Ідіть і відішліть птахів, як наказую, і перекажіть Лорену, що я хочу його бачити. І Векса теж. Нехай мою кольчугу почистять, а залога збереться у дворі.

На мить йому здалося, що мейстер не послухається. Та нарешті Лувін сухо уклонився.

— Як зволите.

Зборисько мало жалюгідний вигляд: у великому дворі здавалося, що залізних — крихітна купка.

— Північани будуть тут ще до вечора,— повідомив їм Теон.— Сер Родрик Кассель з усіма лордами, які відгукнулися на його заклик. Я від них не тікатиму. Я взяв цей замок і збираюся його утримати, й жити або померти королевичем Вічнозиму. Якщо хтось хоче виїхати просто зараз, поки не підступили головні сили сера Родрика, у вас іще є шанс прорватися,— мовив він, а тоді витягнув з піхов довгого меча й прокреслив на землі лінію.— Тих, хто лишається битися, прошу вийти сюди.

Всі мовчали. Вояки у своїх кольчугах, хутрах і дубленій шкірі стояли непорушно, мовби витесані з каменю. Деякі перекинулися поглядами. Урцен переступив з ноги на ногу. Дик Гарло відхаркався. Порив вітру підхопив Ендегарове довге біляве волосся.

Теон почувався так, наче тоне. «Чому я дивуюся?» — тупо подумав він. Його кинув батько, кинули дядьки і сестра, навіть той клятий Смердюк. З якого дива воякам тримати йому вірність? Що тут скажеш і що тут зробиш! Тому він просто стояв з мечем у руці під високими сірими мурами й жорстоким білим небом, чекаючи, чекаючи...

Першим перетнув лінію Векс. Три швидкі кроки — і він у вільній позі зупинився поряд з Теоном. Присоромлений хлопчаком, наступним вийшов хмурий-прехмурий Чорний Лорен.

— Хто ще? — запитав Теон.

Наперед виступив Рудий Рольф. Кром. Верлаг. Тимор з братами. Альф Хорий. Гараг Вівцекрад. Четверо Гарло і двоє Ботлі. Останнім вийшов Кенед Кит. Загалом сімнадцятеро.

Серед тих, хто лишився стояти, був Урцен, і Стиг, і всі десятеро, яких привела з Пущанського Насипу Аша.

— Ідіть собі,— мовив до них Теон.— Біжіть до моєї сестрички. Вона вам зрадіє, навіть не сумніваюся.

Стигові принаймні було соромно. Решта пішли без жодного слова. Теон обернувся до сімнадцятьох, які зосталися.

— Повертайтеся на мури. Якщо боги зглянуться на нас, я нікого з вас не забуду.

Усі пішли, та Чорний Лорен лишився.

— Щойно почнеться бій, замкова челядь повстане проти нас.

— Я знаю. І що ти пропонуєш робити?

— Вигнати їх,— сказав Лорен.— Усіх до останнього.

Теон похитав головою.

— Сильце готове?

— Так. Збираєшся скористатися?

— Знаєш кращий вихід?

— Ага. Візьму топір і стану на підйомному мосту — хай повоюють зі мною. По одному, по двоє, по троє — мені байдуже. Ніхто не перетне рову, поки я дихатиму.

«Він готовий до смерті,— подумав Теон.— Йому не перемога потрібна, а кінець, який оспівають у піснях».

— Використаємо сильце.

— Як скажеш,— з презирством в очах озвався Лорен.

Векс допоміг Теону вдягтися до бою. Під чорним сюрко й золотою мантією ховалася добре проолієне кольчуга, а під нею — шар дублених шкір. Озброївшись, Теон, готовий дізнатися, яка доля йому уготована, видерся на сторожову башту на розі, де сходилися східний і південний мури. Північани розосереджувалися, оточуючи замок. Важко було судити, скільки їх. Щонайменше тисяча, а може, і вдвічі більше. «І це проти сімнадцятьох». Вони привезли катапульти і стріломети. На королівському гостинці не видно було рухомих башт, однак у вовчому лісі дерева стільки, що можна збудувати все, що потрібно.

Теон у мирську підзорну трубу мейстра Лувіна роздивлявся прапори. Хай куди він обертався, всюди хоробро ляскав на вітру бойовий топір Сервинів, а були ще дерева Толгартів і тритони Білої Гавані. Рідше траплялися герби Флінтів і Карстарків. То тут, то там навіть виднілися лосі Горнвудів. «Зате нема ні Гловерів — про них подбала Аша,— ні Болтонів зі Страхфорту, та й Амбери вирішили не виходити з тіні Стіни». Не те щоб їхня присутність так уже була потрібна. Незабаром під брамою з’явився хлопчак Клей Сервин, несучи прапор миру на довгому ратищі, щоб оголосити, що сер Родрик Кассель воліє провести переговори з Теоном Перекинчиком.

Перекинчик! Теону стало гірко, як від жовчі. Він пам’ятав, що на Пайк поїхав, аби повести батькові довгі лодії проти Ланістерів.

— Я скоро вийду,— гукнув він униз.— Сам.

Чорний Лорен був проти.

— Тільки кров’ю можна змити кров,— заявив він.— Лицарі, може, і дотримуються перемир’я з іншими лицарями, та коли йдеться про тих, кого вони вважають беззаконниками, вони не так ревно пильнують свою честь.

— Я — королевич Вічнозиму,— наїжачився Теон,— і спадкоємець Залізних островів. А тепер іди знайди дівчину й роби, як я тобі казав.

Чорний Лорен кинув на нього вбивчий погляд.

— Гаразд, королевичу.

«Він теж проти мене,— збагнув Теон. Останнім часом йому здавалося, що навіть каміння Вічнозиму проти нього.— Якщо я помру, то помру без друзів, усіма покинутий». То який у нього лишається вибір, окрім як вижити?

До прибрамної він виїхав з короною на голові. Якась жінка діставала з колодязя воду, а в дверях кухні стояв кухар Гейдж. Вони ховали свою ненависть за похмурими, порожніми обличчями, однак Теон усе одно її відчував.

Коли підйомний міст опустили, над ровом засвистів зимний вітер. Від його дотику Теон здригнувся. «Це просто холод, не більше,— сказав він собі,— це дрижаки, а не трепіт. Навіть хоробрих б’ють дрижаки». І він поїхав вітрові в зуби — попід звідні ґрати й через міст. Перед ним розчахнулася зовнішня брама. Виїжджаючи з-під мурів, він відчував, як хлопчаки спостерігають за ним порожніми очницями, де колись були їхні очі.

Сер Родрик, верхи на сірому в яблуках коні, чекав на нього на ринку. Біля нього на ратищі, яке тримав юний Клей Сервин, майорів деривовк Старків. На площі вони були самі, хоча Теон бачив стрільців на дахах навколишніх будинків, праворуч — списників, а ліворуч — шерегу кінноти під тритоном з тризубом дому Мандерлі. «Всі вони бажають мені смерті». Серед них були хлопці, з якими він пив, грав у кості й навіть ходив по дівках, та якщо він потрапить їм у руки, його це не врятує.

— Пане Родрику,— Теон натягнув повіддя,— мені прикро, що ми зустрілись як вороги.

— А мені прикро, що доведеться ще чекати, щоб тебе повісити,— старий лицар сплюнув на мокру землю,— Теоне Перекинчику.

— Я — Грейджой з Пайку,— нагадав йому Теон.— І герб, під яким зростив мене батько, це кракен, а не деривовк.

— Десять років ти був годованцем у Старка.

— А я б сказав — заручником і в’язнем.

— Тоді, мабуть, лорду Едарду варто було припнути тебе до стіни в підземеллі. Натомість він ростив тебе зі своїми рідними синами, отими милими хлопчиками, яких ти зарізав, а я на свою ганьбу навчив тебе бойових мистецтв. Ліпше б я меча тобі в живіт застромив, ніж у руку вклав!

— Я виїхав на переговори, а не вислуховувати ваші образи. Кажіть, що маєте, старий. Чого вам від мене треба?

— Дві речі,— відповів старий.— Вічнозим і твоє життя. Накажи своїм воякам відчинити браму та скласти зброю. Хто дітей не вбивав, можуть іти собі, але ти лишишся чекати на суд короля Роба. Хай змилостяться над тобою боги, коли він повернеться.

— Роб ніколи більше не побачить Вічнозиму,— пообіцяв Теон.— Він розіб’ється об Кейлінський Рів, як уже тисячі років розбиваються об нього всі південні армії. Тепер ми тримаємо Північ, сер.

— Ви тримаєте три замки,— сказав на це сер Родрик,— до того ж цей замок я у тебе відберу, Перекинчику.

Теон і уваги не звернув.

— Ось мої умови. Маєте час до вечора, щоб забратися. Всі, хто присягне на вірність королю Балону Грейджою і мені, королевичу Вічнозиму, отримають підтвердження своїх прав і маєтностей і не постраждають. Усі, хто виступить проти нас, будуть знищені.

Юний Сервин не вірив своїм вухам.

— Ти божевільний, Грейджою?

Сер Родрик похитав головою.

— Просто марнославний, хлопче. Боюся, Теон завжди був про себе зависокої думки,— старий тицьнув у нього пальцем.— Не думай, що мені потрібно чекати, поки Роб проб’ється через Перешийок, щоб упоратися з таким, як ти. Зі мною майже дві тисячі вояків... а якщо чутки правдиві, то в тебе — не більш як півсотні.

«Насправді сімнадцятеро». Теон змусив себе посміхнутися.

— Я маю дещо краще за вояків,— сказав він і підніс над головою кулак, подаючи сигнал, на який чекав Чорний Лорен.

У Теона мури Вічнозиму були за спиною, а от сер Родрик дивився просто на них, тож не бачити не міг. Теон спостерігав за його обличчям. Коли під жорсткими білими бакенбардами в старого затрусилося підборіддя, Теон знав, що той бачить. «Він не здивований,— сумно подумав Теон,— але злякався».

— Боягуз! — сказав сер Родрик.— Використати дитину... як це мерзенно!

— Та знаю,— мовив Теон.— Я й сам цього наївся, хіба ви забули? Мені було десять, коли мене забрали з батькового дому, щоб він більше не зчиняв ніяких заколотів.

— Це не те саме!

Теонове обличчя лишилося непроникним.

— Сильце, в яке я потрапив, було не мотузяне, це правда, але я все одно його відчував. Воно терло мені шкіру, пане Родрику. Терло до крові.

Досі він цього не усвідомлював, але, вимовивши ці слова, він побачив усю їхню правдивість.

— Тебе ніхто ніколи не кривдив.

— І Бет ніхто не скривдить, якщо ви...

Сер Родрик не дав йому договорити.

— Гадина,— виплюнув лицар, геть червоний під білими бакенбардами.— Я дав тобі шанс урятувати своїх людей і бодай померти з гідністю, Перекинчику. Слід було здогадатися, що від дітовбивці нема чого чекати,— він опустив долоню на руків’я меча.— Я мав би зарізати тебе просто тут і зараз і покласти край твоїм підступам і зрадам. Боги бачать, мав би!

Теон не боявся старого базіки, а от лучники й шерега лицарів — то зовсім інша справа. Якщо мечі будуть оголені, його шанси повернутися в замок живим нікчемні.

— Зламайте свою обітницю і вбийте мене — і побачите, як ваша маленька Бет бовтається на кінці мотузки.

У сера Родрика побіліли кісточки пальців, та за мить він зняв долоню з руків’я меча.

— І справді я зажився на світі.

— Не можу не погодитися, сер. То ви приймаєте мої умови?

— Я маю обов’язки перед леді Кетлін і домом Старків.

— А перед своїм домом? Бет — остання в роду.

Старий лицар виструнчився.

— Бери мене замість дочки. Звільни її і візьми в заручники мене. Каштелян Вічнозиму вже точно вартує більше, ніж дитина.

— Не для мене...— («Геройський вчинок, старий, але я не такий дурень»).— І, закладаюся, не для лорда Мандерлі чи Леобальда Толгарта...— («Твоя стара шкура для них цінності має не більше, ніж будь-яка інша»).— Ні, дівчинку я потримаю... потримаю в безпеці, якщо зробите так, я як вам наказую. Її життя у ваших руках.

— Боги милостиві, Теоне, як ти так можеш? Ти ж розумієш, що мені доведеться атакувати замок, я присягав...

— Якщо до заходу сонця це військо й досі озброєне стоятиме під моєю брамою, Бет повісять,— сказав Теон.— Ще один заручник піде за нею в могилу на зорі, а наступний — на заході сонця. Кожен світанок і кожні сутінки приноситимуть смерть, допоки ви не підете. Заручників мені не бракує.

Не чекаючи на відповідь, він розвернув Сміхуна і поїхав у замок. Спершу повільно, та думка про лучників у нього за спиною змусила його перейти на легкий галоп. Маленькі голівки спостерігали за ним зі своїх паль, і їхні обсмолені й обдзьобані обличчя збільшувалися з кожним кроком; між ними стояла, плачучи, маленька Бет Кассель з сильцем на шиї. Теон буцнув коня п’ятами в боки та рвонув учвал. Дріботіння Сміхунових копит по підйомному мосту нагадувало барабанний бій.

У дворі він спішився й передав повіддя Вексу.

— Може, це їх зупинить,— сказав він Чорному Лорену.— Знатимемо до заходу сонця. А поки що забери малу всередину і тримай у якомусь безпечному місці.

Під шарами шкіри, криці й вовни він був мокрий від поту.

— Треба мені випити келих вина. Ні, краще діжку.

У спальні Неда Старка вже розпалили коминок. Теон присів поряд з ним і налив у кубок насиченого червоного з замкових підвалів,— вина кислого, як його настрій. «Вони все одно нападуть,— подумав він похмуро, втупившись у полум’я.— Сер Родрик любить дочку, але він каштелян, а понад усе — лицар». Теон не мав сумнівів: якби це він стояв з мотузкою на шиї, а під мурами командував військом лорд Балон, бойові ріжки уже б сурмили атаку. Теон має дякувати богам, що сер Родрик не залізнорідний. Мешканці царини м’якшої породи, однак він не був певний, що настільки вже м’якшої.

Якщо ж не м’якшої, якщо старий усе одно дасть команду штурмувати замок, Вічнозим упаде: щодо цього Теон ілюзій не плекав. Його сімнадцятеро вояків можуть убити втричі, вчетверо, вп’ятеро більше людей, та врешті-решт сили ворога переважать.

Понад вінцями кубка Теон витріщався на полум’я, думаючи, як усе несправедливо.

— В Лопотючому лісі я їхав поряд з Робом Старком,— пробурмотів він. Тої ночі йому теж було страшно, але не так, як зараз. Одна річ — виїжджати на битву в оточенні друзів, і зовсім інша — гинути самотнім і зневаженим. «Змилуйтеся»,— жалібно подумав він.

Вино не принесло заспокоєння, і Теон послав Векса по свій лук, а тоді вийшов у внутрішній двір. Там він раз по раз спускав тятиву, стріляючи по манекенах і перериваючись тільки на те, щоб повитягати з мішеней стріли, поки не заболіли плечі й не стерлися до крові пальці. «Цим луком я урятував Бранові життя,— нагадав він собі.— Якби ж то я міг урятувати ним своє!» До колодязя підходили жінки, але не затримувалися: щось у Теоновому обличчі змушувало їх миттю тікати.

Позаду височіла зруйнована вежа, на якій під час пожежі завалилися верхні поверхи; її вершечок тепер був зазублений, як корона. Сонце рухалося, і рухалася тінь від вежі, поступово видовжуючись,— чорна рука, що тяглася до Теона Грейджоя. Коли сонце торкнулося мурів, він уже був у її владі. «Якщо я повішу дівчину, північани одразу ж атакують,— думав він, відпускаючи тятиву.— А якщо не повішу, вони знатимуть, що всі мої погрози — порожні». Він уклав наступну стрілу в лук. «Немає виходу, немає».

— Якби в тебе була сотня таких вправних лучників, як ти, в тебе був би шанс утримати замок,— долинув тихий голос.

Розвернувшись, Теон побачив позаду мейстра Лувіна.

— Забирайтеся,— сказав йому Теон.— Я вже вдосталь наслухався ваших порад.

— А нажився ти теж удосталь, мілорде королевичу?

— Ще одне слово,— підняв Теон лук,— і я вам цією стрілою проткну серце.

— Не проткнеш.

Теон зігнув лук, натягуючи сіре гусяче пір’я до самої щоки.

— Хочете побитись об заклад?

— Я — твоя остання надія, Теоне.

«Нема в мене надії»,— подумав він. Але на півдюйма опустив лук і мовив:

— Я не тікатиму.

— А я не про втечу. Вберися в чорне.

— Нічна варта? — Теон повільно випрямив лук, опустивши кінчик стріли до землі.

— Сер Родрик служив дому Старків усе життя, а дім Старків завжди був другом для Варти. Сер Родрик тобі не відмовить. Відчини браму, опусти зброю, прийми його умови — і він змушений буде дозволити тобі вбратися в чорне.

«Брат Нічної варти». Це означає — ні корони, ні синів, ні дружини... зате це означає життя, і життя гідне. Рідний брат Неда Старка обрав Варту, і Джон Сноу теж.

«Якщо поздирати кракенів, чорного одягу в мене буде повно. Навіть кінь у мене вороний. Можу високо піднестись у Варті — до головного розвідника, може, навіть до лорда-командувача. Нехай Аша забирає собі ті кляті Острови, вони такі ж бридкі, як і вона сама. Якщо служитиму у Східній варті, можу навіть у командування отримати власний корабель, та й за Стіною добре полювати. Що ж до жінок, то яка з дикунок не захоче собі в ліжко королевича? — подумав він, і посмішка повільно наповзла йому на обличчя.— А чорний плащ перекинути на другий бік не можна. І я буду не гіршим за інших...»

— Королевичу Теоне! — знагла розбив його мрії оклик. Через двір мчав Кром.— Північани...

Теона занудило від жаху.

— Атака?

Йому в руку вчепився мейстер Лувін.

— Ще є час. Підніміть прапор миру...

— Вони воюють! — вигукнув Кром.— Підійшли нові люди, сотні їх, і спершу начебто хотіли приєднатися. А потім напали!

— Це Аша?

Невже вона все-таки прийшла його рятувати?

Але Кром похитав головою.

— Ні. Це північани, кажу вам. З кривавим чоловіком на прапорі.

«Облуплений чоловік Страхфорту». Смердюк спершу, до полону, був з Болтоновим Байстрюком, пригадав Теон. Важко було повірити, що така потвора, як він, зможе схилити Болтонів перекинутися на другий бік, але іншого пояснення не було.

— Піду сам гляну,— мовив Теон.

Від нього не відставав мейстер Лувін. Заки вони дісталися зубчастих стін, за брамою на ринковій площі вже валялися трупи людей і коней. Не видно було ніяких бойових шерег — тільки вирував хаос корогов і клинків. У холодному осінньому повітрі дзвеніли крики й зойки. У сера Родрика, здавалось би, була чисельна перевага, зате у вояків Страхфорту було краще командування, та й вони заскочили ворога зненацька. Теон спостерігав, як вони наскакують, розвертаються, знову наскакують, розбиваючи більше військо на криваві кавалки щоразу, як те намагалося вишикуватися по домах. Крізь сполохане іржання покалічених коней чувся грюкіт залізних топорів по дубових щитах. Горів заїзд.

Позаду Теона з’явився Чорний Лорен, деякий час він стояв мовчки. Сонце низько висіло на заході, забарвлюючи лани й будинки багрянцем. Над мурами зірвався тоненький болісний скрик, за підпаленими будинками засурмив бойовий ріжок. У Теона на очах через поле важко повз поранений, заливаючи кров’ю свого життя землю в намаганні дістатися колодязя в центрі ринкової площі. Так і не діставшись туди, він помер. Він був у шкірянці й конічному напівшоломі, але без герба, тож неможливо було сказати, на чиєму він боці.

У синіх сутінках разом із зорями з’явилися ворони.

— Дотраки вірять, що зорі — це духи померлих доблесних воїнів,— сказав Теон. Давним-давно йому про це розповів мейстер Лувін.

— Дотраки?

— Комонники за вузьким морем.

— А, вони! — Чорний Лорен нахмурив заросле бородою обличчя.— Дикуни в усілякі дурниці вірять.

Ніч темнішала, клубочився дим, і дедалі важче ставало розрізняти, що ж там робиться унизу, але брязкання криці поступово вщухло, а крики й бойові ріжки поступилися місцем стогонам і жалібному скигленню. Нарешті з диму виїхала колона вершників. На чолі в них стояв лицар у темних обладунках. Його круглий шолом тьмяно відблискував червоним, а з плечей спадав світло-рожевий плащ. Перед головною брамою він спинився, і один з його вояків крикнув, щоб відчиняли замок.

— Ви друзі чи вороги? — гукнув униз Чорний Лорен.

— Невже вороги приносять такі коштовні дарунки? — Червоний Шолом помахав рукою, і під браму кинули три тіла. Над ними поводили смолоскипом, щоб оборонці на мурах побачили їхні обличчя.

— Старий каштелян,— сказав Чорний Лорен.

— З Леобальдом Толгартом і Клеєм Сервином.

Юний лорд отримав стрілу в око, а сер Родрик втратив ліву руку по лікоть. Мейстер Лувін нажахано скрикнув, відвернувся й безсило впав навколішки.

— Кабанюра Мандерлі побоявся вийти з Білої Гавані, а то б ми і його принесли,— крикнув Червоний Шолом.

«Я врятований»,— подумав Теон. Та чому на душі так порожньо? Це ж перемога, солодка перемога, визволення, за яке він молився. Він глянув на мейстра Лувіна. «Тільки подумати: я мало не здався й не погодився вбратися в чорне...»

— Відчиніть нашим друзям браму.

Можливо, сьогодні Теон спатиме, не боячись власних снів.

Страхфортські вояки перетнули рів і в’їхали у внутрішні ворота. Теон з Чорним Лореном і мейстром Лувіном спустився, щоб зустріти їх у дворі. Блідо-червоні прапорці майоріли на кінцях поодиноких списів, та здебільшого вояки тримали в руках бойові топори, великі мечі й розтрощені щити.

— Скільки ви людей втратили? — спитав Теон у Червоного Шолома, який злазив з коня.

— Двадцятеро чи тридцятеро.

Світло смолоскипа відбивалося від облупленої емалі в нього на заборолі. Шолом і латний комір імітували людську голову і плечі — закривавлені, з обідраною шкірою, з роззявленим у безмовному стражденному зойку ротом.

— Сер Родрик мав чисельну перевагу п’ять до одного. Поширена помилка. Коли старий дурень простягнув мені руку, я йому її по лікоть відтяв. А тоді показав йому своє обличчя,— чоловік обіруч зняв з голови шолом і сховав собі під лікоть.

— Смердюк! — збентежено вигукнув Теон. Звідки в слуги такі вишукані обладунки?

Чоловік зареготів.

— Той покидьок мертвий,— зробив він крок уперед.— А все дівчисько винне. Якби не забігло так далеко, його кінь не підвернув би ногу й ми мали б шанс утекти. Побачивши з гори вершників, я віддав йому свого коня. На той час я її вже попорав, і він квапився й собі на неї скочити, поки вона ще тепла. Довелося його відтягати й насильно запихати йому в руки свій одяг — телячі чоботи, оздоблений сріблом пояс, навіть мій соболиний плащ. «їдь у Стрлхфорт,— сказав я йому,— приведи допомогу. Бери мого коня, він прудкіший, і ось, вдягни каблучку, яку дав мені батько, щоб усі знали, що це тебе послав я». Він уже добре затямив, що мені зайвих питань ставити не можна. На той час як йому в спину влучила стріла, я вже вимастився в болото й одягнувся в його мотлох. Мене все одно могли повісити, та іншого виходу я не бачив,— він потер рота зворотом долоні.— А тепер, мій любий королевичу, ви обіцяли мені жінку, якщо я приведу дві сотні вояків. Що ж, я привів утричі більше, і не зелених хлопчаків і не селюків, а батькову залогу!

Теон дав слово. І зараз не міг відступитися. «Заплати йому тим тілом, а потім видно буде».

— Гараже,— гукнув він,— іди на псарню та приведи сюди Паллу для...

— Ремсі,— на пухкі вуста набігла посмішка, та безбарвні очі не усміхалися,— Ремсі Сноу, ось як називала мене моя жінка, поки я не відгриз їй пальці, та я надаю перевагу прізвищу Болтон,— його посмішка скисла.— То ти мені за службу пропонуєш дівку з псарні, отакої?

У голосі його майнуло щось таке, що Теону не сподобалося, та й не подобалося, як зневажливо поглядали на нього страхфортські вояки.

— Саме вона була обіцяна.

— Від неї собачим лайном тхне. А з мене вже смороду досить. Гадаю, натомість візьму собі ту дівку, що зараз гріє постіль тобі. Як там її кличуть? Кіра?

— Ти здурів? — розсердився Теон.— Та я тебе...

Байстрюк навідліг ляснув його в обличчя, і від гофрованої криці щелепа тріснула з нудотним хрустом. Світ потонув у червоному вирі болю.

За деякий час Теон отямився на землі. Перекотившись на живіт, він проковтнув повний рот крові. «Замкніть браму!» — хотів він крикнути, та було запізно. Страхфортські вояки зарубали Рудого Рольфа й Кенеда, а крізь браму вливалася ціла ріка кольчуг і гострої криці. У Теона дзвеніло у вухах, а навколо був справжній жах. Чорний Лорен вихопив меча, та на нього вже накинулося четверо. Альф, який вибіг з великої зали, упав, отримавши в живіт стрілу з арбалета. До Теона хотів підійти мейстер Лувін, але якийсь лицар засадив йому між лопаток списа, а тоді розвернувся, щоб ще й переїхати. Інший чоловік довго розкручував у повітрі смолоскип — і нарешті жбурнув на солом’яну стріху стайні.

— Лишіть мені Фреїв,— кричав Байстрюк, у той час як полум’я з ревінням рвонуло вгору,— а решту паліть. Паліть, паліть усе!

Останнім перед Теоновими очима промайнув Сміхун з охопленою полум’ям гривою, який, вириваючись зі стайні, дико іржав і ставав дибала.

Загрузка...