Битва королів

Кетлін

Кетлін, яка спала серед пагористих пасовищ, снилося, що Бран знову здоровий, що Арія з Сансою тримаються за руки, що Рикон — немовля в неї на грудях, а некоронований Роб б’ється дерев’яним мечем. Коли ж діти повкладалися спати, у своєму ліжку Кетлін виявила усміхненого Неда...

Солодкий був сон, солодкий — і дуже швидко закінчився. Прийшов жорстокий світанок — світляний кинджал. Прокинулася Кетлін зболена, самотня та змучена — змучена від їзди, змучена від болю, змучена від обов’язків. «Кортить розплакатися,— подумала вона.— Щоб мене втішали. Як я втомилася бути сильною! Хочеться бодай трохи побути дурненькою і боязкою. Недовго... день... годинку...»

Ззовні намету заворушилися вояки. Чулося іржання коней, Шад жалівся, що в нього спина затерпла; сер Вендель гукав, щоб йому подали лук. Кетлін хотілося, щоб вони забралися геть. Люди це були надійні й віддані, але вона втомилася від них усіх. Душею вона тягнулася до дітей. Одного дня, пообіцяла вона собі, лежачи на постелі, одного дня вона дозволить собі розслабитися й не бути сильною.

Але не сьогодні. Тільки не сьогодні.

Коли вона вовтузилася з одягом, пальці здавалися незграбнішими, ніж зазвичай. Мабуть, подумала Кетлін, вона мала би бути вдячна за те, що руки взагалі її слухаються. Адже кинджал був з валірійської криці, а валірійська криця гостра й ранить глибоко. Досить було тільки глянути на шрами, щоб згадати це.

Знадвору Шад помішував у казанку вівсянку, а сер Вендель Мандерлі підтягував тятиву на луці.

— Міледі,— мовив він, коли з’явилася Кетлін,— у траві водяться птахи. Не хочете сьогодні на сніданок смажену куріпку?

— Вівсянки з хлібом буде досить... для всіх, гадаю. Нам ще багато льє їхати, пане Венделю.

— Як зволите, міледі,— кругле обличчя лицаря посумнішало, а кінчики довжезних обвислих вусів закрутилися від розчарування.— Вівсянка з хлібом, що може бути краще?

Таких товстунів, як він, Кетлін рідко в житті зустрічала, та хай як він любив поїсти, своєю честю він дорожив більше.

— Я тут кропиву знайшов і чаю запарив,— оголосив Шад.— Міледі вип’є горнятко?

— Так, дякую.

Стиснувши чай у пошрамованих долонях, вона подмухала на нього, щоб охолодити. Шад був з Вічнозиму. Роб послав двадцятеро найкращих своїх бійців, щоб доправити її безпечно до Ренлі. Ще він послав з нею п’ятьох лордійчуків, чиї імена й родовитість мали надати її місії більшої ваги й почесності. Прямуючи на південь, тримаючись подалі від містечок і твердж, неодноразово вони бачили гурти одягнених у лати вояків, а на сході на обрії зауважили дим, але напасти на них ніхто не наважився. Їх було замало, щоб становити загрозу, однак забагато, щоб стати легкою здобиччю. Коли перетнули Чорноводдя, найгірше лишилося позаду. За останні чотири дні не видно було і знаку війни.

Кетлін не хотіла їхати. Вона так і сказала Робові в Річкорині. «Коли я востаннє бачила Ренлі, він був хлопчаком, не старшим за Брана. Я його не знаю. Виряди когось іншого. Моє місце тут, з батьком, хай скільки йому залишилося».

Але син невесело подивився на неї. «Більше нема кого. Сам я поїхати не можу. Твій батько заслабий. Чорнопструг мені за очі й за вуха, його я втратити не можу. А твій брат має утримувати Річкорин, коли ми виступимо...»

«Виступите?» Ніхто і слова не сказав їй про виступ.

«Не можу ж я сидіти в Річкорині, чекаючи миру. Так наче я боюся виїхати знов на поле бою. Коли не треба йти на битву, люди згадують про своє житло і жито, ось як казав мені батько. Навіть мої північани виявляють нетерплячку».

Мої північани, подумала Кетлін. Він уже й говорити починає, як король.

«Від нетерплячки ще ніхто не вмер, а от необачність — це зовсім інша справа. Ми посіяли зерна, то нехай зійде парость».

Роб уперто похитав головою. «Ми кинули кілька зерен на вітер, ось і все. Якби твоя сестра Лайса збиралася нам на поміч, ми б уже отримали від неї звістку. Скільки пташок відіслали ми в Гніздо — чотири? Я теж хочу миру, але навіщо Ланістерам у чомусь мені поступатися, якщо я просто сиджу сиднем, поки армія моя тане, як сніг улітку?»

«То ти, щоб не здатися боягузом, танцюватимеш під дудку лорда Тайвіна? — кинула вона у відповідь.— Він хоче, аби ти виступив на Гаренхол, запитай дядька Бриндена, якщо...»

«Я не казав про Гаренхол,— мовив Роб.— То як, ти поїдеш від мого імені до Ренлі — чи мені посилати Великого Джона?»

На згадку про це Кетлін слабко всміхнулася. Тактика очевидна, однак як на п’ятнадцятирічного хлопчака — майстерно використана. Роб чудово розумів, що така людина, як Великий Джон Амбер, геть не пасує для переговорів з такою людиною, як Ренлі Баратеон, а ще він добре знав, що і вона це розуміє. Як вона могла не погодитися? Молилася тільки за те, що, коли повернеться, ще застане батька живого. Якби лорд Гостер не слабував, то сам би поїхав, вона це знала. Однак їхати все одно було важко, важко. Батько навіть не впізнав її, коли вона прийшла попрощатися. «Мінайсо,— звернувся він до неї,— де діти? Моя маленька Кет, моя люба Лайса...» Кетлін, поцілувавши його в чоло, запевнила, що з діточками все гаразд. «Дочекайтеся мене, мілорде,— сказала вона, коли його очі заплющилися.— Як я вас чекала — багато-багато разів. А тепер ви дочекайтеся мене».

«Доля все тягне і тягне мене на південь,— думала Кетлін, посьорбуючи в’язкий чай,— коли я мала б їхати на північ — на північ, додому». Останнього вечора у Річкорині вона написала Брану й Рикону. «Я вас не забула, мої любі, повірте мені. Просто вашому братові я зараз потрібна більше».

— Маємо ще сьогодні дійти до верхів’їв річки Мандер, міледі,— оголосив сер Вендель, поки Шад насипав кашу.— Якщо плітки не брешуть, лорд Ренлі має бути неподалік.

«І що я йому скажу, коли нарешті знайду його? Що мій син не вважає його законним королем?» Майбутня зустріч не тішила Кетлін. Їм потрібні друзі, а не вороги, однак Роб ніколи в житті не прихилить коліна перед людиною, яку не вважає законним претендентом на трон.

Її миска спорожніла, хоча вона й пригадати не могла смаку каші. Кетлін відставила миску.

— Час їхати.

Що швидше вона перемовиться з Ренлі, то швидше зможе повернутися додому. Вона перша сіла в сідло й задала ритм усій валці. Поряд з нею їхав Галліс Моллен, тримаючи в руках прапор дому Старків — сірого деривовка на білосніжному полі.

Коли їх схопили, до табору Ренлі лишалося ще півдня переходу. Робін Флінт виїхав наперед на розвідку й за деякий час повернувся чвалом, щоб повідомити, що на даху млина вдалині сидить чатовий. Поки валка доїхала до млина, чатовий давно зник. Вони рушили вперед, але не встигли здолати і милю, як їм навперейми виїхали розвідники Ренлі — двадцятеро вершників у кольчугах на чолі з сивочубим і сивобородим лицарем, на чиєму сюрко красувалися блакитні сойки.

Побачивши прапори, лицар сам-один під’їхав до Кетлін.

— Міледі,— гукнув він,— дозвольте представитися, сер Колен Зеленопрудський. Ви проїжджаєте небезпечні краї.

— У нас нагальна справа,— озвалася вона.— Я — посланець від мого сина Роба Старка, короля на Півночі, їду на переговори з Ренлі Баратеоном, королем на Півдні.

— Король Ренлі — коронований і помазаний володар усіх Сімох Королівств, міледі,— виправив її сер Колен, хоча й досить увічливо.— Його світлість зі своїм військом стоїть табором біля Буремосту, де рожевий гостинець перетинає річку Мандер. Матиму за честь провести вас до нього,— лицар підняв руку в латній рукавиці, і його вояки вишикувалися в дві шереги обабіч Кетлін з її вартою. «Проводир чи полонитель?» — думала Кетлін. Але нічого не поробиш — лишалося звіритися на честь сера Колена і лорда Ренлі.

Ще за годину їзди від ріки вже було видно дим з багать у таборі. А незабаром ланами, полями й горбистими пасовищами покотився звук: невиразний, наче буркотіння далекого моря, він наростав і наростав. Коли вже можна було розрізнити каламутні води річки Мандер, що зблискували на сонці, стало чути людські голоси, брязкіт криці, іржання коней. Але ні звуки, ні дим не підготували їх до того, що вони побачили.

Тисячі багать напоювали повітря білою димкою. Самі конов’язі тягнулися на кілька льє. Мабуть, цілий ліс довелося вирубати на високі жердини, на яких маяли прапори. Вздовж трав’янистого узбіччя вишикувалися великі облогові гармати: пращі, метавки й тарани на колесах, вищих за вершника. Сталеві гостряки пік зблискували червоним у сонячних променях, так наче вже в крові, а шатра лицарів і можних лордів випиналися з трави, мов шовкові гриби. Перед очима Кетлін мелькали вояки зі списами і вояки з мечами; вояки у сталевих шапках і кольчугах; хвойди, що тягалися за військом, виставляючи напоказ свої принади; лучники, що оперяли стріли; візники з їхніми возами і свинарі з їхніми гуртами; пажі, що бігали з повідомленнями; зброєносці, що гострили мечі; лицарі на конях і груми, що вели норовливих дестрієрів.

— Грізне військо,— зауважив сер Вендель Мандерлі, перетинаючи старовинне кам’яне мостище, яке дало назву Буремосту.

— Щира правда,— погодилася Кетлін.

Схоже, на заклик Ренлі з’їхалося майже все лицарство Півдня. Всюди виднілися золоті ружі Небосаду: вишиті з правого боку на грудях зброєносців і слуг; розмаяні й розметані на зелених шовкових прапорцях, що прикрашали списи й піки; змальовані на щитах, розвішаних перед шатрами синів, братів, кузенів і дядьків дому Тайрелів. А ще Кетлін впали в око заквітчаний лис дому Флорентів, червоні й зелені яблука Фосовеїв, мисливець лорда Тарлі, дубове листя Окгартів, журавлі Крейнів, хмара чорно-оранжевих метеликів Малендорів.

На тому боці Мандера підняли свої штандарти лорди штормових земель — прапороносці лорда Ренлі, які присягнули дому Баратеонів і Штормокраю. Кетлін упізнала солов’їв Брайса Карона, схрещені пера Пенроузів, морську черепаху лорда Естермонта, зелену на зеленому полі. Та на кожен знайомий щит була дюжина незнайомих, належних маломожним лордам, що присягли прапороносцям Баратеонів, а ще незчисленним лицарям-бурлакам і вільним вершникам, які з’їхалися звідусіль, щоб зробити Ренлі Баратеона королем не лише номінально, а й фактично.

Понад усіма іншими розмаявся штандарт самого Ренлі. З найвищої рухомої облогової башти — дубового, оббитого сиром’ятною шкірою велетня на колесах — стриміло таке велике військове знамено, яких Кетлін у житті не бачила: на мерехтливому золотому полотні, яким можна було б застелити не одну залу, гордо виступав високий чорний олень Баратеонів.

— Міледі, чуєте гамір? — поцікавився Галліс Моллен, під’їжджаючи ближче.— Що це?

Вона дослухалася. Крики, іржання коней, брязкіт криці та...

— Оплески й улюлюкання,— мовила Кетлін. Вони саме долали невисокий пагорб, наближаючись до рядка різнобарвних шатер на його верхівці. Тут юрма стала щільнішою, а галас посилився. Й ось Кетлін побачила джерело шуму.

Внизу, попід муровано-дерев’яними зубчастими стінами невеличкого замку, саме відбувалася рукопашна.

Для неї розчистили ціле поле, на якому звели загорожі, галереї і похилі бар’єри. Глядачів зібралися сотні, а може, й тисячі. Якщо судити з вигляду поля — поритого, багнистого, засипаного уламками погнутих обладунків і потрощених списів, турнір тривав не один день, але вже добігав кінця. Верхи ще лишалося два десятки лицарів, не більше,— наскакували один на одного й рубалися під схвальні вигуки глядачів і вже вибулих бійців. На очах у Кетлін двоє дестрієрів у повній збруї зіткнулися і гримнулися додолу, перетворившись на купу криці й копит.

— Турнір,— оголосив Галліс Моллен. Він мав схильність уголос констатувати очевидне.

— О, яка краса,— мовив сер Вендель Мандерлі, коли лицар у смугастому веселковому плащі з лівої руки навідліг ударив довгим топором вояка, що переслідував його, розтрощивши переслідувачу щита, а самого скинувши з коня, аж той заплутався в стременах.

Через натовп, у який вони вперлися, рухатися далі було важкувато.

— Леді Старк,— мовив сер Колен,— якщо ваші гвардійці люб’язно згодяться почекати тут, я проведу вас до короля.

— Як скажете.

Вона віддала наказ — довелося підвищити голос, щоб перекричати гуркіт турніру. Сер Колен помалу спрямовував коня крізь юрму, і Кетлін їхала у нього на хвості. Натовп заревів: це рудобородого вояка без шолома, з грифоном на щиті, скинув на землю дебелий лицар у синіх обладунках. І криця на ньому була насиченої кобальтової барви, і навіть тупий моргенштерн, яким він розмахував зі смертельною вправністю, а збрую коня прикрашав поділений на чотири квадрати сонячно-місячний герб дому Тартів.

— Чорт забирай, Рудий Ронет на землі! — вилаявся якийсь чоловік.

— Лорас відплатить цій синій...— озвався його товариш, але кінець фрази заглушив рев.

Упав ще один вояк, причавлений пораненим конем; обоє верещали від болю. Їм на поміч кинулися зброєносці.

«Божевілля,— подумала Кетлін.— Ворог зусібіч, півкоролівства у вогні, а Ренлі грається у війнушку, як хлопчак зі своїм першим дерев’яним мечем».

Лорди й леді на галереї були поглинуті рукопашною не менше за простолюд на землі. Кетлін добре орієнтувалася. Батько часто вів переговори з південними лордами, і багато хто з них гостював у Річкорині. Вона впізнала лорда Матиса Рована, ще дебелішого й червонішого з обличчя, ніж раніше, з розкидистим золотим деревом свого дому на білому камзолі. Трохи нижче сиділа леді Окгарт, мініатюрна й витончена, а ліворуч од неї — лорд Рендил Тарлі з Сурмосхилу; його великий меч Серцезгуб стояв, притулений до спинки крісла. Інших Кетлін знала по гербах, але декого не впізнавала зовсім.

У центрі, в товаристві юної королеви, сидів, зі сміхом спостерігаючи за колотнечею, привид у золотій короні.

«Не дивно, чому навколо нього з таким завзяттям гуртуються лорди,— подумала Ренлі,— він-бо Робертова реінкарнація». Ренлі був уродливий, як колись Роберт, довгоногий і широкоплечий, з таким самим чудовим волоссям — вугільно-чорним і прямим, з такими самими синіми очима, такою самою невимушеною усмішкою. Тонкий вінець у нього на чолі, схоже, чудово йому пасував. Кружало щирозлотних витончених руж, а спереду — оленяча голова з темно-зеленого нефриту з золотими очима й золотими рогами.

Коронований олень, гаптований золотою ниткою, прикрашав на грудях і зелену оксамитову сорочку короля; це був герб Баратеонів у кольорах Небосаду. Дівчина, яка ділила з королем престол, теж була з Небосаду: юна королева Марджері, дочка лорда Мейса Тайрела. Кетлін знала: на їхньому шлюбі, як на будівельному розчині, тримається цей великий союз південців. Королю Ренлі був двадцять один рік, а дівчині — не більше за Роба; дуже вродлива, з лагідними очима голубиці та гривою каштанових кучерів, що спадали на плечі великими завитками, королева всміхалася сором’язливо й мило.

А тим часом на полі ще одного вояка скинув з сідла лицар у веселково-смугастому плащі, і король разом з усіма загукав на його підтримку.

— Лорас! — кричав він.— Лорас! Небосад!

Королева збуджено заплескала в долоні.

Кетлін обернулася до поля, щоб поглянути, чим усе закінчиться. В рукопашній лишалося тільки четверо вояків, і було очевидно, до кого прихильні і король, і простолюд. Кетлін не зустрічалася з сером Лорасом Тайрелом, але навіть далеко на півночі всі чули перекази про майстерність лицаря квітів. Сер Лорас сидів на високому білому огирі в срібній збруї, а бився топором на довгому держалні. Гребінь його шолома прикрашали золоті троянди.

Решта двоє вцілілих вирішили об’єднати зусилля. Приостроживши коней, вони метнулися до лицаря в кобальтових латах. Коли вони з двох боків затиснули його, синій лицар сильно смикнув повіддя, і його чорний дестрієр підкованим крицею копитом хвицьнув одного, а другого сам лицар штовхнув в обличчя розбитим щитом. І за мить один з бійців злетів з коня, а другий закружляв на місці. Синій лицар кинув розтрощеного щита на землю, щоб звільнити ліву руку,— і тут на нього наскочив лицар квітів. Здавалося, вага криці зовсім не применшувала грації і спритності, з якими рухався сер Лорас у вирі веселкового плаща.

Білий і чорний коні танцювали, як закохані в танку на святі врожаю, от тільки вершники дотикалися не вустами в цілунку, а крицею. Зблискувала барда і вертівся моргенштерн. Зброя в обох була затуплена, але брязкоту зчинила чимало. Синьому лицарю, який лишився без щита, було непереливки. Під крики «Небосад!», які лунали з натовпу, сер Лорас обсипав його ударами по голові та плечах. Той відбивався моргенштерном, та щоразу, як з силою опускалася куля, сер Лорас підставляв потовченого зеленого щита, прикрашеного золотими ружами. Коли ж барда опустилася на замахнуту руку синього лицаря, вибивши з долоні моргенштерн, юрма заверещала, як звір на гонах. Лицар квітів підняв топір для останнього удару.

Синій лицар кинувся на нього. Жеребці зіткнулися, тупий топір врізався в пощерблений синій нагрудник... але синьому лицарю якимсь чином вдалося затиснути держак закутими в крицю пальцями. Він викрутив топір з долоні сера Лораса — й от уже ці двоє зчепилися разом з кіньми, а за мить полетіли на землю. Їхні коні розступилися, і вояки грьопнулися додолу так, що ще трохи — і кісток би не позбирали. Основну силу удару прийняв Лорас Тайрел, який опинився під низом. Висмикнувши довгий чингал, синій лицар рвучко відкрив забороло на Тайреловому шоломі. У реві натовпу Кетлін не розчула слів сера Лораса, але його розбиті й закривавлені губи склалися в одне слово: «Здаюся».

Синій лицар нетвердо зіп’явся на ноги і, обернувшись до Ренлі Баратеона, підніс свій чингал — переможець вітав свого короля. На поле вибігли зброєносці, щоб допомогти підвестися переможеному лицарю. Коли з нього зняли шолом, Кетлін вражено зауважила, який він юний. Роки на два старший за Роба, не більше. Може, хлопець на вроду був не гірший за сестру, але через розбиту губу, розсіяний погляд і просочену кров’ю скуйовджену чуприну важко було сказати напевно.

— Підійдіть,— гукнув переможця король Ренлі.

Той покульгав до галереї. Зблизька осяйні сині обладунки вже не здавалися такими пишними: кругом виднілися подряпини і щербини від булав і келепів, довгі рівчаки, залишені мечами, сколи на емальованому нагруднику й на шоломі. Плащ висів, як подерта ганчірка. А з того, як рухався вояк, ставало ясно, що і сам він потовчений не менше. Кілька голосів привітали його криками «Тарт!» і — дивна річ — «Краля! Краля!», але переважно юрба мовчала. Синій лицар став навколішки перед королем.

— Ваша світлосте,— мовив він голосом, приглушеним пом’ятим шоломом.

— Ваш батько не збрехав щодо вас,— залунав над полем голос Ренлі.— Бачив я раз чи двічі, як сера Лораса скидали з коня... але не так.

— Хто ж так скидає? — пожалівся неподалік п’яний лучник з ружею Тайрелів на шкірянці.— Підлий трюк — перекинути хлопця на землю.

Стовпище почало потроху розходитися.

— Пане Колене,— звернулася Кетлін до свого провідника,— хто ж цей чоловік, що всі його так не люблять?

Сер Колен нахмурився.

— Просто це не чоловік. Це Брієнна Тартська, дочка лорда Селвина на прізвисько Вечірниця.

— Дочка? — жахнулася Кетлін.

— Брієнна Краля, так її називають... лише позаочі, щоб не поплатитися за свої слова.

Кетлін чула, як король Ренлі оголосив леді Брієнну Тартську переможницею великої рукопашної при Буремості — останньою вцілілою зі ста шістнадцяти лицарів.

— Як переможниця, ви маєте право на одне прохання. Якщо це в моїй владі, я його задовольню.

— Ваша світлосте,— озвалася Брієнна,— прошу честі приєднатися до лав вашої веселкової варти. Хочу стати однією з сімох і присвятити своє життя вам, всюди прямувати за вами пішки і верхи й берегти вас від ран і рахуб.

— Згода,— відповів він.— Підведіться і скиньте шолом.

Вона так і вчинила. І тільки коли вона зняла шолом, Кетлін зрозуміла слова сера Колена.

Краля, ось як її називали... глузливо. Волосся під заборолом нагадувало брудне солом’яне гніздо, а обличчя... Очі Брієнна мала великі й сині, очі юної дівчини, довірливі й нехитрі, а от решта... широке обличчя з грубими рисами, довгі криві зуби, завеликий рот, а губи такі пухкі, наче набряклі. Цілий розсип ластовиння вкривав щоки й чоло, а ніс Брієнна ламала не раз і не двічі. Серце Кетлін сповнилося жалю. Чи є на землі істота нещасніша, ніж бридка жінка?

Однак, коли Ренлі розрізав її подертий плащ і на його місці закріпив веселку, Брієнна Тартська геть не схожа була на нещасну. Усмішка осяяла її обличчя, а коли вона заговорила, голос звучав твердо і гордо:

— Моє життя належить вам, ваша світлосте. Відсьогодні я буду вашим мечем, присягаюся богами давніми й новими.

Було боляче бачити, як вона дивиться на короля — дивиться згори вниз, бо вища за нього принаймні на долоню, хоча Ренлі був майже такий самий високий, як і його покійний брат.

— Ваша світлосте! — зіскочив з коня сер Колен Зеленопрудський і рушив до галереї.— Перепрошую,— опустився він на одне коліно.— Маю честь доправити до вас леді Кетлін Старк, посланницю від її сина Роба, лорда Вічнозиму.

— Лорда Вічнозиму й короля на Півночі, сер,— виправила його Кетлін. Злізши з коня, вона стала поруч з сером Коленом.

Король Ренлі мав здивований вигляд.

— Леді Кетлін? Яка приємність! — він обернувся до своєї юної королеви.— Марджері, люба, це леді Кетлін Старк з Вічнозиму.

— Ласкаво просимо, леді Старк,— мовила дівчина м’яко й чемно.— Співчуваю вашій утраті.

— Дякую за вашу доброту,— озвалася Кетлін.

— Міледі, присягаюся, я потурбуюся, щоб Ланістери відповіли за вбивство вашого чоловіка,— заявив король.— Коли я візьму Королівський Причал, то пошлю вам голову Серсі.

«А це поверне мені Неда?» — подумала вона.

— Мені досить буде знати, що справедливість перемогла, мілорде.

— Ваша світлосте,— виправила її Брієнна різко.— І перед королем слід прихиляти коліно.

— Лорда від короля відділяє один крок, міледі,— сказала Кетлін.— Лорд Ренлі має на голові корону, як і мій син. Можна, звісно, стояти тут у болоті, сперечаючись, кому які почесті й титули належаться, але мені здається, що перед нами зараз постали важливіші питання.

Дехто з лордів Ренлі на такі слова наїжачився, а от король лише розсміявся.

— Добре сказано, міледі. Ще буде час на «вашу світлість», коли війна закінчиться. Скажіть мені, коли ваш син виступає на Гаренхол?

Але Кетлін не збиралася і словом обмовитися про синову диспозицію, поки не впевниться, ворог цей король їм чи друг.

— Мілорде, син не запрошує мене на військову раду.

— Гаразд, я не нарікаю — хай тільки він лишить мені парочку Ланістерів. Що він зробив з Царевбивцею?

— Джеймі Ланістер ув’язнений у Річкорині.

— Досі живий? — розчаровано зронив лорд Матис Рован.

Ренлі вражено мовив:

— Бачу, деривовк добріший за лева.

— Я б сказав, слабший,— сказав лорд Рендил Тарлі, який вирізнявся короткою сивою борідкою і прямолінійністю.— Не ображайтеся, леді Старк, але лорду Робу належало самому приїхати й віддати шану королеві, а не ховатися за материними спідницями.

— Король Роб воює, мілорде,— з крижаною ввічливістю відповіла Кетлін,— а не розважається на турнірах.

Ренлі широко посміхнувся.

— Обережніше, лорде Рендиле, боюся, тут вас перевершили,— зронив він і покликав стюарда в лівреї Штормокраю.— Розмісти почет леді й подбай, щоб у них були всі вигоди. А леді Кетлін зупиниться в моєму шатрі. Оскільки лорд Касвел люб’язно надав до наших послуг свій замок, мені зараз шатро не потрібне. Міледі, коли перепочинете, прошу вшанувати мене й розділити з нами мед і м’ясо на бенкеті, який на нашу честь сьогодні ввечері влаштовує лорд Касвел. Це прощальний бенкет. Боюся, його милість тільки й марить, коли вже моя голодна орда накиває п’ятами.

— Неправда, ваша світлосте,— запротестував худенький молодик — певно, Касвел.— Усе моє — ваше.

— Коли хтось так казав братові Роберту, він ловив його на слові,— відповів Ренлі.— У вас дочки є?

— Так, ваша світлосте. Дві.

— То дякуйте богам, що я не Роберт. Єдина жінка, яку я жадаю,— моя люба королева,— Ренлі простягнув руку, щоб допомогти Марджері підвестися.— Поговоримо згодом, коли ви перепочинете, леді Кетлін.

Ренлі повів свою дружину назад у замок, а його стюард супроводив Кетлін до королівського шовкового шатра.

— Щось буде потрібно — тільки попросіть, міледі.

Кетлін не могла уявити, що ж їй може знадобитися такого, чого їй досі не надали. Шатро виявилося просторішим за вітальні більшості заїздів, а обставлене усіма вигодами: периною і хутрами; мідною, обшитою деревом купільницею, де помістилося б двоє людей; жаровнями, щоб розганяти нічну прохолоду; похідними шкіряними кріслами; письмовим столом з перами й каламарем; мисками персиків, слив і груш; карафою вина та срібними келихами, що пасували до неї; кедровими скринями, повними одягу Ренлі; книжками, картами, гральними дошками, арфою, великим луком з сагайдаком стріл, парою червонохвостих мисливських соколів, цілою зброярнею найкращої зброї. «А він себе ні в чому не обмежує, цей Ренлі,— подумала Кетлін.— Не дивно, що його військо просувається так помалу».

Біля входу на чатах стояли королівські обладунки — темно-зелена кіраса, інкрустована золотом, і шолом, увінчаний розкидистими оленячими рогами. Крицю відшліфували до такого блиску, що в нагруднику Кетлін бачила власне віддзеркалення, яке подивлялося на неї мов із глибин зеленого ставу. «Обличчя потопельниці»,— подумала Кетлін. А можна втонути у журбі? Вона рвучко відвернулася, розізлившись на власну слабкість. Нема часу на таку розкіш — жаліти себе. Слід змити куряву з волосся й перевдягнутися в сукню, в якій не соромно з’явитися на учту до короля.

До замку вона їхала в супроводі сера Венделя Мандерлі, Лукаса Блеквуда, сера Первина Фрея і решти родовитого товариства. Велика зала фортеці лорда Касвела великою насправді не була, але на заповнених лавках, серед лицарства Ренлі, знайшлося місце для супроводу Кетлін. Самій же Кетлін лишили крісло на помості між червонощоким Матисом Рованом і добродушним сером Джоном Фосовеєм з Фосовеїв зеленого яблука. Сер Джон заходився жартувати, а лорд Матис увічливо розпитав її про здоров’я батька, брата й дітей.

Брієнна Тартська сиділа в найдальшому кінці високого столу. Вдягнулася вона не як леді, а натомість обрала лицарський убір: оксамитовий камзол з поділеним на чотири квадрати рожево-блакитним гербом на грудях, бриджі, чоботи й добре вичинений мечний пояс, а з пліч у неї струменів новий веселковий плащ. Але ніякі шати не могли її підкрасити — ні її великих веснянкуватих рук, ні широкого плаского обличчя, ні випнутих зубів. Без лат її тіло здавалося незграбним; широка в стегнах, вона мала дебелі руки й ноги, сутулі м’язисті плечі й ані натяку на груди. І з усього видно було, що сама Брієнна добре це знає і тому страждає. Говорила вона, лише коли до неї зверталися, й рідко підводила очі від тарілки.

А їжі було вдосталь. Війна не торкнулася легендарної щедрості Небосаду. Поки співали співці й витинали акробати, бенкет почався з вимочених у вині груш, за якими подали крихітних пікантних рибок, обкачаних у солі й засмажених до хрусткої шкуринки, і каплунів, фаршированих грибами з цибулею. На столах лежали велетенські буханці хліба, гори ріпи й цукрової кукурудзи й гороху, велетенські окости, смажені гуси; стояли повні, аж сік крапає, миски з олениною, тушкованою в пиві з ячменем. На солодке слуги лорда Касвела принесли з замкової кухні таці здоби, кремових лебедів і єдинорогів з цукрової вати, лимонні тістечка-трояндочки, пряне медове печиво й ожинові пироги, яблучні хрусти й кружала вершкового сиру.

Смаколики викликали в Кетлін нудоту, але не можна було виявляти слабкість, коли стільки залежало від її сили. Їла вона мало, здебільшого спостерігаючи за людиною, яка називалася королем. Ренлі сидів зі своєю юною нареченою по ліву руч і з її братом — по праву. Якщо не зважати на білу пов’язку в нього на чолі, сер Лорас, попри сьогоднішню халепу, здавалося, зовсім не постраждав. Він і справді виявився вродливим, як Кетлін і підозрювала. Без звичного лоску, але очі в нього були жвавими й мудрими, а чуприна — «мистецький безлад» каштанових кучерів, яким позаздрила б не одна красуня. Пошарпаний турнірний плащ він замінив на новий — такий самий чарівний смугастий шовк веселкової варти Ренлі, застебнутий золотою ружею Небосаду.

Час до часу король Ренлі з кінчика свого кинджала згодовував Марджері особливо ласий шматочок або ж перехилявся, щоб легенько поцілувати її в щічку, але жартами й секретами він обмінювався з сером Лорасом. Король тішився їжею й питвом, це було очевидно, але не здавався ні зажерою, ні пияком. Він часто й гарно сміявся, і розмовляв однаково приязно і з високородними лордами, і зі служницями.

Але дехто з гостей такої помірності не виявляв. Як на думку Кетлін, пили забагато, вихвалялися заголосно. Сини лорда Віллума — Джошуа і Еліяс — гаряче сперечалися, хто першим подолає мури Королівського Причалу. Лорд Варнер гойдав на колінах дівчину-подавальницю, вустами тицьнувшись їй у шию, в той час як долоня його досліджувала її корсет. Гіяр Зелений, який забрав собі в голову, що він співець, шарпав ліру, мугикаючи римовану пісеньку про те, як зав’язати вузлом левові хвоста. Сер Марк Малендор приніс із собою чорно-біле мавпеня й годував з власної тарілки, а сер Тантон з Фосовеїв червоного яблука виліз на стіл і нахвалявся подолати у двобої Сандора Клігана. Може, цю обіцянку хтось і сприйняв би всерйоз, якби сер Тантон у цей час не стояв однією ногою в соусниці.

Це божевілля досягло апогею, коли з’явився, витинаючи колінця, вгодований блазень у позолоченій жерстянці, прикрашеній матер’яною лев’ячою головою, і заходився ганяти поміж столів карлика, ляскаючи його по голові надутим міхуром. Нарешті король Ренлі поцікавився, чого той б’є свого брата.

— Аякже, ваша світлосте, я — Цабевбивця, а він — велике цабе! — озвався блазень.

— Правильно — Царевбивця, дурню ти! — виправив Ренлі, й зала покотилася од сміху.

Лорд Рован, який сидів поруч з Кетлін, не приєднався до веселощів.

— Які вони всі ще юні! — зронив він.

І то була правда. Коли від Робертової руки на Тризубі загинув королевич Рейгар, лицар квітів, мабуть, ще й другі свої іменини не відсвяткував. Мало було тут людей поважного віку. Під час сплюндрування Королівського Причалу всі вони були ще немовлятами, і хлопчаками — коли Балон Грейджой підняв повстання на Залізних островах. «Вони ще крові не нюхали»,— подумала Кетлін, спостерігаючи, як лорд Брайс підбурює сера Робара пожонглювати набором кинджалів. «Для них це досі просто гра, такий собі великий турнір, і бачать вони лише шанс отримати славу, почесті та трофеї. Ці хлопчаки п’яні від балад і легенд і, як усі хлопчаки, вважають себе безсмертними».

— На війні швидко постаріють,— сказала Кетлін,— як постаріли ми.

Коли Роберт з Недом і Джоном Арином підняли прапори проти Ейриса Таргарієна, вона ще була дівчиськом, але до кінця війни вже перетворилася на зрілу жінку.

— Мені їх шкода.

— Чому? — запитав лорд Рован.— Погляньте на них. Вони молоді й міцні, повні життя й радості. І хоті, ага, хоті, з якою вони не знають що робити. Сьогодні вночі зачнуть не одного байстрюка, точно вам кажу. То чому вам їх шкода?

— Бо це не триватиме довго,— сумно відповіла Кетлін.— Бо вони — лицарі літа, а зима на підході.

— Леді Кетлін, ви помиляєтеся,— підвела на неї Брієнна свої очі — сині, як її обладунки.— Для таких, як ми, зима не прийде ніколи. Якщо ми поляжемо в битві, про нас складуть пісні, а в піснях завжди літо. У піснях усі лицарі доблесні, а дівчата чарівні, і завжди світить сонце.

«Зима приходить для всіх,— подумала Кетлін.— Для мене вона прийшла зі смертю Неда. І для тебе вона прийде, дитинко, і то раніше, ніж тобі хочеться». Але вголос цього сказати вона не наважилася.

Її врятував король.

— Леді Кетлін,— гукнув Ренлі.— Мені треба подихати повітрям. Прогуляєтеся зі мною?

Кетлін миттю підвелася.

— Матиму за честь.

Брієнна теж скочила на ноги.

— Ваша світлосте, дайте мені хвильку — вдягну лати. Вам не можна лишатися без охорони.

Король Ренлі посміхнувся.

— Якщо я не в безпеці в серці замку лорда Касвела, серед свого війська, один меч нічого не змінить... навіть твій меч, Брієнно. Сідай і їж. Якщо ти мені знадобишся, я пошлю по тебе.

Здавалося, ці слова ранили дівчину глибше, ніж той удар, якого вона сьогодні отримала.

— Як зволите, ваша світлосте,— сіла Брієнна, опустивши очі. А Ренлі узяв Кетлін попід руку й повів із зали, повз розслабленого вартового, який виструнчився так квапливо, що мало списа не впустив. Поплескавши чоловіка по плечу, Ренлі все звів на жарт.

— Сюди, міледі,— повів її король крізь низенькі двері у сходову вежу. Коли вони ступили на сходи, він заговорив: — А сер Баристан Селмі випадково не з вашим сином у Річкорині?

— Ні,— здивовано відповіла вона.— А він хіба вже не з Джофрі? Він же був лордом-командувачем королівської варти.

Ренлі похитав головою.

— Ланістери повідомили йому, що він застарий, і віддали його плащ Гончаку. Я чув, він виїхав з Королівського Причалу, бо має намір стати до послуг законного короля. Плащ, який сьогодні отримала Брієнна, я приберігав для Селмі в надії, що він запропонує свій меч мені. Та оскільки він не з’явився в Небосаду, я вирішив, що він, либонь, подався в Річкорин.

— Ми його не бачили.

— Так, він старий, але досі нівроку. Сподіваюся, з ним нічого не трапилося. Ланістери — просто дурні,— він здолав ще кілька сходинок.— Тої ночі, коли помер Роберт, я хотів надати вашому чоловікові в допомогу сотню мечів, щоб узяти Джофрі під свою владу. Якби він мене послухався, сьогодні він був би регентом, а мені б не було потреби претендувати на трон.

— Нед відмовився,— зронила Кетлін. Вона й не сумнівалася.

— Він присягався оберігати Робертових дітей,— сказав Ренлі.— А мені забракло сили, щоб діяти самотужки, тож коли лорд Едард відмовив мені, довелося тікати. Якби я лишився, певен, королева потурбувалась би, щоб я ненадовго пережив брата.

«Якби ти лишився й допоміг Неду, може, він досі був би живий»,— гірко подумала Кетлін.

— Мені подобався ваш чоловік, міледі. Знаю, він був відданим другом Робертові... але він нікого не слухав і ніколи не корився. А зараз я хочу вам дещо показати.

Вони вже дійшли до верхівки сходів. Ренлі штовхнув дерев’яні двері, і Кетлін вийшла на дах.

Невисоку фортецю лорда Касвела навряд чи можна було назвати вежею, але довкруж неї простяглися рівнини й низини, тож краєвид відкривався на кілька льє в усіх напрямках. Кетлін побачила вогні. Вони вкривали землю, як опалі зірки, і не було їм ні кінця, ні краю.

— Порахуйте, якщо хочете, міледі,— тихо мовив Ренлі.— Коли на сході зажевріє світанок, ви й досі рахуватимете. Цікаво, а скільки багать горить сьогодні довкруж Річкорину?

З великої зали долинала слабенька музика, що висотувалась у ніч. Кетлін не наважилася рахувати.

— Мені доповіли, що ваш син перетнув Перешийок з двома тисячами мечів,— провадив Ренлі.— Тепер, коли до нього приєдналися лорди приріччя, під його орудою, мабуть, тисяч сорок.

«Ні,— подумала Кетлін,— і близько немає стільки: одні полягли в бою, інші рятують урожай».

— А в мене тут удвічі більше,— сказав Ренлі,— і це лише частина моєї потуги. У Небосаду лишився Мейс Тайрел ще з десятьма тисячами, міцний гарнізон захищає Штормокрай, а зовсім скоро всі сили дорнян приєднаються до мене. А ще ж не забувайте про мого брата Станіса, який тримає Драконстон і орудує лордами вузького моря.

— Здається, саме ви забули про Станіса,— сказала Кетлін різкіше, ніж збиралася.

— Про його претензії, маєте на увазі? — розсміявся Ренлі.— Дозвольте прямоту, міледі. Зі Станіса вийде жахливий король. Та він королем і не стане. Люди поважають Станіса, навіть бояться, але мало хто колись його любив.

— Але він усе одно ваш старший брат. Якщо хтось із вас і має право на Залізний трон, то це лорд Станіс.

Він знизав плечима.

— Скажіть мені, а які права на Залізний трон мав мій брат Роберт? — Ренлі не чекав на відповідь.— Так, ходять чутки про кревний зв’язок між Баратеонами й Таргарієнами, про шлюби, укладені сотні років тому, про середніх синів і старших дочок. Але нікому, крім мейстрів, немає до цього діла. Роберт завоював престол своїм келепом,— мовив Ренлі й обвів рукою багаття від обрію до обрію.— Мої претензії на престол не гірші, ніж були в Роберта свого часу. Якщо ваш син підтримає мене, як його батько підтримав Роберта, я не лишуся невдячним. Радо закріплю за ним усі його землі, титули й почесті. Може владарювати у Вічнозимі, скільки схоче. Може навіть називатися королем на Півночі, якщо прихилить переді мною коліно й визнає мене своїм зверхником. Король — це просто слово, а мені потрібні обітниця, відданість і служба.

— А якщо він на це не погодиться, мілорде?

— Я стану королем, міледі, і не розваленого королівства. Я зрозуміло кажу? Триста років тому король зі Старків прихилив коліно перед Ейгоном Драконом, коли збагнув, що надії перемогти не має. І мудро вчинив. Нехай ваш син теж учинить мудро. Щойно він приєднається до мене, війні, вважайте, кінець. Ми...— Ренлі зненацька урвав мову, бо щось відвернуло його увагу.— А це що там?

Брязкіт ланцюгів свідчив про те, що піднімаються ґрати. Внизу, у дворі, вершник у крилатому шоломі острожив покритого милом коня, який в’їздив під гостряки звідних ґрат.

— Покличте короля! — гукнув він.

Ренлі визирнув у амбразуру.

— Я тут, сер.

— Ваша світлосте,— вершник під’їхав ближче.— Я гнав, як міг. Зі Штормокраю. Ми в облозі, ваша світлосте, сер Кортні тримається, але...

— Але... це неможливо! Якби лорд Тайвін виступив з Гаренхолу, мені повідомили б!

— Це не Ланістери, сюзерене. Під брамою лорд Станіс. Король Станіс, як він зараз кличе себе.