Битва королів

Санса

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

Прочитані всоте, слова лишилися незмінні, як і першого разу, коли Санса виявила згорнутий аркуш пергаменту в себе під подушкою. Вона гадки не мала, як він там опинився і хто його прислав. Записка була без підпису, незапечатана, а рука незнайома. Зібгавши аркуш у кулаці, Санса пошепки повторила слова. «Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс»,— легенько видихнула вона.

Що це може значити? Може, віднести це королеві, щоб довести, яка Санса чемна? Вона нервово потерла живіт. Фіолетовий синець, залишений сером Мірином, огидно пожовтів, але досі болів. Рука, що вдарила її, була в кольчужній рукавиці. Санса сама винна. Треба вчитися краще приховувати почуття, щоб не сердити Джофрі. Почувши, що Куць відіслав лорда Слінта на Стіну, вона забулася й бовкнула: «Щоб його там Чужі забрали». Королю це вельми не сподобалося.

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

Санса так наполегливо молилася! Може, боги на неї нарешті зглянулися й послали лицаря, який її врятує? Мабуть, це хтось із близнюків Редвинів, або ж хоробрий сер Балон Свон... або навіть сам Берик Дондаріон, юний лорд, у якого була закохана її подружка Джейн Пул,— з чуприною мов червоне золото, з розсипом зірок на чорному плащі...

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

А що як це жорстокий жарт Джофрі — як того дня, коли її повели на мури й показали батькову голову? А може, хитромудра пастка, щоб підважити її лояльність? Якщо Санса таки піде в богопраліс, чи не чекатиме там на неї сер Ілін Пейн, тихо сидячи під віродеревом з Льодом у руці, спостерігаючи за її наближенням своїми безбарвними очима?

«Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

Коли відчинилися двері, Санса квапливо запхала записку під простирадло й сіла згори. Прийшла її покоївка — боязка дівчина з обвислим каштановим волоссям.

— Чого тобі? — кинула Санса.

— Міледі ввечері купатиметься?

— Ні, тільки коминок розпали... я застудилася.

Санса тремтіла, хоча день був спекотний.

— Як зволите.

Санса підозріливо спостерігала за дівчиною. Чи бачила вона записку? Чи сама й поклала її під подушку? Не схоже, бо дівчина була на вигляд дурненька — такій таємну записку не доручиш, але Санса її зовсім не знала. Що два тижні королева міняє їй служниць, щоб вона ні з ким не подружилася.

Коли в жаровні спалахнув вогонь, Санса коротко подякувала покоївці та звеліла йти геть. Дівчина, як завжди, радо скорилася, але Сансі здалося, що в її очах було лукавство. Без сумніву, помчить зараз звітувати королеві або, може, Вейрису. Вона була певна: всі служниці шпигують за нею.

Залишившись сама, Санса вкинула записку в полум’я й довго дивилася, як пергамент скручується й чорніє. «Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс». Санса перемістилася до вікна. Внизу якийсь коротун-лицар у місячно-білих обладунках і важкому білому плащі міряв кроками підйомний міст. З його зростом це міг бути лише сер Престон Грінфілд. Королева дозволила Сансі вільно ходити замком, та все одно: якщо вона вночі вирішить вийти з Мейгорової тверджі, він захоче знати, куди вона зібралася. І що вона йому скаже? Вона зраділа, що спалила записку.

Розплівши шнурівку на сукні, вона скрутилася в ліжку, але не могла заснути. «Він і досі там? — думала вона.— Скільки він чекатиме?» Як це жорстоко: послати їй записку й нічого не пояснити! Ця думка крутилася й крутилася в голові.

Якби ж то хтось міг їй підказати, як чинити! Їй бракувало септи Мордейн, а ще більше — Джейн Пул, її найщирішої подружки. Септі відтяли голову разом з усіма іншими за тяжкий «злочин» — за те, що служила дому Старків. Санса гадки не мала, що сталося з Джейн, яка незабаром по тому зникла з її покоїв і про яку більше не згадували. Санса старалася надто часто про них не думати, та іноді наринали непрохані спогади, і тоді важко було стримати сльози. Час до часу Санса навіть відчувала, що скучила за сестрою. Зараз Арія вже у безпеці, у Вічнозимі, танцює і шиє, грається з Браном і маленьким Риконом, а може, якщо їй хочеться, і виїжджає у зимове поселення. Сансі теж дозволено їздити верхи, та лише у дворі, а цілий день крутитися по колу набридає.

Коли зачувся галас, Санса й близько не спала. Спершу він лунав удалині, тоді погучнішав. Багато голосів водночас щось викрикували. Санса не могла розрізнити слів. А ще чулося тупотіння коней, і гупання чобіт, і гучні накази. Підкравшись до вікна, вона побачила, як на мурах бігають вояки зі списами та смолоскипами в руках. «Повертайся в ліжко,— сказала собі Санса,— тебе це не стосується, просто чергове заворушення в місті». Люди натоптали місто, рятуючись од війни, й багато хто здобував собі на прожиття, убиваючи та грабуючи одне одного. «Повертайся в ліжко».

Та коли вона глянула вниз, білий лицар щез, і міст через рів лишився без вартового.

Не роздумуючи, Санса розвернулася й побігла до гардеробу. «Що я кою? — питала вона себе, вдягаючись.— Це божевілля». На мурах між вежами танцювало полум’я смолоскипів. Невже нарешті прийшли Станіс або Ренлі, щоб убити Джофрі й заявити права на братів престол? Якщо так, вартові піднімуть міст, відрізаючи Мейгорову тверджу від зовнішнього замку. Накинувши на плечі простий сірий плащ, Санса взяла собі ніж, яким зазвичай різала м’ясо. «Якщо це пастка, ліпше вже померти, щоб мене більше не кривдили»,— сказала вона собі, ховаючи ніж під плащем.

Коли вона вислизнула в ніч, повз неї пробігла колона мечників у червоних плащах. Дочекавшись, поки вони віддаляться, вона метнулася через безборонний міст. У дворі вояки застібали пояси з мечами й підтягували попруги на сідлах. Санса помітила біля стайні сера Престона з трьома іншими лицарями королівської варти: вони, у ясних як місяць плащах, допомагали Джофрі вдягнути обладунки. Коли Санса побачила короля, у неї перехопило подих. На щастя, він її не зауважив. Він саме кричав, щоб йому подали меч і арбалет.

Шум поступово стихав: Санса пірнула глибше в закапелки замку, не наважуючись озирнутися — раптом Джофрі спостерігає... або, ще гірше, переслідує! Попереду звивалися гвинтові сходи, помережані смужками мерехтливого світла, що падало з вузьких вікон угорі. Поки вибігла нагору, Санса вже захекалася. Промчавши вздовж тінявої колонади, вона притулилася до стіни, щоб відсапатися. Коли щось торкнулося її ноги, вона мало з власної шкіри не вистрибнула, але то був усього-на-всього кіт — чорний пошарпаний котяра з обгризеним вухом. Засичавши, звір чкурнув геть.

Поки вона домчала до богопралісу, гамір стихнув до ледь уловимого брязкоту криці й віддалених криків. Санса щільніше загорнулась у плащ. Повітря було насичене духом землі й листя. «Леді б тут сподобалося»,— подумала Санса. Богопраліс здавався диким: навіть тут, у серці замку, що в серці міста, відчувалося, як спостерігають за тобою боги тисячею невидимих очей.

Санса віддавала перевагу материним богам перед батьковими. Їй подобалися статуї, ікони з вітражного скла, аромат з кадильниць, септони з їхніми філонами й кристалами, чарівний розсип веселки, що грає над олтарями, інкрустованими перламутром і оніксом і лазуритом. Але Санса не могла заперечити, що й богопраліс випромінює силу. Особливо поночі. «Допоможіть мені,— почала вона молитися,— пошліть мені друга — справжнього лицаря-заступника...»

Вона переходила від дерева до дерева, відчуваючи під пальцями шерехату кору. Її щік легко торкалося листя. Невже вона запізнилася? Він би не пішов так швидко, правда? Та чи приходив він узагалі? Може, ризикнути й погукати? Але тут так тихо...

— Я боявся, ти не прийдеш, дитинко.

Санса круто розвернулася. З тіні виступив чоловік — кремезний, з дебелою шиєю, незграбний. Каптур темно-сірого плаща він натягнув на голову, та коли тонкий місячний промінь впав йому на обличчя, Санса миттю впізнала його за прищавою шкірою з мереживом капілярів.

— Сер Донтос,— видихнула Санса розчаровано.— То це були ви?

— Так, міледі,— наблизився він, і вона відчула запах винного перегару в нього з рота.— Я,— простягнув Донтос руку.

Санса відсахнулася.

— Ні! — вона ковзнула рукою попід плащ, де заховала ніж.— Що... що вам від мене треба?

— Просто хочу допомогти,— сказав Донтос,— як ти допомогла мені.

— Ви п’яні.

— Перехилив один кубок — для хоробрості. Якщо мене впіймають, то злуплять з мене шкуру.

«А що зроблять зі мною?» Санса знову пригадала Леді. Деривовчиця нюхом чуяла брехню, так-так, але вона мертва — її вбив батько, і все через Арію. Санса витягнула ніж і, тримаючи обіруч, виставила перед собою.

— Ти мене заріжеш? — запитав Донтос.

— Так,— озвалася вона.— Кажіть, хто вас послав.

— Ніхто, люба леді. Присягаюся своєю лицарською честю.

— Лицарською?

Джофрі оголосив, що сер Донтос більше не лицар, а блазень, нижчий за Сновиду.

— Я благала богів, щоб прийшов лицар і врятував мене,— сказала вона.— Як я молилася! Чого ж вони послали мені старого п’яного блазня?

— Я заслужив на такі слова, однак... знаю, це прозвучить дивно... всі ті роки, що я був лицарем, я поводився як блазень, а тепер, опущений до рівня блазня, думаю... думаю, я знову зможу згадати, що значить бути лицарем, люба леді. І все через вас... вашу милість, вашу мужність. Ви врятували мене не лише від Джофрі, а й від себе самого,— він стишив голос.— Співці співають про іншого блазня, що був найповажнішим лицарем...

— Це Флоріян,— прошепотіла Санса. Її прошив дрож.

— Люба леді, я буду вашим Флоріяном,— сором’язливо мовив Донтос, опускаючись перед нею навколішки.

Санса повільно опустила ножа. В голові паморочилося. «Це божевілля — довіритися цьому п’яниці, та якщо я зараз відвернуся, чи випаде мені ще одна нагода?»

— Як... як ви це зробите? Як мене звільните?

Сер Донтос звів до неї обличчя.

— Найважче буде забрати вас із замку. Та щойно ви опинитеся за мурами, на вас уже чекатиме корабель, який і доправить додому. Мені лишається знайти гроші та про все домовитися, от і все.

— А можна втекти просто зараз? — запитала вона, без надії сподіваючись.

— Сьогодні вночі? Ні, міледі, боюся, ні. Спершу, коли все буде готово, я маю знайти надійний спосіб вивести вас із замку. Буде це нелегко й нешвидко. За мною теж стежать,— він нервово облизав губи.— Ви не заберете ножа?

Санса сховала клинок під плащем.

— Підведіться, сер.

— Дякую, люба леді,— сер Донтос незграбно зіп’явся на ноги й обтрусив з колін землю та листя.— Не було в королівстві кращого чоловіка за вашого батька, а я... стояв собі осторонь, дозволив його стратити. Нічого не сказав і не зробив... а коли Джофрі хотів мене закатрупити, ви заступилися. Леді, я ніколи не був героєм, я не Ріям Редвин і не Баристан Безстрашний. Я не вигравав турнірів і не відзначився на війні... та колись я був лицарем, а ви допомогли мені згадати, що це таке. Моє життя вартує небагато, але воно належить вам,— сер Донтос поклав долоню на порепаний стовбур серцедерева. Санса бачила, як Донтос тремтить.— Присягаюся, і хай будуть мені за свідків боги вашого батька, що я доправлю вас додому.

«Він присягнувся». Дав урочисту обітницю перед ликом богів.

— Тоді... Моя доля у ваших руках, сер. Та як я дізнаюся, коли прийде час? Ви знов пошлете мені записку?

Сер Донтос стурбовано роззирнувся.

— Ризик завеликий. Приходьте сюди, у богопраліс. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше місце. Єдине місце, де безпечно. Більше ніде. Ні у ваших покоях, ні в моїх, ні на сходах, ні у дворі — навіть коли здається, що ми самі. У Червоній фортеці каміння має вуха, й лише тут можна говорити вільно.

— Тільки тут,— мовила Санса.— Я запам’ятаю.

— А якщо на людях я поводитимуся жорстоко, глузливо чи байдуже, пробач мене, дитинко. Я маю грати свою роль, а ти — свою. Бо один хибний крок — і наші голови прикрасять мури, як це сталося з твоїм батьком.

— Розумію,— кивнула вона.

— Ти маєш бути хоробра і сильна... і понад усе терпляча.

— Обіцяю,— запевнила вона,— але... будь ласка... не зволікайте. Боюся...

— Я теж,— сказав сер Донтос, слабко всміхнувшись.— А тепер іди, поки тебе не зшукалися.

— Ви зі мною не підете?

— Ліпше, щоб нас разом не бачили.

Кивнувши, Санса зробила крок... а тоді рвучко розвернулася і, схвильована, легко поцілувала його в щоку, заплющивши очі.

— Мій Флоріяне,— прошепотіла вона.— Боги почули мої молитви.

Вона помчала стежкою уздовж ріки, повз маленьку кухню, тоді через свинарню, і її квапливі кроки заглушувало рохкання свиней у загородах. «Додому,— думала Санса,— додому, він забере мене додому, він мене захистить, мій Флоріян». Балади про Флоріяна і Джонкіл були її улюблені. «Флоріян теж був не красень, от тільки не такий старий».

Вона саме на злам голови спускалася гвинтовими сходами, коли з таємних дверей випірнув якийсь чоловік. Санса, втелющившись у нього, заточилася. Але не впала: зап’ясток їй стиснули залізні пальці, а низький голос прохрипів:

— Униз котитися далеченько, пташечко. Хочеш смерті нам обом? — чоловік різко засміявся, наче пилкою по каменю чесонув.— Може, так і є.

«Гончак!»

— Ні, мілорде, даруйте, я ніколи...— Санса відвела очі, але запізно: він побачив її обличчя.— Будь ласка, мені боляче! — вона спробувала вивільнитися.

— І куди ж це Джофова пташечка вирішила глупої ночі злітати цими сходами? — Санса не відповіла, тож він потрусив її.— Де ти була?

— У б-б-богопралісі, мілорде,— відповіла вона, не наважившись збрехати.— Молилася... молилася за батька і... за короля, щоб з ним нічого не сталося.

— Гадаєш, я такий п’янючий, що повірю? — він, похитуючись, відпустив її руку, і на його жахливе обгоріле обличчя упали смужки світла й темряви.— На вигляд ти майже доросла жінка... обличчя, цицьки, і ти висока, майже... та ти досі дурненька пташечка, ні? Співаєш пісень, яких тебе навчили... заспівай і мені, ну ж бо! Вперед. Заспівай мені. Баладу про лицарів і чарівних панянок. Ти ж любиш лицарів, ні?

Він лякав її.

— С-справжніх лицарів, мілорде.

— «Справжніх лицарів»,— передражнив він.— Я тобі не лорд, і не лицар теж. Може, вбити тобі це в голову? — Кліган, хитнувшись, мало не грьопнувся.— Чорт,— вилаявся він,— вина було забагато. А ти любиш вино, пташечко? Справжнє вино? Карафа кислого червоного, темного як кров,— ось що чоловікові потрібно. Назад у клітку, пташечко! Я тебе проведу. Побережу тебе для короля,— Гончак штурхнув її — на диво лагідно — й рушив за нею сходами. Заки вони досягли підніжжя, до нього повернулася його звична замисленість, наче він і забув про Сансину присутність.

Біля Мейгорової тверджі Санса злякано побачила, що тепер міст охороняє сер Борос Блаунт. На звук кроків його високий білий шолом помалу повернувся. Санса відсахнулася від погляду сера Бороса. Цей лицар був найгірший у королівській варті — потворний зовні, вічно сердитий, хмурий-понурий.

— А його якраз нема чого боятися, дівчино,— поклав Гончак їй на плече важку руку.— Намалюй жабі смужки — тигра все одно з неї не зробиш.

Сер Борос підняв забороло.

— Сер...

— До біса ваших серів, Боросе. Це ви лицар, а не я. Я — королівський пес, чи ви забули?

— Король шукав свого пса.

— А пес випивав. Сьогодні його мали захищати ви, пане. З іншими братами.

Сер Борос повернувся до Санси.

— Чому ви в таку годину не у своїх покоях, леді?

— Ходила в богопраліс молитися за безпеку короля.

Цього разу брехня прозвучала впевненіше — майже як правда.

— А ви гадали, що в цьому галасі вона спатиме? — мовив Кліган.— Що там сталося?

— Дурні під брамою зібралися,— пояснив сер Борос.— Хтось поширив казку, буцімто для Тайрека готується весільний бенкет, і ці вилупки вирішили, що їх теж мають почастувати. Але його світлість зробив вилазку й розігнав їх.

— Хоробрий хлопчина,— мовив Кліган, кривлячи рота.

«Побачимо, який він хоробрий, коли зіткнеться з моїм братом»,— подумала Санса. Гончак перевів її через міст. Коли вони піднімалися виткими сходами, вона запитала:

— Навіщо ви дозволяєте людям називати вас псом? І нікому не даєте називати вас лицарем.

— Собак я люблю більше за лицарів. Дід у мене був псарем у Кичері. Однієї осені лорд Тайтос опинився між левицею і її здобиччю. Левиця мала в дупі, що вона в Ланістерів на гербі. Вчепилася в лордового коня, і самого лорда б не пожаліла, якби не наспів мій дід з хортами. Троє псів загинуло, відганяючи її. А дід лишився без ноги, тож Ланістер дарував йому землі й вежку, а його сина взяв собі за зброєносця. Троє псів на жовтому полі осінньої трави у нас на гербі — це ті, що загинули. Пес помре за тебе, але ніколи не збреше. І завжди дивитиметься тобі прямо в обличчя,— він узяв її за підборіддя й боляче стиснув, задираючи їй голову.— Але для пташечок це заскладне завдання, ні? Щось я так і не почув своєї пісні.

— Я... я знаю баладу про Флоріяна і Джонкіл.

— Про Флоріяна і Джонкіл? Про блазня і його піхву? Боже збав. Та одного дня ти у мене заспіваєш — з власної волі чи проти неї.

— Радо заспіваю для вас.

Сандор Кліган пирхнув.

— Така гарненька — і зовсім брехати не вмієш. А пес брехню нюхом чує, сама знаєш. Роззирнися й потягни носом. Усі тут брехуни... значно вправніші за тебе.