Битва королів

Бран

Твердий камінь підвіконня Бран любив більше за зручну перину й покривала. В ліжку здавалося, що стіни тиснуть, а стеля нависає; в ліжку кімната перетворювалася на камеру, а Вічнозим — на в’язницю. А за вікном його й досі кликав широкий світ.

Так, він не міг більше ні ходити, ні лазити, ні полювати, ні битися з дерев’яним мечем у руці, як колись, але й досі міг бачити. Він любив спостерігати, як по всьому Вічнозиму загоряються вікна, коли за ромбовидними шибками у вежах і переходах запалювали свічки й коминки, а ще він любив слухати, як виспівують до зірок деривовки.

Останнім часом йому часто снилися деривовки. «Вони розмовляють зі мною, як брати»,— казав він собі, коли вони починали вити. Здавалося, він їх розуміє... не зовсім, не насправжки, але... так наче вони перемовляються мовою, яку він колись знав, але чомусь забув. Хай Волдери їх бояться, а у Старків у жилах біжить вовча кров. Так каже стара Нан. Щоправда, з одним застереженням: «Тільки в одних її більше, ніж в інших».

Літо завив протяжно й сумно, в голосі його чулися смуток і туга. У Кошлая голосина був грубіший. Виття луною летіло через двори й переходи, поки від нього не задзвенів увесь замок, так наче Вічнозим населяє ціла зграя деривовків, а не двійко... двійко, а колись було шестеро! «Цікаво,— думав Бран,— чи сумують вони за своїми братами й сестрами? Чи кличуть Сіровія і Привида, Наймірію і тінь Леді? Хочуть, щоб вони повернулись і знову стали зграєю?»

— Хто зазирне в голову деривовка? — сказав сер Родрик Кассель, коли Бран запитав його, чому вони виють. На час своєї відсутності Бранова леді-мати зробила його каштеляном Вічнозиму, тож за обов’язками в нього залишалося небагато часу на пустопорожні балачки.

— Вони виють, бо хочуть на волю,— заявив Фарлен, псар, який деривовків любив не більше, ніж його хорти.— Їм не подобається в чотирьох стінах, і як їх можна в цьому винуватити? Дикий звір має жити в дикій природі, а не в замку.

— Їм кортить полювати,— погодився кухар Гейдж, вкидаючи у величезний казан рагу кубики сала.— Нюх у вовка кращий, ніж у людини. Подобається вам чи ні, а вони і звідси відчувають дух здобичі.

Але мейстер Лувін так не думав.

— Вовки часто виють на місяць. А ці виють на комету. Бачиш, яка вона яскрава, Бране? Може, їм здається, це місяць.

Коли Бран переказав це Оші, та голосно розреготалася.

— У деривовків глузду більше, ніж у вашого мейстра,— сказала дикунка.— Їм відомі істини, які забув старий у сірому.

Від того, як вона це сказала, у Брана дрижаки пішли, а коли він запитав, що ж віщує комета, вона відповіла:

— Кров і вогонь, хлопче, нічого доброго.

Бран запитав про комету септона Чейла, поки вони перебирали сувої, які вдалося винести під час пожежі з бібліотеки.

— Це меч, який відрубує сезон,— озвався той, і невдовзі потому зі Старгорода прилетів білий крук, сповіщаючи про осінь, тож септон, без сумніву, мав рацію.

А от стара Нан так не думала, а вона-бо прожила довше за всіх.

— Дракони,— сказала вона, підвівши голову та втягуючи ніздрями повітря. Очі в неї майже посліпли, тож бачити комету вона не могла, але запевняла, що чує її на нюх.— Це дракони, хлопче,— наполягала вона. Стара Нан, як і раніше, не називала його королевичем.

А Годор, як завжди, сказав: «Годор». Ось і все, що він умів казати.

А деривовки все вили. Вартові на мурах бурмотіли прокляття, хорти на псарні люто брехали, коні брикалися в стійлах, Волдери тремтіли біля вогню, і навіть мейстер Лувін скаржився, що не спить ночами. Тільки Брана це не дратувало. Потому як Кошлай покусав Малого Волдера, сер Родрик тримав вовків у богопралісі, але кам’яні стіни Вічнозиму виробляли зі звуком дивні речі, тож іноді здавалося, що вовки у дворі просто у Брана під вікном. А іноді він міг би присягнутися, що вони на мурах між вежами — стоять там на чатах. Хотів би він їх побачити!

Та бачив він тільки комету, що зависла над вартівнею і над дзвіницею, а трохи далі — Першу фортецю, круглу та приземкувату, на чиїх мурах химери здавалися чорними сильветками у фіолетових сутінках. Колись Бран знав у тих будівлях кожен камінчик, зовні та всередині; він облазив їх усі, видираючись на стіни так само легко, як інші хлопчаки збігають сходами. Їхні дахи були його схованками, а ворони нагорі зруйнованої вежі — найкращими друзями.

А потім він упав.

Падіння Бран не пам’ятав, але всі так казали, тож, швидше за все, це правда. Він мало не загинув. Коли він дивився на побиті негодою химери нагорі Першої фортеці, в нутрі у нього стискався дивний клубок. Більше він не може ні лазити, ні ходити, ні бігати, ні битися на мечах, а мрія про лицарство так і лишиться мрією.

Літо вив і того дня, коли Бран упав, і ще довго по тому, поки він, весь понівечений, лежав у ліжку,— так сказав Роб, коли йшов на війну. Літо оплакував Брана, і його горе розділили Кошлай і Сіровій. Того дня, коли клятий крук приніс звістку про батькову смерть, вовки це теж знали наперед. Тоді Бран разом з Риконом сидів у мейстра в башточці, вони розмовляли про дітей пралісу, але Літо з Кошлаєм своїм виттям заглушили голос Лувіна.

«Кого оплакують вони тепер?» Може, ворог убив короля на Півночі, отого, що був колись Брановим братом Робом? Чи його брат-байстрюк Джон Сноу впав зі Стіни? Може, померла мати чи хтось із сестер? Чи це щось зовсім інше, як гадають і мейстер, і септон, і стара Нан?

«Був би я і справді деривовком, я б розумів їхні пісні»,— мрійливо подумав Бран. У снах про вовків він легко видирався на гори — зазублені крижані гори, вищі за будь-яку вежу, і там стояв на самій вершині під місяцем-повнею, а світ, як колись, лишався внизу.

— У-у-у! — нерішуче крикнув Бран. Приклавши долоні до рота, він підвів голову до комети.— У-у-у-у-у-у! А-у-у-у-у-у! — завив він. Прозвучало це кволо: тоненько й тремтливо,— це було хлоп’яче виття, а не вовче. Однак йому відповів Літо, заглушивши своїм глибоким басом Бранів високий голосок, а до нього долучився Кошлай. Бран знову завив. Й отак вони вили разом — останні зі зграї.

На шум прибіг вартовий — Патлач з великим жировиком на носі. Зазирнувши, він побачив, як Бран виє у вікно, й запитав:

— Що сталося, королевичу?

Коли його називали «королевичем», Бран почувався дивно, але ж він тепер наступник Роба, а Роб — король на Півночі. Обернувши голову, Бран завив на вартового:

— У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!

— Припиніть,— скривився Патлач.

— У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!

Вартовий вийшов. Повернувся він разом з мейстром Лувіном, вдягненим у все сіре, з тугим ланцюгом на шиї.

— Бране, ці звірі й без тебе здіймають багато галасу,— перетнув мейстер кімнату й поклав руку хлопцю на чоло.— Вже пізно, тобі давно час спати.

— Я розмовляю з вовками,— відкинув Бран його руку.

— Сказати Патлачу, щоб відніс тебе в ліжко?

— Я сам можу дістатися ліжка.

Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, тож Бран міг на руках пересуватися кімнатою. Пересуватися важко й повільно, і від цього боліли плечі, але він терпіти не міг, коли його носять.

— І взагалі, я не мушу спати, якщо не хочу.

— Всі люди сплять, Бране. Навіть королевичі.

— Уві сні я перетворююся на вовка,— відвернувся Бран і знову задивився в ніч.— А вовкам сняться сни?

— Всім тваринам, думаю, сняться, тільки не такі, як людям.

— А мертвим сняться? — запитав Бран, думаючи про батька. У темній крипті під Вічнозимом каменяр різьбив з граніту батькову подобу.

— Одним — так, іншим — ні,— відповів мейстер.— Самі мертві про це мовчать.

— А деревам сняться?

— Деревам? Ні...

— Сняться,— мовив Бран з раптовою упевненістю.— Їм сняться деревні сні. Іноді мені сниться дерево. Віродерево, як у богопралісі. Воно кличе мене. Вовчі сни кращі. Я чую різні запахи, а іноді смакую кров.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав шию.

— Якби ти більше часу проводив з іншими дітьми...

— Терпіти не можу інших дітей,— вигукнув Бран, маючи на увазі Волдерів.— Наказую вам відіслати їх геть.

Лувін посуворішав.

— Фреї — годованці твоєї матері, їх прислали сюди на виховання за її чітким наказом. І не тобі їх виганяти, тим паче що це неввічливо. Якщо ми їх відішлемо назад, куди їм податися?

— Додому. Це через них мене розлучили з Літом.

— Малий Фрей не просив, щоб його покусали,— сказав мейстер,— і я теж.

— Це зробив Кошлай! — Риконів величезний чорний вовк був такий дикий, що навіть Брана часом лякав.— А Літо ніколи нікого не кусав.

— Літо перегриз людині горлянку просто в цій кімнаті, чи ти забув? Якщо поглянути правді у вічі, треба визнати: милі вовченятка, яких ви з братами знайшли у снігу, повиростали у небезпечних звірів. І малі Фреї мудро чинять, остерігаючись їх.

— Треба Волдерів тримати в богопралісі. Можуть скільки завгодно гратися там у лорда переправи, а Літо знову тоді спатиме зі мною. Якщо я королевич, чому зі мною не рахуються? Я хотів покататися на Танцівниці, але Пиворіз не випустив мене з брами.

— І правильно вчинив. У вовчому лісі повно небезпек — остання твоя мандрівка туди мала тебе дечому навчити. Хочеш, щоб тебе взяв у полон який-небудь розбійник і продав Ланістерам?

— Літо мене врятував би! — уперто мовив Бран.— Хіба королевичам не дозволено плавати по морях, полювати на вепрів у вовчому лісі та змагатися на списах?

— Бране, дитинко, не муч себе! Колись, може, ти й до цього доростеш, але поки що ти просто восьмирічний хлопчик!

— Ліпше б я став вовком. Можна жити в лісі та спати де захочеш, а ще розшукати Арію й Сансу. Я б занюхав, де вони, й урятував, а ще міг би з Робом виходити на поле бою, як Сіровій. Зубами перегриз би горлянку Царевбивці, і тоді війна б закінчилась і всі повернулися б у Вічнозим. Якби я був вовком...— не договоривши, він завив,— у-у-у-у-у!

— Справжній королевич,— підвищив голос Лувін,— гостинно зустрів би...

— А-у-у-у-у-у! — голосніше завив Бран.— А-у-у-у-у-у!

Мейстер здався.

— Як хочеш, дитино.

І вийшов зі спальні, кинувши на Брана погляд наполовину зажурений, а наполовину обурений.

Та коли Бран лишився сам, виття вже не приносило такої втіхи. За деякий час він замовк. «Я гостинно їх прийняв,— ображено думав Бран.— Я поводився, як лорд Вічнозиму, справжній лорд, як він може це заперечити?» Коли з Близнючок приїхали Волдери, це Рикон хотів, щоб вони забиралися геть. Чотирирічний малюк верещав, що хоче маму, тата й Роба, а не цих чужинців. Саме Бранові довелося втішати Рикона й вітати Фреїв. Саме він запропонував їм мед і м’ясо та крісло біля вогню, і навіть мейстер Лувін опісля казав, що він повівся дуже гарно.

Але це було до гри.

Для гри потрібні були колода, дрючок, водойма й побільше галасу. Водойма — це головне, запевнили Брана Волдер і Волдер. Замість колоди можна взяти дошку або кілька камінців-кругляків, а дрючок — це звичайна гілляка. Можна взагалі не галасувати. Але без водойми гри не буде. Та оскільки мейстер Лувін і сер Родрик не збиралися відпускати дітей у вовчий ліс у пошуках струмка, довелося обійтися одним з каламутних ставків у богопралісі. Волдер і Волдер ще в житті не бачили, щоб із землі била ключем гаряча вода, однак обидва погодилися, що так гра буде ще цікавішою.

Обох звали «Волдер Фрей». Великий Волдер пояснив, що в Близнючках купа Волдерів, усі названі на честь їхнього дідуся лорда Волдера Фрея.

— А у Вічнозимі в нас у всіх свої імена,— пихато мовив Рикон.

У гру гралося так: колоду слід було перекинути через водойму, на середині неї ставав один з гравців із дрючком. Він був лордом переправи, і коли до нього підходив хтось із гравців, він мав казати: «Я — лорд переправи, хто тут іде?» І другий гравець мав оголосити, хто він такий і чому хоче переправитися на той бік. Лорд ставив запитання і вимагав давати різні обітниці. На питання необов’язково було відповідати правдиво, а от обітниці слід було виконувати, якщо не скажеш «ачей», але заковика була в тому, щоб втулити це «ачей» так, аби лорд переправив не помітив. Тоді можна було спробувати скинути лорда у воду й самому стати лордом переправи,— але тільки якщо ти сказав «ачей». А в іншому разі ти вилітав із гри. А от лорд міг скидати у воду, кого захоче й коли захоче, причому в нього єдиного був дрючок.

На практиці гра переважно зводилася до штовханини, колотнечі й падінь у воду, а ще галасливих сварок, сказав хтось «ачей» чи ні. Найчастіше лордом переправи був Малий Волдер.

Називався він Малий Волдер, але був рослявий і кремезний, з червоною пикою і великим круглим черевом. Великий Волдер був гостролиций, худоребрий і на голову нижчий.

— Він на п’ятдесят два дні старший за мене,— пояснив Малий Волдер,— і спершу був більший за мене, але я швидше росту.

— Ми зведенюки, а не рідні брати,— додав Великий Волдер, насправді маленький.— Я — Волдер, син Джамоса. Мій батько — син лорда Волдера від четвертої дружини. А він — Волдер, син Мерета. Його бабуся була третьою дружиною лорда Волдера, вона з Крейкголу. Тому він по лінії наступництва йде переді мною, хоч я й старший.

— Всього на п’ятдесят два дні,— заперечив Малий Волдер.— Та й нікому з нас Близнючки ніколи не дістануться, ти, дурню.

— Мені дістануться,— оголосив Великий Волдер.— Але ми не єдині Волдери. У сера Стеврона є онук, Чорний Волдер, він четвертий по лінії наступництва, а ще є Рудий Волдер, син сера Емона, і Байстрюк Волдер, який узагалі ніякий не наступник. Його прізвище Ріверз, а не Фрей. А ще є дівчинка на ім’я Волда.

— І Тир. Ти завжди забуваєш про Тира.

— Він Волтир, а не Волдер,— безтурботно мовив Великий Волдер.— І він іде після нас, тож не рахується. І взагалі, він мені ніколи не подобався.

Сер Родрик постановив, що вони житимуть у колишній спальні Джона Сноу, адже Джон — у Нічній варті й уже не повернеться. Бранові це страшенно не сподобалося: було таке враження, наче Фреї намагаються посісти Джонове місце.

Він заздрісно спостерігав, як Волдери змагаються з кухарчучкою Ріпкою та з Джозетовими дівчатами Банді й Шайрою. Волдери оголосили, що Бран буде суддею й вирішуватиме, казав хтось «ачей» чи не казав, та щойно почалася гра, про нього цілком забули.

Галас і хлюпання скоро привабили й інших дітей: Паллу, яка працювала на псарні, і Кейнового сина Калона, і Томку, чий батько Товстун Том загинув на Королівському Причалі разом з Брановим татом. Незабаром усі вони були мокрі та брудні. Палла, в грязюці з ніг до голови та з мохом у волоссі, задихалася від сміху. Відтоді як прилетів клятий крук, Бран іще не чув стільки сміху. «Були б у мене знову ноги, я б їх усіх поскидав у воду,— думав він гірко.— Ніхто більше не став би лордом переправи, тільки я».

Нарешті у богопраліс прибіг Рикон у супроводі Кошлая. Довго чекав, поки Малий Волдер з Ріпкою боролися за дрючок, аж Ріпка послизнулася й полетіла у воду, гучно хлюпнувши й розмахуючи руками.

— Я! Тепер я! Я хочу погратися! — заверещав тут Рикон. Малий Волдер кивком запросив його до гри, і за Риконом рушив Кошлай.— Кошлайчику, ні,— скомандував брат.— Вовки не граються. Ти лишаєшся з Браном.

І Кошлай лишався...

...аж поки Малий Волдер не ляснув Рикона дрючком просто по животу. Бран і оком не встиг кліпнути, як чорний вовк перелетів через дошку, вода почервоніла від крові, обидва Волдери заверещали як різані, Рикон, сидячи у грязюці, зареготав, а до ставка прибіг незграба Годор, викрикуючи: «Годор! Годор! Годор!»

Дивна річ, але після цього Рикон чомусь полюбив Волдерів. У лорда переправи вони більше не гралися, зате з’явилися інші ігри — «красуня й чудовисько», «кішки-мишки», «приходь до мене в замок» тощо. Разом з Риконом Волдери робили набіги на кухню по пиріжки й медові стільники, ганялися навколо мурів, на псарні кидали кісточки цуценятам і вправлялися на дерев’яних мечах під пильним оком сера Родрика. Рикон навіть показав їм глибокі печери під Вічнозимом, де каменяр різьбив батькову гробницю. «Ти не мав права! — заверещав на брата Бран, дізнавшись про це.— Це було наше місце — місце Старків!» Але Рикон не зважав...

Відчинилися двері в Бранову спальню. Це мейстер Лувін приніс зелений глечик, і з ним прийшли Оша з Патлачем.

— Я запарив тобі снодійне зілля, Бране.

Кістлявими руками Оша підхопила Брана. Як на жінку, вона була дуже висока, і руки мала жилаві. Без зусиль вона віднесла його в ліжко.

— Після нього прийде сон без сновидінь,— сказав мейстер Лувін, витягаючи з глечика затичку.— Солодкий сон без сновидінь.

— Справді? — перепитав Бран, якому хотілося в це вірити.

— Так. Пий.

Бран випив. Зілля було густе, наче розведена крейда, але в нього додали меду, тож пішло легко.

— Зранку ти почуватимешся краще,— усміхнувся до Брана Лувін і, виходячи, поплескав його по плечу.

Але Оша затрималася.

— Знову вовчі сни?

Бран кивнув.

— Не треба так опиратися, хлопче. Я чула, як ти розмовляєш із серцедеревом. Може, це тобі відповідають боги?

— Боги? — пробурмотів він уже сонно. Обличчя Оші посіріло й розпливлося. «Солодкий сон без сновидінь»,— подумав Бран.

Та коли його огорнула темрява, він опинився в богопралісі — безшумно рухався попід сіро-зеленими чатовими деревами та старими як світ покрученими дубами. «Я ходжу!» — тішився Бран. Підсвідомо він наче знав, що спить, проте ходити уві сні було краще, ніж сидіти в чотирьох стінах у своїй спальні.

Між дерев було темно, однак дорогу йому освітлювала комета, а ноги ступали твердо. Він біг на чотирьох здорових лапах, міцних і прудких, і відчував під подушечками землю — сухе листя, що стиха потріскувало, і товсте коріння, і тверді камінці, а в під низом — шари м’якого ґрунту. Відчуття було приємне.

Ніздрі наповнювали аромати, живі та п’янкі: болотяний дух гарячих ставків, насичений пах перегною під лапами, запах білок у дубах. Від запаху білок йому пригадався смак гарячої крові та хрускіт, з яким кістки тріщать на зубах. Рот його наповнився слиною. Пів дня минуло, як він поїв, але мертвечина, навіть якщо це олень, не принесла втіхи. Він чув, як над головою цокотять і шурхотять білки, але вони не такі дурні, щоб спускатися вниз, де нишпорять вони з братом.

Брата він чуяв теж — знайомий дух, міцний і земляний, чорний, як і його хутро. Брат розлючено гасав попід мурами. Коло за колом, день і ніч, невтомно винюхуючи... дичину, вихід, матір, братів і сестер, свою зграю... шукаючи, шукаючи — і не знаходячи.

За деревами росла стіна — гори мертвих людських скель, які вивищувалися понад крапочкою цього живого лісу. Сірі й поцятковані, у плямах моху, вони були товсті, міцні й такі високі, що жодному вовку не доскочити. Всі щілини в тих горах, які затиснули їх із братом, були забиті холодним залізом і потрощеним деревом. Перед кожною щілиною брат зупинявся й люто вищиряв зуби, але дорога не звільнялася.

Першої ночі він сам теж так робив, але швидко збагнув, що з цього не буде зиску. Гарчанням дороги тут не пробити. Кружляючи, цих мурів не відсунути. Якщо задерти ногу й відзначитися під деревом, людей це не відлякає. Світ насувався на них, а за стіною дерев стояли величезні сірі печери людських скель. «Вічнозим»,— зненацька пригадалося йому. А з-за високих — до неба — людських стрімчаків його кликав справжній світ, і він знав: якщо не озветься, помре.