Битва королів

Давос

Ранкове повітря почорніло від диму охоплених полум’ям богів.

Горіли вже всі — Діва і Матір, Воїн і Коваль, Стариця з перлинами замість очей і Отець із позолоченою бородою; навіть Невідомець, якого різьбярі зробили більше схожим на звіра, ніж на людину. Старе сухе дерево, вкрите незліченними шарами фарби й лаку, палало лютим голодним вогнем. У прохолодному повітрі з мерехтінням здіймався жар, а поза ним, на мурах замку, химери й кам’яні дракони здавалися розмитими, так наче Давос бачив їх крізь запону сліз. Так наче звірі тремтіли й ворушилися...

— Лихе діяння,— заявив Алард, однак йому вистало глузду зробити це впівголоса. Дейл щось буркнув на згоду.

— Тихо,— сказав Давос.— Не забувай, де ти.

Його сини були гарні хлопці, але надто юні, Алард же — особливо необачний. «Якби я лишився контрабандистом, Алард би закінчив на Стіні. Його від такого кінця врятував Станіс, і цим я також йому завдячую...»

Сотні людей зібралися під брамою замку, щоб подивитися, як горять Семеро. В повітрі бридко смерділо. Навіть солдатам важко було витримати таку наругу над богами, яким вони поклонялися все життя.

Червона жінка тричі обійшла вогнище, помолившись спершу по-ашайському, потім — по-валірійському і наостанок — загальною мовою. Давос розумів тільки загальну.

— Р’глоре, прийди до нас, темних,— гукала вона.— Царю світла, тобі ми підносимо цих бовванів — цю седмицю єдину й нероздільну, цього ворога твого. Прийми і пролий на нас своє світло, ніч-бо темна й повна жахіть.

Королева Селіза відлунням повторювала її слова. Поряд з нею Станіс байдуже спостерігав, і підборіддя під чорною тінню коротенької борідки здавалося кам’яним. Убрався він пишніше, ніж зазвичай,— наче до септу.

Драконстонський септ стояв на тому місці, де прихилив у молитві коліна Ейгон Завойовник напередодні свого відплиття. Але це не врятувало септ від вояків королеви. Вони поперевертали олтарі, поскидали статуї, келепами потрощили вітражні шибки. Септон Бері нічого не міг вдіяти — лише проклинав їх, а от Габард Рембтон привів у септ трьох своїх синів — захищати своїх богів. Рембтони встигли зарубати чотирьох вояків королеви, але сили були нерівні. Згодом Гансер Санглас, найтихіший і найпобожніший серед лордів, сказав Станісу, що більше не може підтримувати його претензії на престол. І тепер сидить у задушливій камері разом із септоном і двома зацілілими синами сера Габарда. Інші лорди швидко затямили урок.

Боги ніколи не важили багато для Давоса-контрабандиста, хоча він, як і більшість людей, теж приносив жертви: Воїну — перед боєм, Ковалю — коли спускав на воду корабель, Матері — коли дізнавався, що його жінка в тяжі. Дивлячись на пойнятих полум’ям богів, він почувався недобре, і не тільки через дим.

«Мейстер Кресен зупинив би це». Старий кинув виклик Царю світла й поплатився за свою нечестивість — принаймні таке переказували пліткарі. Але Давос знав правду. Він бачив, як мейстер потихеньку опустив щось у кубок з вином. «Отруту. А що ж іще? Він сам випив смертельний трунок, аби звільнити Станіса від Мелісандри, але її бог оборонив її». За це Давос сам радо убив би червону жінку, та які в нього шанси, коли навіть мейстрові з Цитаделі це не вдалося? Він звичайний контрабандист, вивищений з низів, Давос із Блошиного Дна, цибулевий лицар.

Охоплені вогнем боги, повиті мантіями мінливого полум’я — червоними й жовтогарячими, розливали чарівне світло. Якось септон Бері розповів Давосу, що ці боги були вирізьблені зі щогл кораблів, на яких перші Таргарієни припливли з Валірії. Минали століття, їх фарбували й перефарбовували, золотили, сріблили, оздоблювали коштовним камінням. «їхня краса тільки більше потішить Р’глора»,— казала Мелісандра, напоумляючи Станіса поскидати богів і викинути за браму замку.

Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче обіймає його. Коли вогненні язики лизнули обличчя Матері, вона, здалося, здригнулася. Серце її було пробите мечем, на чиєму шкіряному руків’ї танцювало полум’я. Отець лежав на самому низу — він упав перший. У Давоса на очах рука Невідомця скорчилась і зморхла — пальці почорніли й один по одному повідпадали, перетворившись на жарини. Поряд з Давосом судомно кашляв лорд Сельтигар, затуляючи зморшкувате обличчя лляною хустинкою, вишитою червоними крабами. Мирсяни перекидалися жартами, гріючись біля вогню, та обличчя юного лорда Бар-Емона посіріло й пішло плямами, а лорд Веларіон дивився не так на розбурхану пожежу, як на короля.

Багато віддав би Давос, аби дізнатися, про що він думає, але такий, як Веларіон, йому не звірятиметься. У жилах лорда водоплину тече кров давньої Валірії, його дім тричі оддавав дочок за Таргарієнських королевичів, а от Давос Сіворт смердить рибою і цибулею. З іншими лордійчуками була та сама історія. Нікому з них він не довіряв, та й вони його на свою раду не кликали. Синів його вони зневажали теж. «Та одного дня мої онуки битимуться з ними на турнірах, а може, одружаться з кимось їхньої крові. З часом мій чорний кораблик піднесеться так само високо, як морекінь Веларіона чи червоні краби Сельтигара».

Звісно, якщо Станіс завоює престол. Та якщо він програє...

«Всім, чого я досяг, я завдячую йому». Станіс висвятив його в лицарі. Дарував йому почесне місце за своїм столом і військову галеру замість контрабандистського ялика. Дейл з Алардом теж стали капітанами галер, Марик — веслярським зверхником на «Фурії», Маттос служив батькові на «Чорній чайці», а Девана король узяв собі за королівського зброєносця. Одного дня його висвятять у лицарі, і двох малих теж. Марія — господиня невеличкої фортеці на мису Гніву, слуги кличуть її «міледі», а Давос може полювати на рудого оленя у власних лісах. Усе це він отримав від Станіса Баратеона, заплативши кількома фалангами пальців. «Він справедливо вчинив зі мною. Все життя я зневажав королівський закон. Станіс заслужив на мою відданість». Давос торкнувся маленької торбинки, яка на шкіряному ремінці звисала в нього на шиї. Його пальці — ось його талан, а трохи талану йому зараз не завадить. «Як і нам усім. А більше за всіх — лорду Станісу».

Бліді язики полум’я лизали сіре небо. Звивався й клубочився темний дим. Коли вітер здував його на людей, вони кліпали й терли очі, на які набігали сльози. Алард, кашляючи й лаючись, відвернувся. «Ось вам смак прийдешнього»,— подумав Давос. Ще не одне постане згарище, поки закінчиться ця війна.

Мелісандра з ніг до голови була вбрана в черлені шовки та криваві оксамити, а очі в неї були такі ж червоні, як і великий рубін, що горів на шиї, наче теж пойнятий вогнем.

— Пишуть старовинні книги Ашаю: прийде день по довгому літу, коли зорі спливатимуть кров’ю, а на світ упаде холодний подих темряви. І в цей жахливий час витягне воїн з полум’я вогненний меч. І буде це Світлоносець, червоний меч героїв, а той, хто триматиме його в руках, стане новим Азором Агаєм, і розступиться перед ним пітьма,— вона підвищила голос, і той покотився над військом.— Азоре Агаю, обранцю Р’глора! Воїне світла, сину вогню! Прийди, твій меч чекає на тебе! Прийди й візьми його в руки!

Станіс Баратеон рушив уперед, як солдат марширує на битву. Від нього не відставали зброєносці. Давос спостерігав, як його син Деван натягає на руку короля довгу підбиту рукавицю. Вдягнений хлопець був у кремовий камзол з вогненним серцем на грудях. Браєн Фаринг, який застібав на шиї його світлості жорсткий шкіряний плащ із каптуром, вдягнений був дуже схоже. Позаду вчулося неголосне бомкання і бренькіт бубонців.

— На дні морському бульки диму піднімаються, а полум’я горить зелене, синє й чорне,— звідкись проспівав Картатий.— Знаю, знаю, о-о-о!

Король стрибнув у вогонь зі зціпленими зубами, тримаючи перед собою шкіряний плащ, щоб захиститися від жару. Він кинувся просто до Матері, схопив меч рукою в рукавиці й, дужо рвонувши, висмикнув його з палаючого дерева. Й ось він уже відступає, високо піднісши меч, а навколо вишневої криці кружляє нефритове полум’я. Гвардійці метнулися до нього, щоб позбивати з королівського одягу іскри.

— Вогненний меч! — крикнула королева Селіза. Її крик підхопив сер Аксель Флорент з рештою людей королеви.— Вогненний меч! Він горить! Горить! Вогненний меч!

Мелісандра закинула руки над головою.

— Зріть! Знак був провіщений, і знак ми бачимо! Зріть Світлоносця! Азор Агай повернувся! Віншуйте сина вогню!

Їй у відповідь злетів нестройний хор вітальних вигуків, і в цей час Станісова рукавиця зажевріла. Лаючись, король застромив кінчик меча у вологий пісок й почав об ногу збивати полум’я.

— Царю, пролий на нас своє світло! — гукнула Мелісандра.

— Ніч-бо темна й повна жахіть,— відповіла королева Селіза разом зі своїми прибічниками. «Мені теж слід це проказати? — міркував Давос.— Мій обов’язок перед Станісом заходить так далеко? Він і справді прийняв вогненного бога?»

Стягнувши рукавицю, Станіс впустив її на землю. Богів у погребальному багатті неможливо вже було розрізнити. У Коваля відвалилася голова, піднявши стовп іскор. Мелісандра співала ашайською мовою, і голос її здіймався й стихав, як хвилі на морі. Розстебнувши обгорілий плащ, Станіс мовчки слухав. А Світлоносець, застромлений у землю, й досі жеврів рудим жаром, та язики полум’я, які охоплювали меч, маліли і меркли.

Коли ж відлунала пісня, від богів зосталися самі вуглини, а терпець короля урвався. Узявши королеву за лікоть, він повів її назад у Драконстон, залишивши Світлоносця там, де й був. Червона жінка пригальмувала, спостерігаючи, як стають навколішки Деван з Браєном Фарином, щоб загорнути обгорілий, очорнілий меч у шкіряний плащ короля. «Червоний меч героїв вигляд має не дуже»,— подумав Давос.

Дехто з лордів затримався, щоб перемовитися тихими словами, ставши по вітру до кострища. Побачивши, що Давос дивиться на них, вони замовкли. «Впаде Станіс — і вони вмить скинуть і мене». Не належав він і до людей королеви — честолюбних лицарів і маломожних лордійчуків, які віддалися Царю світла й таким чином отримали прихильність леді — ні, королеви, не забувайте! — Селізи.

На той час як Мелісандра і зброєносці з дорогоцінним мечем пішли, полум’я вже почало пригасати. Давос з синами приєднався до людей, які простували до берега, де чекали кораблі.

— Деван гідно тримався,— сказав він.

— Атож, приніс рукавицю, жодного разу не впустивши,— зронив Дейл.

Алард кивнув.

— А ота емблема на камзолі у Девана, оте вогненне серце, що це? Герб Баратеонів — коронований орел.

— Лорд має право на більш як одну емблему,— сказав Давос.

— На чорний корабель і цибулину, батьку? — посміхнувся Дейл.

Алард буцнув камінець.

— Чужі б узяли нашу цибулину... і це полум’яне серце теж. Лихе це було діяння — палити Сімох.

— Відколи це ти такий набожний? — мовив Давос.— Що знати синові контрабандиста про чини богів?

— Я син лицаря, батьку. Якщо ти цього не пам’ятаєш, то навіщо пам’ятати їм усім?

— Син лицаря, але ще не лицар,— сказав Давос.— І ніколи не станеш, якщо втручатимешся у справи, які тебе не стосуються. Станіс — наш законний король, тож не нам його судити. Ми водимо його кораблі й виконуємо його веління. От і все.

— До речі, батьку,— мовив Дейл,— не подобаються мені діжки для води, які мені видали для «Примари». Сира сосна. Вода в них не витримає найкоротшої подорожі — зіпсується.

— Для «Леді Марії» я отримав такі самі,— сказав Алард.— Сухе дерево собі забрали люди королеви.

— Я поговорю з королем про це,— пообіцяв Давос. Ліпше хай про це скаже він, аніж Алард. Сини, звісно, краще і б’ються, і кораблі водять, та з лордами розмовляти не вміють. «Народилися вони хлопами, як і я, хай і не хочуть про це згадувати. Дивлячись на наш прапор, вони бачать лише високий чорний корабель, розмаяний на вітру. На цибулину вони очі заплющують».

Стільки народу в порту Давос іще не бачив. Усі причали мурашилися матросами, які вантажили провізію, а всі заїзди були натоптані солдатами, які танцювали, випивали й шукали собі повію... і марно шукали, бо Станіс заборонив борделі в себе на острові. Вздовж узбережжя вишикувалися судна — військові галери й рибальські човни, міцні караки й череваті коги. Найкращі причали зайняли найбільші кораблі: Станісів флагман «Фурія», який погойдувався поміж «Лордом Стефоном» і «Океанським оленем»; посріблена «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона з трьома своїми посестрами; пишно оздоблена «Червона клішня» лорда Сельтигара; громіздка «Меч-риба» з довгим залізним носом. Далі в морі стояла на якорі величезна «Валірійка» Саладора Саана поміж смугастих облавків двох дюжин менших лісянських галер.

Маленький обшарпаний заїзд тулився в кінці мурованого пірсу, де пришвартувалися «Чорна чайка», «Примара» і «Леді Марія» разом з півдюжиною інших стовесельних і менших галер. Давосу кортіло випити. Залишивши синів, він повернув до заїзду. Перед входом розчепірилася химера — невисока, до пояса, й така побита дощем і сіллю, що всі її риси давно стерлися. Але вони з Давосом були старі друзі. Заходячи в заїзд, він поплескав кам’яну голову.

— На щастя,— пробурмотів він.

У дальньому кінці шумної вітальні сидів Саладор Саан і їв виноград з дерев’яної миски. Угледівши Давоса, він підкликав його.

— Пане лицарю, присядьте зі мною! З’їжте виноградинку. Або дві. Неймовірно солодкі!

Це був лискучий усміхнений лісянець, чия пещеність стала притчею во язицех обабіч вузького моря. Сьогодні він убрався у блискучу срібну тканину; прорізні рукави були такі довгі, що кінці їхні затопили підлогу. Замість ґудзиків — різьблені нефритові мавпи, а на тонких білих кучерях хвацько сидів зелений капелюх, оздоблений віялом павичевого пір’я.

Давос протиснувся поміж столиків до свого стільця. До висвячення в лицарі він частенько купував у Саладора Саана крам. Лісянець і сам був контрабандистом, а ще купцем, лихварем, горезвісним піратом і самопроголошеним королем вузького моря. «Коли пірат забагатіє, його коронують». Саме Давос сплавав до Ліса, щоб найняти старого шахрая на службу до Станіса.

— Не бачили, як горіли боги, мілорде? — запитав він.

— У Лісі червоні жерці мають пишний храм. Палять там то те, то се, викрикуючи до свого Р’глора. Набридли мені своїми вогнищами. Королю Станісу вони теж дуже швидко набриднуть, сподіваюся,— мовив Саан, схоже, геть не переймаючись тим, що його можуть підслухати: їв собі виноград і спльовував зернятка на стіл, а тоді збивав їх пальцем.— Вчора прийшла моя «Тисячобарвна пташка», добрий сер. Це не військовий корабель, а торговий, і вона запливала на Королівський Причал... Ви точно не хочете винограду? Подейкують, діти в місті голодують,— погойдав він виноградне гроно перед Давосом і всміхнувся.

— Ні, я хочу елю, а ще почути новини.

— У Вестеросі люди завжди поспішають,— пожалівся Саладор Саан.— А що в цьому доброго, питаю я вас? Людина, що квапиться жити, квапиться в могилу,— відригнув він.— Лорд Кичери Кастерлі відправив свого карлика покерувати на Королівському Причалі. Либонь, сподівається, що його бридка мармиза відлякає напасників, га? Чи що ми луснемо від сміху, коли Куць стрибатиме на зубчастих стінах? Карлик уже викинув ціпов’яза, який орудував золотими плащами, а на його місце поставив лицаря з залізною рукою,— відщипнувши виноградину, він стиснув її між великим і вказівним пальцями, аж шкірка луснула. По пальцях побіг сік.

До них протиснулася подавальниця, дорогою відбиваючись від рук, які лапали її. Давос замовив кухоль елю й, повернувшись до Саана, сказав:

— Місто добре захищене?

Його співрозмовник знизав плечима.

— Мури високі й міцні, от лише скільки людей на них виставлять? Зараз там будують стріломети й вогнемети, атож, але хлопці в золотих плащах нечисленні й зовсім зелені, а інших немає. Швидкий напад — як ото яструб падає на зайця — і місто наше. Буде нашим вітрилам попутний вітер — і ваш король сидітиме на своєму Залізному троні вже завтра ввечері. Вдягнемо на карлика блазенський костюм і штрикатимемо йому в щічки списами, щоб танцював для нас, а ваш добрий король, може, зробить мені подарунок — віддасть на одну нічку красуню королеву Серсі, щоб зігріла мені постіль. Он скільки вже я в нього на службі, вдалині від своїх жінок!

— Пірате,— мовив Давос,— у тебе немає жінок, самі наложниці, і до того ж тобі добре платять за кожен день і кожен корабель.

— Обіцянками,— зажурено сказав Саладор Саан.— Добрий сер, я жадаю золота, а не слів на папері,— кинув він до рота виноградину.

— Отримаєш своє золото, коли ми захопимо скарбницю на Королівському Причалі. У Сімох Королівствах не знайдеться чеснішої людини, ніж Станіс Баратеон. Він своє слово стримає.

Але, говорячи це, Давос подумав: «Світ наш перевернувся догори дриґом, коли низькородні перемитники мусять ручатися за чесне слово королів».

— Він так тільки каже й каже. А я кажу, починаймо вже. Місто дозріло, як цей виноград, мій старий друже.

Подавальниця повернулася з елем. Давос кинув їй мідяка.

— Може, ми і справді візьмемо Королівський Причал, як ти кажеш,— мовив він, піднімаючи кухоль,— та скільки ми його утримаємо? Усі знають, що у Гаренхолі засів Тайвін Ланістер з великим військом, а лорд Ренлі...

— А, так-так, молодший братик! — сказав Саладор Саан.— Тут не все так райдужно, мій друже. Король Ренлі готовий діяти. Ой, забув, у вас же він — лорд Ренлі, перепрошую. Стільки королів, у мене вже язик заплутався. Брат Ренлі вирушив з Небосаду разом зі своєю прегарною юною королевою, заквітчаними лордами та блискучими лицарями, а ще з величеньким військом піхоти. Марширує рожевим гостинцем саме до того міста, про яке ми говоримо.

— Він узяв з собою наречену?!

Співрозмовник знизав плечима.

— Мені він не сказав навіщо. Мабуть, і на одну ніч не воліє розлучатися з теплим кубельцем у неї між стегон. А може, настільки певен своєї перемоги.

— Слід повідомити короля.

— Я вже про це подбав, добрий сер. Хоча його світлість так хмуриться щоразу, як бачить мене, що я тремчу перед ним. Як гадаєте, я б йому більше сподобався, якби носив волосяницю й ніколи не всміхався? Не дочекається. Я людина щира, хай терпить мене в шовках і парчі. Бо відведу кораблі туди, де до мене ставляться приязніше... А меч був не Світлоносець, мій друже.

Несподіваний поворот у розмові збентежив Давоса.

— Меч?

— Меч, який витягнули з вогню, так. Люди люблять побалакати зі мною, їм моя усмішка подобається. Чим може обгорілий меч прислужитися Станісу?

— Горющий меч! — виправив його Давос.

— Обгорілий,— мовив Саладор Саан,— і радійте з того, мій друже. Знаєте переказ про те, як викували Світлоносця? Я вам розповім. Було це в часи, коли темрява причавила світ. А щоб її побороти, звитяжцю потрібен був звитяжний меч, ага, якого ще ніхто не мав. Тридцять днів і тридцять ночей без сну трудився у храмі Азор Агай, кував меч на священному вогні. Розжарював, клепав і нагортав, розжарював, клепав і нагортав, ага, заки меч був готовий. Та коли опустив його у воду, щоб загартувати, криця розлетілася на друзки.

Але він був героєм, отож не збирався все кинути й піти їсти виноград, як от цей, тож він почав спочатку. На другий раз це забрало в нього п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей, і був цей меч навіть кращий за попередній. Азор Агай упіймав лева, щоб загартувати свій меч, протявши ним серце звіра, та знову криця тріснула й розлетілася на друзки. Зажурився й опечалився він, бо вже знав, як має вчинити.

Сто днів і сто ночей трудився він над третім клинком, і коли той розжарився до білого на священному вогні, він прикликав свою дружину. «Нісо-Нісо,— звернувся він до неї, бо так її звали,— оголи свої груди і знай, що я кохаю тебе понад усе на світі». Вона так і вчинила, не знаю чому, і тоді Азор Агай застромив розпечений меч у її живе серце. Кажуть, від її стражденного й самозабутнього крику тріснуло місячне обличчя, та кров її, і душа, і сила, і мужність перетекли у крицю. Ось як, розповідають, був викутий червоний меч героїв.

Тепер розумієте, про що я? Радійте, що його світлість витягнув з вогню простий обгорілий меч. Забагато світла обпікає очі, мій друже, а вогонь палить,— Саладор Саан з’їв останню виноградину й прицмокнув губами.— Як гадаєте, коли король віддасть наказ відпливати?

— Думаю, скоро,— сказав Давос,— з божої волі.

— З волі його бога, пане-друже? Не ваших богів? Кого визнає за бога сер Давос Сіворт, лицар цибулевого корабля?

Давос сьорбнув елю, щоб не відповідати одразу. «В заїзді завізно, а ти не Саладор Саан,— нагадав він собі.— Вважай, що кажеш».

— Мій бог — король Станіс. Це він мене створив і поблагословив своєю довірою.

— Пам’ятатиму про це,— звівся Саладор Саан на ноги.— Даруйте. Від винограду в мене розігрався апетит, а на «Валірійці» чекає вечеря. Рублена ягнятина з перцем і запечений мартин з начинкою з грибів, солодкого кропу й цибулі. Скоро ми вже почастуємося разом на Королівському Причалі, авжеж? У Червоній фортеці влаштуємо бенкет, а карлик співатиме нам веселих пісень. З вашої ласки, коли говоритимете до короля Станіса, нагадайте йому, що на молодик він буде винен мені ще тридцять тисяч драконів. Слід було йому віддати тих богів мені. Не варто було таку красу палити, у Пентосі чи Мирі за них могли дати непогану ціну. Що ж, якщо він дарує мені на одну ніч королеву Серсі, я йому пробачу,— ляснув лісянець Давоса по спині й так поважно рушив до виходу, наче він тут господар.

А сер Давос Сіворт довгий час сидів над своїм кухлем, міркуючи. Рік тому він разом зі Станісом був на Королівському Причалі, коли король Роберт улаштував турнір на відзнаку іменин Джофрі. Він пригадав червоного жерця Тороса Мирського з його запаленим мечем, яким він орудував у рукопашній. Барвисте це було видовище: червона мантія розмаялася, а навколо клинка звивалося блідо-зелене полум’я, але всі знали, що ніяких чарів тут немає, і зрештою полум’я вигоріло, а Бронзовий Нон Ройс розбив жерцю голову звичайнісінькою булавою.

«А справжній вогненний меч — ото було б диво. Але такою ціною...» Думаючи про Нісу-Нісу, він уявляв свою Марію, добросерду пухкеньку жіночку з обвислими грудьми й лагідною усмішкою,— найкращу жінку на світі. Він спробував уявити, як протинає їй серце мечем, і здригнувся. «Я зліплений не з того тіста, що звитяжці»,— вирішив він. Якщо таку ціну слід сплатити за чарівний меч, для нього це задорого.

Давос допив ель, відсунув од себе кухоль і вийшов із заїзду. На виході він знов поплескав химеру по голові та пробурмотів:

— На щастя.

Бо трохи щастя нікому з них зараз не завадить.

Уже добре споночіло, коли до «Чорної чайки» повернувся Деван, ведучи за вуздечку білосніжного ступака.

— Мілорде батьку,— оголосив він,— його світлість велить вам з’явитися до нього в Палату мальованого столу. Сідайте на коня й вирушайте просто зараз.

Приємно було дивитися на сина у пишному вбранні зброєносця, але виклик збентежив Давоса. «Накаже нам відпливати? — думав він. Саладор Саан не єдиний вважає, що Королівський Причал уже дозрів для нападу, але головна чеснота контрабандиста — терплячість.— На перемогу сподіватися марно. Я так і сказав мейстру Кресену, коли повернувся у Драконстон, і відтоді нічого не змінилося. Нас замало, а ворогів забагато. Вмочимо весла — загинемо». Але він усе одно заліз на коня.

Коли Давос прибув до Кам’яного Барабану, звідти саме виходила дюжина високородних лицарів і можних прапороносців. Лорди Сельтигар і Веларіон коротко кивнули Давосу й рушили далі, а решта взагалі його проігнорували, тільки сер Аксель Флорент зупинився перекинутися з ним слівцем.

Дядько королеви Селізи був круглий як діжка, кривоногий, з дебелими руками. Як і всі Флоренти, вуха він мав величезні — більші навіть, ніж у племінниці. Жорстка рослинність, яка в них кучерявилася, не заважала йому чути все, що відбувається в замку. Десять років служив сер Аксель каштеляном у Драконстоні, поки Станіс сидів у Робертовій раді на Королівському Причалі, а тепер раптом зробився першим серед людей королеви.

— Пане Давосе, приємно вас бачити, як завжди,— привітався він.

— І вас, мілорде.

— Сьогодні зранку ви теж були. Весело горіли олживі боги, хіба ні?

— Яскраво.

Давос не довіряв йому, попри всю його люб’язність. Дім Флорентів присягав на вірність Ренлі.

— Леді Мелісандра каже, іноді Р’глор дозволяє своїм вірним слугам прозирнути в полум’ї майбутнє. Сьогодні, коли я дивився на вогонь, мені здалося, я бачу дюжину прегарних танцівниць — вбраних у жовті шовки юнок, що кружляють і колують перед великим королем. Гадаю, це мені було видіння, сер. Проблиск майбутньої слави, що чекає на його світлість, коли ми здобудемо і Королівський Причал, і престол, який належить йому по праву.

«Не любить Станіс таких танців»,— подумав Давос, але не наважився образити дядька королеви.

— Я бачив лише полум’я,— сказав натомість він,— бо від диму сльозилися очі. Перепрошую, сер, король чекає.

Він полишив Флорента, міркуючи, з якого дива сер Аксель звернув на нього увагу. «Він — людина королеви, а я — короля».

Станіс сидів за мальованим столом; з-за плеча йому визирав мейстер Пілос, а на столі розкидана була купа паперів.

— Сер,— мовив король, щойно Давос увійшов,— ходіть глянете на ці грамоти.

Давос слухняно обрав навмання одного листа.

— Чудова грамота, ваша світлосте, але, боюся, слів я не вчитаю.

На картах і схемах Давос розумівся незгірш за інших, але опанувати письмо так і не зміг. «Але і Деван письмо вивчив, і малі Стефон зі Станісом також».

— Я забув,— король роздратовано нахмурив брови.— Пілосе, прочитайте йому.

— Ваша світлосте,— узяв мейстер один з пергаментів і прокашлявся.— «Відомо всім, що я — законний син Стефона Баратеона, лорда Штормокраю, від його леді-дружини Касани з дому Естермонтів. Заприсягаюся честю свого дому, що мій любий брат Роберт, наш почилий король, не лишив законних нащадків, а хлопчак Джофрі, хлопчак Томен і дівчинка Мірселла — мерзенний наслідок інцесту між Серсі Ланістер і її братом Джеймі Царевбивцею. По праву крові й роду висуваю я претензію на Залізний трон Сімох Королівств Вестеросу. Всі вірнопіддані мають засвідчити мені свою відданість. Складено у світлі Царя, за підписом і печаткою Станіса Першого з дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств»,— з тихим шурхотом поклав Пілос грамоту на стіл.

— Виправте на «сером Джеймі Царевбивцею»,— нахмурився Станіс.— Хай що там він зробив, але він і досі лицар. І я не певен, що варто називати Роберта «любим братом». Він не любив мене, хіба вдавав, і я його теж не любив.

— Це невинна люб’язність, ваша світлосте,— сказав Пілос.

— Це брехня. Викресліть,— мовив Станіс і обернувся до Давоса.— Мейстер каже, у нас зараз є сто сімнадцять круків. Я збираюся використати всіх. Сто сімнадцять круків рознесуть сто сімнадцять листів у всі куточки держави, від Арбору до Стіни. З них крізь шторми, яструбів і стріли проб’ється, може, сотня. Якщо так, то сотня мейстрів прочитає мої слова такій самій кількості лордів у їхніх світлицях і спальнях... а тоді листи, швидше за все, згорять у вогні, а вуста заприсягнуться мовчати. Великі лорди надають перевагу Джофрі, або Ренлі, або Робу Старку. Я — їхній законний король, але вони це заперечуватимуть, скільки зможуть. Тому-то ви мені й потрібні.

— Я до ваших послуг, мій королю. Як завше.

Станіс кивнув.

— Хочу, щоб ви на «Чорній чайці» вирушили на північ, у Мартингород, на Пальці, на Три Сестри, навіть у Білу Гавань. Ваш син Дейл попливе на південь на мис Гніву й далі, проминаючи Зламану Косу, уздовж усього Дорнського узбережжя аж до самого Арбору. У вас з собою буде скриня таких грамот, й ви доправите їх у кожен порт, кожну тверджу й кожне рибальське селище. Розвішуйте їх на дверях септів і заїздів, щоб їх міг прочитати кожен, хто вміє письма.

— Таких небагато,— зронив Давос.

— Сер Давос правду каже, ваша світлосте,— мовив мейстер Пілос.— Ліпше прочитати грамоту вголос.

— Ліпше, але небезпечніше,— сказав Станіс.— Бо слова мої мало кого потішать.

— Хай зі мною попливуть лицарі, які й прочитають грамоту,— мовив Давос.— Їхні слова матимуть більшу вагу, ніж мої.

Схоже, Станіс був задоволений.

— Таких людей я вам дам, так. У мене є сотня лицарів, які радше почитають, ніж помахають мечем. Де зможете, виходьте відкрито, де ні — ховайтеся. Скористайтеся своїми контрабандистськими штучками: чорні вітрила, таємні бухти... все, що треба. Якщо закінчаться грамоти, схопите парочку септонів — хай перепишуть більше примірників. Другий ваш син мені теж знадобиться. Він попливе на «Леді Марії» через вузьке море, до Браавоса й інших вільних міст, щоб доправити листи їхнім правителям. Весь світ знатиме про мої домагання та про ганьбу Серсі.

«Ви можете їм розповісти,— подумав Станіс,— та чи вони повірять?» Він замислено глянув на мейстра Пілоса. Король упіймав цей погляд.

— Мейстре, вам час узятися до переписування. Грамот нам треба багато, і то швидко.

— Як зволите,— уклонився Пілос і вийшов.

Король дочекався, поки він зникне за дверима, й мовив:

— Чого ви не хотіли казати у присутності мейстра, Давосе?

— Мій сюзерене, Пілос — милий юнак, але я не можу дивитися на ланцюг у нього на шиї, не згадуючи щоразу мейстра Кресена.

— Хіба я винен у тому, що старий помер? — перевів Станіс погляд на вогонь.— Я не запрошував Кресена на той бенкет. Він мене розлютив, так, давав мені безглузді поради, але я не хотів його смерті. Сподівався, що поживе ще кілька років необтяжливо й догідно. Він заслужив щонайменше на це, але,— він скреготнув зубами,— але він помер. А Пілос вмілий у своїй службі.

— Пілос — найменша з моїх турбот. Ця грамота... Цікаво, як її сприйняли ваші лорди?

Станіс пирхнув.

— Сельтигар оголосив, що він у захваті. Якби я йому вміст своєї вбиральні показав, він теж заявив би, що в захваті. Решта кивали головами, як гуси,— всі, окрім Веларіона, який сказав, що справу вирішить криця, а не слова на папері. Так наче я про це не підозрював. Чужі б ухопили моїх лордів, хочу вислухати вашу думку.

— Слова ваші прямі й гострі.

— І правдиві.

— І правдиві. Але у вас немає доказів. Доказів інцесту. Як і рік тому.

— У Штормокраї є доказ, якщо можна так сказати. Робертів байстрюк. Той, якого він зачав у ніч мого весілля, на шлюбній постелі, приготованій для мене й моєї нареченої. Деліна була з Флорентів, і до того ж цнотлива, тож Роберт визнав немовля. Едрик Шторм — ось як його назвали. Подейкують, він — викапаний брат. Якщо люди побачать його, а тоді поглянуть на Джофрі й Томена, доведеться їм замислитися, ось що я думаю.

— Та як його люди побачать, коли він у Штормокраї?

Станіс побарабанив пальцями по мальованому столу.

— Заковика. І не єдина,— підвів він очі.— Але ви не все сказали про грамоту. Продовжуйте. Я не для того підвищив вас до лицаря, щоб ви училися сипати порожніми люб’язностями. Для цього в мене є мої лорди. Кажіть, що хотіли, Давосе.

Давос схилив голову.

— В кінці була одна фраза. Як там воно? Складено у світлі Царя...

— Так,— стиснув щелепи король.

— Людям ці слова не сподобаються.

— Як не сподобалися вам? — різко запитав Станіс.

— Якби натомість ви написали «Складено перед очима богів і людей», або «Волею богів давніх і нових»...

— Що це ти таким побожним став, контрабанднику?

— Я те ж саме у вас можу спитати, сюзерене.

— І хочеш спитати? Схоже на те, що мій новий бог тобі подобається не більше за мого нового мейстра.

— Я цього Царя світла не знаю,— визнав Давос,— зате знав богів, спалених сьогодні вранці. Коваль оберігав мої кораблі, а Матір дарувала мені семеро дужих синів.

— Це жінка твоя подарувала тобі семеро дужих синів. Їй ти теж молишся? Сьогодні зранку ми просто дерево спалили.

— Може, й так,— сказав Давос,— та коли я хлопчаком старцював на Блошиному Дні, іноді мене підгодовували септони.

— А тепер тебе годую я.

— Ви пошанували мене місцем за своїм столом. А я взамін пошаную вас правдою. Люди незлюблять вас, якщо ви заберете в них богів, яким вони все життя поклонялися, а натомість підсунете їм бога, чиє ім’я вони й вимовити не зможуть.

Станіс різко звівся.

— Р’глор. Невже так важко? Вони незлюблять мене, кажеш? А коли вони мене любили? Як можна втратити те, чого ніколи не мав? — перейшовши до південного вікна, він задивився на осяяне місяцем море.— Я не вірю в богів відтоді, як на моїх очах у затоці розбилася «Вітропава». Жорстокі боги, які втопили моїх батьків, не почують моїх молитов, заприсягнувся тоді я. На Королівському Причалі верховний септон базікав про справедливість і великодушність Сімох, та і справедливість, і великодушність, які я бачив у житті, були від людей.

— Якщо ви не вірите в богів...

— ...навіщо обтяжувати себе новим? — перебив його Станіс.— Я теж себе про це запитував. Я мало знаю про богів і ще менше переймаюся ними, але червона жриця має силу.

«Так, але яка то сила?»

— А Кресен мав мудрість.

— Я покладався на його мудрість і твою хитрість, але яка мені з них була користь, контрабанднику? Лорди штормових земель тебе й на поріг не пустили. А коли до них, мов жебрак, прийшов я, вони висміяли мене. Але і жебри, і посміх у минулому. Залізний трон мій по праву, тільки як я зможу його посісти? В королівстві четверо королів, й у трьох з них і вояків, і золота більше, ніж у мене. У мене тільки кораблі... й вона. Червона жінка. Знаєш, половина моїх лицарів бояться вголос вимовити її ім’я. Навіть якщо ні на що більше вона не здатна, чаклунку, яка сіє в серцях дорослих чоловіків такий страх, не можна зневажати. Наляканий чоловік, вважай, поборений. А вона, либонь, здатна на більше. І я хочу дізнатися на що.

Хлопчаком я знайшов поранену кострубицю й виходив її. Назвав пташку Пишнокрила. Вона сідала мені на плече, пурхала за мною з кімнати в кімнату, брала їжу в мене з руки, але не хотіла злітати в небо. Раз у раз брав я її з собою на полювання, але вона ніколи не злітала вище за верхівки дерев. Роберт звав її Вислокрилою. У нього самого був кречет — птаха на прізвисько Громовиця, яка здобичі не впустила ні разу. Роберт казав, що я з тою Пишнокрилою тільки дурня з себе роблю, і він мав рацію,— відвернувся Станіс Баратеон од вікна й од привидів, які ковзали південним морем.— Семеро мені й горобця не принесли. Прийшов час мені випробувати інакшу яструбицю, Давосе. Червону.