Битва королів

Санса

Небо на півдні чорніло від диму. Він клубами здіймався з сотні далеких вогнищ, своїми темними цівками розмиваючи зорі. На тому боці Чорноводого Бурчака щоночі від обрію до обрію палав вогонь, а на цьому боці Куць підпалив увесь берег: доки та склади, домівки та борделі — все, розташоване під мурами міста.

Навіть у Червоній фортеці в повітрі відчувався смак попелу. Коли Санса в тиші богопралісу натрапила на сера Донтоса, той запитав, чи вона не плакала.

— Це від диму,— збрехала вона.— Таке враження, наче горить половина королівства.

— Лорд Станіс хоче викурити Куцевих дикунів,— говорив Донтос, погойдуючись і однією рукою тримаючись за стовбур каштана. Червоно-жовту картату блазенську сорочку забруднила винна пляма.— Бо вони вбивають його розвідників і нападають на обоз. А дикуни теж палять. Куць сказав королеві, що Станісу пора навчити своїх коней їсти попіл, бо вони і травинки ніде не знайдуть. Я сам це чув. Я, блазень, тепер чую такі речі, яких зроду не чув, як був лицарем. Вони між собою розмовляють так, наче мене там немає, а...— він нахилився ближче, дихаючи перегаром просто їй в обличчя,— а Павук за найменшу інформацію платить золотом. Думаю, Сновида служив йому роками.

«Знову він п’яний. Називається моїм жалюгідним Флоріяном, і таким він і є. Та це все, що я маю».

— А це правда, що лорд Станіс спалив богопраліс у Штормокраї?

Донтос кивнув.

— Зробив з дерев височенне багаття в жертву своєму новому богові. Це його червона жриця змусила. Кажуть, це вона тепер ним керує — тілом і душею. Він заприсягнувся спалити і Великий септ Бейлора, якщо візьме місто.

— І нехай. Я не проти, якщо він згорить.

Коли Санса вперше угледіла Великий септ з його мармуровими стінами й сімома кришталевими вежами, то подумала, що це — найгарніша споруда на світі, але це було до того, як Джофрі на сходах септу відрубав її батькові голову.

— Циць, дитино, боги почують.

— З якого дива? Вони ніколи не чують моїх молитов.

— Чують. Вони ж послали тобі мене, так?

Санса колупала кору на дереві. У неї, наче в гарячці, паморочилось у голові.

— Вони послали вас, але що ви зробили? Ви обіцяли, що відвезете мене додому, а я досі тут.

Донтос поплескав її по руці.

— Я де з ким побалакав, це мій добрий друг... і ваш теж, міледі. Він винайме прудкий корабель, який відвезе нас у безпечне місце... коли прийде час.

— Час — саме зараз,— твердо мовила Санса,— поки не почалися бої. Про мене всі забули. Я знаю: якби ми схотіли, змогли б непомітно вислизнути.

— Дитино, дитино,— похитав головою Донтос.— Так, із замку ми б вислизнули, нема питань, але міські брами тепер охороняються пильніше, ніж перед тим, а Куць навіть ріку від міста відрізав.

Це була щира правда. Таким порожнім Санса ще не бачила Чорноводий Бурчак. Усі пороми забрали на лівий, північний берег, а торгові галери або повтікали, або ж захоплені Куцем і переобладнані під бойові. Єдині кораблі тепер тут — це королівські військові галери. Вони безупинно курсують туди-сюди, тримаючись глибоководдя на середині ріки й обмінюючись градом стріл зі Станісовими лучниками, які засіли на правому, південному березі.

Сам лорд Станіс іще був у дорозі, але його передові загони з’явилися два дні тому, якраз перед молодиком. Прокинувшись, Королівський Причал побачив їхні намети й прапори. Санса чула, що їх — п’ять тисяч: майже стільки само, як золотих плащів у місті. На прапорах майоріли червоне й зелене яблуко Фосовеїв, черепаха Естермонтів і заквітчаний лис дому Флорентів, а командував ними сер Гіяр Мориген, славнозвісний лицар-південець, якого люди прозвали Гіяром Зеленим. На штандарті в нього красувався ворон у польоті, який простер свої крила на зеленкуватому штормовому небі. Але місто налякали блідо-жовті прапори. За ними тягнулися довгі рвані хвости, схожі на язики полум’я, а на місці герба лорда мали вони герб божий: вогненне серце Царя світла.

— Коли підійде Станіс, з ним буде вдесятеро більше вояків, ніж у Джофрі, всі так кажуть.

Донтос потиснув Сансі плече.

— Величина його війська значення не має, люба, поки воно на тому боці річки. Станісу не переплисти сюди без кораблів.

— У нього є кораблі. Більше, ніж у Джофрі.

— Зі Штормокраю плисти — неблизький світ, і кораблям доведеться обійти Ріг Масі, пройти Глотку й перетнути Чорноводу затоку. Може, милостиві боги пошлють шторм, який змиє їх у море,— Донтос із надією всміхнувся.— Тобі непросто, я знаю. Але будь терпляча, дитино. Коли мій друг повернеться в місто, буде нам корабель. Май віру в свого Флоріяна й постарайся не боятися.

Санса уп’яла нігті в долоню. Вона відчувала, як у нутрі збирається страх, крутить і шарпає, щодень гірше. Ночами їй і досі снилися кошмари про той день, коли відпливла королівна Мірселла,— темні задушливі сни, з яких вона прокидалася в чорноті ночі, хапаючи ротом повітря. На неї кричали люди — кричали без слів, як тварини. Її оточили, закидали грязюкою, намагалися стягнути з коня,— а могло б і гірше бути, якби до неї з мечем у руці не пробився Гончак. Люди роздерли верховного септона й каменем розтрощили голову серу Арону. «Постарайся не боятися!» — сказав Донтос.

Та все місто боїться! Санса бачила це з замкових мурів. Простолюд ховався за зачиненими віконницями й замикав двері, так наче це когось врятує. Останнього разу, коли впав Королівський Причал, Ланістери грабували та ґвалтували, скільки заманеться, й сотні людей вони підняли на мечі, хоча місто саме відчинило браму. Цього разу Куць збирається воювати, а місту, яке опиралося, взагалі не варто чекати милості.

Донтос тим часом не вгавав.

— Якби я й досі лишався лицарем, мені б довелося вдягнути обладунки й стати на мури з усіма. Мені слід ноги Джофрі цілувати та щиро йому дякувати.

— Якби ви подякували йому за те, що він зробив з вас блазня, він би знову з вас лицаря зробив,— різко мовила Санса.

— А моя Джонкіл — розумненька, ні? — хихикнув Донтос.

— І Джофрі, і його мати кажуть, що я дурна.

— Нехай. Так навіть безпечніше, люба. Королева Серсі, Куць, лорд Вейрис та іже з ними — всі вони, мов яструби, стежать одне за одним і платять направо й наліво шпигунам, щоб дізнатися, хто що робить, але ж ніхто з них не переймається через дочку леді Танди, правда ж? — Донтос затулив рота долонею, щоб приховати відрижку.— Боги бережіть тебе, моя маленька Джонкіл! — він уже перейшов на плаксивий тон. Так завжди було після вина.— А тепер поцілуй свого Флоріяна. Один цілунок на щастя,— він гойднувся до неї.

Санса ухилилася від вологих вуст і, легенько цьомкнувши його в неголену щоку, побажала йому добраніч. Довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не розплакатися. Останнім часом вона плаче забагато. Вона розуміла, що так негоже, але не могла нічого з собою вдіяти: сльози самі накочувалися, іноді через якусь дурничку, і вона вже не могла загнати їх назад.

Підйомний міст у Мейгорову тверджу ніхто не охороняв. Куць перевів основну масу золотих плащів на міські мури, а білі лицарі королівської варти мали важливіші справи, ніж дибати за Сансою назирці. Вона могла тепер ходити, куди схоче, аби не за межі замку, але їй і не було куди йти.

Вона перетнула сухий рів, утиканий лихими залізними палями, й подерлася нагору вузькими гвинтовими сходами, та коли нарешті підійшла до дверей своєї спальні, не змогла в неї зайти. У цих стінах вона почувалась, як у пастці; навіть із широко розчиненим вікном їй бракувало повітря.

Розвернувшись, Санса рушила сходами далі. Дим затулив зорі й тоненький серпик місяця, дах обступили густі тіні, й той поринув у темряву. Але звідси було видно все: високі вежі й наріжні форти Червоної фортеці, а за муром — лабіринт міських вулиць; чорну ріку, що тягнулася на південний захід, затоку на сході, стовпи диму й попелу, і вогонь — вогонь повсюди. Люди зі смолоскипами, як мурахи, повзали на міських мурах і юрмилися на дерев’яних галереях-гурдиціях, що обліпили зубчасті стіни. Внизу біля Брудної брами, як сильветка на тлі рухливого диму, вирізнялися нечіткі обриси трьох небачено великих катапульт, які нависали над мурами на добрі двадцять футів. Однак усе це не могло вилікувати Сансу від страху. Її прошив біль — такий різкий, що вона схлипнула і схопилася за живіт. Вона б, мабуть, упала вниз, якби знагла до неї не метнулася тінь і міцні пальці не вчепилися в руку, утримуючи її на ногах.

Санса схопилася за зубець на мурі, і пальці тернулись об шорсткий камінь.

— Відпустіть мене,— скрикнула вона.— Відпустіть!

— Пташечка вирішила, що в неї виросли крила? Чи хочеш закінчити калікою, як отой твій братик?

Санса викручувалася з дужих рук.

— Я не збиралася кидатися вниз. Просто... ви мене сполохали, от і все.

— Тобто злякав. Я досі тебе лякаю.

Санса глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

— Я думала, я тут сама, я...— вона відвела очі.

— Пташечка й досі боїться поглянути мені в обличчя, так? — Гончак відпустив її.— Але ти зраділа моєму обличчю, коли опинилася в руках натовпу. Пам’ятаєш?

Санса пам’ятала надто добре. Пам’ятала, як лементували люди, і як цебеніла кров у неї по щоці, куди поцілив камінь, і як смерділо часником з рота в чоловіка, який намагався стягнути її з коня. Вона досі відчувала, як їй у зап’ястя мертво вчепилися пальці, як вона заточилася й почала падати...

Тоді вона думала, що помре, але раптом пальці сіпнулися — всі п’ять водночас, і чоловік закричав голосно, як кінь. Його долоня відпала, а інша долоня, дужча, штовхнула Сансу назад у сідло. Чоловік, від якого смерділо часником, валявся на землі, з обрубаної культі струменіла кров, але навколо юрмилися ще люди, й чимало з них тримали в руках дубці. Гончак стрибнув на них, і його сталевий меч замиготів у повітрі, розсіюючи навколо кривавий туман. Коли люди розступилися перед ним і почали розбігатися, він зареготався, і на мить його жахливе обпечене обличчя перемінилося.

Тепер Санса змусила себе глянути в це обличчя — по-справжньому глянути. Це ввічливо, а леді не має забувати про ввічливість. «Найгірше — це не шрам і навіть не перекривлений рот. Найгірше — це очі». Вона в житті не бачила очей, настільки переповнених люттю.

— Я... я мала б до вас підійти,— сказала вона, затинаючись.— Подякувати за... за порятунок... ви вчинили так хоробро!

— Хоробро? — чи то реготнув, чи то рикнув Гончак.— Собаці не потрібна мужність, щоб розігнати щурів. Їх було тридцятеро проти одного, але жоден не наважився стати проти мене.

Їй не подобалося, як він це говорить — різко й сердито.

— Невже ви тішитеся, лякаючи людей?

— Ні, я тішуся, вбиваючи людей,— рот його сіпнувся.— Можеш скільки завгодно морщити лобика, тільки не треба цього фальшивого благочестя. Ти ж вилупок високого лорда. Не кажи мені, що лорд Едард Старк з Вічнозиму ніколи нікого не вбивав.

— Тільки з обов’язку. Він не любив цього.

— Це він так казав? — Кліган знов засміявся.— Твій батько збрехав. Вбивство — найприємніша на світі річ,— він витягнув меча.— Ось де правда. Твій любий батечко дізнався це на Бейлорових сходах. Лорд Вічнозиму, правиця короля, хранитель Півночі, могутній Едард Старк з древнього роду, якому вже вісім тисяч років... а клинок Іліна Пейна усе одно пробив йому шию, ні? Не пригадуєш, як він сіпався, коли з плечей у нього відлетіла голова?

Санса мерзлякувато обхопила себе руками.

— Чому ви всіх ненавидите? Я ж хотіла вам подякувати...

— Так-так, як одному з тих твоїх справжніх лицарів, яких ти так любиш. А для чого, як ти гадаєш, існують лицарі, дівчинко? Думаєш, отримувати від леді знаки уваги та красуватися в золотих латах? Лицарі існують для вбивства,— він притулив край меча їй до шиї, якраз попід вухом. Санса відчувала, яке лезо гостре.— Вперше я вбив людину у дванадцять років. Скількох убив відтоді — не порахувати. Можних лордів зі старовинних фамілій, товстих багатіїв у оксамитах, гордих і надутих як міхур лицарів, так, і жінок з дітьми теж,— усі вони — м’ясо, а я — різник. Хай забирають свої землі, своїх богів і своє золото. Хай забирають своїх серів,— Сандор Кліган сплюнув їй під ноги, чітко показуючи своє до цього ставлення.— Поки в мене є оце,— мовив він, забираючи меча від її горла,— немає на землі людини, якої мені слід боятися.

«Окрім вашого брата,— подумала Санса, але їй вистало клепки не казати цього вголос.— Він пес, як і каже. Напівдикий злий пес, що кусає руку, яка намагається його попестити, й водночас готовий роздерти будь-кого, хто образить його господарів».

— Навіть людей на тому боці річки?

Кліган звернув очі до далекого полум’я.

— Цей вогонь...— він уклав меча в піхви.— Тільки боягузи воюють вогнем.

— Лорд Станіс не боягуз.

— Але й на брата свого не схожий. Роберт ніколи б не дозволив такій маленькій перешкоді, як ріка, зупинити себе.

— А що ви робитимете, коли він перейде ріку?

— Битимуся. Вбиватиму. Може, помру.

— А вам не страшно? За все те зло, яке ви заподіяли, боги можуть запровадити вас у якесь жахливе пекло.

— Яке таке зло? — засміявся він.— Які такі боги?

— Боги, що створили нас усіх.

— Усіх? — глузливо мовив він.— Скажи-но мені, пташечко, який бог міг створити таке чудовисько, як Куць, або таку дурепу, як дочка леді Танди? Якщо боги існують, вони створили овець вовкам на харч і слабких сильним на забаву.

— Справжні лицарі захищають слабких.

— Немає ніяких справжніх лицарів,— пирхнув він,— так само як і богів. Не можеш захиститися сам — умирай і звільни місце для тих, хто може. Нашим світом правлять гостра криця й дужі руки, і не вір, що це не так.

— Ви жахливі! — позадкувала від нього Санса.

— Я чесний. А жахливий світ. А тепер тікай, пташечко, мене вже нудить від того, як ти на мене позираєш.

Не мовлячи більше ні слова, вона втекла. Вона боялася Сандора Клігана... й водночас підсвідомо бажала, щоб у сера Донтоса було бодай трішки Гончакової жорстокості. «Боги існують,— сказала вона собі,— і справжні лицарі теж. Не може бути, щоб усі легенди виявилися брехливими».

Уночі Сансі знову наснився заколот. Навколо неї вирувала юрба, верещала — ошалілий звір з тисячею облич. Хай куди Санса оберталася, всюди натикалася на перекривлені обличчя — потворні нелюдські машкари. Плачучи, вона запевняла їх, що нікому з них не заподіяла лиха, але вони все одно тягнули її з коня. «Ні,— плакала вона,— ні, будь ласка, не треба»,— але ніхто не зважав. Вона гукала сера Донтоса, братів, свого мертвого батька та свою мертву вовчицю, галантного сера Лораса, який одного разу подарував їй червону троянду, але ніхто не прийшов. Вона гукала звитяжців з балад — Флоріяна, сера Ріяма Редвина й королевича Еймона Лицаря-Дракона, але ніхто не чув. Жінки крутилися навколо неї, як ласки, щипаючи за стегна та штурхаючи ногами в живіт, а хтось зацідив їй в обличчя, й вона відчула, як хруснули зуби. Аж тут вона угледіла ясне сяйво криці. В живіт їй застромився ніж — і шарпав, шарпав, шарпав, поки не лишилося нічого, крім блискучого мокрого дрантя.

Коли Санса прокинулася, у вікно косо вливалося бліде ранкове світло, але вона почувалася так зле, наче зовсім не спала. Стегна були якісь липкі. Відкинувши покривало й побачивши кров, вона подумала, що цей нічний кошмар їй не наснився. Їй пригадалося, як у животі в неї прокручувалися ножі. Санса перелякано сіпнулася, відкидаючи ногами покривало, і впала на підлогу — важко дихаючи, гола, закривавлена, перестрашена.

Але поки вона корчилася на чотирьох на підлозі, її осінило.

— Ні, будь ласка! — заплакала Санса.— Будь ласка, тільки не це!

Вона цього не хотіла — не зараз, не тут, не зараз, не зараз, не зараз!

Її опанувало божевілля. Вчепившись у стійку ліжка, вона звелася на ноги, підійшла до миски та змила липку кров між ніг. Коли вона закінчила, вода в мисці була рожева. Служниці побачать — і про все здогадаються. Тоді вона згадала простирадла. Кинувшись до ліжка, вона з жахом утупилася у промовисту червону пляму. Думала тільки про те, що її треба якось змити, бо всі побачать. А Санса цього не може дозволити, бо її видадуть за Джофрі та змусять з ним спати.

Схопивши ножа, Санса вирізала пляму. «А як мене запитають про діру, що я скажу?» По обличчю в неї побігли сльози. Вона рвонула з ліжка порізане простирадло, а тоді й забруднений коц. «Доведеться їх спалити». Скрутивши речові докази вузлом, вона запхала їх у коминок, облила олією з лампи й підпалила. Коли ж збагнула, що кров крізь простирадло просочила й перину, Санса згорнула перину, от тільки збиток був занадто великий і громіздкий, незручний. Санса змогла запхати його в полум’я лише наполовину. Вона саме стояла навколішках, пхаючи перину у вогонь, а навколо неї, заповнюючи кімнату, клубочився густий сірий дим, коли двері розчахнулися — і почулося, як покоївка хапнула ротом повітря.

Знадобилося троє служниць, щоб відтягнути Сансу від коминка. Але всі її зусилля виявилися марними. Постіль згоріла, та поки Сансу волокли, по ногах у неї знов побігла кров. Так наче власне тіло зрадило її Джофрі, розгорнувши малиновий прапор Ланістерів усьому світові напоказ.

Коли вогонь згас, обпалену перину прибрали, дим більш-менш розігнали, а в кімнату принесли купіль. Заходили й виходили жінки, щось бурмочучи й дивно поглядаючи на дівчину. Купіль наповнили гарячущою водою, Сансу викупали, вимили їй волосся й дали тканину, щоб покласти між ніг. Через дим зіпсувалося майже все її вбрання. Одна з жінок вийшла і повернулася з простою зеленою вовняною сукнею, яка майже пасувала Сансі за розміром.

— Не така гарна, як ваші власні, але носити можна,— оголосила жінка, натягаючи сукню їй через голову.— Туфлі не постраждали, тож вам не доведеться йти до королеви босоніж.

Коли Сансу завели в королівську світлицю, Серсі Ланістер саме снідала.

— Можеш присісти,— люб’язно мовила королева.— Ти голодна?

Вона вказала на стіл, на якому стояли каша, мед, молоко, варені яйця і підсмажена риба з хрусткою скоринкою.

Сам вигляд їжі викликав у Санси нудоту. Шлунок був наче у вузол скручений.

— Ні, дякую, ваша світлосте.

— Я тебе розумію. З цими Тиріоном і лордом Станісом, уся їжа мені смакує як попіл. А ще ти тут влаштувала пожежу. І чого ти домагалася?

Санса похилила голову.

— Кров налякала мене.

— Кров — це печатка твоєї жіночої зрілості. Леді Кетлін могла б тебе й підготувати до цього. У тебе перший розквіт, от і все.

Санса геть не почувалася квітучою.

— Леді-мати казала мені, але я... я гадала, все станеться по-іншому.

— Як це — по-іншому?

— Не знаю. Менше... менше бруду, а більше магії.

Королева Серсі засміялася.

— Ще побачиш, як це — дітей родити, Сансо. Життя жінки на дев’ять десятих — це бруд, і тільки на одну десяту — магія, скоро сама переконаєшся... а те, що спершу здається магією, згодом може виявитися найгіршим брудом,— вона сьорбнула молока.— Отож тепер ти жінка. Ти бодай трішки уявляєш, що це означає?

— Це означає, що тепер я готова до шлюбної постелі,— сказала Санса,— готова народжувати дітей королю.

Королева криво посміхнулася.

— Але ця перспектива, бачу, тебе більше не надихає. Не можу тебе за це винити. З Джофрі завжди було непросто. Навіть його народження... щоб родити його на світ, я мучилася півтора дня. Ти уявити не можеш цього болю, Сансо. Я так верещала, що думала, король Роберт почує мене в королівському лісі.

— А його світлість не сидів з вами?

— Роберт? Роберт полював. Це в нього традиція така. Щойно мені приходила пора, мій царствений чоловік тікав у ліс зі своїми хортами й мисливцями. Повертаючись, дарував мені яку-небудь шкурку або оленячі роги, а я йому — немовля.

Та я й не хотіла, щоб він лишався. Зі мною був мейстер Пайсел і ціла армія повитух, а ще зі мною був брат. Коли Джеймі сказали, що йому не можна до мене зайти, він посміхнувся й запитав, хто саме з них збирається його затримати.

Боюся, від Джофрі такої відданості чекати годі. Якби твоя сестра була жива, ти могла б за це подякувати їй. Він так і не зміг забути той день на Тризубі, коли вона принизила його в тебе на очах, тож він натомість принижує тебе. Але ти сильніша, ніж здаєшся. Думаю, трохи приниження ти переживеш. Я ж пережила. Короля, може, ти й не любитимеш, зате любитимеш його дітей.

— Я люблю його світлість усім серцем,— сказала Санса.

Королева зітхнула.

— Ти ліпше щось новеньке вигадай, і то швидко. Бо Станісу це не сподобається, точно тобі кажу.

— Новий верховний септон сказав, боги ніколи не допустять перемоги лорда Станіса, адже законний король — Джофрі.

На обличчі королеви майнула слабка посмішка.

— Робертів законний син і спадкоємець. Хоча коли Роберт брав його на руки, Джоф завжди плакав. Його світлості це не подобалося. Адже байстрюки завжди радісно булькали до нього та смоктали йому пальці, коли він вкладав їх у їхні низькородні ротики. Роберт хотів вітальних усмішок — завжди хотів, отож і бігав туди, де їх отримував,— до своїх друзів і повій. Роберт мріяв, щоб його всі любили. Мій брат Тиріон хворіє на ту саму хворобу. А ти хочеш, щоб тебе любили, Сансо?

— Всі хочуть, аби їх любили.

— Бачу, розквіт жіночності розуму тобі не додав,— мовила Серсі.— Сансо, дозволь мені в цей особливий день поділитися з тобою дрібкою жіночої мудрості. Любов — отрута. Солодка отрута, атож, але так само убивча.