Битва королів

Джон

Коли Кворин Піврукий звелів йому назбирати хмизу на багаття, Джон зрозумів, що кінець недалеко.

«Приємно буде знову відчути тепло, хай і ненадовго»,— сказав він собі, обрубуючи голе гілля зі стовбура всохлого дерева. Привид сидів, спостерігаючи за ним, мовчазний як завше. «Чи завиє він по мені, коли я помру, як вив Бранів вовк, коли той упав? — думав Джон.— Чи витиме Кошлай у Вічнозимі та Сіровій з Наймірією — хай де вони є?»

З-за однієї гори сходив місяць, а за другу сідало сонце, в той час як Джон викресав іскри, чиркаючи кремінним кресалом об кинджал, поки з багаття врешті не почала підніматися цівка диму. Коли перші язики полум’я, затріпотівши, лизнули шматочки кори та суху глицю, підійшов Кворин і зупинився над Джоном.

— Сором’язливе, як дівчина шлюбної ночі,— стиха мовив здоровань-розвідник,— і майже таке ж чарівне. Іноді людина й забуває, яке все-таке полум’я красиве.

Від такого чоловіка важко було очікувати розмов про дівчат і шлюбні ночі. Наскільки було відомо Джону, Кворин усеньке життя провів у Варті. «Чи закохувався він колись, чи одружувався?» Запитати Джон не міг. Натомість заходився роздмухувати вогонь. Щойно полум’я затріщало, він стягнув задубілі рукавиці, щоб зігріти руки, й зітхнув, подумавши, чи може таким приємним бути цілунок. Тепло потекло пальцями, як розтоплене масло.

Піврукий опустився на землю, схрестивши ноги біля вогнища, і світло затанцювало на його суворому обличчі. З п’ятірки розвідників, які зі Скімливого перевалу повернулися назад у сіро-синю пустелю Льодоіклів, лишилося тільки їх двоє.

Спершу Джон плекав надію, що Зброєносець Долбридж зможе затримати дикунів на перевалі. Та коли зачувся ріжок, усі збагнули, що Зброєносець загинув. Незабаром вони запримітили орла, який ширяв у присмерку на великих сіро-синіх крилах, і Скелезмій дістав лук, але не встиг навіть натягнути його — птах уже відлетів за межі досяжності. Ебен, сплюнувши, похмуро вилаявся, поминаючи варгів і шкуромінів.

Того дня вони ще двічі помічали орла й чули позаду в горах відлуння мисливського ріжка. Щоразу, здавалося, трохи ближче. З приходом ночі Піврукий звелів Ебену брати гаронів — свого та Зброєносцевого — й чимдуж скакати на схід, до Мормонта, тою дорогою, якою вони прийшли. Решта ж відтягнуть переслідування на себе. «Пошли Джона,— переконував Ебен.— Скаче він незгірш за мене».

«Джонові відведена інша роль».

«Він ще зовсім хлопчик».

«Ні,— сказав Кворин,— він — вояк Нічної варти».

Зі сходом місяця Ебен відділився від гурту. Скелезмій трішки провів його на схід, а тоді повернувся, щоб замести сліди, і втрьох вони вирушили на південний захід.

Потому дні й ночі злилися в одне. Спали просто в сідлах і зупинялися тільки для того, щоб нагодувати й напоїти гаронів, а тоді знов сідали верхи. І їхали, долаючи голе каміння, похмурі соснові бори й замети старого снігу, крижані гірські гребені й міленькі річки, що не мали і назв. Іноді Кворин або Скелезмій робили петлю в зворотному напрямі, щоб заплутати сліди, та все надаремно. За ними стежили. Щоранку й щовечора вони бачили, як ширяє між гірських піків орел — просто крапочка в безмежжі неба.

Вони саме дерлися на високий гребінь поміж двох гірських вершин, укритих сніговими шапками, коли ярдів за десять, не більше, угледіли біля лігва ощиреного тінь-кота. Звірюка була вихуділа та зголодніла, але від самого її вигляду Скелезмієва кобилиця запанікувала: ставши дибки, вона понесла, і не встиг розвідник її зупинити, як вона вже спіткнулася на крутому схилі та зламала ногу.

Того дня Привид добряче наївся, а Кворин наполіг, що треба підмішати у вівсянку трохи гаронової крові: це додасть їм сил. Від смаку такої бридкої каші Джона мало не вивернуло, але він примусив себе з’їсти. Кожен з розвідників нарізав собі з дюжину смужок сирого жилавого м’яса, щоб жувати в дорозі, а решту вони лишили тінь-котам.

І мови не було про те, щоб їхати удвох на одному коні. Скелезмій запропонував залягти в засідці й заскочити переслідувачів зненацька. Мабуть, йому б таки вдалося забрати з собою в пекло кількох з них. Але Кворин відмовився. «Якщо хтось із Нічної варти і здатен пройти через Льодоікла сам-один, пішки, то це ти, брате. Ти можеш перейти через гору, яку коню доведеться об’їжджати. Рушай до Кулака. Перекажи Мормонту, що і як бачив Джон. Перекажи йому, що давні сили прокидаються: хай чекає на велетів, варгів, ба й на гірше. Перекажи йому, що дерева знову мають очі».

Нема в нього жодних шансів, подумав Джон, спостерігаючи, як за притрушеним снігом гребенем зникає Скелезмій — чорний жучок, який повзе збриженим білим безміром.

Затим кожна наступна ніч задавалася холоднішою й самотнішою за попередню. Привид не завжди тримався людей, але й далеко не відбігав. Навіть коли вони були не разом, Джон відчував його близькість. І радів цьому. Піврукий-бо був не надто товариський. Кворинова довга сива коса повільно гойдалася в такт крокам коня. Бувало, братчики кілька годин поспіль їхали, не промовивши ні слова,— чулося тільки неголосне шурхання кінських копит по камінню та скигління вітру, який безугавно продував вершини. Засинав Джон сном без сновидінь: йому не снилися ні вовки, ні брати — нічого. «У цій високості навіть сни не живуть»,— казав він собі...

— Гострий у тебе меч, Джоне Сноу? — запитав Кворин Піврукий, що сидів з того боку мінливого багаття.

— Це валірійська криця. Цього меча мені подарував Старий Ведмідь.

— Пам’ятаєш слова своєї обітниці?

— Так.

Ці слова навряд чи забудеш. Промовиш їх — і вже назад не забереш. Вони змінюють життя назавжди.

— То прокажи їх знову — разом зі мною.

— Як хочете.

Під догірним місяцем їхні голоси злилися в один; їх слухав Привид, а гори були їм за свідків.

— Насувається ніч, і починається моя варта. Вона триватиме до самої моєї смерті. Не візьму я собі дружини, не володітиму землями, не народжу дітей. Не вдягну я корони й не здобуду собі слави. Я житиму й помру на своєму посту. Я меч у темряві. Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу. Я віддаю своє життя і честь Нічній варті, на цю ніч і на всі майбутні ночі.

Коли вони договорили, все затихло, чулося тільки слабеньке потріскування полум’я і далеке зітхання вітру. Джон розтискав і стискав обгорілі пальці, подумки чіпляючись за проказані слова, молячись до батькових богів, щоб дали йому сили, коли прийде його час, померти хоробро. Джон підозрював, що Кворинів кінь і дня ще не протягне.

На той час вогонь уже догоряв, і тепло розсіювалося.

— Багаття скоро згасне,— зронив Кворин,— та якщо колись упаде Стіна, згаснуть усі багаття.

Що на це міг сказати Джон? Він тільки кивнув.

— Може, ми і втечемо,— мовив розвідник.— А може, ні.

— Я смерті не боюся...— Якщо він і збрехав, то тільки наполовину.

— Все не так просто, Джоне.

— Про що ви? — не зрозумів він.

— Якщо нас схоплять, ти мусиш здатися.

— Здатися? — він недовірливо закліпав. Дикуни не брали в полон людей, яких обзивали воронами. Їх убивали, окрім як...— Вони лишають життя тільки клятвопорушникам. Тим, хто до них приєднується, як Манс Рейдер.

— І ти.

— Ні,— похитав він головою.— Ніколи. Ні.

— Так. Я тобі наказую.

— Наказуєте? Але...

— Порівняно з безпекою королівства наша честь важить не більше за наше життя. Ти — вояк Нічної варти?

— Так, але...

— Немає ніяких «але», Джоне. Ти або вояк, або ні.

— Я — вояк,— виструнчився Джон.

— Тоді слухай мене. Якщо нас схоплять, ти перейдеш на їхній бік, як тобі колись пропонувала ота дикунка, яку ти полонив. Тобі можуть наказати пошматувати свій плащ на клапті, дати обітницю на батьковій могилі, проклясти своїх братів і лорда-командувача. Хай що тобі велітимуть, не опирайся. Роби, як тобі скажуть... але в серці пам’ятай, хто ти і що ти. Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними, скільки треба. І приглядайся.

— До чого? — запитав Джон.

— Якби ж знаття! — мовив Кворин. — Твій вовк знайшов у долині Молочноводої їхні розкопки. Чого вони шукають у такій похмурій глушині? Чи знайшли вже? Ось що ти повинен дізнатися, перш ніж повертатися до лорда Мормонта і своїх братів. Ось який обов’язок я покладаю на тебе, Джоне Сноу.

— Я зроблю, як ви кажете,— неохоче погодився Джон,— але... ви ж розповісте їм, так? Бодай Старому Ведмедю? Ви ж їм скажете, що насправді я не зламав своєї обітниці?

Кворин Піврукий задивився на нього через багаття; його очі губилися серед тіней.

— Коли побачуся з ним. Присягаюся,— мовив він нарешті та махнув рукою на вогонь.— Ще дров. Щоб ватра була ясна й гаряча.

Джон пішов нарубати ще гілок, а потім, розламуючи навпіл, підкинув їх у багаття. Дерево давно вже всохло, але у вогні, здавалося, знову ожило: з кожною цуркою прокидалися полум’яні танцюристи, кружляючи та вируючи у своїх осяйних червоних і жовтогарячих нарядах.

— Досить,— раптом сказав Кворин.— А тепер їдьмо.

— Їдьмо? — За колом світла було геть темно, а ніч опустилася холодна.— Їдьмо куди?

— Назад,— Кворин ще разок заліз на свого виснаженого гарона,— Сподіваюся, багаття відверне їхню увагу. Ходім, брате.

Джон натягнув рукавиці й накинув каптур. Навіть коні, здавалося, не хотіли полишати вогню. Сонце давно закотилося, тільки холодне сріблясте сяйво півмісяця ще освітлювало стежку через підступні терени, які лежали позаду. Джон гадки не мав, що задумав Кворин, але, мабуть, це таки шанс. Він на це сподівався. «Не хочу вдавати клятвопорушника, навіть зі шляхетною метою».

Їхали сторожко, рухаючись тихо, як тільки може рухатися верхівець, прямуючи власним слідом, поки не досягли тіснини, де з-поміж двох гір виринав крижаний струмочок. Джон пам’ятав це місце. Перед заходом сонця вони тут напували коней.

— Вода вже покривається льодом,— зауважив Кворин, повертаючи вбік,— бо можна було б проїхати трохи річищем. Та якщо ми зараз розіб’ємо лід, вони цього не проґавлять. Тримайся ближче до скель. Там далі, за півмилі звідси, буде поворот, і ми заховаємося.

Він в’їхав у тіснину. Джон, кинувши останній тоскний погляд на багаття, рушив за ним.

Що далі вони їхали, то щільніше їх обступали стрімчаки. Вершники прямували за підсвіченою місяцем стрічкою струмка до його витоків. Кам’янисті береги, мов бородою, поросли бурульками, але Джон чув буркотіння води під тоненькою крижаною шкуринкою.

На півдорозі шлях їм перепинив гірський обвал — обрушився цілий уламок скелі, але маленькі гарони, які впевнено стояли на ногах, змогли його подолати. За обвалом стрімчаки різко зійшлися, а струмок вивів вершників до підніжжя високого вигнутого водоспаду. В повітрі, наче подих велетенського холодного звіра, висіла імла. Бурхливі води срібно сяяли у світлі місяця. Джон тривожно роззирнувся. «Звідси немає виходу!» Вони з Кворином, може, і здатні видертися по цих стрімчаках, але не з кіньми. А пішки вони довго не протягнуть.

— А тепер швидко,— звелів Кворин. Здоровань на маленькому конику перетнув слизьке від льоду каміння, заїхав просто під стіну води — і зник. Оскільки він не повернувся, Джон буцнув коня п’ятами й поїхав за ним. Гарон хотів позадкувати. Водоспад гамселив їх крижаними кулаками, і від наглого холоду Джонові перехопило подих.

І тут Джон опинився на тому боці; він весь тремтів, мокрий до нитки, але ж він був на тому боці!

В розколину в скелі заледве могла проїхати людина верхи на коні, але далі стрімчаки розступалися, а ґрунт уже був піщаний. Джон відчував, як у бороді в нього замерзає вода. Привид здолав водоспад єдиним лютим стрибком, струсив краплі з хутра, підозріло принюхався до темряви, а тоді під однією з кам’яних стін задер ногу. Кворин уже зліз із коня. Джон зробив те саме.

— Ви знали про це місце.

— Коли я був не старший за тебе, то чув од брата історію про те, як він через цей водоспад погнався за тінь-котом,— Кворин розпріг коня, зняв сідло, вудила, вуздечку та прочесав пальцями розкуйовджену гриву.— В серці гір існує прохід. На світанку, якщо нас не знайдуть, поїдемо далі. Перша варта — моя.

Кворин всівся на землю, прихилившись спиною до скелі, й у сутінках печери перетворився на розмиту чорну тінь. Крізь хлюпотіння води Джон розчув шурхотіння криці по шкірі, що могло означати тільки одне: Піврукий оголив меча.

Джон скинув мокрого плаща, та було надто холодно й вогко, щоб знімати все. Привид розтягнувся поряд з господарем і, перш ніж скрутитися до сну, облизав йому рукавиці. Джон радів його теплу під боком. Цікаво, думав він, чи палахкотить іще з того боку багаття, а чи вже вигоріло. «Якщо колись упаде Стіна, згаснуть усі багаття». Крізь завісу водоспаду світив місяць, прокладаючи на піску бліду тріпотливу доріжку, та за деякий час і вона зблякла і згасла.

Нарешті прийшов сон, а з ним і кошмари. Джонові наснилися охоплені полум’ям замки й невпокоєні мерці, які повставали з могил. Коли Кворин збудив його, було ще темно. Поки Піврукий спав, Джон сидів спиною до стіни печери, дослухаючись до води й чекаючи світанку.

Вдосвіта обидва пожували по смужці напівзамерзлої конини, знов осідлали гаронів і застебнули на плечах свої чорні плащі. За свою варту Піврукий наробив півдюжини смолоскипів, просочивши пучки сухого моху олією, яку возив у саквах. Тепер він запалив перший смолоскип і рушив у темряву, тримаючи перед собою бліде полум’я. Джон пішов за ним, ведучи коней. Кам’яниста стежка повзла-повивалася — вниз, угору, знову круто вниз. Місцями настільки вужчала, що важко було переконати коней: вони зможуть протиснутися. «Заки виїдемо назовні, точно відірвемося,— говорив собі дорогою Джон.— Навіть орел не може бачити крізь камінь. Ми відірвемося, тоді помчимо на Кулак і перекажемо Старому Ведмедю все, що дізналися».

Та коли вони за кілька довгих годин знову вийшли на світло, на них уже чигав орел, сидячи на всохлому дереві за три сотні футів угору по схилу. Привид по скелі пострибав до нього, але птах, змахнувши крилами, злетів у повітря.

Кворин, проводжаючи політ очима, стиснув губи.

— Тут найкраще місце для опору,— заявив він.— Печера захищає нас згори, і ззаду не підкрадешся — хіба пройшовши крізь гору. Гострий у тебе меч, Джоне Сноу?

— Так.

— Нагодуймо коней. Вони браво нам служили, бідолахи.

Джон віддав своєму гарону залишки вівса й погладив гриву, а Привид тим часом нетерпляче блукав між каміння. Щільніше натягнувши рукавиці, Джон розім’яв обпечені пальці. «Я — щит, який боронить людську державу».

У горах луною полетіла сурма мисливського ріжка, а за мить долинуло брехання собак.

— Скоро вже будуть тут,— мовив Кворин.— Тримай свого вовка в руках.

— Привиде, до мене,— гукнув Джон. Деривовк, наструнчивши хвоста, неохоче повернувся до нього.

Дикуни випірнули з-за гребеня менш як за півмилі звідси. Перед ними бігли собаки — ощирені сіро-коричневі звірюки з чималою домішкою вовчої крові. Привид, наїжачивши хутро, вискалив зуби.

— Тихо,— пробурмотів Джон.— Стій.

Над головою почувся шурхіт крил. Приземлившись на оголену породу, орел переможно заклекотів.

Мисливці наближалися сторожко, либонь, боячись стріл. Джон нарахував чотирнадцятеро, а з ними — восьмеро собак. Десь половина з них ховали обличчя за грубими дерев’яними або шкіряними шоломами. З обох флангів лучники вже припасовували стріли до тятив маленьких луків з дерева й рогу, але не спускали. Решта були озброєні списами й обушками. В одного була пощерблена кам’яна сокира. Захищали їх розрізнені деталі лат, які вони познімали з убитих розвідників чи награбували під час нальотів. Дикуни не добувають руди й не плавлять заліза, та й на північ від Стіни небагато ковалів і ще менше кузень.

Кворин витягнув меча. Історія про те, як він навчився рубатися лівою рукою, потому як позбувся половини правої долоні, вже стала легендою: подейкували, що зараз він управляється з клинком навіть краще, ніж перед тим. Джон пліч-о-пліч став зі здорованем-розвідником і висмикнув з піхов Довгопазура. Незважаючи на холод, очі йому щипало від поту.

За десять ярдів від печери мисливці зупинилися. Уперед виїхав ватажок верхи на тварині, більше схожій на гірського козла, ніж на коня, якщо судити з того, як упевнено вона дерлася нерівним схилом. Коли чоловік і скакун наблизилися, до Джона долинув брязкіт: на обох була кістяна збруя. Кості коров’ячі, овечі, цапині, кості турів і лосів, костомахи волохатих мамонтів... і людські кості також.

— Тарарах! — з крижаною люб’язністю вигукнув Кворин.

— Для ворон я — кістяний лорд.

Шолом вершника був зроблений з проваленого черепа велета, а по рукавах на дублену шкіру понашивали ведмежих пазурів.

— Щось я лорда тут не бачу,— пирхнув Кворин.— Тільки собаку, обвішаного курячими кістками, який тарахкає під час їзди.

Дикун засичав від люті, і його скакун став дибки. Чоловік і справді тарахкав, Джон це чув: кості нанизані були нещільно, тож від кожного руху гримотіли й гуркотали.

— Скоро тарахкатимуть твої кості, Піврукий. Я твою шкіру зварю, а з ребер зроблю кольчугу. З зубів твоїх руни вирізьблю, а з твого черепа вівсянку їстиму.

— Треба тобі мої кості — їдь ближче.

Але цього Тарараху, схоже, робити не хотілося. Чисельність його гурту давала невелику перевагу в обмеженому просторі скель, де зайняли позицію чорні брати: щоб викурити їх з печери, дикунам довелося б підходити по двоє. Однак позаду ватажка з’явилася вершниця — одна з войовничих жінок, яких прозивали списосуджєними.

— Нас десять і чотири до двох, ворони, і вісім собак проти вашого вовка,— гукнула вона.— Хоч бийтеся, хоч тікайте, а ви в нас у руках.

— Покажи їм,— звелів Тарарах.

Жінка застромила руку в заплямований кров’ю мішок і видобула звідти трофей. Ебен був голомозий як яйце, тож вона тримала голову за вухо.

— Загинув хоробро,— сказала жінка.

— Але загинув,— мовив Тарарах,— як і ви загинете.

Він витягнув бойовий топір і потрусив ним над головою. То була гарна криця, з лихим полиском на обосічному лезі: Ебен не належав до тих, хто занехаює зброю. Позаду ватажка уже з’юрмилася решта дикунів, обсипаючи розвідників кпинами. Кілька з них для глузування обрали Джона.

— Це твій вовчик, хлопче? — гукнув худорлявий парубок, дістаючи молотило з кам’яним бияком.— До заходу сонця він мені на шубу піде.

На тому боці шереги інша списосуджена розхристала пошарпане хутро, оголивши перед Джоном великі білі груди.

— Малюк хоче до мамці? Ходи посмокчи, хлопчику!

Гавкали собаки.

— Глузують, бо хочуть, щоб ми дурниць накоїли,— Кворин зупинив на Джоні довгий погляд.— Пам’ятай мій наказ.

— Час нам зігнати ворон з гніздечка,— гукнув Тарарах, перекрикуючи галас.— Обскубти їх!

— Ні! — зірвалося з Джонових вуст, поки лучники не спустили стріл.— Ми здаємося!

— Мене попереджали, що байстрюча кров — зрадлива,— холодно сказав позаду Кворин Піврукий.— Тепер бачу на власні очі. Біжи до своїх нових хазяїв, боягузе!

Спалахнувши, Джон спустився схилом до Тарараха, який сидів на коні. Поглянувши на нього крізь прорізи в шоломі, дикун мовив:

— Вільному народу боягузи не потрібні.

— Він не боягуз,— стягнув з голови овечий шолом один з лучників і труснув розкошланим рудим волоссям.— Це Вічнозимський Байстрюк, який урятував мені життя. Хай живе.

Джон зустрівся очима з Ігриттою, але йому забракло слів.

— Хай помре,— не вступався кістяний лорд.— Чорний ворон — підступний птах. Я йому не довіряю.

На скелі в них над головами орел, ляснувши крилами, розітнув повітря лютим клекотом.

— Птах тебе ненавидить, Джоне Сноу,— мовила Ігритга.— І недарма. До того як ти його вбив, він був людиною.

— Я не знав,— чесно сказав Джон, силкуючись пригадати обличчя чоловіка, якого зарізав на перевалі.— Ти казала, Манс мене прийме.

— І прийме,— запевнила Ігритта.

— Манса тут немає,— мовив Тарарах.— Випусти йому кишки, Рагвіло.

Дебела списосуджена, примруживши очі, сказала:

— Якщо ворон хоче приєднатися до вільного народу, нехай покаже свою майстерність і доведе, що не бреше.

— Зроблю все, що скажете,— силувано вимовив Джон.

Тарарах зареготав, і його кістяний панцир гучно заторохтів.

— То вбий Піврукого, байстрюче.

— Куди йому,— зронив Кворин.— Тільки відступися, Сноу, і помреш!

І тут перед Джоном виник Кворинів меч, і Довгопазур сам стрибнув угору, блокуючи удар. Від зіткнення у Джона з руки мало не вилетів байстрючий клинок, а сам він хитнувся назад. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся». Джон обіруч стиснув меча і сам завдав удару, але здоровань-розвідник відбив його вбік з презирливою легкістю. Вони наскакували й відступали, вирували чорні плащі, юнацька прудкість боролася з дикою міццю Кворинових ліворуких ударів. Довгий меч Піврукого, здавалося, рубає водночас усюди, сиплючи зливу ударів то з одного боку, то з іншого, відтісняючи Джона та збиваючи з рівноваги. Він уже відчував, як німіє рука.

Навіть коли Привидові зуби зімкнулися на литці розвідника, Кворин примудрився втриматися на ногах. Та в той момент, як він здригнувся, він відкрився. І Джон устиг завдати удару і крутнутися. Розвідник уже відхилявся, і якусь мить здавалося, що Джонів меч не досяг мети. Й раптом на шиї здорованя проступила низка кривавих сліз, ясних як рубінове намисто, кров хлянула фонтаном, і Кворин Піврукий упав.

З Привидового писка скрапувала кров, але в байстрючого леза забруднився тільки кінчик — останні півдюйма. Джон відтягнув деривовка й опустився навколішки, обхопивши його однією рукою. У Кворинових очах уже згасало світло.

— ...гострий,— зронив він, здіймаючи покалічені пальці. Але рука його впала, і він помер.

«Він знав,— тупо подумав Джон.— Він знав, чого вони від мене вимагатимуть». А тоді йому пригадалися Семвел Тарлі, і Грен, і Стражденний Ед, і Пип з Жабою, які лишилися в Чорному замку. Він і їх усіх втратив, як втратив Брана, Рикона і Роба? Хто він тепер? Хто?

— Підведіть його.

Грубі руки поставили Джона на ноги. Він не опирався.

— Ім’я в тебе є?

За нього відповіла Ігритта.

— Його звати Джон Сноу. Він од крові Едарда Старка, з Вічнозиму.

— Хто б міг подумати? — розреготалася Рагвіла.— Кворина Піврукого зарубав лордійчуцький підтумок!

— Випусти йому кишки,— повторив Тарарах, який і досі сидів верхи. Орел підлетів до нього і, клекочучи, присів на його кістяний шолом.

— Він здався,— нагадала Ігритта.

— Ага, і брата зарубав,— мовив негарний коротун у побитому ржею залізному напівшоломі.

Тарарах, торохкаючи кістьми, під’їхав ближче.

— Це вовк зробив, а не він. От паскудство! Це я мав убити Піврукого.

— Та бачили ми, як ти радо кинувся його вбивати,— підкусила Рагвіла.

— Він — варг,— мовив кістяний лорд,— і ворон. Мені він не подобається.

— Може, він і варг,— сказала Ігритта,— але ж нас це ніколи не лякало.

Усі згідливо заґелґотали. В западинах пожовклого черепа-шолома зблиснули злобно очі, але Тарарах неохоче здався. «Це і справді вільний народ»,— подумав Джон.

Кворина Піврукого спалили там, де й упав, збудувавши погребальне багаття з глиці, хворосту й обламаного гілля. Дерево ще було зелене, тож горіло слабко й диміло, здіймаючи в тверду блакить неба чорний султан. Потому Тарарах одібрав для себе трохи обгорілих костей, а решта кинули жереб, розігруючи розвідникову збрую. Ігритта виграла його плащ.

— Вертатимемося через Скімливий перевал? — запитав її Джон. Він не був певен, чи зможе знову видертися на ці вершини сам і чи витримає ще один перехід його гарон.

— Ні,— відповіла вона.— Позаду нічого немає,— вона кинула на нього сумний погляд.— Манс уже спустився до гирла Молочноводої і марширує до вашої Стіни.