Битва королів

Арія

Видершись на найвищу гілку, Арія крізь віття угледіла димарі. Солом’яні стріхи тулилися до озера й річечки, що впадала в нього, а поряд з довгою будівлею з лупаковим дахом у воду ввігнався дерев’яний пірс.

Арія поповзла по гілці, поки та не прогнулася під її вагою. На причалі не було човнів, але з деяких димарів здіймалися тоненькі цівки диму, а з-за стайні стирчав хвіст фургона.

«Там хтось є». Арія закусила губу. Всі інші місця, які вони проїжджали, виявлялися порожніми й покинутими. Хутори, села, замки, септи, токи — байдуже. Все, що горіло, Ланістери спалили, все, що вмирало, вони повбивали. Навіть, коли змога, підпалювали ліси, хоча листя й досі було зелене й вологе після недавніх дощів, тож пожежі не поширювалися.

— Вони б і озеро спалили, якби змогли,— сказав Гендрі, й Арія була з ним згодна. Тої ночі, коли їм вдалося втекти, вогонь підпаленого міста горів так ясно, відбиваючись у воді, аж здавалося, що й озеро палає.

Наступної ночі, набравшись хоробрості, вони прокралися на руїни, але там уже нічого не лишилося, крім почорнілого каміння, порожніх кістяків будинків і трупів. Де-не-де від золи ще здіймалися цівки світло-сірого диму. Пиріжок умовляв не повертатися, а Ломі обізвав їх бовдурами й запевнив, що сер Ейморі обов’язково їх упіймає і теж повбиває, та коли вони дісталися тверджі, Лорч зі своїми вояками давно вже поїхав. Брама була розбита, стіни частково зруйновані, а всередині напхом напхано непохованими мерцями. Гендрі досить було одного погляду.

— Убиті, всі до ноги,— мовив він.— І собаки теж попрацювали, поглянь.

— Або вовки.

— Собаки, вовки — хіба не байдуже? Тут уже по всьому.

Та Арія не хотіла йти, поки не знайдуть Йорена. Його не могли вбити, запевняла вона себе, він міцний і витривалий, і до того ж брат Нічної варти. Вона так і сказала Гендрі, коли вони обшукували тіла.

Від удару бойового топора Йоренова голова тріснула навпіл, але велика розкошлана борода не могла належати нікому, крім нього, так само як і вбрання, латане і непране і таке вицвіле, що вже здавалося не чорним, а сірим. Сер Ейморі й не подумав ховати ні своїх, ні чужих, тож поряд з Йореном лежало купою четверо ланістерівських солдатів. Цікаво, думала Арія, скільки людей знадобилося, щоб упоратися з ним?

«А він хотів відвезти мене додому»,— думала вона, копаючи старому яму. Мерців було забагато, щоб поховати їх усіх, але принаймні Йорен, наполягла Арія, повинен мати могилу. «Він збирався безпечно доправити мене додому у Вічнозим, він обіцяв». Їй хотілося плакати. Й водночас кортіло хвицонути його ногою.

Це Гендрі згадав про лордійчукову вежку і про трьох хлопців, яких Йорен послав її обороняти. Її теж атакували, але кругла вежа мала тільки один вхід — двері на другому поверсі, до яких вела драбина. Коли драбину затягнули всередину, вояки сера Ейморі не могли туди потрапити. Ланістери обклали вежу хмизом і підпалили, але камінь не горів, а Лорчеві забракло терпцю тримати її в облозі. На поклик Гендрі двері відчинив Клепач, а коли Курц сказав, що ліпше й далі рухатися на північ, ніж вертатися, в Арії прокинулася надія все-таки дійти до Вічнозиму.

Ну, селище — не Вічнозим, але солом’яні стріхи обіцяли тепло, прихисток, а може, навіть і харч — якщо, звісно, хлопці ризикнуть туди поткнутися. Хіба що там Лорч. «У нього коні, він рухається швидше за нас».

Довгий час Арія з дерева спостерігала, сподіваючись щось побачити: людину, коня, прапор,— аби тільки дізнатися, хто тут. Кілька разів вона нібито зауважила рух, але хати були так далеко, що вона не мала певності. Одного разу дуже чітко долинуло іржання коня.

У повітрі було повно птахів — здебільшого ворон. Здалеку вони, кружляючи над солом’яними стріхами, здавалися не більшими за мух. На сході лежало Боже Око — гладенька блакить, яка заповнювала півсвіту. Були дні, коли Арія, простуючи мулистим берегом (Гендрі й чути не хотів про дороги, й навіть Пиріжок з Ломі з ним погоджувалися), відчувала, наче озеро кличе її. Кортіло стрибнути в ці спокійні блакитні води, знову почутися чистою, плавати, хлюпатися та грітися на сонечку. Але вона не наважувалася в усіх на очах скинути одяг, навіть щоб випрати. Наприкінці дня вона часто всідалася на валуні, опустивши ноги у прохолодну воду. Вона зрештою викинула свої порепані й зотлілі черевики. На початку йти босоніж було важко, але водянки нарешті полускали, порізи загоїлися, а шкіра на підошвах загрубіла. Мул між пальцями створював славне відчуття, а ступати по землі було приємно.

З верхівки дерева Арія бачила лісистий острівець на північному сході. За тридцять ярдів од берега на поверхні ковзало трійко чорних лебедів, таких безтурботних... ніхто не повідомив їм про війну, і їм було байдуже до підпалених міст і замордованих людей. Арія тужливо спостерігала за ними. Їй хотілося перекинутися на лебедя. Й водночас хотілося лебедя з’їсти. Поснідала вона жолудями і жменькою комах. Коли звикнеш, комахи вже не здаються такими бридкими. Черв’яки бридкіші, але не гірші за біль у вже кілька днів порожньому животі. Добувати комах було легко: досить просто перевернути каміння. Колись маленькою Арія з’їла комаху, щоб Санса запищала, тож з’їсти другу вже не боялася. Ласка теж не бридилася — їла, а от Пиріжок виблював жука, якого спробував проковтнути, а Ломі з Гендрі навіть куштувати не хотіли. Вчора Гендрі зловив жабу й поділився нею з Ломі, а кілька днів перед тим Пиріжок натрапив на ожину й начисто обдер кущ, хоча здебільшого вони перебивалися на воді й жолудях. Курц навчив їх товкти жолуді камінням. Смак був жахливий.

Шкода, що браконьєр помер. Він знав про ліси більше, ніж усі вони разом узяті, та коли він затягав драбину у вежку, йому в плече поцілила стріла. Тарбер заліпив рану мохом і мулом з ріки, й день-два Курц казав, що рана — проста подряпина, хоча шкіра в нього на шиї посиніла, а на підборіддя й на груди поповзли червоні смуги. Одного ранку він просто не зміг підвестися, а до наступного помер.

Його поховали під кам’яним насипом; меч і мисливський ріжок узяв собі Клепач, а лук, чоботи й ніж — Тарбер. Коли вони зникли, то забрали це все з собою. Спершу хлопці думали, що ці двоє просто пішли на полювання, що вони скоро повернуться й нагодують усіх дичиною. Але вони чекали й чекали, а ті не поверталися, і зрештою Гендрі звелів рушати далі. Може, Тарбер з Клепачем вирішили, що мають вищі шанси на виживання, якщо не доведеться пасти череду сиріток. Може, так і є, тільки Арія все одно ненавиділа їх за те, що покинули хлопців.

Пиріжок під деревом загавкав по-собачому. Це Курц навчив умовні сигнали подавати звіриною мовою. Старий браконьєрський трюк, казав він, от тільки Курц помер, так і не навчивши їх ці сигнали подавати правильно. По-пташиному Пиріжок цвірінькав жахливо. Собачий гавкіт звучав переконливіше, але не набагато.

Розчепіривши руки для рівноваги, Арія перестрибнула з верхньої гілки на одну нижче. «Водяний танцюрист ніколи не падає». Обхопивши пальцями ніг галузку, легконога Арія пройшла кілька футів, тоді скочила вниз на більшу гілку й потягнулася крізь плутанину листя, намацуючи стовбур. Під пальцями на руках і ногах відчувалася шерехатість кори. Арія швидко спустилася, в кінці стрибнувши з шестифутової висоти й по приземленні перекотившись.

Гендрі подав їй руку, допомагаючи підвестися.

— Довго тебе не було. Що там видно?

— Рибальське селище на узбережжі, зовсім маленьке, на північ від нас. За моїми підрахунками, двадцять шість солом’яних стріх і один лупаковий дах. Ще виднівся хвіст фургона. Хтось там є.

Почувши її голос, з кущів виповзла Ласка. Це Ломі так її назвав. Казав, вона схожа на ласочку, і хоча це було не так, не можна ж і далі називати її плаксійкою, тим паче що дівчинка нарешті припинила плакати. Рот у неї був весь у бруді. Арія сподівалася, що вона не їла знов мулу.

— А людей там видно? — запитав Гендрі.

— Переважно дахи,— мовила Арія,— але з деяких димарів здіймався дим, а ще чулося іржання коня.

Ласка вчепилася їй у ногу, міцно обхопивши руками. Останнім часом вона так іноді робила.

— Якщо там люди, є й харчі,— вигукнув Пиріжок надто голосно. Гендрі раз у раз попереджав його, щоб поводився тихо, але це не діяло.— Може, і з нами поділяться.

— А може, повбивають нас,— сказав Гендрі.

— Не повбивають, якщо ми здамося,— з надією зронив Пиріжок.

— Ти просто як Ломі!

Ломі Зеленорукий сидів поміж двох товстих дубових коренів. Під час битви за тверджу йому стрілою пробило литку. Під кінець наступного дня він заледве стрибав на одній нозі, тримаючись за Гендрі, а зараз уже й стрибати не міг. Відчахнувши з дерев кілька гілок, вони змайстрували для нього ноші, але носити його в ношах було важко, просувалися повільно, до того ж щоразу, як ноші підстрибували, він зойкав.

— Треба нам здатися,— товкмачив він.— І Йорену слід було так учинити. Відчинити двері, як йому наказали.

Арії вже набридло слухати скигління Ломі, що Йорену треба було здатися. Коли його несли, він тільки про це й торочив, а ще про свою ногу й порожній живіт.

Пиріжок був з ним згоден.

— Йорену звеліли відчинити браму. Звеліли іменем короля. Слід робити те, що наказують іменем короля. В усьому винен той смердючий старий! Здався б — і нам би дали спокій.

— Лицарі й лордійчуки,— нахмурився Гендрі,— вони беруть одне одного в полон і платять викуп, але до таких, як ти, їм байдуже,— відтяв він і обернувся до Арії.— Що там ще видно?

— Якщо це рибальське селище, нам би продали рибу, точно кажу,— мовив Пиріжок. Озеро кишіло рибою, але вони не мали чим її ловити. Арія спробувала лапати руками, як це на її очах робив Кос, але риба прудкіша за голубів, а вода грає жарти з зором.

— Рибу... ну, не знаю,— Арія посмикала Ласку за сплутане волосся, міркуючи, чи не краще просто його обтяти.— Трохи далі біля води багато ворон. Там якесь падло.

— Риба, яку вимило на берег,— сказав Пиріжок.— Якщо ворони їдять її, і ми зможемо.

— Ліпше кілька ворон піймати та з’їсти,— мовив Ломі.— Розпалити вогонь і засмажити їх, як курей.

Коли Гендрі хмурився, то вигляд мав лютий. Його чорна борода розрослася, як зарості вересу.

— Я сказав: ніяких багать!

— Ломі голодний,— заскиглив Пиріжок,— і я теж.

— Ми всі голодні,— мовила Арія.

— Ти — ні,— сплюнув, сидячи на землі, Ломі.— Хробачий дух!

Арії кортіло зацідити йому просто в рану.

— Кажу, якщо хочеш, можу й тобі черв’яків накопати.

Ломі бридливо скривився.

— Якби не нога, я б нам вепра вполював.

— Вепра,— передражнила Арія.— Для полювання на вепра потрібні спеціальні списи, коні й собаки, а ще люди, які сполохають вепра з його лігва.

У вовчому лісі батько полював на вепра разом з Робом і Джоном. Одного разу навіть Брана з собою взяв, а от Арію не брав ніколи, хоч вона й була старша. Септа Мордейн казала, що полювання на вепра не для леді, а мама лише пообіцяла, що коли Арія подорослішає, у неї буде свій сокіл. Вона вже подорослішала, але якби в неї зараз був сокіл, вона б його з’їла.

— Скільки ти там знаєш про полювання на вепра? — підкусив Пиріжок.

— Більше за тебе.

Гендрі був не в гуморі, щоб це слухати.

— Ану замовкніть, ви двоє, мені треба поміркувати, що нам робити.

Коли треба було поміркувати, у нього завжди робився страдницький вигляд, так наче це йому завдавало скаженого болю.

— Здаймося,— сказав Ломі.

— Кажу тобі: заткайся зі здаванням. Ми навіть не знаємо, хто там. Може, вдасться трохи харчів поцупити.

— Ломі поцупив би, якби не нога,— мовив Пиріжок.— У місті він був злодієм.

— Поганим злодієм,— відтяла Арія,— якщо зловився.

Гендрі примружив очі на сонце.

— Найкраще підкрастися надвечір. У сутінках піду на розвідку.

— Ні, я піду,— заперечила Арія,— бо від тебе забагато шуму.

Гендрі знову розлютився.

— Разом підемо.

— Хай іде Арі,— сказав Ломі.— Скрадається він краще за тебе.

— Кажу, підемо разом!

— А що як ви не повернетеся? Пиріжок сам мене не потягне, ви ж розумієте...

— А ще тут вовки,— втрутився Пиріжок.— Я їх чув учора вночі, стоячи на чатах. Вили зовсім близько.

Арія теж їх чула. Вона спала у вітті береста, але виття збудило її. Добру годину сиділа вона без сну, дослухаючись, і по спині їй повзли сироти.

— А ти навіть не дозволяєш нам запалити багаття, щоб їх відганяти,— сказав Пиріжок.— Так нечесно — лишати нас на поталу вовкам.

— Ніхто вас не лишає,— обурено мовив Гендрі.— Якщо з’являться вовки, у Ломі є спис, і до того ж із ним будеш ти. Ми просто сходимо роздивимося, і все, і зразу повернемося.

— Хай хто там буде, здайтеся їм,— заскиглив Ломі.— Мені ліки потрібні — нога так болить!

— Якщо там будуть ліки, я принесу,— сказав Гендрі.— Арі, ходімо, треба підкрастися ближче, поки сонце не сіло. Пиріжок, притримай Ласку, не хочу, щоб вона причепилася.

— Минулого разу вона мене хвицнула.

— Я сам тебе хвицну, якщо не втримаєш її тут.

Не чекаючи відповіді, Гендрі натягнув на голову свого сталевого шолома й рушив уперед.

Арії довелося бігти підтюпцем, щоб не відставати. Гендрі був на п’ять років старший за неї і на фут вищий, а до того ж довгоногий. Деякий час він мовчав, шумно пробираючись крізь дерева з сердитим виразом на обличчі. Та нарешті, зупинившись, мовив:

— Думаю, Ломі помре.

Арія не здивувалася. Курц помер від рани, а він був набагато міцніший за Ломі. Щоразу як приходила черга Арії тягнути Ломі, вона відчувала, як пашить його шкіра, який сморід іде від ноги.

— Може, знайдемо мейстра...

— Мейстри бувають тільки в замках, та навіть якби ми і знайшли мейстра, він об таких, як Ломі, рук не паскудитиме,— Гендрі пірнув під низько навислу гілку.

— Неправда! — Арія була певна: якби вони звернулися до мейстра Лувіна, він би допоміг.

— Він усе одно помре, і що швидше, то краще для нас усіх. Слід його просто кинути, як він просить. Якби поранений був я чи ти, він би нас кинув, ти ж розумієш.

Чіпляючись за коріння, вони круто спустились у ярок, а тоді видерлися з другого його боку.

— Мені набридло його тягнути і набридло слухати: здаймося, здаймося! Якби він був ходячий, я б йому всі зуби повибивав. З Ломі жодної користі. І з плаксійки теж.

— Відчепися від Ласки, вона просто налякана й голодна,— Арія озирнулася, але дівчинка вперше до них не прив’язалася. Мабуть, Пиріжок її тримає, як велів Гендрі.

— Вона — теліпайло,— уперто повторив Гендрі.— І вона, і Пиріжок. І Ломі, вони тільки вповільнюють нас, через них ми загинемо. Ти єдина з усіх, хто на щось годиться. Хоч ти й дівчина.

Арія закам’яніла.

— Я не дівчина!

— Дівчина. Невже гадаєш, я такий самий дурний, як вони?

— Ні, ти ще дурніший. У Нічну варту не беруть дівчат, усі це знають.

— Щира правда. Не знаю, навіщо Йорен узяв тебе, в нього мали бути якісь причини. Та все одно ти дівчина.

— Ні!

— То витягни свій прутик і відлий. Давай.

— Мені не хочеться. Якби хотілося, я б зараз...

— Брехуха. Ти не можеш нічого витягнути, бо не маєш. Коли нас було тридцятеро, я на це уваги не звертав, але ти завжди бігаєш у ліс, щоб відлити. Так не робить ніхто — ні Пиріжок, ні я. Якщо ти не дівчина, то якийсь євнух.

— Сам ти євнух!

— Сама знаєш, що це не так,— посміхнувся Гендрі.— Хочеш, дістану прутень і доведу? Мені нема чого приховувати.

— Ні, є! — випалила Арія, відчайдушно намагаючись зіскочити з теми про прутень, якого в неї нема.— У заїзді золоті плащі шукали тебе, а ти не кажеш чому.

— Хотів би я сам це знати. Думаю, Йорен знав, але мені він не сказав. А чому ти вирішила, що вони прийшли по тебе?

Арія закусила губу. Вона пам’ятала Йоренові слова того дня, коли він обтяв їй коси. «Цей набрід... половині з них видати тебе королеві раз плюнути — в надії на прощення і, може, ще кілька срібняків. А друга половина вчинить так само, тільки от спершу тебе зґвалтує». Тільки Гендрі не такий, і його теж шукає королева.

— Скажу, якщо скажеш ти,— мовила вона обережно.

— Я б сказав, якби знав, Арі... тебе так справді кличуть, чи в тебе дівчаче ім’я?

Арія сердито втупилась у покорчений корінь у себе під ногами. Вона збагнула, що далі прикидатися не вийде. Гендрі здогадався, і в неї в штанах немає того, що могло б його переконати. Лишається витягти Голку й убити його — або довіритися йому. Вона не була певна, що зможе його вбити: у нього теж є меч, і сам він набагато дужчий. Тож зоставалося казати правду.

— Ломі й Пиріжок не мають дізнатися,— сказала вона.

— І не дізнаються,— пообіцяв він.— Не від мене.

— Арія,— звела вона на нього очі.— Мене звати Арія. З дому Старків.

— З дому...— зробив він паузу, а тоді мовив,— королівський правиця звався Старком. Той, якого стратили як зрадника.

— Не був він зрадником. Він був моїм батьком.

У Гендрі розширилися очі.

— То от чому ти думала...

Вона кивнула.

— Йорен віз мене додому у Вічнозим.

— Я... то ти високого роду, ти... ти будеш леді...

Арія опустила погляд на свій подертий одяг і босі ноги, порепані й мозолясті. Під нігтями зібрався бруд, лікті були в струпах, долоні в подряпинах. «Навіть септа Мордейн мене б не впізнала, це точно. Санса, мабуть, упізнала б, але вдала, що не впізнає».

— Моя мама — леді, і сестра, а от я ніколи такою не була.

— Ні, була. Ти була дочкою лорда й мешкала в замку, хіба ні? І ти... боги праві, я б і не...— Гендрі зненацька зніяковів, чи й навіть злякався.— Ці розмови про прутень, не слід було мені казати... Я ж у тебе на очах відливав і все таке, я... я перепрошую, міледі.

— Припини! — засичала Арія. Він що — глузує?

— Я пам’ятаю про гарні манери, міледі,— як завжди, уперто сказав Гендрі.— Коли до нас у кузню приходили високородні дівчата з батьками, майстер казав, що я маю прихиляти коліно й говорити тільки тоді, коли до мене звернуться, а ще називати їх «міледі».

— Якщо ти почнеш називати мене «міледі», навіть Пиріжок про все здогадається. І відливай, будь ласка, як і раніше.

— Я зволить міледі.

Арія ляснула його в груди обома руками. Перечепившись через камінець, він гепнувся на п’яту точку.

— Яка з тебе дочка лорда! — розсміявся він.

— Отака,— копнула вона його в бік, але він тільки гучніше зареготав.— Регочи скільки влізе. А я піду подивлюся, хто в селищі.

Сонце вже опустилося за верхівки дерев; зовсім скоро западуть сутінки. Цього разу Гендрі вперше довелося її наздоганяти.

— Запах чуєш? — спитала вона.

Він втягнув повітря.

— Тухла риба?

— Сам знаєш, що ні.

— Обережніше треба. Я обійду з заходу, подивлюся, чи нема там дороги. Має бути, якщо ти бачила фургон. А ти йди берегом. Якщо буде потрібна допомога, гавкай.

— Дурниці! Якщо буде потрібна допомога, я й крикну «допоможіть».

І вона помчала геть, безшумно ступаючи у траві босими ногами. Коли вона озирнулася через плече, Генрі дивився їй услід зі страдницьким виразом на обличчі, який означав, що він міркує. «Мабуть, думає, що не можна дозволяти міледі красти харчі». Арія зрозуміла: тепер чекай від нього дурниць.

Що ближче вона підходила до селища, то гострішим ставав сморід, їй він зовсім не нагадував тухлу рибу. Цей дух був бридкіший, гірший. Вона зморщила носа.

Дерева тут росли рідше, Арія скрадалася по кущах, тихо як тінь перебігаючи від одного до іншого. Що кілька кроків зупинялася, дослухаючись. На третій раз почулося іржання коней і чоловічий голос. Сморід став нестерпніший. «Трупний дух, ось це що». Вони разом з Йореном і хлопцями вже чули цей запах.

На південь од селища кущилися густі зарості ожини. Поки Арія досягла їх, довгі призахідні тіні вже почали блякнути й повилазили світлячки. За живоплотом виднілися солом’яні стріхи. Арія скрадалася вздовж кущів, поки не знайшла лазівку й на животі не втиснулася в неї, добре заховавшись, щоб нарешті роздивитися, що ж це так смердить.

Там, де лагідно хлюпали води Божого Ока, поставили довгу свіжотесану шибеницю, на якій бовталися рештки того, що колись було людьми, підвішеними на ланцях за ноги, і круки перелітали від трупа до трупа, видзьобуючи м’ясо. На кожну ворону зібралася сотня мух. Коли вітер віяв з озера, найближче тіло легенько крутилося на своїх ланцюгах. Круки вже майже об’їли обличчя, і щось іще його пообгризало. Щось крупніше. Бо горлянка та груди були роздерті, з розтятого живота звішувалися блискучі зелені кишки та смужки подертої шкіри. Одна рука була відірвана по плече; за кілька футів далі Арія побачила обгризені й поламані кістки без натяку на м’ясо.

Арія змусила себе подивитися на наступне тіло, і наступне, і наступне, повторюючи про себе, що вона — тверда як камінь. Усі тіла були такі покусані й зотлілі, що тільки за деякий час вона збагнула: перш ніж повісити, людей роздягнули догола. Але вони не схожі були на голих людей — вони взагалі на людей не були схожі. Ворони повиймали їм очі, а деяким цілковито видзьобали обличчя. Від шостого тіла в ряду не лишилося нічого, крім єдиної ноги, яка й досі, заплутавшись у ланцях, гойдалася з кожним повівом вітру.

«Страх ранить глибше за меч». Мертві не можуть зашкодити — може той, хто їх повбивав. Вдалині за шибеницею, біля довгої прибережної будівлі (тої, що з лупаковим дахом), стояли, зіпершись на списи, двоє вояків у кольчугах. Перед будівлею у багнисту землю застромили довгі жердини, з яких звисали прапори. Один червоний, другий світліший — мабуть, білий або жовтий, але обидва обвисли, тож у сутінках Арія не могла напевне роздивитися, що червоне полотнище — то малиновий прапор Ланістерів. «Навіщо мені бачити лева — я бачу навколо трупи, то хто ще це може бути, крім Ланістерів?»

І тут долинув крик.

Двоє списників озирнулися на зойк, і в поле зору потрапив третій — він штовхав перед собою бранця. Було вже занадто темно, щоб розрізнити обличчя, але полонений на голові мав сталевий шолом, і Арія, побачивши роги, одразу збагнула: це Гендрі. «Дурень, дурень, дурень, ДУРЕНЬ!» — подумала вона. Якби він був поряд, вона б його вдруге копнула.

Гвардійці голосно перемовлялися, але здалеку слів неможливо було розібрати, особливо коли поряд крячали й ляпали крилами ворони. Один зі списників, стягнувши з Гендрі шолом, щось запитав, але відповідь йому, схоже, не сподобалася, бо він ляснув Гендрі по обличчю держаком списа, збивши з ніг. Той, який схопив Гендрі, хвицнув його чоботом, а другий списник у цей час приміряв на себе шолом. Нарешті вони поставили хлопця на ноги й повели до комори. Коли вони відчинили важкі двері, звідти чкурнув хлопчак, але один із гвардійців піймав його за руку й запхав назад. Зсередини будівлі Арія чула схлипи, а тоді долинув зойк такий гучний і болісний, що вона закусила губу.

Гвардійці заштовхали Гендрі в будівлю разом із хлопчаком і замкнули двері на засув. З озера повіяв вітер, і прапори, затріпотівши, розмаялися. На тому прапорі, що на довшій жердині, красувався лев, як Арія й боялася. На другому виднілися обриси трьох чорних пещених звірів, що бігли на тлі жовтого як масло поля. Собаки, подумала Арія. Вона вже бачила цих собак, але де?

Байдуже. Важливо було те, що впіймали Гендрі. Хай він дурний і впертий, вона має його визволити. Цікаво, подумала вона, а ці люди знають, що його шукає королева?

Один з гвардійців зняв свій шолом, а натомість натягнув шолом Гендрі. Арія розсердилася, побачивши це, але як вона їх зупинить? Тут їй здалося, що зсередини комори без вікон вчувся ще один зойк, приглушений мурованими стінами, але певності вона не мала.

Вона стояла там так довго, що встигли змінитися вартові, і не тільки вони. Люди з’являлися й ішли. Вони приводили коней напувати у струмку. З лісу повернувся гурт мисливців, несучи на жердині оленячу тушу. Арія бачила, як вони оббілували й випатрали оленя та в дальньому кінці струмка розклали багаття, й запах смаженини дивно змішався зі смородом тухлятини. В животі у Арії вирувало; здавалося, зараз вона виблює. Обіцянка вечері виманила з будинків інших вояків; усі вони мали на собі кольчуги або дублену шкіру. Коли олень засмажився, ласі шматки понесли в один з будинків.

Арія думала, що в темряві зможе підкрастися та звільнити Гендрі, але вартові запалили від багаття смолоскипи. Зброєносець приніс м’яса та хліба тим двом, що чатували біля комори, а згодом до них приєдналися ще двоє — пили вино, передаючи з рук у руки бурдюк. Коли він спорожнів, ці двоє пішли, а вартові лишилися стояти, спираючись на списи.

У Арії затерпли руки й ноги, тож вона врешті вилізла з ожинового куща в темряву лісу. В чорноті ночі тонесенький місячний серпик то виринав з-за хмар, то знов ховався в них. «Тиха як тінь»,— звеліла собі Арія, скрадаючись між дерев. У темряві вона не наважувалася бігти, боячись спіткнутися об невидимий корінь чи заблукати. Ліворуч стиха билися об берег хвилі Божого Ока. Праворуч у вітті зітхав вітер, і листя шурхотіло й тріпотіло. Вдалині зачулося вовче виття.

Коли вона випірнула з-за дерев позаду Ломі й Пиріжка, хлопці мало не наклали в штани.

— Тихо,— звеліла вона їм, обіймаючи Ласку, яка підбігла до неї.

Пиріжок витріщився на неї розширеними очима.

— Ми думали, ви нас кинули,— сказав він. У руці він тримав короткий меч — той, якого Йорен забрав у золотого плаща.— Я думав, це вовк підкрадається.

— Де Бугай? — запитав Ломі.

— Його піймали,— прошепотіла Арія.— Треба його визволити. Пиріжок, допоможеш. Підкрадємося, повбиваємо вартових, а тоді я відчиню двері.

Пиріжок з Ломі обмінялися поглядами.

— Скільки їх?

— Я не порахувала,— зізналася Арія.— Щонайменше двадцять, але біля дверей тільки двоє.

Пиріжок скривився, наче от-от розплачеться.

— Як можна битися з двадцятьма?

— Тобі доведеться битися лише з одним. Другого я беру на себе, а тоді ми звільнимо Гендрі й утечемо.

— Треба здатися,— сказав Ломі.— Піти і здатися.

Арія вперто похитала головою.

— Тоді лиши його, Арі,— змолився Ломі.— Про нас вони не знають. Якщо ми сховаємося, вони собі підуть, ти ж знаєш, що підуть. Ми ж не винні, що Гендрі зловився.

— Дурний ти, Ломі,— сердито кинула Арія.— Якщо не звільнимо Гендрі, ти помреш. Хто тебе нестиме?

— Ви з Пиріжком.

— Весь час, без переміни? Ми не зможемо. Це Гендрі був дужий. І взагалі, мені байдуже, що ти тут кажеш, а я повертаюся по нього,— вона перевела погляд на Пиріжка.— Ти зі мною?

Пиріжок зиркнув на Ломі, на Арію, знов на Ломі.

— З тобою,— неохоче мовив він.

— Ломі, тримай Ласку.

Ухопивши малу за руку, він підтягнув її до себе.

— А що як вовки наскочать?

— Здавайся,— підказала Арія.

Ввижалося, години минули, поки вони знайшли дорогу назад у селище. Пиріжок раз у раз спотикався в темряві та збивався зі шляху, тож Арії доводилося чекати або повертатися по нього. Нарешті вона взяла його за руку й повела між дерев.

— Тихо будь і йди за мною.

Коли вдалині показалися перші слабкі відблиски багать у селищі, вона мовила:

— З того боку повісельники на шибениці, але їх нема чого боятися; пам’ятай: страх ранить глибше за меч. Треба йти зовсім повільно й тихо.

Пиріжок кивнув.

Вона першою пірнула в ожиновий кущ і, низько пригнувшись, чекала на Пиріжка з того боку. Нарешті з куща винирнув і він, блідий і засапаний, з довгими кривавими подряпинами на щоках і руках. Він щось почав белькотіти, але Арія приклала палець до вуст. Навкарачках вони поповзли уздовж шибениці — попід мертвяками, що гойдалися вгорі. Пиріжок жодного разу не глянув угору й не зронив ні звуку.

Аж поки на спину йому не сіла ворона й він глухо не зойкнув.

— Хто там? — зненацька гаркнув з темряви голос.

Пиріжок підскочив на ноги.

— Здаюся!

Він відкинув убік свій меч, і десятки ворон, каркаючи й нарікаючи, злетіли над трупами. Ухопивши його за ногу, Арія спробувала потягнути його вниз, але він, викрутившись, рвонув уперед, розмахуючи руками.

— Я здаюся, здаюся!

Арія підстрибнула й витягнула Голку, та на той час її зусібіч оточили вояки. Арія махнула мечем на найближчого з них, але він відбив удар рукою в кольчужній рукавиці; хтось інший пхнув дівчинку, збиваючи на землю, а третій висмикнув з її руки меча. Вона спробувала кусатися, але зуби клацнули об холодну і брудну кольчугу.

— Ого, яке люте! — засміявся вояк. Удар його кольчужної рукавиці мало не відірвав Арії голову.

Побита Арія лежала на землі, а чоловіки перемовлялися понад нею, проте вона, здається, не розуміла ні слова. У вухах дзвеніло. Коли вона спробувала відповзти, під нею гойднулася земля. «Вони забрали Голку». Сором дошкуляв гірше за біль, а біль був дошкульний. Це Джон подарував їй меча. А Сиріо навчив ним користуватися.

Нарешті хтось схопив її за барки та рвучко поставив навколішки. Пиріжок теж стояв навколішках перед здорованем, вищого за якого Арія в житті не бачила,— це було чудовисько з казок старої Нан. Арія навіть не помітила, звідки з’явився велет. На грудях його вицвілого жовтого сюрко бігло троє псів, а обличчя він мав таке тверде, наче вирізьблене з каменю. Зненацька Арія згадала, де вже бачила цих собак. Уночі на турнірі на Королівському Причалі лицарі вивішували біля шатер свої прапори. «А це герб Гончакового брата,— поділилася з нею Санса, коли вони проходили повз чорних псів на жовтому полі.— Той навіть вищий за Годора, ось побачиш. Його прозивають Гора-на-коні».

Арія звісила голову, майже не усвідомлюючи того, що відбувається довкола. Пиріжок раз по раз кричав, що здається. Гора-на-коні мовив:

— Проведеш нас до решти,— і рушив уперед. І вже за мить Арія шкутильгала повз мерців на шибениці, а Пиріжок запевняв своїх полонителів, що напече їм пирогів і соложеників, якщо його не битимуть. З ними пішло четверо вояків: один зі смолоскипом, другий з довгим мечем і ще двоє зі списами.

Ломі знайшли там, де й лишили: під дубом.

— Здаюся,— миттю зарепетував він, побачивши їх. Відкинувши списа, він підніс над головою руки, зелені від давньої фарби.— Здаюся! Будь ласка!

Чоловік зі смолоскипом пошукав під деревами.

— Ти останній? Пекарчук казав, була ще мала.

— Вона втекла, коли почула ваші кроки,— сказав Ломі.— Ви дуже шуміли.

«Тікай, Ласко,— подумала Арія,— тікай щодуху, тікай і ховайся і не повертайся».

— Кажіть, де ховається клятий вилупок Дондаріон, і ми вас нагодуємо гарячою смажениною.

— Хто? — тупо перепитав Ломі.

— Казав я вам, вони знають не більше за тих хвойд у селищі. Тільки час марнуємо.

Один зі списників підійшов до Ломі.

— Щось із ногою, хлопче?

— Я поранився.

— Ходити можеш? — стурбовано запитав вояк.

— Ні,— озвався Ломі,— вам доведеться мене нести.

— Думаєш?

Вояк недбало підняв списа й застромив гостряка хлопцеві в ніжну шию. Ломі не встиг навіть ще раз здатися. Він тільки сіпнувся, і все. Коли вояк висмикнув списа, темна кров бризнула фонтаном.

— Нести його, ви чули? — буркнув він, гигикнувши.