Розставпіися, ввійшов я в себе оком,
А те, яким тримаються доріг,
Поволі сліпне, вражене пороком.
Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.
Ані пташок, ані трави зображень
Моїй душі не віддає воно,
Тому й душа не має певних вражень
Від тих речей, що знала їх давно.
Вродливці пишні чи гидкі потвори,
Прекрасні горлиці чи вороння,
Чи день, чи піч, верхів’я гір, чи море, —
До тебе всіх душа моя рівня.
Це, вражений краси твоєї дивом,
Мій вірний зір тепер став неправдивим.