Сонети

Біда — не те, що володієш нею,

Хоч я її кохаю щиро, знай,

Вона стає владаркою твоєю, —

І це біда, бо нашій дружбі край.

Я сам ваш глум виправдую з одчаєм:

Ти в ній мене любити захотів,

Вона також твою любов стрічає

Як знак палких до мене почуттів.

Як милу втрачу — то її знайдеш ти,

Тебе ж утрачу — мила скориста;

Обоє стрінетесь — я все до решти

За раз утрачу й понесу хреста.

Стривай. Та ти ж — мого єства основа.

Я — люблений! О радосте раптова!