Сонети

Чи я раніш тебе землі віддам,

Чи ти мене — туди, де тлінь нещадна,

Та в цих рядках ти смерті непідвладна,

Тоді як я дістанусь хробакам.

В піснях моїх ти вічно будеш жити.

Хоч згинуть по мені й сліди малі:

Мій пай — обійми хмурої землі,

Твій — мавзолей, повік-віків одкритий.

Твій монумент — мойого слова мідь,

Читать його ще не зачатий буде

І далі передасть із роду в рід,

Хоч вимруть всі живі сьогодні люди,

Ти вічно житимеш в моїх піснях,

Де дихання живе людське — в устах.