Сонети

Прощай, моя короткочасна мріє, —

Ні, не про мене золоті скарби:

Жебрак, що носить латані торби,

Про золото і марити не сміє.

Не маючи на те заслуг і прав,

Тебе в дарунок я прийняв від неба,

І мучився, неначе щось украв,

І знав, що крадене вернути треба.

Ти помилково скарб дала мені,

Ціни йому великої не знавши.

Прийшли печальні й неминучі дні

З чужим добром розстатися назавше.

Я був царем, посівши пишний трон,

Та зникло все, коли скінчився сон.