Сонети

Любов — мій гріх, твоя ж чеснота — гнів.

Гнів на мій гріх, на ті любовні квіти.

Та зваж пороки наші, щоб узріти

Що я на докір твій не заслужив.

А годен я докорів і образ, —

То вже ж не з уст, які, запавши в нестям,

Уже споганили себе не раз

Ламанням слів, брехнею і безчестям.

Природно це, — мене і не вражає,

Що ти когось, а я тебе люблю.

Сій жаль в душі своїй. З його врожаєм

Діждеш і ти від іншого жалю.

Отямсь, безжалісна й несамовита,

Бо власним будеш прикладом побита.