Сонети

Старанно я, готуючись в дорогу,

Майно своє ховаю під замки,

Щоб гість незваний до набутку мого

Пожадливої не простяг руки.

А ти — джере́ло муки і відради,

Найбільша цінносте мого життя,

Перед якою й золото — сміття,

Тебе хто-будь, побачивпіи, украде.

Куди ж мені сховать тебе? Хіба що

В єдиний сховок — до моїх грудей,

Щоб не наважився з лихих людей

Привласнити мій скарб якийсь ледащо.

Та скарбу цього не сховать ніде, —

Його і в серці злодій віднайде.