Сонети

Ти, любий марнотрате, не владар

Отого спадку, що марнуєш нині, —

Природа щедра, та красу не в дар,

А в позику лише дає людині.

Чому ж, скупарю, зловживаєш ти

Щедротами, що дані для роздачі?

Чому ціннотам не даєш рости.

Ховаєш скарб, як той лихвар ледачий?

Ти — сам крамар і сам же — покупець.

Сам — розкрадач у свого Я господі.

Та як життю настане вже кінець, —

Не станеш ти перед судом, як злодій?

Свою красу — намарне вжитий скарб

В могилу візьмеш ти, лихий скупар.