Сонети

Чи то строфа його, душі вітрила,

Напнуті силою приваб твоїх,

Глуху труну моїм думкам відкрила,

В моєму серці поховавши їх?

Чи дух його, сягнувши таємниць —

Волхвів померлих сили неземної, —

Мене схилитися примусив ниць,

Змагаючись в майстерності зі мною?

О ні! Не він, не віщий дух волхвів,

Йому до помочі богами даний,

Ніхто, кохана, в світі б не зумів

Мій голос вільний закувать в кайдани.

В його ж рядок — ти вступиш мимохіть:

Мій вірш, як місто вимерле, стоїть.