Сонети

Чи б міг дарунок твій на незабудь

Мені любовну пам’ять замінити?

З лиця землі колись роки зітруть

Гучних митців полотна знамениті.

Та в мого серця пам’яті живій

Твій образ житиме, не знавши тліну,

Аж доки серце, доки мозок мій

І доки сам безслідно я не згину.

Твоїх чуттів не передасть папір

І спогаду не збереже про тебе, —

Тож тільки серцю ти мойому вір,

А в знаках пам’ятних нема потреби.

Для пам’яті ж тримати опертя —

То визнати можливість забуття.