Сонети

Не тішся, часе, що мене схилив;

Нові твої і піраміди, й храми

Це — давнина, в якій немає див, —

Нове вбрання з старими вже латками.

Наш вік — малий. Здається через те

Старий той одяг нині — як новий нам.

Ми віримо, із наших рук росте,

Що узяли ми в прадідів у винайм.

Не йму тобі я віри, не вража

Сучасне і минуле, та й не диво:

Твої ж літописи й архіви — лжа,

Яку ти нам відновлюєш хапливо.

Я зневажаю час і зміни всі,

На вірність присягаючи красі.