Сонети

Твою оспівують поети вроду,

Моя ж убога муза мовчазна.

Гучних співців — тобі найкращі оди,

Вінки похвал, яких ніхто не зна.

А я без слів плекаю тиху мрію,

Вчуваючи хвалу тобі щодень.

Я лиш дячком-невігласом умію

Гукнуть «амінь» в кінці чужих пісень.

Коли тебе уславлюють сонетом,

Кажу: «Це — суща правда! Дійсно так!»

В ту мить я міг би кращим буть поетом,

Та не знаходжу слів тоді ніяк.

Шануй митця, що в пісні ожива,

Мене ж — за думку, що не йде в слова.