Точка обману

108

Поки Коркі та Ксавія вимірювали вміст цирконію, схилившись над електронним аналізатором, Рейчел пройшла слідом за Толландом до суміжної з лабораторією кімнати. Там Толланд увімкнув іще один комп’ютер. Вочевидь, океанограф хотів перевірити дещо додатково.

Поки комп’ютер вмикався і завантажувався, Толланд повернувся до Рейчел і роззявив рота, наче вагався. Але промовчав.

— Ти щось хотів сказати? — спитала вона, здивована тим, як сильно її вабило до нього фізично — навіть під час цього небезпечного хаосу. Їй захотілося викинути все зі свідомості і побути з ним, хоча б трохи.

— Мушу перед тобою вибачитися, — мовив Толланд із винуватим виразом обличчя.

— За що?

— За те, що сталося на палубі. За акул-молотів. Я просто був заведений. Мені це цікаво, і я інколи забуваю, що багатьом людям океан може здаватися загрозливим та небезпечним.

Стоячи лицем до лиця з Майклом, Рейчел раптом відчула себе школяркою, яка зустрілася в дверях дому зі своїм товаришем-­однолітком.

— Та нічого. Які проблеми? — Щось у глибині душі підказало їй, що Толландові хочеться її поцілувати.

Та минула мить, і Толланд сором’язливо відвернувся.

— Знаю, ти волієш якомога швидше повернутися на берег. Тому берімося до роботи.

— Берімося — поки що, — загадково відповіла Рейчел.

— Поки що, — повторив Толланд, сідаючи за комп’ютер.

Рейчел зітхнула і стала поруч, убираючи в себе відчуття затишку та комфорту цієї маленької кімнати. Вона побачила, як Толланд перебирає кілька файлів.

— А що ми збираємося робити?

— Перевіряємо базу даних стосовно великих видів морських вошей. Хочу знайти щось подібне до того, що ми бачили на скам’янілому відбитку насівського метеорита. — І він відкрив пошукову сторінку з великими літерами угорі: ПРОЄКТ «РОЗМАЇТТЯ».

Прокручуючи меню, Толланд пояснив:

— «Розмаїття» — це постійно поновлюваний покажчик океанічних біоданих. Коли морський біолог відкриває новий океанський вид або скам’янілі рештки, він може розтрубити всім про свою знахідку і поділитися нею з усіма охочими, завантаживши її фото і дані до центрального банку даних. Через те що дуже багато нової інформації з’являється буквально щотижня, це єдиний спосіб зробити так, щоб дослідження йшли в ногу з часом.

Рейчел спостерігала, як Толланд продивлявся меню.

— Отже, ти потім вийдеш на вебсторінку?

— Ні. Інтернет — штука непевна і часто оманлива. Усі ці дані ми зберігаємо у величезній купі дисків в іншій кімнаті. Щоразу, заходячи до порту, ми підключаємося до проєкту «Розмаїття» і поновлюємо свою базу даних новими знахідками. Так ми можемо забезпечувати доступ до найновішої інформації без виходу в Інтернет — із запізненням не більш ніж один-два місяці. — Толланд усміхнувся й почав набирати пошукові слова. — Ти, напевне, чула про суперечливий музичний файлообмінний сайт під назвою «Непстер»?

Рейчел кивнула.

— Проєкт «Розмаїття» серед морських біологів вважається таким собі різновидом «Непстера». Тут збираються самотні океанічні біологи, що обмінюються абсолютно химерними дослідницькими даними.

Рейчел розсміялася. Навіть у такій напруженій ситуації Толланд демонстрував здатність до в’їдливого гумору, який трохи вгамовував її страхи. Раптом їй спало на думку, що останнім часом вона надто мало раділа і сміялася.

— Наша база даних величезна, — продовжив Толланд, увівши пошукові слова. — Понад десять терабайтів описів та фото. Тут є така інформація, якої ще ніхто й ніколи не бачив і ніколи не побачить. Просто тому, що океанські види дуже численні. — Він натиснув «пошук». — Що ж, подивимося, чи бачив хтось океанську скам’янілість, схожу на нашого космічного жучка.

За кілька секунд екран обновився, видавши чотири групи назв скам’янілих тварин та комах. Толланд клацав по кожній групі і передивлявся фото. Жоден вид і близько не нагадував скам’янілі рештки, знайдені в метеориті з льодовика Мілна.

Океанограф насупився.

— Що ж, спробуймо по-іншому. — Він прибрав з пошукової фрази вираз «скам’янілі рештки» і знову натиснув «пошук». — Подивимося серед істот. Може, пощастить знайти живого нащадка з приблизними характеристиками метеоритної скам’янілості.

Екран знову обновився.

І знову Толланд спохмурнів. Комп’ютер видав сотні статей. Якусь мить океанограф посидів мовчки, потираючи підборіддя, вкрите щетиною.

— Це вже забагато. Треба звузити межі пошуку.

Рейчел дивилася, як він вийшов на низхідне меню з познач­кою «ареал поширення». Список варіантів здавався нескінченним: припливні озера, болота, лагуни, рифи, підводні кряжі, сірчані гейзери. Прокрутивши список, Толланд знайшов варіант, що називався «Екстремальні умови та океанічні западини».

«Кмітлива знахідка», — подумала Рейчел. Майкл обмежив свій пошук тільки тими видами, які, здогадно, мешкали поблизу районів, де, згідно з теорією Поллока, могли утворитися хондри.

Сторінка обновилася. Цього разу Толланд усміхнувся.

— Чудово. Лише три статті.

Рейчел примружилася, придивляючись до назви, яка стояла першою в списку. «Limulus poly… і таке інше».

Толланд відкрив статтю. З’явилося фото істоти, схожої на великого краба-мечехвоста, але без хвоста.

— Не те, — пробурмотів він, повертаючись до попередньої сторінки.

Рейчел придивилася до наступної назви: «Shrimpus uglius From Hellus».

— Це не жарт? Це справжня назва?

Толланд розсміявся.

— Ні, це просто новий, іще не класифікований вид. У хлопця, що його відкрив, з почуттям гумору все гаразд. Він пропонує «Shrimpus uglius», тобто «креветка огидна», як офіційну таксономічну назву. — Толланд клацнув, щоб розкрити фото, і з’явилася винятково огидна, схожа на креветку істота з «бакенбардами» та флуоресцентними вусиками-антенами.

— Цілком доречна назва, — зауважив Толланд. — Але ця істота зовсім не схожа на нашого космічного жука. — З цими словами він повернувся на початкову сторінку. — А завершальна пропозиція — це… — І він клацнув по третій статті. Відкрилася сторінка. — «Bathynomous giganteus…» — прочитав Толланд, коли повністю з’явився текст.

А потім завантажилось і фото. Кольорове і великим планом.

Рейчел аж підстрибнула.

— Господи милосердний! — Істота, що витріщалася з екрана, змусила її здригнутися.

Толланд поволі увібрав повні легені повітря.

— Ось тобі й маєш. Цього хлопця ми вже десь бачили.

Рейчел кивнула, не в змозі вимовити ані пів слова. Bathynomous giganteus. Істота нагадувала величезну плавучу вошу. І була дуже схожою на скам’янілі рештки, знайдені в метеориті.

— Є певні незначні відмінності, — сказав Толланд, вивів­ши на екран анатомічні схеми. — Але все одно збіса схоже. Особливо якщо зважити на сто дев’яносто мільйонів років еволюції.

«Схоже — точна характеристика, — подумала Рейчел. — Аж надто схоже».

Океанограф прочитав на екрані опис:

— «Bathynomous giganteus вважається одним із найдревніших видів в океані. Це глибоководний морський тарган, що живиться падлом і нагадує велику мокрицю. Цей вид — завдовжки до двох футів — має хітиновий зовнішній скелет, розділений на голову, грудну клітку та живіт. Він має також спаровані придатки, вуса й багатофасеткові очі, як у наземних комах. Ця донна істота не має природних ворогів-хижаків і живе в пустельних пелагічних умовах, які раніше вважалися непридатними для життя». — Толланд підняв погляд. — Що й пояснює відсутність інших скам’янілих решток у метеориті!

Рейчел незмигно споглядала істоту на екрані — збуджена і водночас не впевнена в тому, що все це означає.

— Уяви собі, — продовжував Толланд з ентузіазмом у голосі, — що десь сто дев’яносто мільйонів років тому виводок оцих вошей накрило глибоководним зсувом. У міру того як багно ставало каменем, рештки перетворювалися на скам’янілості. Водночас морське дно, що постійно рухається, немов гігантський конвеєр, несло цих істот усе ближче й ближче до глибоководних западин, до зони високого тиску, де в камені утворюються хондри! — Океанограф заговорив швидше, його очі збуджено сяяли. — А потім частина цієї скам’янілої та збагаченої хондрами кори відламується десь на краю морської розщелини — а це буває досить часто — і космічна знахідка готова!

— Але якщо НАСА… — почала Рейчел, але замовкла. — Якщо все це брехня, то космічне відомство мало знати: рано чи пізно хтось виявить, що метеоритні скам’янілості аж надто нагадують морських істот, еге ж? Тобто станеться те, що сталося зараз.

Толланд послав зображення гігантської воші на лазерний принтер.

— Хтозна. Навіть якщо хтось виступить із заявою, що метеоритні скам’янілості схожі на нинішніх морських вошей, то все одно в їхній фізіології є відмінності. І цей факт лише зміцнює позиції НАСА.

Раптом Рейчел усе зрозуміла.

— Панспермія! Життя було занесене на землю з космосу!

— Саме так. Схожість між космічними організмами та земними чудово впишеться в цю теорію. Тому, кажу ще раз, ця морська воша лише зміцнює позиції НАСА.

— Так, лише справжність метеорита викликає сумнів.

Толланд кивнув.

— Якщо метеорит викликає сумніви, уся логічна конструкція руйнується. І морська воша з доброго приятеля НАСА перетворюється на його смертельного ворога.

Рейчел мовчки спостерігала, як зображення гігантської істоти виповзало з принтера. Вона намагалася запевнити себе, що все це щира помилка НАСА, але знала: це не так. Люди, які роблять щирі помилки, не йдуть на вбивство.

Раптом із лабораторії долинув гугнявий голос Коркі:

— Цього не може бути!

Рейчел і Толланд здивовано обернулися.

— Треба ще раз виміряти це чортове співвідношення! Це якась маячня!

До кімнати забігла Ксавія з роздруківкою в руках. Її обличчя було бліде як крейда.

— Майку, я навіть не знаю, що й казати… — видушила вона з себе надтріснутим голосом, — про співвідношення титану і цир­конію. — Вона замовкла, прокашлялася, а потім продов­жила: — Абсолютно очевидно, що НАСА зробила грубу помилку. Це не метеорит, а всього-на-всього глибоководна океанська порода.

Толланд і Рейчел перезирнулися, але нічого не сказали. Бо вони й так це знали. І всі підозри та сумніви знову накрили, як висока морська хвиля.

Толланд із сумом в очах кивнув.

— Ясно. Дякую тобі, Ксавіє.

— Але я не розумію, — наполягала геологиня. — Кора плавлення… розміщення в льодовиковій товщі…

— Ми все це пояснимо по дорозі на берег, — відповів Толланд. — Ми відлітаємо.

Рейчел швидко зібрала папери та докази, які вони тепер мали. А докази шокували й були беззаперечними: роздруківка результатів сканування, на якій видно шахту, через яку метеорит вводився в льодовик Мілна; фотографії морської воші, що нагадувала скам’янілість, виявлену НАСА; стаття доктора Поллока про можливість утворення хондр в океані; а також отримані за допомогою мікроаналiзатора дані про надзвичайно низький вміст цирконію в метеориті.

Висновок був невтішним і неспростовним — шахрайство.

Толланд поглянув на стос паперів у руці Рейчел і сумно зітхнув.

— Що ж, Вільям Пікерінг отримав свої докази.

Рейчел кивнула, ще раз здивовано спитавши себе, чому шеф не відповів на дзвінок.

Толланд підняв слухавку телефона, що стояв поруч, і простягнув Рейчел.

— Може, ще раз спробуєш із ним зв’язатися просто зараз?

— Ні, треба летіти. Краще спробую додзвонитися до нього з вертольота.

Для себе Рейчел уже вирішила, що коли їй не вдасться зв’язатися з Пікерінгом, то вона накаже береговій охороні відвезти їх вертольотом просто до управління військово-космічної розвідки, яке розташовувалося лише за 180 миль звідси.

Толланд повернувся, щоб покласти слухавку, але раптом завмер і здивовано приклав до неї вухо.

— Дивно. Сигналу немає.

— Ти про що? — стривожено спитала Рейчел.

— Дивно, кажу, — відповів океанограф. — У лініях прямого супутникового зв’язку сигнал ніколи не зникає.

— Пане Толланд! — До кімнати увірвався пілот вертольота, білий як крейда.

— Що сталося? — різко спитав океанограф. — Сюди хтось летить?

— Виникла проблема, — пояснив пілот. — Не знаю чому. Щойно відмовили всі бортові радари та засоби зв’язку.

Рейчел запхала папери глибоко в кишеню сорочки.

— Сідаймо в гелікоптер! Негайно!