Точка обману

104

Толланд походжав лабораторією, чекаючи разом із Рейчел та Коркі на повернення Ксавії. Новини про хондри були так само невтішними, як і розповідь Рейчел про її невдалу спробу зв’язатися з Пікерінгом.

Директор не відповів.

І хтось намагався рознюхати мiсцеперебування «Гої» за допомогою імпульсного сигналу.

— Заспокойтеся, — сказав Толланд, звертаючись до всіх присутніх. — Тут ми в безпеці. Пілот вертольота стежить за радаром. Якщо він попередить нас про те, що сюди хтось прямує, ми матимемо достатньо часу, аби відреагувати.

Рейчел кивнула на знак згоди, хоча й досі мала знервований вигляд.

— Майкле, а що це в біса таке? — спитав Коркі, показавши на комп’ютерний монітор, де виднілося якесь лиховісне сюрреалістичне зображення, що пульсувало і оберталося, немов живе.

— То акустичний допплерівський вимірювач течій, — пояснив Толланд. — Показує поперечні перетини течій та перепад температур в океані під нашим кораблем.

— Так от поверх чого ми стоїмо на якорі! — здивовано мовила Рейчел.

Толланд мусив погодитися, що зображення і справді було моторошним. На поверхні нуртiвна вода мала блакитнуватий відтінок, але що далі вниз, то більш загрозливого червоного кольору вона набувала в міру підвищення температури. А біля самого дна, на глибині приблизно однієї милі, клекотав розпечено-червоний коловорот.

— Оце і є мегаплюм, — пояснив Толланд.

— Схоже на підводний смерч, — похмуро зазначив Коркі.

— Так, бо принцип той самий. Океани зазвичай холодніші та щільніші поблизу дна, але тут динаміка цілком зворотна. Глибока вода нагріта й легша, тому вона й піднімається на поверхню. А поверхнева вода важча, і тому вона гігантською спіраллю опускається вниз, заповнюючи порожнечу. Тому й виникають такі обертальні течії в океані. Гігантські вири.

— А що то за велетенська ґуля на дні? — поцікавився Коркі, показуючи на пласку ділянку дна, де, наче бульбашка, вивищувався великий куполоподібний курган. Просто над ним крутився вир гарячої води.

— Це купол магми, — пояснив Толланд. — Крізь нього лава витискується на океанське дно.

— Як величезний прищ, — кивнув Коркі.

— Образно кажучи, так.

— А якщо він лусне?

Толланд насупився, пригадавши відоме виверження мегаплюму 1986 року, яке сталося поблизу підводного хребта Хуан-де-­Фука. Тоді тисячі тонн магми, розпеченої до температури тисяча двісті градусів за Цельсієм, водномить вихлюпнулися в океан, миттєво збільшивши інтенсивність мегаплюму. Коли вир швидко рушив угору, поверхневі течії різко пришвидшилися. Про те, що трапилося потім, Толландові того вечора не хотілося розповідати товаришам.

— Атлантичні куполи магми не лускаються, — пояснив Толланд. — Холодна вода, що циркулює поблизу такого кургану, безперервно охолоджує земну кору і змушує її затвердівати; так магма надійно утримується під товстою кіркою скелястої породи. Урешті-­решт лава внизу холоне і спіралі зникають. Загалом мегаплюми не становлять значної небезпеки.

Коркі сказав, тицьнувши пальцем у пошарпаний журнал, що лежав біля комп’ютера:

— Отже, по-твоєму, «Саєнтіфік Амерікен» друкує наукову фантастику?

Толланд побачив обкладинку і невдоволено поморщився. Мабуть, його хтось недавно витяг із архіву старих журналів, що зберігався на борту «Гої». То був примірник за лютий 1999 року. На обкладинці якийсь художник зобразив супертанкер, що безпорадно й безладно обертався, потрапивши у величезний океанський вир. Під малюнком виднівся заголовок: Мегаплюми — гігантські вбивці, що з’являються з глибин?

Толланд усміхнувся, мовляв, дурниці.

— Абсолютно недоречне й неадекватне уявлення. Та стаття стосується мегаплюмів у зонах землетрусів. Кілька років на них базувалася популярна теорія, що пояснювала феномен Бермудського трикутника, де зникали кораблі. Суто теоретично, якщо на океанському дні трапляється якийсь геологічний катаклізм — який у наших краях є явищем нечуваним, — то дійсно, купол магми може тріснути і утвориться вир, достатньо великий і сильний, щоб… ну… самі розумієте…

— Ні, не розуміємо, — сказав Коркі.

Толланд знизав плечима.

— Щоб піднятися на поверхню.

— Неймовірно. Я такий радий, що ти привіз нас сюди!

Увійшла Ксавія з якимись паперами в руках.

— Милуєтеся мегаплюмом?

— Аякже, — саркастично погодився Коркі. — Майк якраз нам пояснював, що коли той маленький пагорбок трісне, то всі ми понесемося по спіралі у велику стічну трубу.

— Стічну трубу? — холодно всміхнулася Ксавія. — Скоріше у гігантський океанський унітаз.

А на палубі «Гої» пілот гелікоптера не зводив очей з екрана радара. Як пілоту-рятувальнику, йому часто доводилося бачити людей, охоплених страхом; Рейчел Секстон явно чогось боялася, коли просила його пильнувати непрошених гостей на «Гою».

«А яких же непрошених гостей вона побоюється?» — здивовано подумав він.

Наскільки пілот міг бачити, в радіусі десяти миль у всіх напрямках — ні на морі, ні в повітрі — не було нічого незвичного. Ось з’я­вив­ся і зник риболовецький човен на відстані восьми миль. Ось якийсь випадковий літак черкнув крилом поле покриття радара, а потім зник у невідомому напрямку.

Пілот зітхнув і перевів погляд на поверхню океану, яка вирувала довкола судна. Створювалося досить химерне і лячне враження — немов летиш на всіх парах, але водночас стоїш на якорі.

І він знову почав пильно вдивлятися в екран.