Точка обману

12

Рейчел Секстон стояла одна на порозі ангара на базі Воллопс і вдивлялася в темряву за дверима. Їй здалося, що вона стоїть біля входу до іншого світу. З просторої порожнечі війнув прохолодний пліснявий вітерець, наче споруда дихала.

— Агов, тут хто-небудь є? — гукнула вона злегка тремтливим голосом.

Тиша. З дедалі сильнішим трепетом Рейчел переступила через поріг. На мить вона осліпла, поки її очі не призвичаїлися до темряви.

— Гадаю, це ви міс Секстон? — пролунав чоловічій голос за кілька ярдів від неї.

Рейчел аж підстрибнула від несподіванки і повернулася в напрямку звуку.

— Так, сер.

До неї наблизився розмитий силует чоловіка.

Коли зір прояснився, Рейчел збагнула, що стоїть лицем до лиця з кремезним молодим самцем, тренованим та м’язистим на вигляд, із квадратним підборіддям. Він був одягнений у льотний костюм НАСА із безліччю кишеньок.

— Командир ескадрильї Вейн Лусіджен, — відрекомендувався чоловік. — Вибачте, якщо я вас налякав, пані. Тут досить темно. Я ще не встиг розчинити воріт ангара. — І, не чекаючи відповіді, додав: — Маю честь бути сьогодні вашим пілотом.

— Пілотом? — недовірливо витріщилася на нього Рейчел. Щойно я вже мала нагоду спілкуватися з одним пілотом. — Але я прийшла сюди, щоб зустрітися з директором НАСА.

— Так, пані. Я маю наказ доставити вас до нього негайно.

Рейчел не відразу збагнула сказане. А коли збагнула, з’явилося неприємне відчуття, що її надурили. Було зрозуміло, що подорож іще не закінчилася.

— А де ж зараз керівник? — наполегливо й підозріло спитала вона.

— Такої інформації я наразі не маю, — відповів пілот. — Координати я отримаю тоді, коли ми вже будемо в повітрі.

Рейчел відчула, що чоловік не бреше. Вочевидь, не одну її та шефа Пікерінга тримали сьогодні вранці в невіданні. Президент ставився до питань безпеки надзвичайно серйозно, і Рейчел була ошелешена тим, як швидко та без видимих зусиль він вивів її поза межі досяжності, так би мовити, вивів із системи. Не минуло й пів години, як я тут, а мене вже позбавили можливості зв’язку i мій шеф і гадки не має, де я.

І тепер, стоячи перед пілотом, що витягнувся перед нею по стійці «струнко», Рейчел майже не сумнівалася, що події сьогоднішнього ранку було продумано й сплановано заздалегідь. Подобалося їй чи ні, але процес пішов, і вона брала в ньому участь. Залишалося тільки одне запитання: у якому напрямку цей процес пішов?

Упевненим кроком пілот наблизився до стіни і натиснув кнопку. Дальня стіна ангара почала відсуватися, повільно ковзаючи убік. Знадвору до споруди хлинуло світло і вихопило з темряви силует якогось великого об’єкта, що стояв посеред ангара.

У Рейчел аж щелепа відвисла. Боже, поможи.

У центрі ангара стояв грізний на вигляд реактивний винищувач. Такого красивого стрімкого літака вона ще не бачила.

— Ми на ньому полетимо? Не смішіть мене, — вихопилося в неї.

— Спочатку всі так реагують, пані. Але F-14 «Томкет» з подвійним хвостовим оперенням дуже надійний літак.

Та це ж справжнісінька ракета з крильцями.

Пілот повів її до літака і кивнув на двомісну кабіну.

— Ви полетите ззаду.

— Та невже? — саркастично посміхнулася Рейчел. — А я думала, що ви дозволите мені сісти за штурвал.

Натягнувши комбінезон поверх одягу, Рейчел незграбно сіла в кабіну і ледь умостила стегна на вузькому сидінні.

— Відразу видно, що НАСА не приймає на роботу пілотів з товстими сідницями, — зауважила вона.

Пілот усміхнувся і допоміг їй пристебнутися. А потім надів їй на голову шолом.

— Ми полетимо досить високо, — пояснив він. — Вам знадобиться кисень. — І, витягнувши з бічної шухлядки кисневу маску, почав пристібати її до шолома.

— Я сама, — сказала Рейчел і, дотягнувшись рукою, взяла маску.

— Звісно, пані.

Довго пововтузившись із «намордником», вона нарешті пристебнула його до шолома. Маска сиділа на диво незручно і муляла.

Пілот кинув на неї довгий прискіпливий погляд — явно чимось розсмішений.

— Щось не так? — невдоволено спитала Рейчел.

— Та ні, зовсім ні. — Здавалося, командир стримував іронічну посмішку. — Спеціальні пакети — під сидінням. Більшість людей страждають від нудоти під час свого першого польоту на реактивному винищувачі.

— Все буде в нормі, — запевнила його Рейчел приглушеним маскою голосом. — Я не схильна до повітряної хвороби.

Пілот знизав плечима.

— Багато хлопців казали те саме, але мені часто доводилося прибирати після них ригачку.

Вона злегка кивнула. Як романтично.

— Маєте якісь запитання перед польотом?

Рейчел трохи повагалася, а потім постукала пальцем по кисневій масці, що врізалася їй в щоку.

— Ця штука заважає кровообігу. Як ви примудряєтеся терпіти її під час тривалих польотів?

Пілот із розумінням усміхнувся.

— Як? Зазвичай ми не вдягаємо маску догори ногами, пані.

Сидячи в літаку, що стояв на початку злітно-посадкової смуги і ревів двигунами, Рейчел відчула себе кулею в гвинтівці, яка завмерла, чекаючи, що стрілець ось-ось натисне на гачок. Пілот дав газу, подвійні двигуни «томкета» потужно загуркотіли, і, здалося, увесь світ довкола Рейчел затрясся. Пілот відпустив гальма — і Рейчел влипла в сидіння. Реактивний літак рвонув смугою і злетів за лічені секунди. Земля почала віддалятися із запаморочливою швидкістю.

Літак стрімко піднімався, і Рейчел заплющила очі. «Що ж я зробила сьогодні не так? Де помилилася? — подумала вона. — Я ж мала сидіти зараз за столом і готувати доповіді». А натомість вона сиділа у стрімкій летючій торпеді й дихала через кисневу маску.

Рейчел відчувала нудоту увесь час, поки «томкет» не набрав висоту сорок п’ять тисяч футів і не вирівнявся. Зусиллям волі вона відвертала думки. Дивлячись на океан під ними, до якого було аж дев’ять миль, Рейчел раптом відчула себе страшенно самотньою.

А попереду пілот розмовляв з кимось по радіо. Коли розмова скінчилася, Вейн Лусіджен повісив мікрофон і різко повернув винищувач праворуч. Потім машина пірнула майже вертикально вниз, і Рейчел здалося, що її шлунок виконав сальто-мортале. Нарешті літак знову вирівнявся.

«Дякую, що попередив, піжоне», — простогнала Рейчел і простягнула руку по пакет.

— Вибачте, пані, але мені щойно дали засекречені координати місця, де має відбутися ваша зустріч із директором НАСА.

— Зараз угадаю, — мовила Рейчел. — Ми летимо на північ?

— А звідки ви знаєте? — здивувався пілот.

Рейчел зітхнула. З цими пілотами, вченими на комп’ютерних тренажерах, усе ясно.

— Хлопче, зараз дев’ята ранку, а сонце — праворуч. Отже, ми прямуємо на північ.

У кабіні на хвилю запала тиша.

— Так, пані, ми летимо зараз на північ.

— А чи далеко ми летимо?

Пілот перевірив координати.

— Приблизно три тисячі миль.

Рейчел аж підскочила на своєму сидінні.

— Що?! — Вона відразу ж спробувала уявити мапу, навіть не пригадуючи, який об’єкт ВПС чи НАСА може розташовуватися так далеко на півночі. — Це ж не менше чотирьох годин польоту!

— З нашою теперішньою швидкістю — так, — погодився Лусіджен. — А зараз дивіться.

Не встигла Рейчел рота розкрити, як він змінив конфігурацію крил винищувача на стрілоподібну, зменшивши в такий спосiб опір повітря. Ще мить — і Рейчел знову влипла у спинку сидіння, бо літак рвонув уперед так, неначе до цього непорушно стояв на місці. За хвилину вони вже мчали зі швидкістю майже 1500 миль за годину.

У Рейчел замакітрилося в голові. Винищувач буквально розривав небо із запаморочливою швидкістю, і на жінку накотила хвиля нудоти. У глибині свідомості слабким відлунням озвався голос президента. Запевняю вас, Рейчел, що ви ніколи не пошкодуєте, погодившись допомогти мені в цій справі.

«От і вір після цього політикам», — подумала Рейчел і простягнула руку по пакет.