Точка обману

51

Бийся або тікай.

Як біолог, Толланд знав, що, коли живий організм відчуває небезпеку, в ньому відбуваються значні фізіологічні зміни. Адреналін заповнює мозкову кору, різко підвищуючи серцебиття і наказуючи мозку прийняти одне з найдревніших та найбільш інстинктивних рішень, що їх приймає істота: або розпочинати битву, або тікати.

Інстинкт підказував Толландові тікати, але здоровий глузд заперечував, бо він іще й досі був прив’язаний страхувальною мотузкою до Нори Менгор. Можна було б знайти укриття в житло­сфері, але нападники, хто б це в біса не був, розташувалися вище по льодовику і відрізали їм шлях до відступу. А позаду льодяний простір віялом опускався донизу і закінчувався кручею, за якою починався холодний океан. Втеча в тому напрямку без варіантів означала смерть від стихії. Окрім цих непереборних перешкод залишалася ще одна: Толланд не міг кинути решту, бо з ним та Рейчел і досі були у зв’язці Коркі й Нора.

Толланд лежав поруч із Рейчел, а льодяні кулі надалi дзьобали сани і перекинуте устаткування. Він понишпорив у купі, сподіваючись знайти щось таке, що можна використати для оборони, — ракетницю, радіо, хоч що-небудь.

— Тікай! — здавлено скрикнула Рейчел.

Та цієї миті град куль раптом припинився. Навіть попри завивання вітру стало напрочуд тихо… немов зненацька шторм ущух. І Толланд, обережно визирнувши з-за санчат, побачив наймоторошнішу сцену за все своє життя.

З темного периметра на світло, нечутно ковзаючи на лижах, виїхали три постаті, схожі на привидів. На них були білі комбінезони. Замість лижних палок у руках вони тримали дивовижні гвинтівки, яких Толландові ще ніколи не доводилося бачити. Їхні лижі теж були химерними, більше схожими на видовжені ковзани.

Спокійно, немов розуміючи, що битву вже виграно, постаті зупинилися біля своєї найближчої жертви — непритомної Нори Менгор. Толланд, похитуючись, став навколішки і зиркнув крізь санчата на нападників. Вони теж поглянули на нього крізь химерні електронні окуляри. Схоже, вони втратили до нього інтерес. Принаймні поки що.

Дельта-Один не відчував ані жалю, ані розкаяння, дивлячись на жінку, що непритомно лежала перед ним на льоду. Його навчили виконувати накази, а не цікавитися мотивацією.

На жінці був товстий чорний комбінезон, а на лобі виднівся великий набряк. Дихала вона важко й уривчасто. Одна з крижаних куль поцілила в неї, і жінка впала знепритомнiвши.

Час було завершувати роботу.

Дельта-Один став навколішки над непритомною жінкою, а його компаньйони націлили свої гвинтівки на інші об’єкти — одним був невеличкий, теж непритомний, чоловічок, що лежав поруч на льоду, а другим — перевернуті сани, за якими ховалися ще дві жертви. Хоча підлеглі Дельти-Один могли легко їх прикінчити, бо ці двоє були неозброєними і тікати їм не було куди, кидатися на них було б необачністю. Ніколи не розпорошуй своєї уваги, якщо в цьому немає крайньої необхідності. З супротивниками розбирайся окремо й по черзі. Як їх і було навчено, військовослужбовці підрозділу «Дельта» мали убити цих людей одного за одним. Уся хитрість полягала в тому, щоб на убитих не залишилося слідів, за якими можна було б визначити, від чого вони загинули.

Схилившись біля непритомної жінки, Дельта-Один зняв терморукавички і набрав жменю снігу. Міцно стиснувши жінку, він розкрив їй рота і запхав сніг у горлянку. Керівник групи поступово набив снігом рот Нори Менгор і запхав його глибоко в трахею. За три хвилини вона мала померти.

Цей спосіб убивства, винайдений російською мафією, називався «біла смерть». Жертва помирала задовго до того, як встигав розтанути сніг. Однак після смерті тіло залишатиметься теплим достатньо довго, щоб сніг розтанув. Якщо й виникнуть підозри, то все одно не залишиться явних слідів насильницької смерті. Навіть якщо хтось і здогадається, то це забезпечить їм додатковий час. А крижані кулі зіллються з довкіллям, набряк на лобі жінки спишуть на невдале падіння, що й не дивно при такому сильному вітрі.

Решту трьох теж нейтралізують, а тоді уб’ють приблизно таким самим способом. А потім Дельта-Один навантажить їх трупи на сани, відвезе на кількасот ярдів убік, знову зв’яже їх страхувальною мотузкою і розкладе як слід. За кілька годин їх знайдуть замерзлими в снігу і вирішать, що загинули вони від переохолодження. Ті, хто їх знайде, здивуються, що загиблі збилися з курсу, але не здивуються, що вони замерзли. Утім, нічого дивного: ракети догоріли раніше розрахованого часу, погода була вкрай поганою, а загубитися і замерзнути на льодовиковому шельфі Мілна дуже легко.

Дельта-Один закінчив набивати снігом горло жінки. Перед тим як зайнятися рештою, він від’єднав від жінки страхувальну мотузку. Згодом він знову приєднає її, а зараз керівник групи не хотів давати тим двом, що ховалися за саньми, надію, що вони зможуть затягнути його жертву до безпечного місця.

Щойно Майкл Толланд став свідком убивства настільки жорстокого, що він і у своїх найжахливіших видіннях побачити таке не зміг би. Відрізавши линву Нори, троє нападників узялися тепер за Коркі.

Треба щось робити!

Коркі опритомнів і стогнав, намагаючись сісти, але один із військовиків штовхнув його назад, на спину, і буквально пришпилив руки Марлінсона до льоду своїми коліньми. Коркі скрикнув від болю, але цей крик негайно потонув у шаленому вітрі.

Ледь тямлячи себе від страху, Толланд знову почав нишпорити в розкиданому приладді. Тут має щось бути! Якась зброя чи знаряддя захисту! Щось та має бути! Але все, що він перед собою бачив, — це потрощене кулями устаткування для діагностики льоду. Позаду нього Рейчел, іще не повністю оговтавшись, намагалася сісти, спираючись на свій льодоруб.

— Тікай… Майку… Тікай!

Толланд поглянув на льодоруб у руці Рейчел. Його можна використати як зброю. Більш-менш. Майкл зважив свої шанси, якщо він нападе на трьох чоловіків з цим льодорубом, — то буде самогубство.

Коли Рейчел перекотилася і все ж таки примудрилася сісти, Тол­ланд помітив позаду неї якийсь предмет. То був чималенький вініловий пакет. Молячи Бога і без надії сподіваючись, що там буде ракетниця або ж радіостанція, він проплазував повз неї і схопив пакет. Усередині Майкл знайшов великий, акуратно складений шматок поліетиленової плівки. Чорт, із неї ніякого пуття. Толланд мав дещо схоже на своєму судні. То був маленький зонд, призначений для підйому на висоту корисного вантажу — метеорологічного устаткування, не важчого за персональний комп’ютер. Норин зонд буде тут абсолютно марним, особливо без резервуара з гелієм.

Слухаючи дедалi гучнiший шум — то Коркі боровся за своє життя, — Толланд відчув абсолютну й повну безпорадність, якої не відчував уже багато років. Повна розгубленість. Як і в кінофільмах, де часто перед очима приреченої на загибель людини швидко прокручується життя, у свідомості Толланда раптом спалахнули давно забуті картини його дитинства. Ось він пливе на яхті поблизу Сан-Педро, навчаючись старовинної забави моряків, яка називається «політ на вітрилі»: ти тримаєшся за вузлувату линву, що висить над океаном, і то занурюєшся у воду, то вистрибуєш із неї, розгойдуючись, немов хлопчик, котрий вчепився за мотузку церковного дзвона. І твоя доля залежить від напнутого вітром трикутного вітрила спінакер та примх океанського бризу.

Толланд миттю повернувся поглядом до зонда, який і досі тримав у руках, і здогадався, що то його розум не примирився з неминучою смертю, а навпаки — знайшов потрібне рішення. Ми полетимо на вітрилі!

Поки Коркі щосили боровся зі своїм убивцею, Толланд хутко зірвав із зонда футляр. Він не мав ілюзій стосовно того, що його план міг спрацювати лише за низки умов, але точно знав, що коли залишитися тут і нічого не робити, то це означатиме приректи всіх на вірну смерть. Толланд міцно стиснув складений зонд. Прикріплена до нього табличка попереджала: ОБЕРЕЖНО! НЕ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЗА ШВИДКОСТІ ВІТРУ ПОНАД 10 ВУЗЛІВ!

До біса застереження! Міцно тримаючи пакунок, щоб той не розкрився раніше, Толланд підповз до Рейчел, яка сиділа, спершись на руку. Коли він примостився поруч, то помітив у її очах здивування.

— Тримай ось це! — гукнув Толланд.

Віддавши Рейчел зонд, він просунув призначену для корисного вантажу защіпку крізь один із карабінів на своїй «збруї». А потім перекотився на інший бік і просунув защіпку крізь карабін Рейчел.

Тепер вони удвох стали єдиним цілим.

Друзі-нерозлийвода. Лише смерть розлучить нас!

А з-поміж них один обвислий край мотузки тягнувся по снігу до Коркі, який і досі боровся за своє життя… а потім іще на десять ярдів далі, до відстебнутого карабіна Нори Менгор, що валявся поруч із нею.

«Норі — кінець, — подумав Толланд. — Їй уже нічим не допоможеш».

Нападники схилилися над Коркі, трамбуючи сніг, щоб потім запхати йому до рота. Астрофізик відчайдушно пручався. Толланд збагнув, що ще трохи — і вони можуть спізнитися.

Він вихопив з рук Рейчел складений зонд, зроблений з матеріалу легкого, як цигарковий папір, але надзвичайно міцного. Що ж — будь що буде!

— Тримайся!

— Майку? — гукнула Рейчел. — Що ти…

Толланд підкинув складений зонд угору, просто над їхніми головами. Лютий вітер підхопив його, і пакет, гучно ляснувши, умить наповнився повітрям і розкрився, як парашут.

Толланда аж зігнуло, смикнувши за «збрую», і він умить здогадався, що недооцінив силу катабатичного вітру. За якусь дещицю секунди вони з Рейчел підлетіли і понеслися над льодовиком. А за мить Толланд відчув поштовх — то линва натягнулася від ваги Коркі Марлінсона. На відстані двадцяти ярдів їхнього друга висмикнуло з рук нападників, причому один з них гепнувся спиною на лід. З несамовитим криком Коркі теж понісся по льоду, ледь не зачепивши перекинуті сани. За ним потягнулася мотузка, до якої колись була прикріплена Нора Менгор.

«Ми нічим не можемо їй допомогти», — знову запевнив себе Толланд.

Безладною купою ганчір’яних ляльок троє людей понеслися вниз по льодовику. Їм навздогін полетіли крижані кулі, але Толланд знав, що нападники вже змарнували свій шанс. Їхні постаті залишилися позаду. Вони поступово зблякли і перетворилися на маленькі цятки на фоні світіння сигнальних ракет.

Толланд почув, як скрегоче лід під його надутим комбінезоном від немилосердного прискорення, і радість утечі швидко змінилася тривогою. Попереду, менш ніж за дві милі від них, льодовиковий шельф Мілна різко і круто обривався, а внизу на глибині ста футів гуркотіли смертельні хвилі Північного Льодовитого океану.