Точка обману

133

Коли Рейчел прокинулась, у кімнаті було темно.

На годиннику світилося 22:14. Вона озирнулася — це було не її ліжко. Кілька секунд вона пролежала нерухомо, намагаючись збагнути, де вона. І поволі, потроху все почало пригадуватися… мегаплюм… ранок біля Меморіалу Вашингтона… президентське запрошення перечекати шторм у Білому домі…

«Я в Білому домі, — здогадалася Рейчел. — І проспала тут цілісінький день».

За наказом президента гелікоптер берегової охорони перевіз зморених Майкла Толланда, Коркі Марлінсона та Рейчел Секстон від пам’ятника Вашингтону до Білого дому, де їх нагодували розкішним сніданком, оглянули лікарі, а потім запропонували їм вибрати собі для відпочинку яку завгодно з чотирнадцяти спалень Білого дому.

І всі вони не відмовилися від цієї пропозиції.

Рейчел повірити не могла, що проспала так довго. Увімкнувши телевізор, вона з подивом побачила, що президент Герні вже скінчив пресконференцію. Рейчел та її товариші запропонували свою присутність поруч із ним, коли він оголошуватиме світу невтішні новини про метеорит. Бо це наша спільна помилка. Та Герні наполіг на тому, щоб самому нести цей важкий хрест.

«Хоч як це сумно, — казав по телевізору якийсь політолог, — але схоже, що НАСА не вдалося виявити ознак позаземного життя. Це вже вдруге за останнє десятиріччя НАСА хибно класифікувала метеорит як такий, що містить ознаки позаземного життя. Однак цього разу серед введених в оману виявилися і кілька незалежних цивільних фахівців».

«Мушу сказати, — підключився до обговорення ще один аналітик, — що за інших обставин блеф такого масштабу означав би кінець кар’єри нинішнього президента, однак, беручи до уваги події, що розгорнулися сьогодні вранці біля монумента Вашингтона, можна вважати, що шанси Зака Герні на збереження своєї посади виглядають гарними як ніколи».

Перший аналітик кивнув: «Що ж, немає життя в космосі, але у кампанії сенатора Секстона життя немає також. А тепер, коли починає спливати інформація про фінансові негаразди, що переслідують його останнім часом…»

Стук у двері відвернув увагу Рейчел.

«Мабуть, це Майкл», — з надією подумала вона і вимкнула телевізор. Після сніданку вона його не бачила. Потрапивши до Білого дому, Рейчел хотіла одного — заснути в його обіймах. Хоча вона бачила, що Майкл почувався так само, усе зіпсував Коркі, який вмостився на ліжку Толланда і захоплено розповідав знову і знову, як він здогадався помочитися собі на ногу i так урятував загальну ситуацію. Нарешті Рейчел і Толланд, повністю виснажені, розійшлися по окремих спальнях і повкладалися спати.

І тепер, підходячи до дверей, Рейчел на мить зупинилася перед дзеркалом, оцінливо поглянула на себе — вигляд мала сміховинний. Усе, що вона знайшла надягнути в ліжко, — це стара футболка з емблемою Пенсильванського університету, яку виявила у комоді. Футболка теліпалася нижче колін, як нічна сорочка.

Стук не припинявся.

Рейчел розчинила двері і з розчаруванням побачила жінку-агента спецслужби Сполучених Штатів. Вона була по- спортивному підтягнутою та гарненькою.

— Міс Секстон, джентльмен у Спальні Лінкольна почув, як запрацював ваш телевізор. Він попросив мені передати вам, що коли ви вже прокинулися, то… — Вона на мить замовкла і вигнула дугою брови — ця жінка явно була не новачком і дещо знала про нічні пригоди на верхніх поверхах Білого дому.

Рейчел густо почервоніла і відчула на шкірі легке поколювання.

— Дякую.

Агентка провела Рейчел по бездоганно обставленому коридору до непоказних сусідніх дверей.

— Це Спальня Лінкольна, — повідомила жінка. — Опиняючись біля цих дверей, я завжди маю сказати: «Доброї ночі і стережіться привидів».

Рейчел кивнула. Легенди про привидів у Спальні Лінкольна були такими ж старими, як і сам Білий дім. Кажуть, що колись Вінстон Черчилль бачив там привид Лінкольна, як і багато інших, включно з Елеонорою Рузвельт, Емі Картер, актором Річардом Дрейфусом та десятками прибиральниць. Кажуть, що собака Рональда Рейгана годинами гавкав, втупившись у ці двері.

Думки про привидів історичних діячів раптом змусили Рейчел пригадати, яким священним місцем була ця кімната. Вона знітилася, стоячи тут босоніж, у довжелезній футболці, почуваючись наче якась студентка, що прокрадається до хлопчачої кімнати.

Жінка-агент підморгнула.

— Наша політика на цьому поверсі має назву «Не питай і не кажи».

Рейчел усміхнулася.

— Дякую. — І вона простягнула руку до дверної ручки з радісним передчуттям того, що її чекало там, за дверима.

— Рейчел! — пролунав у коридорі гугнявий голос, мелодійний, як циркулярка.

Рейчел та агентка спецслужби обернулися. До них на милицях чимчикував Коркі Марлінсон, і його поранена нога вже була професійно забинтована.

— Я теж не можу заснути!

Рейчел похнюпилася, відчувши, як її романтичний настрій одразу ж випарувався.

Коркі з цікавістю поглянув на гарненьку жінку-агента. Він обдарував її сліпучою усмішкою.

— Мені подобаються жінки в уніформі.

У відповідь жінка відхилила полу куртки, під якою виявився грізного виду пістолет.

Коркі відразу ж охолонув.

— На мене завжди діяли переконливі аргументи, — зауважив він і повернувся до Рейчел. — А Майк теж не спить? — Коркі не терпілося скласти їм компанію.

Рейчел простогнала.

— Взагалі-то, Коркі…

— Докторе Марлінсон, — втрутилася агентка, витягуючи якусь записку з кишені куртки. — Згідно з цим посланням, яке залишив мені пан Толланд, я маю чіткий наказ супроводити вас на кухню, попрохати шеф-кухаря приготувати все, що ваша душа забажає, а потім попросити розповісти мені, не уникаючи найменших подробиць, як вам вдалося уникнути неминучої смерті завдяки тому, — агентка скорчила гримасу, — що ви помочилися на себе.

Агентка промовила магічні слова — це було однозначно. Коркі відразу ж кинув милиці, обійняв жінку за плечі для підтримки і скомандував:

— Уперед, на кухню, моє кохання!

Ошелешена жінка повела кульгавого Коркі коридором, і Рейчел не мала жодного сумніву, що він почувається зараз на сьомому небі.

— Найголовніше — це сеча, — почула вона його слова. — Бо ці тварюки зі своїми розвиненими чуттєвими частками головного мозку здатні відчувати абсолютно все!

Коли Рейчел увійшла до Спальні Лінкольна, там було темно. Вона з подивом побачила, що ліжко порожнє й неторкнуте, а Майкла Толланда ніде не видно.

Біля ліжка горіла старовинна олійна лампа, і в її слабкому світлі Рейчел ледь розгледіла брюссельський килим… знамените різьб­лене ліжко з червоної деревини… портрет дружини Лінкольна, Мері Тодд… і навіть стіл, на якому Лінкольн підписав маніфест про звільнення рабів.

Коли Рейчел зачинила за собою двері, то відчула ногами протяг. Де ж він? На розчиненому вікні від вітру гойдалися білі прозорі штори. Вона підійшла до вікна, щоб зачинити його, і раптом почула зі стінної шафи лячний химерний голос:

— Ме-е-е-ер-р-р-рі…

Рейчел сіпнулася з переляку і крутнулася на п’ятах.

— Ме-е-е-ер-р-р-рі… — знову стиха промимрив голос. — Це ти? Мері Тодд Лі-і-і-і-і-і-інкольн?

Рейчел швидко зачинила вікно і повернулася до шафи. Її серце несамовито калатало, хоча вона й знала, що це несерйозно.

— Майкле, виходь, я знаю, що це ти.

— Ні-і-і-і… — завив голос. — Я не Майкл… Я Е-е-е-е-ейб.

Рейчел взяла руки в боки.

— Та невже? Чесний Ейб?

У шафі почувся приглушений сміх.

— Так. Відносно чесний… Ейб.

Тепер і Рейчел розсміялася.

— Бі-і-і-ійся мене! — простогнав голос із шафи. — Бійся мене дуже-ду-у-у-уже!

— А я не боюся.

— Будь ласка, бійся хоч трохи, — наполягав голос. — Бо у людських істот емоції страху та сексуального збудження тісно переплетені.

Рейчел не витримала і розреготалася.

— Це так ти зваблюєш жінку?

— Ви-и-и-ибач, — промимрив голос. — Я вже забу-у-у-ув, коли востаннє був із жінкою.

— Помітно, — відповіла Рейчел і рвучко розчинила дверцята шафи.

Там стояв Майкл Толланд з лукавою усмішкою. В темно-синіх піжамних штанях та сорочці він виглядав непереборно звабливо. Рейчел здивовано увіп’ялася поглядом у президентську печатку, зображену на сорочці.

— Піжама президента?

Він знизав плечима.

— Я знайшов її в комоді.

— А я ось футболку собі відірвала…

— Треба було вибрати Спальню Лінкольна.

— А чому ти не запропонував?

— Тому що знав про незручні антикварні матраци, набиті кінським волосом. — Толланд підморгнув, кивнувши на загорнутий пакунок на столі. — Це тобі як компенсація.

— Мені? — зворушено спитала Рейчел.

— Я попросив одного з президентських радників сходити і купити це для тебе. Щойно принесли. Дивись не розхлюпай.

Рейчел обережно розкрила пакунок, оголивши його важкий вміст. Усередині виявився великий кришталевий акваріум, у якому плавали дві огидні на вигляд золоті рибки. Рейчел витріщилася на них з розчаруванням і сум’яттям.

— Це жарт?

— Helostoma temmincki, — гордо заявив Толланд.

— Ти купив для мене рибок?

— Це рідкісна китайська цілувальна рибка. Дуже романтично.

— Риби — це не романтично, Майкле.

— А ти їм це скажи. Вони цілуються годинами.

— То це ще один спосіб мене звабити і завести?

— Я відвик від романтики. У скільки балів ти оціниш мої зусилля?

— На майбутнє мушу зазначити, Майку, що риби не заводять. Спробуй квіти.

Толланд дістав з-за спини букет білих лілій.

— Я хотів нарвати троянд, але охоронець мене мало не застрелив, коли я спробував проникнути до Трояндового саду.

Притягнувши до себе Рейчел і вдихнувши м’який аромат її волосся, Толланд зрозумів, що роки тихої самотності, які накопичилися в його душі, вмить розвіялись і щезли. Він спрагло поцілував її, відчуваючи, як вона припадає до нього. Білі лілії впали їм під ноги, і високі мури усамітнення, які він мимоволі потроху збудував у своїй свідомості, раптом почали танути, як крига.

Примари зникли.

Рейчел поволі підштовхувала його до ліжка. Вона прошепотіла йому на вухо:

— Невже ти й справді вважаєш, що риби — це романтично?

— Вважаю, — відповів він і знову поцілував її. — Бачила б ти ритуальний шлюбний танець медуз! Неймовірно еротично!

Рейчел підвела його до ліжка і штовхнула горілиць на твердий матрац. А потім накрила його своїм струнким тілом.

— А морські коники… — мовив Толланд, задихаючись від пристрасті, відчувши її дотик крізь атлас своєї піжами. — Морські коники виконують неймовірно звабливий і чуттєвий любовний танець.

— Годі про риб, — прошепотіла вона, розстібаючи йому піжаму. — А що ти можеш мені розповісти про шлюбні ритуали високорозвинених приматів?

Толланд зітхнув.

— Боюся, що в царині приматів я дилетант.

Рейчел скинула з себе футболку.

— Що ж, незайманий хлопчино, сподіваюся, що з тебе вийде гарний учень.