Точка обману

58

Охоплений панікою, молодий інженер НАСА кинувся бігом через житлосферу. Сталося щось жахливе! Біля пресцентру він знайшов Екстрома, який тримався подалі від юрми.

— Сер! — захекано вигукнув інженер, підбігаючи до нього. — Трапився нещасний випадок!

Екстром обернувся. На його обличчі застиг відсторонений вираз, наче думки його вже були затьмарені якимись іншими проблемами.

— Що ви сказали? Нещасний випадок? Де?

— У метеоритній шахті. Там щойно спливло тіло. Це труп доктора Вейлі Міна.

Вираз обличчя Екстрома не змінився.

— Доктора Міна? Але ж…

— Ми витягли його, але було запізно. Він загинув.

— Господи милосердний. І скільки він перебував у воді?

— На нашу думку, приблизно годину. Схоже, що він послизнувся і впав, пішов на дно, але коли його тіло набухло — сплив на поверхню.

Червонувата шкіра Екстрома набула бурякового відтінку.

— Чорт забирай! Хто ще про це знає?

— Більше ніхто, тільки ми удвох з колегою. Ми витягли його з ополонки, але визнали за краще спочатку повідомити вас, а потім…

— Ви вчинили правильно, — важко зітхнув директор. — Приберіть тіло доктора Міна негайно. І нікому нічого не кажіть.

Інженер отетеріло поглянув на керівника НАСА.

— Але ж, сер…

Екстром поклав йому на плече свою дебелу руку.

— Послухайте мене уважно. Стався трагічний випадок, і мені дуже шкода. Звісно, я займуся ним як належить, коли настане час. Але зараз — іще не пора.

— Ви хочете, щоб я сховав тіло?

Екстром просвердлив співрозмовника поглядом своїх холодних очей.

— Ви лишень візьміть і спокійно подумайте. Ми можемо, звісно, усім про це розповісти, але чого ми в результаті досягнемо? До пресконференції залишилося не більше години. Якщо ми повідомимо про смерть у результаті нещасного випадку, це кине тінь на все відкриття і завдасть нищівного удару. Доктор Мін загинув через власну необережність, і я не допущу, щоб НАСА за неї розплачувалася. Цивільні спеціалісти і так мали достатньо загальної уваги і поваги, тому я не збираюся допустити, щоб їхня недбалість кинула тінь на наш момент слави. Нещасний випадок з доктором Міном залишатиметься в секреті, аж поки не скінчиться пресконференція. Вам ясно?

Інженер зблід і кивнув.

— Ясно. Я заховаю труп.

59

Майкл Толланд бував у відкритому морі достатньо часто, аби знати, що океан поглинає своїх жертв швидко — без вагань і каяття. Лежачи виснажений та розбитий на широкому крижаному полі, він ледь міг роздивитися примарні обриси височенного льодовикового шельфу Мілна, що танули на відстані. Він знав: потужна арктична течія, яка бере початок біля островів Королеви Єлизавети, робить величезну петлю довкола полярної льодовикової шапки і насамкінець торкається узбережжя на півночі Росії. Утім, це не мало значення. Бо це буде через багато місяців.

Ми маємо тридцять хвилин… щонайбільше сорок п’ять.

Толланд знав, що, якби не захисна гелева ізоляція їхніх комбінезонів, вони давно б уже померли. На щастя, завдяки особливому матеріалу цих комбінезонів їхні тіла залишалися сухими, а це була найважливіша обставина для виживання за таких умов. Ізоляційний гель у їхніх комбінезонах не лише пом’якшив падіння, а й допомагав зберегти ту невелику кількість тепла, яка в них наразі залишалась.

Невдовзі настане переохолодження. Воно почнеться ледь відчутним онімінням кінцівок — то кров відступить до центру тіла, щоб захистити його життєво важливі внутрішні органи. Потім прийдуть марення та галюцинації, пульс і дихання сповільняться, позбавляючи мозок кисню. Тоді тіло зробить останнє зусилля зберегти залишок тепла і відключить усі функції, окрім серцевої та дихальної. Після цього настане непритомнiсть. І насамкінець серце та мозок припинять функціонувати остаточно.

Толланд повернув голову і поглянув на Рейчел. Йому дуже хотілося зробити хоч що-небудь, аби їй допомогти.

Оніміння, що почало ширитися тілом Рейчел Секстон, було не таким болючим, як могло здатися. Воно було як бажана ін’єкція знеболювального. Природний морфій. Під час падіння вона втратила свої окуляри і від холоду ледь змогла розплющити очі.

Поряд на льоду вона побачила Толланда й Марлінсона. Майкл дивився на неї очима, повними співчуття. Коркі ворушився, але це явно завдавало йому сильного болю.

Тіло Рейчел шалено сіпалося від холоду, а розум похапцем шукав відповіді на запитання. Хто це зробив? Чому? Думки плуталися від обважнілості, що посилювалася в її тілі. Усе поступово почало втрачати сенс. Вона відчула, наче її тіло заколисує якась невидима сила і хилить у сон. Рейчел почала опиратися цій силі. У ній спалахнув пекучий гнів, і вона спробувала роздмухати його полум’я.

Вони намагалися нас убити! Жінка поглянула на загрозливий зловісний океан і зрозуміла, що нападникам це вдалося. Ми уже мертві. Але навіть зараз, коли вона знала, що, найпевніше, загине, так i не дізнавшись усієї правди про смертельну комбінацію, яка розігралася на льодовиковому шельфі Мілна, Рейчел здалося, що вона знає, кого винуватити.

Найбільшу вигоду з цього мав директор НАСА. Саме він послав їх у небезпечну експедицію. У нього був прямий зв’язок з Пентагоном та спецназом. Але що Екстром мав із того, що встромив метеорит у лід? Що мала з того решта?

Рейчел умить пригадала Зака Герні і замислилася: президент — співучасник чи просто пішак, який нічого не знає і не підозрює? Нічого Герні не знає. Він не винен. Швидше за все, НАСА просто пошила його в дурні. І зараз лише одна година відділяла Герні від заяви про історичне відкриття, зроблене НАСА. І він зробить її на тлі документального відеофільму, що містить схвальні відгуки чотирьох незалежних науковців.

Чотирьох мертвих незалежних науковців.

Тепер Рейчел уже нічого не могла вдіяти, щоб зупинити цю прес-­конференцію, але вона поклялася собі, що той, хто несе відповідальність за сьогоднішній напад, дорого за це заплатить.

Зібравши всі свої сили, Рейчел спробувала сісти на лід. Коли вона згинала і розгинала кінцівки, їй здалося, що руки та ноги немов закам’яніли. Мало-помалу вона стала навколішки і врівноважила себе на пласкому льоду. Голова в неї ішла обертом. Довкола, скільки сягав погляд, вирував океан. Толланд лежав поруч, дивлячись на жінку запитальним поглядом. Рейчел відчула, що він думає, наче вона зібралася молитися. Звісно, що не збиралася, хоча молитва давала їм, мабуть, не гірший шанс на порятунок, аніж те, що вона задумала.

Правою рукою Рейчел помацала свою талію і знайшла там льодоруб, і досі пристебнутий до ременя. Закляклими пальцями вхопилася вона за руків’я, повернувши льодоруб робочою ча­стиною вниз — як перевернуту літеру Т. Зібравши всю силу, Рейчел ударила ним об лід.

Гуп! І знову — гуп!

Кров у її жилах відчувалася як холодний кисіль.

Гуп!

Толланд уп’явся в неї спантеличеним поглядом. Рейчел знову щосили увігнала льодоруб у кригу.

Гуп!

Толланд спробував спертися на лікті.

— Рей… чел!

Вона не відповіла. Бо мала економити енергію.

Гуп, гуп.

— Не думаю, — сказав Толланд, — що так далеко на півночі нас почує… ПАС.

Рейчел здивовано обернулась і поглянула на нього. Вона й забула, що Толланд був океанографом і міг здогадуватися, що вона замислила.

— Гарна ідея… але я не намагаюся достукатися до ПАС.

І продовжила гепати об лід.

Абревіатура ПАС означала «Підводну акустичну систему» — релікт холодної війни, який у наш час використовували океанографи, щоб слухати китів і стежити за їхніми переміщеннями. Завдяки тому що підводні звуки здатні поширюватися на сотні миль, мережа ПАС, яка складалася з п’ятдесяти дев’яти підводних мікрофонів, розкиданих по всьому світу, мала здатність прослуховувати напрочуд величезну площу океанів. На жаль, віддалений куток Арктики до цього відсотку не належав, але Рейчел знала, що десь неподалік перебуває ще дехто, про кого дуже мало людей знає. І цей дехто слухав морське дно і міг їх почути. Вона била і била. Її повідомлення було просте й чітке.

Гуп. Гуп. Гуп.

Гуп… Гуп… Гуп…

Гуп. Гуп. Гуп.

Рейчел не тішила себе ілюзіями, що її дії порятують їм життя: вона вже відчувала, як морозна цупкість стискала тіло. Вона не сумнівалася, що життя в ній лишилося не більш ніж на пів години. Порятунок був уже за межами мислимого. Але йшлося не про порятунок.

Гуп. Гуп. Гуп.

Гуп… Гуп… Гуп…

Гуп. Гуп. Гуп.

— Часу… не залишилося… — сказав Толланд.

«Про нас уже не йдеться, — подумала вона. — Йдеться про інформацію, що міститься в моїй кишені». Рейчел уявила обвинувальну роздруківку даних сканера, що лежала в кишені її комбінезона, застебнутій липучкою. Мені треба, щоб ця роздруківка потрапила до рук управління розвідки… і якомога скоріше.

Навіть у своєму запаморочливому стані Рейчел не сумнівалася, що її повідомлення отримають. У середині вісімдесятих років управління військово-космічної розвідки замінило ПАС на си­стему, яка була втридцятеро потужнішою. І ця мережа покривала всю планету. Називалася вона «Класік візард». То було «вухо» відомства на океанському дні. І обійшлося те «вухо» аж у дванадцять мільйонів доларів. Упродовж наступних кількох годин суперкомп’ютери в гідроакустичному центрі, спільно керованому управлінням розвідки та Агенцією національної безпеки й розташованому в Менвіт-Гілл, Англія, зафіксують аномальну послідовність звуків в одному з арктичних гідрофонів. Вони розшифрують гупання як сигнал SOS, вирахують координати і пошлють рятувальний літак з авіабази Туле у Гренландії. Літак знайде на айсбергу трьох людей. Замерзлих. Мертвих. І серед них буде одна співробітниця військово-космічної розвідки… а в кишені її комбінезона виявлять якийсь дивний аркуш паперу.

Роздруківку даних сканування.

Заповіт Нори Менгор.

Коли рятівники знайдуть цю роздруківку, то під метеоритною шахтою виявлять потаємний тунель, крізь який метеорит було встромлено в лід. Рейчел не уявляла, що трапиться потім, але принаймні таємниця не помре разом із ними тут, на кризі.