Точка обману

21

Схожий на печеру головний зал житлосфери НАСА в будь-якому місці планети був би надзвичайно дивним видовищем. І те, що він розміщувався серед арктичних льодів, ніяк не затьмарювало його фантастичності.

Дивлячись угору, на футуристичний купол, зібраний зі зчеп­лених між собою трикутних щитів, Рейчел почувалася наче в колосальному ізоляторі. Стіни впиралися в підлогу з чистого льоду, де по периметру, немов вартові, завмерли численні галогенові лампи. Вони кидали вгору різке світло і перетворювали зал на якесь нереальне, примарне царство.

Крижаною підлогою в різних напрямах зміїлися доріжки з пористої гуми. Вони нагадували кладку в лабіринті переносних комплексів наукового устаткування. Серед цієї електроніки старанно працювали тридцять-сорок співробітників НАСА. Одягнені в біле люди жваво перемовлялися, щось збуджено обговорюючи. Рейчел одразу зрозуміла настрій, що панував у залі. Цей настрій був спричинений творчим хвилюванням і радістю відкриття.

Рейчел, вирушивши разом із Екстромом уздовж периметра залу, не могла не помітити здивованих і відверто несхвальних поглядів тих, хто її впізнав. У лункому просторі виразно почувся шепіт:

— Це що, дочка сенатора Секстона?

— Якого біса вона сюди припхалася?

— Важко повірити, що Екстром узагалі з нею розмовляє!

Рейчел не здивувалася б, побачивши тут пронизані й пошматовані невеличкі опудала свого батька, на яких йому ворожили на смерть. Проте тут відчувалася не лише ворожість, а й настрій переможців, що упивалися своєю перевагою, неначе в НАСА твердо знали, хто цього разу сміятиметься останнім.

Керівник підвів гостю до низки столів, з яких лише один був зайнятий; за ним сидів чоловік, занурившись у роботу на ком­п’ютері. Він був одягнений у чорну водолазку, вельветові брюки в широкий рубчик і важкі черевики на товстій підошві. На відміну від решти присутніх він не вдягався у стилі НАСА. Чоловік сидів до них спиною.

Екстром попросив Рейчел трохи почекати, а сам підійшов до співробітника і почав щось пояснювати.

Послухавши з хвилину, чоловік у водолазці кивнув і почав вимикати комп’ютер. Директор НАСА повернувся до гості.

— Далі вас поведе пан Толланд, — пояснив він, — його теж найняв президент, тому ви порозумієтеся. А я приєднаюся до вас пізніше.

— Спасибі.

— Сподіваюся, ви чули про Майкла Толланда?

Рейчел знизала плечима, не припиняючи з цікавістю розглядати все навколо.

— Щось не пригадую.

Чоловік у водолазці підійшов до неї, широко усміхаючись:

— Не пригадуєте? — Голос звучав доброзичливо і лунко. — Це найкраща новина, яку я почув за весь сьогоднішній день. Але, схоже, я вже втратив здатність вражати з першого погляду.

Коли Рейчел придивилася до того, хто підійшов, вона закляк­ла на місці. Вона відразу ж упізнала гарне обличчя цього чоловіка. Його в Америці знали всі.

— Ой! — не стримавшись, вигукнула вона, коли вчений потиснув їй руку. — Так ви той самий Майкл Толланд!

Коли президент сказав Рейчел, що зібрав для підтвердження відкриття авторитетних незалежних учених, вона уявила собі чотирьох старих зануд із допотопними калькуляторами в руках. Але Майкл Толланд був абсолютно іншим. Один із найвідоміших людей у світі науки, він вів щотижневу документальну телепрограму «Дивовижні моря». Він знайомив глядачів із незвичайними океанськими явищами: підводними вулканами, морськими черв’яками завдовжки десять футів, величезними припливними хвилями, здатними вбити людину. Преса побачила в Майклові Толланді вдале поєднання найкращих якостей Жака Кусто й Карла Сагана і віддавала належне його обширним та глибоким знан­ням, щирому ентузіазму і пристрасті до пригод. Вважалося, що на цих китах тримається інтерес глядачів до програми: вона міцно утримувала перші позиції в рейтингах. Ясна річ, більшість критиків не проминали нагоди відзначити також привабливу зовнішність ученого і безперечну харизматичність його натури. І це, на їхню думку, особливо сприяло його успіху серед жіночої частини аудиторії.

— Здрастуйте, пане Толланд… — промимрила Рейчел розгублено. — Я — Рейчел Секстон.

Толланд усміхнувся приємною хитруватою усмішкою.

— Привіт, Рейчел. Називай мене просто Майк.

Рейчел дивувалася з власної скутості. Це зовсім не було їй властиво. Очевидно, давалися взнаки і напруженість перельоту, і велика кількість вражень: житлосфера, метеорит, обстановка секретності і ось, нарешті, зустріч віч-на-віч із телезіркою.

— Взагалі-то я дуже здивована тим, що ви тут, — зізналася вона, прагнучи відновити звичну впевненість у собі. — Коли президент сказав, що набрав незалежних учених для підтвердження істинності відкриття НАСА, я уявила собі…

Вона замовкла, вагаючись.

— Справжніх, типових учених? — знову широко усміхнувся Толланд.

Рейчел ніяково зашарілася.

— Я не це мала на увазі.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її Толланд, — з часу свого приїзду сюди я тільки й чую такi слова. А ваш батько — сенатор Секстон?

Рейчел мовчки кивнула. І подумала: «На жаль».

— Шпигунка з табору Секстона за лінією фронту?

— Лінія фронту далеко не завжди проходить там, де здається.

Запала ніякова тиша.

— Ну тоді поясніть мені, — швидко знайшлася Рейчел, — що робить знаменитий океанограф тут, на льодовику, в компанії космічних дослідників НАСА?

Толланд хихикнув.

— Чесно кажучи, один хлопець, дуже схожий на президента нашої країни, попросив зробити йому послугу. Я вже відкрив було рота, щоб сміливо відмовитися і кинути: «А пішов ти під три чорти!», але натомість чомусь промекав: «Так точно, сер».

Рейчел розсміялася — уперше за весь ранок.

— Зі мною сталося те саме.

Хоча зазвичай знаменитості в житті виявляються нижчими на зріст, Майкл Толланд, навпаки, здавався вищим. Карі очі дивилися так само проникливо і пристрасно, як і з телеекрана, а голос звучав так само приязно і зацікавлено. Жорстке чорне волосся спадало на лоб кучерявою чуприною. На вигляд цьому чоловікові було років сорок п’ять, причому він явно не проводив життя на дивані: спортивна, підтягнута й енергійна зовнішність безумовно свідчила про протилежне. Різко окреслене сильне підборіддя і невимушені манери говорили про упевненість у собі. Коли він потиснув їй руку, мозоляста шорсткість його долоні нагадала Рейчел, що перед нею не типова «кімнатна» телезірка, а досвідчений моряк і практичний дослідник.

— Мені здається, — дещо засмучено зізнався Толланд, — що я опинився тут зовсім не як авторитетний учений, а швидше як фахівець зі зв’язків з громадськістю. Президент попросив злітати сюди і зробити для нього документальний фільм.

— Документальний фільм? Про метеорит? Але ж ви океанограф!

— Саме це я йому й сказав! Але він відповів, що не знає жодного документаліста, що спеціалізується на метеоритах. Зате моя участь дозволить надати відкриттю широкого суспільного резонансу. Схоже, він збирається показати мою програму сьогодні — як частину великої пресконференції, на якій оголосить про відкриття.

Знаменитість у ролі прихильника-агітатора. Рейчел зрозуміла, що політична хитрість Зака Герні не дрімає. НАСА ча­сто звинувачували в тому, що вона дивиться на платників податків зневажливо і не вважає необхідним тримати їх у курсі своїх справ. Але не цього разу. Вони залучили до роботи майстерного і пристрасного популяризатора науки, якого всі американці чудово знали і якому могли довіряти в наукових питаннях.

Толланд указав на протилежну стіну залу. Там організували місце для преси. Кригу застелили блакитним килимом і встановили телекамери, прожектори та довгий стіл з кількома мікрофонами. Зараз до стіни за столом прикріплювали американський прапор — як тло для пресконференції.

— Готуються до сьогоднішнього вечора, — пояснив учений. — Керівник НАСА і деякі відомі вчені країни зв’яжуться через супутник з Білим домом у прямому ефірі, щоб узяти участь у президентському виступі, запланованому на восьму годину.

«Дуже доречно», — подумала Рейчел. Їй було приємно дізнатися, що Зак Герні не збирався залишати осторонь представників космічної агенції.

— І все-таки, — зітхнувши, вимовила вона, — хто-небудь нарешті пояснить мені, що ж особливого в тому метеориті?

Толланд комічно здійняв брови і обдарував нову знайому загадковою усмішкою.

— Всю незвичність цього метеорита краще побачити на власні очі, а не пояснювати, — відповів він. І, жестом запросивши Рейчел іти за ним, попрямував до робочої зони. — Он той хлопець якраз займається зразками породи. Він зможе показати вам багато цікавого.

— Зразками? У вас уже є уламки метеорита?

— Саме так. Ми змогли добути їх у достатній кількості. Якщо говорити точно, то саме аналіз зразків і навів НАСА на думку про важливість відкриття.

Не уявляючи, чого можна чекати, Рейчел пішла услід за своїм гідом у робочу зону. Здавалося, там не було ані душі. На столі, захаращеному зразками породи, нутромірами, мікроскопами та іншим устаткуванням, стояла і парувала чашка кави.

— Марлінсоне! — крикнув Толланд, озираючись.

Ніхто не відгукнувся. Учений розчаровано зітхнув і обернувся до супутниці:

— Напевно, він загубився, вирушивши на пошуки вершків до кави. Я навчався разом із цим хлопцем в аспірантурі в Принстоні, так він примудрявся заблукати навіть у гуртожитку. А зараз він лауреат Національної наукової премії за досягнення в астрофізиці. Перспективна фігура!

Рейчел замислилася:

— Марлінсон? Ви часом не маєте на увазі знаменитого Коркі Марлінсона?

Толланд весело розсміявся:

— Саме його, і тільки його!

Рейчел приголомшено замовкла.

— Отже, Коркі Марлінсон і справді тут? — Ідеї Марлінсона щодо природи гравітаційних полів стали легендою серед інженерів і космічних фахівців управління військово-космічної розвідки. — Марлінсон теж один із президентських рекрутів?

— Звичайно. Він один зі справжніх учених.

«Дійсно справжній», — подумки погодилася Рейчел. Вона знала, що Коркі Марлінсон — блискучий та всіма шанований фізик.

— Неймовірний парадокс вдачі Коркі, — зауважив Толланд, — полягає в тому, що він з точністю до міліметра пам’ятає відстань до альфи Центавра, але не вміє самостійно зав’язати краватку.

— І тому ношу краватки на кнопках, — почувся за спиною трохи гугнявий, добродушний голос. — Наука вища за зовнішній вигляд, Майку. Вам, голлівудським зіркам, цього не зрозуміти.

Рейчел і Толланд обернулися до чоловіка, що якраз виходив з-за стелажа, заставленого електронним устаткуванням. Фізик виявився невисоким, повним, трохи схожим на бульдога: такі ж витрішкуваті очі, коротка товста шия. Коротко підстрижене волосся вже рідшало. Побачивши Рейчел, він зупинився як укопаний.

— Боже, Майку! Ми замерзаємо собі на Північному полюсі, а він навіть тут примудряється відшукати собі подружку! Краще б я на телебачення подався працювати!

Майкл Толланд явно знітився.

— Міс Секстон, будь ласка, не ображайтеся на доктора Марлінсона. Свій брак тактовності він цілком компенсує масою даремних, нікому не потрібних знань про наш великий і безкрайній Всесвіт.

Коркі наблизився до них:

— Щиро радий бачити вас, пані. Пробачте, не розчув ваше ім’я.

— Рейчел, — відрекомендувалася гостя, — Рейчел Секстон.

— Секстон? — Коркі грайливо охнув. — Сподіваюся, ви не родичка того самого недалекоглядного й безрозсудного сенатора?

Толланд поморщився.

— Правду кажучи, Коркі, сенатор Секстон — батько Рейчел.

Коркі припинив сміятися та якось одразу похнюпився.

— Знаєш, Майку, думаю, не випадково мені так не щастить у стосунках з жінками.